goshulyak_70

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

зирський і Річицький повіти Мінської губернії, Острогозський, Бірючанський, Богучарський, Валуйський і Павловський повіти Воронезької губернії, всі повіти Чернігівської губернії, за винятком частин Стародубського і Новгород Сіверського повітів; Білгородсь кий, Грайворонський, Новооскольський, Корочанський і Рильсь кий повіти Курської губернії, Дніпровський, Бердянський і Мелі топольський повіти Таврійської губернії належать Україні. Щодо Донської області — то до України вона не належить14.

На прохання Чернігівського губернського старости повідомити про північні межі Української Держави з МЗС на початку липня 1918 р. надійшла відповідь, що згідно з Брестським договором ця межа проходить по лінії Білограй, Шебрешин, Красностав, Пугачів, Радин, Межиріччя, Сарнаки, Мельник. І що до складу України вхо дять в цілості Холмський, Більський, Володавський, Грубешівсь кий, Константинівський і Томашівський повіти, а також відповідні частини Білограйського та Замостського повітів Холмської губернії15.

Будучи прибічником великоукраїнської концепції, що перед бачала прилучення до Української Держави Криму, Кубані та ін ших етнічно українських земель, гетьман П.Скоропадський, на дум ку відомого сучасного дослідника Я.Пеленського, був твердим противником австрійської, тобто малоукраїнської розв’язки ук раїнської державної проблеми, що передбачала анексію деяких українських територій, які до Першої світової війни належали Російській імперії, Австро Угорщиною з наступним створенням або конфедеративної, або й навіть формально самостійної Укра їнської держави — насправді сателіта Габсбурзької монархії16.

Ось чому його дуже непокоїла присутність на тодішній полі тичній арені України ерцгерцога Вільгельма фон Габсбурга, пле мінника кайзера Австро Угорщини Карла, відомого серед українців під іменем Василя Вишиваного, який служив полковником дисло кованого в Україні легіону Українських Січових стрільців і розгля дався певними австрійськими колами як альтернативна кандида тура на посаду гетьмана України. Ерцгерцог Вільгельм старанно готувався до цієї ролі, вивчив українську мову, цікавився історією та культурою України, ходив в українській сорочці вишиванці (звідси й взяте прізвище «Вишиваний»). Всією своєю поведінкою і діяльністю він прагнув завоювати до себе симпатії з боку патріо тично налаштованих українців.

Ідея передачі влади в Україні представнику монархічної ди настії користувалася прихильністю й серед частини галицьких

281

І. Гошуляк

українців, особливо січового стрілецтва. Сама можливість очолен ня Української держави архікнязем Вільгельмом, який виявляв великі симпатії до української справи, пробуджувала у них запо вітні сподівання на об’єднання західних і східних українських земель в єдиній державі. Не випадково з’явився навіть план заміни гетьмана в Україні, розроблений стрілецькою старшиною та деяки ми політичними діячами Галичини і Наддніпрянщини.

Оскільки все це посилювало політичне протистояння в Україні та за її межами, в тому числі негативно впливало на стосунки Авст ро Угорщини з Україною і навіть з Німеччиною, то австрійські власті провели спеціальне слідство в справі легіону Українських Січових стрільців. Внаслідок цього представник міністерства за кордонних справ при австрійській військовій команді в Україні генерал Травтмансдорф зробив такі висновки: легіон виявляє спро тив тенденціям військової влади, бунтує населення проти наявно го ладу в Україні, прагне до відокремлення Галичини від Австрії і приєднання її до України, намагається прогнати з України союзні війська, поширює серед населення більшовицькі ідеї, нацьковує селян проти великих землевласників і жидів, не визнає уряду гетьмана П.Скоропадського й агітує проти нього, бажає, щоб ар хікнязь Вільгельм став володарем великої Української держави, що мала сягати аж по Карпати17. Тому було рекомендовано негай но відкликати легіон Українських Січових стрільців з України, що незабаром й було виконано.

Щоправда, неупереджений аналіз документів тієї пори свідчить, що не всі висунуті проти Січових стрільців претензії були справедливими. Наприклад, звинувачувати їх у поширенні ідей більшовизму та антисемітизму не було ніяких підстав. Інша спра ва — ідеї соборності України. Один із авторитетних дослідників І.Кедрин (І.Рудницький) з цього приводу підкреслив, що, завдя ки перебуванню Січових стрільців на Єлізаветградщині влітку 1918 р., вони стали «дійсними соборниками своїм світоглядом, психікою, спільністю думок і почувань»18.

У період Гетьманату активізувалися зусилля, спрямовані на приєднання Холмщини і Підляшшя до України, задекларовано го Брестським договором. Однак тут на перешкоді стала недружня політика Австро Угорщини щодо України. Австрійський уряд під тиском польських громадсько політичних організацій і з внут рішньо політичних причин всіляко відкладав ратифікацію Брестсь кого договору, саботував виконання його положень про визначення

282

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

постійного кордону між Україною та Польщею, не допускав у п’ять повітів Холмщини, зайнятих австрійськими військами, українсь ку адміністрацію і, навпаки, сприяв проведенню там виборів до польської Регенційної ради. Шаленну антиукраїнську кампанію, спрямовану на денонсацію Брестського миру і приєднання цих етнічно українських земель до майбутньої Польської держави розгорнули польські шовіністичні кола.

З поляками, як зазначав П.Скоропадський, у той час у нас бу ло одне і при цьому нерозв’язане для задоволення обох сторін пи тання — Холмщини. «Поляки наполягали на тому, що цей край повинен бути повністю їхній, українці, навпаки, що Холмщина повинна належати Україні. Якщо дивитись на цю справу з точки зору етнографічної, то здавалось би, що північну частину слід бу ло б уступити Польщі, але за то вся середня і південна частина, населення якої українське, повинні були належати нам. Поляки хотіли, щоб наш кордон був на Бугу. Я рішуче висловився проти цього. Австрія, із за своєї внутрішньої політики, вимушена була підтримувати поляків, в останній час вона стояла за поляків при вирішенні цього питання. Граф Форгач на цьому у мене наполягав, але я не йшов назустріч його домаганням»19.

Ситуація навколо Холмщини викликала велике занепокоєння української громадськості, особливо у біженців і виселенців з цього краю. В пам’ятній записці представництва холмських українських організацій (Холмського губернського Виконавчого Комітету, Ради Товариства холмщан українців, Холмської Духовної колегії, Холмського культурно просвітнього товариства «Просвіта» та се лян хліборобів), адресований 5 червня 1918 р. гетьману П.Скоро падському, містилося слізне прохання «взяти під своє високе опіку вання багатостраждальний край наш Холмщину та Підляшшя, а також злою недолею розвіяне про всій Україні та Росії населен ня їх»20. Представництво холмщан наполягало на тому, щоб гетьман усю свою владу використав для того, щоб Холмщина і Підляшшя були якнайшвидше прилучені до України, а українсько польсь кий кордон залишився таким, яким його визначено Брестським договором.

Наступного дня Холмський губернський Виконавчий Комітет у доповідній записці міністру закордонних справ України зазначав: «Додаткова умова до Берестейського мирного договору, по якій за хідна границя України в Холмщині може бути посунена відпо відно складу населення на схід від визначеної в Бересті лінії, не

283

І. Гошуляк

заспокоїла польських шовіністів. Вони, мріючи про відбудуван ня Польщи від моря і до моря, першим кроком до осягнення цієї мети ставлять прилучення Холмщини до королівства Польського. В тім напрямі роблять всякого рода заходи в висших сферах Відня та Берліна, а на території Холмщини в австрійській окупації, за допомогою австро польської окупаційної влади, ведеться завзята колонізація українського населення. Біженців з Холмщини, які бажають якнайскоріше, поки ще літо, вернутися на свої рідні міс ця, не пускають, і вони змушені поневірятися по вагонах на стан ціях і пристанках»21. Записка також містила прохання добивати ся прилучення Холмщини і Підляшшя до Української Держави, виконати умови Брестського миру стосовно західних і північно західних кордонів України.

Для захисту інтересів українців Холмщини і справедливого ви рішення зазначеного питання загалом Міністерство закордонних справ Української Держави звернулося 12 червня 1918 р. до уря ду Австро Угорщини зі спеціальною нотою. Вказавши в ній на всі факти здійснюваної поляками насильницької колонізації цього краю, українська сторона вимагала, щоб австро угорський уряд «негайно поробив рішучі заходи для того, щоб було відкинуто й скасовано все те, що заведено Польщею на території Холмщини, щоб негайно повернуто було всіх вивезених з Холмщини під час війни мешканців і припинено еміграцію поляків на Холмщину»22.

Ці дії українських властей набули гарячої підтримки з боку холмщан. Холмська громада виселенців, які перебували в Полтаві та її околицях, на своїх загальних зборах 30 червня одностайно схвалила ноту українського уряду до Австро Угорщини з приводу Холмщини. В прийнятій постанові підкреслювалося: «1) рішучо протистуємо проти такої ганебної політики австроугорського уряду і підтримуваної ним польської захватної тенденції і ще раз на весь світ заявляємо, що споконвіку вважаємо себе тільки за русинів українців на своїй предковічній холмській землі; 2) що під польсь кою кормигою не маємо ніякого заміру й бажання бути, а навпаки своє сучасне й майбутнє щастє своїх дітей хочемо бачити тільки в злуці з єдиною нашою Матір’ю Україною»23. Надсилаючи цю по станову гетьману П.Скоропадському, Рада Полтавської громади виселенців Холмщини і Підляшшя підкреслила: «Населення наше кожну хвилину прагне повернутися на свої зруйновані оселі, на свою батьківську землю. Заступіться ж за нас, дайте змогу якомо га швидче здійснити наші чотирьохлітні мрії про повернення»24.

284

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

У відповідь на справедливі вимоги з боку української сторони австрійський посол граф Форгач заявив 10 серпня голові Ради Міністрів Ф.Лизогубу, що ратифікація Брестського договору затри мується Австро Угорщиною через бажання остаточно встанови ти кордон між Україною й Польщею. При цьому він пояснив, що, на думку його уряду, цей кордон повинен йти по природній межі, тобто по річці Буг.

По суті, це означало спробу ревізії умов Брестського миру, за яким українсько польський кордон мав пройти значно західніше. Австрійський посол доклав чимало зусиль, щоб нав’язати Украї ні кордон саме по Бугу. Однак йому було заявлено, що Українсь ка Держава нізащо не погодиться на такий кордон і не відмовить ся від Холмщини.

Не добившись позитивної відповіді в цій справі від австрійських властей, які перебували під значним впливом поляків, український уряд звернувся до німців. Холмське питання обговорювалося в серп ні 1918 р. в Берліні під час візиту Ф.Лизогуба до Німеччини. В ноті, переданій ним німецькому уряду, заявлявся протест проти посяган ня на українські землі за Західним Бугом. «Пропозиція австрійсь кого уряду, зроблена на словах послом графом Форгачем, — зазна чалося в ній, — Українським Урядом ніяк не може бути прийнята, бо проведення границі по Бугу, — позбавило б Україну цілої Холм щини, права на які були признані за Україною Берестейським дого вором, уже ратифікованим Німеччиною, Туреччиною й Болгарією. Україна жодним способом не може відмовитись від области, на яку має старі історичні права і яка в подавляючій своїй більшости засе лена українським народом.... Кермуючись принціпом самовизна чення народів, який був основою Берестейського договору, Уряд Ук раїнської Держави саме в ім’я цього принціпа не може погодитись

зповним і насильним відірванням так значної території України

зпівмільйоновим українським населенням до Польщі, що виклика ло б по всій Україні страшне обурення і гнів, а в будучині сталося б причиною ворожнечі між двома державами: Україною й Поль щею»25. З огляду на здійснену вже ратифікацію Брестського догово ру Німеччиною, Туреччиною і Болгарією, український уряд за пропонував вжити таких заходів: «1. Негайно скликати мішану комісію для остаточного встановлення граничної лінії, в надії, що нема певних причин для відмови ратифікації Берестейського дого вору і з боку Австро Угорщини. 2. Допустити на Холмщину укра їнські цивільні й судові власти, а також православне духовенство»26.

285

І. Гошуляк

Перебуваючи на початку вересня 1918 р. в Німеччині, гетьман П.Скоропадський також порушив холмське питання. Зокрема, він просив ввести на територію Холмщини німецькі війська й дозво лити прибути до Бреста загону українських військ. На жаль, німецька сторона відмовила тоді в цьому.

З середини жовтня, коли занепад Австро Угорської монархії ставав дедалі очевиднішим, гетьманський уряд знову активізу вав свою діяльність з метою позитивного вирішення цього питання. 5 листопада П.Скоропадський звернувся безпосередньо до німець кого військового командування в Києві з проханням направити в Холмщину німецькі війська. Того ж дня Рада Міністрів ухвалила надіслати до Німеччини надзвичайну дипломатичну місію. 9 лис топада міністр закордонних справ Д.Дорошенко підписав у Берліні угоду, згідно з якою німці мали ввести в південні повіти Холм щини дві свої дивізії, тим самим відокремивши її від Польщі, а українці — створити у Холмщині свою цивільну адміністрацію. Нарешті, 15 листопада рішенням уряду управління Холмського губернського старости було включено до загального списку таких управлінь27. По суті, це означало, що Холмська губернія набува ла офіційного статусу в складі Української Держави.

Але наступні події — розгортання революції в Німеччині та антигетьманського повстання в Україні під проводом Директорії перешкодили реалізації цих угод і рішень. Тим часом новостворе на Польська держава активізувала свої зусилля з метою анексії не лише Холмщини і Підляшшя, але й західної частини Волині.

Уже 13 листопада польські легіонери захопили м. Володимир Волинський, а невдовзі й весь однойменний повіт. Як інформу вав на початку грудня прокурор Луцького окружного суду, поляки вимагали, щоб влада належала лише їм, а непокірних розстрілюва ли. На мешканців Уксти Лукського району ними була накладена контрибуція в 150 тисяч карбованців. За півгодинне запізнення з її внесенням польські легіонери піддали містечко гарматному обстрілу, внаслідок якого було вбито 20 і поранено 43 чоловік28. Польські кінні роз’їзди робили по селах обшуки й реквізиції харчів. Майно державних установ вивозилося за Буг. Місцева українсь ка влада була заарештована і під конвоєм відправлена в м. Холм.

17 листопада Холмська губернська рада розглянула питання про політичне становище в Україні, а також актуальні проблеми місцевого характеру. «Чим би не скінчилась боротьба в Централь ній Україні, як би до неї не відноситись, — підкреслив у своєму

286

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

виступі губернський староста О.Скоропис Йолтуховський, — тут на польсько українському пограниччю робота мусить вестись і на далі в напрямі зміцнення українських державно національних позицій. Щодо Холмщини стою на попередньому становищі — Холмщина мусить бути українською. Інша річ, чи при новому курсі політики центрального уряду буде можливість вести робо ту надалі. У всякому разі обов’язок наш зараз оставатися на своїх місцях і вести не перериваючи роботу»29.

Задля вияснення ставлення нового гетьманського уряду щодо Холмщини О.Скоропис Йолтуховський направив телеграми геть ману П.Скоропадському і міністру внутрішніх справ, в яких ви словлювалася готовність Холмського губернського старости працю вати й при новому складі уряду, якщо у нього буде можливість вести справу в українському національному дусі. У першій з них, зокрема, говорилося: «Ясновельможний Пане Гетьмане. Сьогодня дістав я звістку, що Ви зреклися самостійності Української Дер жави і боретеся за відбудову федеративної Росії. Я вважаю цей крок Ваш хибним і для українського народу дуже небезпечним. Гадаю, що єдине правильним є шлях, яким ми йшли досі: внутрішня кон солідація українських сил і будова самостійної Держави. З огля ду на загрожене становище Холмського староства я не покидаю свого поста і готов далі вести свою працю по організації краю і ук раїнської влади в них до того часу, поки не встановиться в краю нормальний лад і поки не буде проведена остаточна державна границя між нами і Польщею»30. В одноголосно ухваленій резо люції Холмська губернська рада зазначила, що вважає можли вою подальшу свою працю на викладених губернським старос тою засадах.

Велику увагу приділили учасники засідання ситуації на Холм щині й Підляшші. Скоропис Йолтуховський проінформував присутніх, що міністр фінансів пообіцяв видавати для харчування та допомоги біженцям Холмщини щомісяця по кілька мільйонів карбованців. Щодо допомоги військом, то туди було призначено з Чорноморського коша 100 офіцерів і 130 підофіцерів, але в зв’яз ку з тогочасними подіями в Центральній Україні це залишилося під питанням31. Стосовно ж державної варти, то справа була вже вирішена.

Уповноважений Міністерства внутрішніх справ Павлюк, за значивши, що з від’їздом німців Більський, Володавський, Конс тантинівський та інші повіти фактично залишилися без будь якої

287

І. Гошуляк

влади, закликав негайно запровадити там українську владу, на діславши відповідних урядовців та організаторів. Його підтримав уповноважений Міністерства ісповідань Козловський.

Від Холмського виконавчого комітету Олексіюк висловився проти цієї пропозиції. «Поки не перешумить соціальна завірюха, — пояснив він свою позицію, — ніяка влада не буде встані удержати порядок, ніяка не буде популярною. Поляки, коли зараз візьмуть владу на Підляшші, без сумніву в очах населення скомпромінту ються. Треба, отже, зорганізувати для Підляшшя владу на пра вому березі Бугу і, виждавши відповідного моменту, перекинути на Підляшшя»32. Його точка зору була підтримана також губернсь ким старостою. Евакуація української влади з лівого берега Бугу, зазначив він, сталася під час його відсутності. Повертати укра їнські установи назад можливо було б тільки тоді, коли була б ре альна сила. На жаль, такої на той час вони не мали. Було 100 руш ниць, але не було до них людей. Правий берег Бугу — це база для повороту на Підляшшя33.

Скориставшись скрутним становищем, в яке потрапила тоді Україна, поляки до кінця листопада захопили всю Холмщину, Підляшшя і західну частину Волині. Українська адміністрація на чолі з О.Скорописом Йолтуховським була заарештована і незаба ром опинилася у польському таборі для інтернованих.

У відповідь на це В.Липинський за дорученням Міністерства закордонних справ виступив 2 грудня 1918 р. з нотою. «Я нижче підписаний посол Української Держави у Відні, — зазначалося

вній, — вношу від імені правительства найбільш рішучий про тест. З найглибшим жалем констатую факт, що Польща розпочала воєнні кроки проти України саме в той час, коли ми, будучи во рожі всяким імперіалістичним тенденціям, напружуємо всі свої сили для скріплення і упорядкування нашого внутрішнього ладу і для створення таких відносин до своїх сусідів, які б дали спокій і мир всьому Сходові Європи»33. Та цей дипломатичний демарш польські урядові кола повністю проігнорували.

Продовжувалася дипломатична боротьба за українські землі на південному заході. Гетьманський уряд не лише не визнавав анексії Румунією Бессарабії, але й, зайнявши більш жорстку позицію

вцьому питанні, прагнув добитися перегляду державно правово го статусу останньої в інтересах України. У його ноті від 5 червня 1918 р. підкреслювалося, що «рішучим способом відкидаючи права Румунії на Бессарабію й заявляючи про свої права на цю область,

288

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

правительство Української Держави не думає одначе робити актів якого небудь насильства у відношенню до прав Бессарабії на справедливе й доцільне національне самовизначення, але цілком зрозуміло, що з життєвого і для всієї України стратегічного й еко номічного мотивів правительство Української Держави повинно настоювати на приналежності політично автономної Бессарабії до Української Держави, до чого Україна має всі права і чого бажає величезна більшість населення Бессарабії»34. В обширній ноті від повіді від 19 червня румунський уряд всіляко намагався виправ дати анексію Бессарабії, посилаючись при цьому на її належність у минулому до Молдавського князівства, а також молдавсько ру мунське походження більшості місцевої людності.

Щоб спонукати румунські власті до справедливого розв’язання цієї проблеми, були вжиті також економічні санкції. Ще 11 трав ня гетьманський уряд видав розпорядження «Про заборону вивозу товарів до Румунії і Бессарабії». «Зважаючи на те, — підкреслю валося в ньому, — що Бессарабія анексована Румунією і що умо ви політично господарських відносин ще не встановлені, вивіз...

всяких товарів в Румунію та Бессарабію, безумовно, забороняєть ся», поки не буде «врегульоване питання про долю Бессарабії, правомочність її приєднання»35.

Водночас надавалася підтримка тим в Бессарабії, хто активно виступав за злуку з Україною. Міністерство фінансів відпускало за дешевими цінами цукор для бессарабських кооперативів. Міністерство юстиції виплачувало заробітну плату місцевим юри дичним працівникам, які відмовлялися присягати румунському королю. Видавалися також матеріальні субсидії особам, які здійс нювали агітаційну діяльність в інтересах України.

Пізніше в пошуках майбутніх контактів з державами Антанти українські власті стали проявляти зацікавленість в якнайшвидшій нормалізації відносин з Румунією, пішовши на встановлення дипломатичних стосунків з нею без остаточного розв’язання бесса рабської проблеми. На початку вересня в Київ з метою укладання торговельної угоди прибула спеціальна румунська місія. Обгово рювалося також питання про взаємні кордони. Не відмовляючись від своїх прав на Бессарабію, гетьманський уряд схилявся до того, щоб відкласти вирішення цього питання на післявоєнний період.

Тим часом румунська експансія на українські землі розширю валася. В листопаді, скориставшись виведенням з Північної Бесса рабії австро угорських військ, Румунія захопила всуціль заселену

289

І. Гошуляк

українцями Хотинщину. Не маючи змоги в умовах організовано го Директорією антигетьманського повстання протидіяти цій аг ресії більш рішучими засобами, українські власті спромоглися лише на скромний дипломатичний демарш. Заслухавши 21 лис топада доповідь міністра внутрішніх справ про оголошене ру мунським військовим командуванням приєднання Хотинського повіту Бессарабської губернії до Румунії, Рада Міністрів доручи ла міністру закордонних справ «підготувати проект ноти протес ту румунському уряду проти незаконного і недружелюбного акту з його сторони — оголошенні приєднання частини території Ук раїнської Держави до Румунії»36.

Тоді ж правлячі кола Румунії поширили свою агресію й на ук раїнську частину Буковини, що входила до складу новоствореної ЗУНР. Грубо проігнорувавши волю українців цього краю, яскраво виражену 3 листопада 1918 р. на всенародному віче в Чернівцях (за різними даними в ньому взяли участь від 10 до 40 тисяч чоло вік), яке рішуче висловилося за приєднання Північної Буковини до Української Держави, румунські війська захопили 11 листопада Чернівці, а згодом і всю Буковину. Через війну з Польщею ЗУНР не мала змоги захистити цей край, тому її уряд обмежився лише офіційним протестом, сподіваючись на справедливе вирішення буковинського питання на міжнародній конференції в Парижі.

Водночас румунський уряд наполегливо посилював свій вплив в Бессарабії. 10 грудня 1918 р. відбулося останнє засідан ня «Сфатул церій», на якому з 152 були присутні лише 46 депута ти. Вони ухвалили рішення про відмову від будь якого автоном ного статусу Бессарабії та її безпосереднє включення до складу Румунії. В той же день король Фердинанд оприлюднив декрет про ліквідацію МНР і розпуск її парламенту, який уже відіграв свою роль нібито юридичного прикриття здійсненої анексії названого краю.

Для зміцнення позицій Української Держави важливе значення мало налагодження нормальних, взаємовигідних стосунків з До ном, де після вигнання, на початку травня 1918 р. більшовицьких військ, поступово вконституювалася держава Всевеликого Війська Донського на чолі з генералом П.Красновим. Значимість цієї про блеми посилювалася ще й тим, що на частині території колишньої Донської області, особливо в Таганрозькій та інших округах, ком пактно проживали сотні тисяч українців, становлячи більшість міс цевого населення. Тому не дивно, що ці землі розглядалися укра

290