goshulyak_70

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

48.Там само. — С. 95.

49.Там само.

50.Там само. — С. 96–97.

51.Національні процеси в Україні. Історія і сучасність. Документи

іматеріали. — С. 326–327.

52.Там само. — С. 327.

53.Там само.

54.Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848–1914. — Львів, 1926. — С. 430.

55.Самостійна Україна. Збірник програм українських політичних партій початку ХХ століття. — Тернопіль, 1991. — С. 18.

56.Курас І.Ф., Турченко Ф.М. Перший речник українського са мостійництва (Микола Міхновський) // Українська ідея та її творці (друга половина ХІХ–початок ХХ століття). — К., 1999. — С. 115.

57.Багатопартійна українська держава на початку ХХ ст. Програмні документи перших українських політичних партій. — К., 1992. — С. 41.

58.Жук А. Лубенська конституція Української Держави // Су часність. — 1961. — №11. — С. 104–106.

59.Там само. — С. 104.

60.Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України? — Львів, 1994. — С. 266.

61.Грушевский М. Освобождение России и украинский вопрос. — СПб, 1907. — С. 173–174.

62.Грушевський М. Про українську мову й українську справу // Великий Українець. Матеріали з життя та діяльності М.С.Грушевсько го. — К., 1992. — С. 36, 38.

63.Грушевський М. Галичина і Україна // «Ї». — Незалежний культурологічний часопис / Стефан Томашевський. — 2002. — Ч. 23. — С. 186–187.

64.Стрельський Г., Трубайчук А. Михайло Грушевський, його спо движники й опоненти. — К., 1996. — С. 40.

65.Лисяк Рудницький І. Українці під австрійським пануванням // Історичні есе. — С. 436.

66.Верстюк В. Українська Центральна Рада. Навчальний посібник. — К., 1997. — С. 49.

67.Самостійна Україна. Збірник програм українських політичних партій початку ХХ століття. — С. 76.

68.Там само. — С. 62.

69.Там само.

70.Багатопартійна українська держава на початку ХХ ст. Прог рамні документи перших українських політичних партій. — С. 9.

71.Там само. — С. 12.

111

І. Гошуляк

72.Єфремов С. На партійні теми // Нова Рада. — 1917. — 13 і 14

квітня.

73.Хлібороб (Лубни). — 1905. — 20 грудня.

74.Павлик М. Із за загального виборчого права в Австро Угорщині. — Чернівці, 1906. — С. 6.

75.Шаблій О. Передмова // Рудницький С. Чому ми хочемо са мостійної України. — Львів, 1994. — С. 6.

76.Там само. — С. 8–9.

77.Рудницький С. Україна наш рідний край. — Львів, 1917. — С. 57.

78.Там само. — С. 4–5.

79.Там само. — С. 5–6.

80.Лавров Ю.П. Про ідейні й організаційні засади Союзу Визволен ня України // УІЖ, 1996. — №6. — С. 86.

81.Залуцький Р. Вячеслав Липинський і його відношення до укра їнства // Вячеслав Липинський. Історико політологічна спадщина і су часна Україна. — К. — Філадельфія, 1994. — С. 83.

82.Пеленський Я. Спадщина Вячеслава Липинського // Вячеслав Ли пинський. Історико політологічна спадщина і сучасна Україна. — С. 17.

83.Загальна Українська Енциклопедія. — Львів–Станіслав–Коло мия, 1933. — С. 652.

84.Національні процеси в Україні. Історія і сучасність. Документи

іматеріали. — С. 377.

85.Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. — Ужгород, 1932. — Т. 1. — С. 23.

86.Гелей С. Василь Кучабський: від національної ідеї до держав ності. — Львів, 1998. — С. 132.

87.Національні процеси в Україні. Історія і сучасність. Документи

іматеріали. — С. 371.

88.Залізняк М. Українці, Росія й війна / Замітки й матеріали. — Б.м., 1915. — С. 4.

89.Історія України / За ред. В.А.Смолія. — К., 1997. — С. 179.

90.Петлюра С. Статті, листи, документи. — Нью Йорк, 1956. —

С. 189.

91.Там само. — С. 190.

92.Історія України (За ред. В.А.Смолія). — С. 183.

93.Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття. Нариси політичної історії. — К., 1993. — С. 74.

94.Центральний державний історичний архів України. — Ф. 442, — Оп. 861. — Спр. 259. — Арк. 24.

95.Левинский В. Царская Россия и украинский вопрос. — Женева, 1917. — С. 35.

112

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

96.Українська державність у ХХ столітті. Історико політологіч ний аналіз. — К., 1996. — С. 275.

97.Там само. — С. 276.

98.Дубина О.К. Геополітичні долі України. — К., 1992. — С. 19.

99.Українська державність у ХХ столітті. Історико політологічний аналіз. — С. 231.

100.Там само. — С. 232.

101.Когутяк М. Галичина: сторінки історії. Нарис суспільно полі тичного руху (ХІХ ст.–1939 р.). — Івано Франківськ, 1993. — С. 130.

102 Левицький К. Історія визвольних змагань галицьких українців

зчасу світової війни 1914–1918: З іл. на підставі споминів і доку ментів. Ч. 3. — Львів, 1930. — С. 498–499.

103 Яровий В.І. Історія західних та південних слов’ян у ХХ ст. Курс лекцій. — К., 1996. — С. 59.

2.Ідея соборності України

вдавніх дослідженнях зарубіжних авторів

1.Струве П.Б. Великая Россия и Святая Русь. — Русская мысль. — 1914. — №12. — С. 178–179. Цитується за книгою: Голубенко П. Украї на і Росія у світлі культурних взаємин. — К., 1993. — С. 23.

2.Шелухин С. Україна — назва нашої землі з найдавніших часів. — Прага, 1936. — С. 199–200.

3.Борщак І. Ідея соборності України в Європі в минулому (По неви даних документах і стародавніх працях). — Париж, 1923. — С. 5.

4.Там само. — С. 13.

5.Там само. — С. 10.

6.Там само. — С. 13–14.

7.Там само. — С. 14.

8.Антонович В.Б. Курс лекцій з джерелознавства 1880–1881 рр. — К., 1995. — С. 64.

9.Січинський В. Чужинці про Україну. Вибір з описів подорожей по Україні та інших писань чужинців про Україну за десять століть. — К., 1992. — С. 68.

10.Брехуненко В. Боплан про Україну // Пам’ять століть. — 2001. — №2. — С. 104.

11.Вавричин М. До історії створення Г.Бопланом карт України // Боплан і Україна. Збірник наукових праць. — Львів, 1998. — С. 90.

12.Там само. — С. 92.

13.Борщак І. Назв. праця. — С. 14.

14.Барвінський Б. Польська персоніфікація «України» з 1644 р. // За писки Наукового товариства ім.Шевченка. — Львів, 1914. — Т. 121. — С. 127.

113

І. Гошуляк

15.Дашкевич Я.Р. Гійом ле Вассер де Боплан. Перспектива дослі джень // Боплан і Україна. Збірник наукових праць. — С. 9.

16.Січинський В. Назв. праця. — С. 116–117.

17.Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа — князь священої Римської ім перії // Англійський текст Зборівського договору з 1649 року та інші ви брані статті. — Нью Йорк — Львів — Київ — Мюнхен, 1993. — С. 29.

18.Січинський В. Назв. праця. — С. 131–132.

19.Там само. — С. 153.

20.Там само.

21.Там само. — С. 184.

22.Борщак І. Назв. праця. — С. 19.

23.Там само. — С. 20.

24.Там само.

25.Січинський В. Назв. праця. — С. 208.

26.Там само. — С. 193.

27.Там само. — С. 200.

28.Делямар К. Петиція до сенату імперії з вимогою реформувати викладання історії // Пам’ять століть. — 2002. — №4. — С. 23–24.

29.Там само. — С. 26.

30.Потульницький В.А. Нариси з української політології (1819– 1991). — К., 1999. — С. 34.

31.Борщак І. Назв. праця. — С. 25–26.

32.Там само. — С. 26.

33.Там само.

34.Донцов Д. Історія розвитку української державної ідеї. — К., 1991. — С. 27.

35.Там само.

36.Там само. — С. 40.

37.Русова С. Украина в европейской прессе // Украинская жизнь. — 1913. — №4. — С. 73.

38.Українська державність у ХХ столітті. Історико політологічний аналіз. — К., 1996. — С. 125.

39.Там само.

40.Там само. — С. 139–140.

41.Там само. — С. 140.

42.Там само. — С. 141.

43.Там само. — С. 214.

44.Там само. — С. 215.

45.Сергійчук В. Українська соборність. Відродження українства

в1917–1920 роках. — К., 1999. — С. 12.

46.Там само.

47.Там само.

114

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

3.Українські етнічні землі напередодні революції 1917–1920 рр.

1.Рудницький С. Огляд національної території України // Чому ми хочемо самостійної України. — Львів, 1994. — С. 217.

2.Русов А. Распределение украинского населения в Южной Рос сии // Украинский вестник. — №4. — 1906. — 11 июня. — С. 225.

3.Там само. — С. 229–230.

4.Див.: Охримович В. З поля національної статистики Галичини. — Львів, 1904; Томашівський С. Етнографічна карта Угорської Руси. — СПб, 1907, 1910; Русов А. Галичина по данным 1910–1912 гг. // Украинская жизнь. — 1916. — №4–5. — С. 21–40. Там же вміщена карта Галичини.

5.Грушевський М. Історія України Руси. — Т. 1. До початку ХІ ві ка. — К., 1991. — С. 6.

6.Грушевський М. Очерк истории украинского народа. — К., 1991. — С. 6.

7.Українське питання в Російській імперії (кінець ХІХ — поч. ХХ ст.). Колективна наукова монографія в трьох частинах / Відповідальний редак тор, доктор історич. наук В.Г.Сарбей. Частина перша. — К., 1999. — С. 41.

8.Кубійович В. Національна українська територія // Енциклопе дія українознавства. Словникова частина. — Т. 5. — Париж — Нью Йорк, 1966. — С. 1731.

9.Див.: Шаповал М. Велика революція і українська визвольна про грама. — Прага, 1928. — С. 6–7.

10.Кордуба М. Північно Західна Україна. — Відень, 1918. — С. 33.

11.Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України? — Львів, 1994. — С. 77–78.

12.Там само. — С. 78.

13.Там само. — С. 79.

14.Див.: Рудницький С. Початкова географія для народніх шкіл. —

К.— Львів — Відень. — 1919. — С. 102–103.

15.Рудницький С. Огляд національної території України // Чому ми хочемо самостійної України. — С. 234.

16.Там само. — С. 242.

17.Там само. — С. 245.

18.Там само. — С. 245–246.

19.Там само. — С. 250.

20.Там само. — С. 253–254.

21.Там само. — С. 257.

22.Там само. — С. 262–263, 259–261.

23.Там само. — С. 262–263.

24.Там само. — С. 265–266.

115

І. Гошуляк

25.Там само.

26.Там само. — С. 266.

27.Див.: Юрченко О. Українсько російські стосунки після 1917 р.

вправовому аспекті. — Мюнхен, 1971. — С. 22–23.

28.Там само. — С. 23.

29.Див.: Грушевський М. Ілюстрована історія України. — К., 1919. —

С. 541.

30.Буковина: історичний нарис. — Чернівці, 1998. — С. 205.

31.Лисяк Рудницький І. Роля України в новітній історії // Істо ричні есе. — Т. 1. — С. 155.

32.Там само. — С. 159.

116

РОЗДІЛ ІІ ПРОБЛЕМА СОБОРНОСТІ УКРАЇНИ

ВДОБУ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ

1.Консолідація українських земель

у процесі боротьби за національно6територіальну автономію

Через непосильний тягар гострих політичних, соціальних, еко номічних, військових та інших проблем величезна Російська ім перія, влучно названа ще сучасниками тих далеких подій «тюр мою народів», опинилася на початку 1917 р. перед неминучим крахом. Внаслідок цього в ній вибухнула і вже через кілька днів завершилася поваленням усім ненависного царського самодер жавства буржуазно демократична революція.

Перемога Лютневої революції в Росії викликала бурхливе під несення національно визвольного руху поневолених народів, у то му числі й українського. Вона розбудила найзаповітніші мрії укра їнських патріотів про звільнення України з під російського ярма, відродження національної державності та соборності, започатку вала таке епохальне суспільно політичне явище, як Українська революція 1917–1920 років.

Під впливом кардинальної зміни ситуації в Росії змінилося й ставлення до останньої з боку різних політичних сил. Ось як ха рактеризував домінуючі тоді в українському суспільстві плани, спо дівання і настрої Сергій Єфремов. В інтерв’ю, даному кореспон денту московської газети «Утро России» 14 квітня 1917 р., він відзначив, що українські автономісти федералісти (Товариство ук раїнських поступовців) висувають три основні пункти програми: автономія України, федеративний лад в Росії і парламентаризм. На цих трьох пунктах об’єднуються всі активні українські елемен ти без різниці партій. «Ті самі домагання виставляємо ми і тепер, і під тими гаслами підемо до Установчих Зборів. Є серед україн ців течія, лівіша в національнім дусі, яка домагається утворення незалежної України; але і представники цеї течії годяться з нами щодо того, що найближчим завданням є автономна Україна при федеративнім ладі Росії, причому остання мислиться як федера тивна демократична республіка. Україна при такім ладі повинна

117

І. Гошуляк

бути автономною країною з повною внутрішньою самоуправою, з повною свободою культурної роботи: національна школа, суд, національна форма міської і земської самоуправи і т. д. Ми бажа ли б, щоб у склад автономної України увійшли також і Галичина, Буковина й Угорська Русь. На відворіт давніше, перед переворотом, ми були проти того. Бо деспотична Росія знищила б демократичні інституції в тих землях. Загалом переворот викликав різку пере міну в наших настроях. З початку війни всі українські елементи були в опозиції до ура патріотизму, який панував серед російсько го суспільства, й закликували до активної боротьби за внутрішні переміни в Росії, думаючи, що без того ніякі визвольні гасла не ма ють смислу й війна буде безуспішна. Тепер, коли те, чого ми доби валися, здійснилося, утворився повний контакт українців з ро сійською суспільною думкою, ми уважаєм, що поразка Росії при теперішніх умовах принесла б непоправну шкоду справі волі на родів Росії»1.

Справу відродження національної державності і водночас со борності України очолила створена на початку березня в Києві Ук раїнська Центральна Рада. З перших днів свого існування вона стала об’єднуючим, координуючим і направляючим центром, до якого звідусіль, не тільки з України, а й інших близьких і далеких країв, потягнулося пробуджене могутнім національно визвольним зривом українство. Характерно при цьому, що, постійно поповню ючись і розширюючись за рахунок представників від різних міс цевостей України, сама Центральна Рада навіть своїм складом дедалі яскравіше уособлювала українську соборність. Унаслідок відомих об’єктивних причин вона не могла ставити тоді в практич ну площину питання про об’єднання під своєю егідою всіх етніч но українських земель, а намагалася включити до відроджува ної України насамперед ті з них, які входили до Російської імперії. Незважаючи на це, її турбувала також доля закордонних українців.

Уже в перші місяці Української революції голова Центральної Ради Михайло Грушевський сформулював її програмно стратегічні цілі й завдання — спочатку в серії статей, вміщених у газеті «Нова Рада», пізніше в кількох брошурах і статтях «Вільна Україна. Стат ті з останніх днів», «Якої ми хочемо автономії і федерації?», «Хто такі українці і чого вони хочуть?», «Звідки пішло українство і до чого воно йде?» та інших, а також в багатьох своїх виступах на засіданнях Центральної Ради і різних з’їздах, які тоді відбувалися.

118

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

Видатний вчений і державний діяч чітко, глибоко, науково і вод ночас зрозуміло широким масам визначав найважливіші завдання, що поставали перед українською нацією в ході розвитку революції. «Ми домагаємося, — писав М.Грушевський на початку квітня 1917 р., — державного права для українського народу в федерації народів Росії, широкої автономії України в її етнографічних межах, повноти політичного і національного українського життя. Але все це не має бути, не повинно бути і не буде погрозою для інших народів, які мешкають на Україні! Ми добуваємо державне право для української землі не для того, щоб панувати над національ ними меншостями України. Ми домагаємося для неї широкої ав тономії»...2

Найбільш відповідною формою організації державного життя українського народу в розглядуваний період визнаний лідер виз вольного руху вважав саме національно територіальну автономію, під якою розумів об’єднання всіх етнографічних українських зе мель в одну територіальну одиницю. У надрукованій наприкінці квітня брошурі «Якої ми хочемо автономії і федерації?» М.Гру шевський так окреслив територію майбутньої автономної України: «Українці хочуть, щоб з українських земель Російської держави (бо про них говоримо поки що, не зачіпаючи іншого питання — об’єднання всіх українських земель), була утворена одна область, одна національна територія. Сюди, значить, мусять увійти губернії цілком, або в переважній частині українські — Київська, Волинсь ка, Подільська, Херсонська, Катеринославська, Чернігівська, Пол тавська, Харківська, Таврійська і Кубанська. Од них треба відріза ти повіти і волості неукраїнські — як, скажімо, північні повіти Чернігівської губ., східні — Кубанської тощо, а прилучити нато мість українські повіти сусідніх губерній, як Хотинський і Акер манський Бессарабської, східні частини губернії Холмської, по лудневі окрайці губ. Гродненської, Мінської, Курської, західні частини Воронежчини, Донщини, Чорноморської і Ставропольсь кої губ. Так утвориться територія, де українська людність стано витиме більшість (у містах тепер українців менше, але міста му сять іти за більшістю окресленої території)»3.

Отже, в ідеологію національної державності при визначенні її території з самого початку був покладений єдино вірний і спра ведливий принцип. До складу України повинні були ввійти лише етнічно українські землі. Це мало стати важливою передумовою мирного співжиття з сусідніми державами і народами та дати

119

І. Гошуляк

змогу спрямувати всю енергію народу на розбудову й розвиток власного життя.

Дуже важливо, що голова Центральної Ради вже тоді чітко визначив також політико правові координати, в межах яких ук раїнці мали здійснювати на власній території свій автономний лад. «Ся українська територія, — роз’яснював він, — має бути орга нізована на основах широкого демократичного (не цензового) гро мадського самопорядкування від самого споду («дрібної земської одиниці») аж до верху — українського сейму. Вона має вершити у себе вдома всякі свої справи — економічні, культурні, політичні, утримувати своє військо, розпоряджатися своїми дорогами, свої ми доходами, землями і всякими натуральними багатствами, мати своє законодавство, адміністрацію і суд. Тільки в певних справах, спільних для всієї Російської держави, вона має приймати поста нови загального її представництва, в котрім братимуть участь представники України пропорціонально її людності і людності всієї Російської республіки. Отсе розуміється, коли говориться, що ми хочемо національно територіальної автономії України, широ кої, політичної, демократичної»4.

Не важко помітити, що така автономна Україна фактично пе редбачала наявність майже всіх основних державних атрибутів і мала на меті перетворити українців у справжніх господарів сво го дому. В цьому зв’язку процитуємо ще один документ самого Грушевського, тим більше, що він дає змогу краще зрозуміти, як діалектично підходив вчений і політик до з’ясування суті та спів відношення понять «автономія», «федералізм», «самостійність», з приводу чого нерідко ще й досі ведеться полеміка серед дослід ників. У своїй доповіді про державний лад України на підставі вимог життя і теорії державного права, прочитаній 13 червня 1917 р. на українському з’їзді правників, він, зокрема, наголо сив: «Вся сума географічних, економічних та культурних обста вин, в результаті котрих сформувалась українська нація, також наказують домагання автономії України. Всі культурні традиції примушують український народ добиватись державної са мостійності, національно територіальної автономії.

Для найкращого забезпечення автономії України їй повинен бути наданий характер державний. Для того, щоб надалі не мож на було толкувати і так, і інакше зв’язку України з рештою Росії, то треба, щоб зв’язок цей був утворений на федеративних підста вах.

120