Зашкільняк- Історія Польщі

Пруссії в першій половині XIX ст., мали на меті збереження насамперед великого поміщицького володіння. У підсумку на початку 60-х років великим землевласникам належало у Познанщині понад 60 % земель, на Помор'ї- понад 70 %, Сілезії — 50 %. Велика земельна власність залишалась тут основним виробником сільськогосподарської продукції. Польські поміщики, незважаючи на спроби обмежити ареал їхніх володінь, добре пристосувалися до ринкових умов, активно використовували кредити, найману працю, нові агрокультуру і техніку. Це давало змогу збільшувати врожайність і поголів'я худоби.

Селянське господарство в Німеччині розвивалось повільніше, в умовах жорсткої диференціації, яка, при зміцненні великих селянських господарств, викидала на ринок найманої праці 4/5 сільського населення. Міцні селянські господарі змушені були переходити до інтенсивного землекористування, запроваджувати спеціалізацію, вирощу-

358

У період модернізації

вання технічних культур і відгодівлю худоби. Наприкінці XIX ст. поміщицькі та селянські господарства Познанщини, Помор'я, Сілезії, Вармії і Мазур мало відрізнялися від західноєвропейських. (За показником середньої врожайності з гектара чотирьох головних зернових культур Познанщина і Сілезія були на рівні з Великобританією - 19 центнерів, випереджали Францію - 13 центнерів і поступалися німецьким землям - 20 центнерів).

Російський царат, проводячи земельну реформу 1864 р., прагнув послабити польських землевласників-шляхту і привернути на свій бік селянство. Тому за реформою 1864 р. селяни отримали у власність всю землю, яку вони обробляли. Земельні наділи отримали навіть 175 тис. родин безземельних селян. Поміщики зберегли в своїх руках більшу частину володінь (55,6%), а селяни відчували брак землі. Не була врегульована справа сервітутів (лісів і пасовищ), які формально залишались у власності поміщика, але за традицією використовувалися селянами. Земельна реформа 1864 р. та її реалізація призвели до повної незалежності селянина від поміщика (громади отримали самоврядування, незалежне від попереднього землевласника), підважила позиції шляхти на селі, змусивши її пристосовуватися до капіталістичних порядків. Селяни перетворились у самостійну соціальну верству, яка лише поступово приходила до усвідомлення свого суспільного значення.

Нові методи господарювання дуже повільно проникали у село і фільварок Королівства Польського. Польські поміщики отримали тут меншу компенсацію за землю, ніж в Росії. Аграрна криза, яка охопила Європу у 80-х роках, відбилася на землеволодінні. Частина фільварків була розпарцельована і продана селянам (до 1890 р. парцеляції було піддано майже 12% поміщицьких маєтків), але землі бракувало (кількість господарств зросла з 593 тис. у 1870 р. до 717 тис. у 1899 р.). Збільшилася кількість безземельних селян: з 220 тис. у 1870 р. до 849 тис. у 1891 р. Невисокий рівень агротехніки не дозволяв збирати високі врожаї (середня врожайність чотирьох зернових культур становила 11 центнерів з гектара і значно поступалася Познанщині).

У Галичині під владою Австро-Угорщини аграрні відносини складалися подібно до Росії. Після реформи 1848 р. селяни стали власниками невеликих земельних ділянок, тоді як в руках великих землевласників збереглася майже половина всіх земельних угідь. У 1890 р. тут було ще 45 латифундій, які охоплювали понад 10 тис. га земель. Хоча впродовж другої половини століття селянське землеволодіння зросло у десять разів (з 0,4 млн. моргів до 4,8 млн. у 1889 p.), але збільшення сільського населення випереджало приріст землі. У результаті цього розміри селянських господарств постійно зменшувались: наприкінці століття 44 % всіх селянських дворів володіли ділянками до 2 га землі, а ще 37 % - до 5 га, в той час як середніх селянських господарств (до 10 га) було лише 18%, а заможних (до 20 га) - 1 %. Таке подрібнення негативно позначилося на становищі селян і розвитку товарно-грошових відносин. У той час побутував вираз, що "кожний галичанин працює за чверть, а їсть за півлюдини". Незважаючи на аграрний характер краю, до нього треба було завозити зерно і борошно з Угорщини. До цього додавалась та обставина, що у Східній Галичині велика земельна власність знаходилась в руках поляків, а зубожіле селянство було українським. Позбавлені засобів до існування, селяни або наймались до поміщиків, або шукали порятунку в еміграції. Дрібні селянські господарства не надавалися до використання нової техніки й агрокультури, а у великі поміщицькі господарства нові методи господарювання проникали повільно, оскільки залишався широким ринок найманої праці. Крім того, у власності поміщиків залишалися ліси і пасовища (сервітути), які ставили селян у залежність від пана і викликали між ними численні конфлікти.

359

f

Історія Польщі

Перебування польських земель під владою трьох різних імперій сильно відбилосяь на процесах індустріалізації. З певним запізненням промислова революція охопила також польські землі. Найбільш динамічно вона проходила на теренах колишнього Королівства Польського. Тут склалися сприятливі умови для швидкого розвитку новочасної промисловості: ше 1857 р. було скасовано митний кордон, і неосяжний російський ринок став доступним для товарів текстильної та металургійної промисловості. Ще більше значення мав продаж урядом промислових підприємств у приватні руки (переважно іноземному капіталу). Різке зростання попиту на продукцію металургії і машинобудування було зумовлене урядовою політикою

прискореного будівництва залізниць (1878-1886 pp.). За короткий час були створені новочасні металургійні підприємства, засновані на передових технологіях. За порівняно невеликий період 70-80-х років видобуток вугілля зріс з 400 тис. до 2 млн. тонн, виробництво заліза і сталі - з 18 до 128 тис. тонн. Сітка залізниць у королівстві 1864 р. мала протяжність 635 км, а у 1885 р. - 1841 км. Перевіз товарів залізницею за період з 1864 по 1884 pp. збільшився у понад шість разів. Темп розвитку залізничних колій у королівстві випереджав загальноросійські, що пояснювалося близькістю до європейських ринків.

У цей період формувалися промислово розвинуті райони королівства, пов'язані єдиною інфраструктурою. Металургія, гірництво і машинобудування були зосереджені у СосновськоДомбровському промисловому окрузі на півдні краю, де від початку століття видобували вугілля, залізну і цинкову руду. Завдяки французькому капіталу тут виникли заводи з виробництва парових котлів, труб, рейок, заводського устаткування. Особливо бурхливо розвивався Лодзинський промисловий округ. У ньому концентрувалося 89 % виробництва текстильної продукції, більшість якої йшла на загальноросійський ринок. Сприятлива кон'юнктура призвела до різкого зростання текстильних підприємств. Фабрика К. Шайблсра у 80-х роках налічувала 4 тис. текстильних верстатів, за якими працювало 6 тис. робітників; фабрика І. Познанського - 2 тис. верстатів. Нові текстильні підприємства створювали переважно німці та євреї. 1910 р. у Лодзі працювало 90 тис. робітників. Текстильні підприємства створювались також у Згєжі і Томашові.

Рис. 43. Цех фабрики льняних тканин у Жирардові (1901 р.)

Третім великим промисловим округом став Варшавський, де діяли різноманітні підприємства, насамперед машинобудівні. У 1868 р. тут було створене велике підприєм-

360

У період модернізації

ство з виробництва машин і вагонів для залізниць, яке належало акціонерній спілці Лільпоп, Pay і Льовенштейн. Крім того, наприкінці століття у Варшаві діяли ще десять підприємств, які спеціалізувалися на виробництві металевих конструкцій й устаткування, а також багато дрібних підприємств і майстерень, пов'язаних з металообробкою. Неподалік Кєльц діяли металургійні заводи у Стараховіцах й Островці. У Жирардові працював найбільший в королівстві текстильний комбінат з виробництва льняного полотна, на якому працювало 7,5 тис. робітників. Протекціоністська політика царського уряду створила сприятливі умови для розвитку промисловості на терені Королівства Польського, яке наприкінці XIX ст. перетворилось у найбільш розвинений промисловий регіон Російської імперії, де вироблялося 15 % вартості всієї продукції.

Процеси індустріалізації вимагали залучення капіталів. Частково вони надходили з-за кордону, частково формувалися в місцевих умовах. У 1870 р. Л. Кроненберг заснував Торговий банк як акціонерну спілку, до якої залучив також засоби землевласників. За його прикладом М. Епштейн, який 1871 р. заснував Дисконтовий банк, і К. Шайблєр -Торговий банк у Лодзі. Виникли інші акціонерні товариства, які залучали як закордонні, так і місцеві капітали.

Незважаючи на значно скромніший порівняно із західноєвропейськими країнами обсяг, індустріалізація в землях Королівства Польського спричинила зміну загальної картини розвитку суспільства.

Економічна політика урядів Пруссії та Німеччини мала на меті перетворити східні провінції в аграрний придаток розвинутих західних і центральних частин імперій. Тому в Познанщині, Помор'ї, Вармії і Мазурах розвивалася переважно дрібна переробка і харчова промисловість, пов'язані з сільським господарством. Тут швидко збільшувалась кількість цукроварень, млинів, горілчаних підприємств тощо. Сітка залізниць у Німеччині зростала ще більш швидкими темпами, ніж у Королівстві Польському, але з цього користали німецькі підприємці центральних і західних частин імперії. Німецького походження був і банківський капітал.

Важливим промисловим регіоном у другій половині XIX ст. залишалася Верхня Сілезія. За цей час видобуток вугілля зріс тут з 1,3 млн. тонн у 1852 р. до 24,8 млн. тонн у 1900 р. Слідом затим збільшилася виплавка металу: з 61,9 тис. тонн до 747,1 тис. тонн. Виробництво цинку зросло за цей же період з 29 тис. тонн до 102 тис. тонн. Новим явищем у промисловості Верхньої Сілезії було виникнення у 70-х роках великих концернів, керівниками яких залишалися давні аристократичні родини Генкель-Доннерсмарків, Плессі, Балленстрем та ін. Однак за технічним оснащенням і рівнем виробництва промисловість Сілезії поступалася німецьким округам Рура і Саара.

Меншою мірою розвивалися процеси індустріалізації в Галичині. Вона залишалася ринком збуту промислових товарів з розвинутих чеських і німецьких районів імперії. Приплив дешевих фабричних товарів боляче вдарив по галицькому ремісництву і дрібному підприємництву, які зазнали краху. Вистояти змогли лише дрібні ремісники, що обслуговували бідніші верстви населення. Будівництво залізниць тут теж почалося із запізненням. Перша залізнична лінія Краків-Львів була відкрита 1861 р. її будували віденські акціонерні спілки, які й користали з прибутків. На фінансовому ринку панували віденські банки. Тільки 1883 р. крайова влада для активізації господарського життя утворила Банк крайовий. Значні перешкоди існували також для розвитку переробної та харчової промисловості. У 70-х роках перестали діяти шість склозаводів і п'ять цукроварень, які не витримали конкуренції з якіснішими й дешевшими привозними виробами. На розвитку підприємницької ініціативи негативно позначалися високі державні податки. Ознаки

пожвавлення спостерігалися тільки у видобутку солі на давніх копальнях Вєлічки та Бохні, а також вугілля неподалік Хшанова. У другій половині

361

Історія Польщі

століття було відкрито нафтові родовища в районі Борислава, але промисловий видобуток нафти почався пізніше. Поки що тут добували озокерит, що використовувався для виробництва свічок. Але вже тоді розпочалася спекуляція теренами, на яких було відкрито родовища нафти. Назагал Галичина запишалась одним з найменш розвинутих у промисловому відношенні тереном австро-угорської імперії, де часто панували злидні і голод.

Процеси індустріалізації і модернізації значною мірою визначали соціальну структуру суспільства. Руйнування станових перешкод, яке розпочалося ще в першій половині XIX ст., прискорилося в другій половині століття після проведення земельних реформ. І хоча станові відмінності ще тривалий час позначалися на житті суспільства, капіталістичні відносини вносили зміни у становище і свідомість усіх представників колишніх станів.

Найбільшу частку польського суспільства надалі становило селянство. Земельні реформи поступово перетворили селян із залежних господарів у вільних, зобов'язаних проявляти господарську ініціативу. Це відразу спонукало тривалий процес диференціації селянства, в якому виявлялися крайні наслідки: зменшення числа заможних селян, які перетворювались у капіталістичних фермерів з використанням найманої праці; і збільшення безземельних наймитів, які йшли у найми або шукали кращої долі в містах чи за кордоном. Обставини життя змушували селян тягнутися до освіти і знань. У другій половині століття активно виникають гуртки і товариства просвітнього характеру, які поряд із елементарними знаннями поширювали національні і соціальні ідеї. Селянство виявилось сприятливим грунтом для їх сприйняття і незабаром проявило тенденції до самоорганізації.

Змінилося також становище польської шляхти. Вона втратила станові привілеї і змушена була брати участь у громадському житті й економічних стосунках. Значні залишки станових привілеїв зберегла тільки польська аристократія, яка найшвидше знаходила спільну мову з правлячами колами Росії та АвстроУгорщини. Натомість більша частина шляхти була змушена шукати засобів для виживання у військових та адміністративних структурах держав-загарбниць, у т.зв. вільних професіях і різного роду службах. Можна стверджувати, що шляхта значною мірою причинилася до виникнення польської інтелігенції, внісши до її лав частку традиційних станових забобонів. Особливо велика кількість польської шляхти творила адміністративний апарат, науку, освіту і культуру в Галичині. Чимало шляхтичів брали участь у громадському і господарському житті Познанщини і Королівства Польського. Упродовж XIX ст. чисельність осіб, пов'язаних із розумовою працею, зросла у всіх країнах-загарбницях майже в десять разів. Наприкінці цього століття шляхетська приналежність перестала бути основним критерієм відбору для навчання і праці. Формувалися нові соціальні поділи. Представників шляхти майже не трапляється серед підприємців і торговців.

Остання обставина, а також соціальна політика імперської влади сильно вплинула на формування буржуазної верстви в польських землях. Склалося так, що ще в першій половині XIX ст. підприємці і банкіри походили переважно з інонаціональних елементів, переважно німців та євреїв. У другій половині століття серед них з'явилися також поляки, але їхній відсоток залишався незначнимЦе зумовило орієнтацію і співпрацю буржуазії з урядами держав-загарбниць.

Іншим чином позначалися процеси індустріалізації на становищі ремісників, торгівців, дрібних власників. Ці соціальні групи в умовах капіталістичного ринку досить швидко диференціювались у двох напрямах: деградації і переходу в стан робітництва або люмпен-пролетаріату, а також соціального авансу через сприятливу кон'юнктуру на ринку. Так, варшавські шевці наприкінці століття утворили кооператив, який успішно

362

У період модернізації

виробляв дешеве взуття для російського ринку. З другого боку, тільки незначна частина ремісників знаходила своє місце на ринку, решта змушена була тяжкою працею заробляти на прожиття. З розвитком промисловості ані ремісники, ані дрібні торгівці здебільшого не витримували конкуренції і розорювалися, поповнюючи ряди пролетаріату.

Новою соціальною групою, народженою хвилею індустріалізації, було робітництво (пролетаріат). Його формування в другій половині століття значно прискорилось. Цьому сприяло вивільнення значної кількості "зайвих" робочих рук на селі, які шукали заробітку в містах. Відбувалося поглинання фабриками збіднілих ремісників, торговців і навіть шляхти. У 1865-1885 pp. кількість робітників, зайнятих у промисловості, зросла у Королівстві Польському з 70 до 140 тис. осіб, у польських землях під владою Німеччини - з 160 тис. до 314 тис, у Галичині і Цєшинській Сілезії під владою Австро-Угорщини -з 35 тис. до 55 тис. осіб. Слід зазначити, що із загальної кількості найманих робітників (приблизно 500 тис. чоловік) у промисловому виробництві 1885 р. було зайнято лише трохи більше 100 тис. Розподіл робітництва по теренах був нерівномірний - переважна більшість робітників зосереджувалась у Верхній Сілезії, Лодзі і Варшаві. Робітниче середовище ще виразно поділялося на постійних робітників більших підприємств,

сезонних робітників, випадкових заробітчан, прислугу тощо. Значний процент найманих робітників становили жінки і діти.

Соціальне становище найманих робітників усіх польських земель було тяжким. Умови праці і платня не регулювалися законодавством, а визначалися підприємцем і залежали від його волі. Робочий день на фабриках тривав від 12 до 16 годин на добу (для дітей - до 8), практикувалися різноманітні покарання і штрафи за найменші провини. Водночас спостерігалося формування групи кваліфікованих робітників, які відрізнялися від інших вищою платнею і привілейованим становищем. Уже в середині XIX ст. швидко формувалось усвідомлення окремого соціального становища робітників, зайнятих на великих підприємствах текстильної, гірничої і металургійної промисловості. У 1861 р. дійшло до стихійних масових заворушень робітниць фабрики Шайблєра в Лодзі, в ході яких вони знищували механічні верстати.

Уряди змушені були все частіше втручатись у конфлікти робітників і підприємців. Російські власті аж до 90-х років XIX ст. не вдавалися до заходів регламентації стосунків робітників і працедавців, забороняли будь-які форми соціальної взаємодопомоги працюючих на випадок каліцтва або нещасного випадку. Натомість у Пруссії з 1864 р. було дозволено створювати професійні спілки для взаємної підтримки, а у 1874 р. запроваджено примусове соціальне страхування від нещасних випадків. Соціальна допомога і пенсійне забезпечення з'явилися тут наприкінці 80-х років XIX ст., але їх значущість була невеликою, оскільки внаслідок жахливої експлуатації мало хто з робітників доживав до 50 років. Найбільш ліберальні інструкції щодо взаємин робітників і підприємців діяли в Австро-Угорщині: 1867 р. тут було дозволено створювати профспілки, незабаром - проводити страйки, а трохи згодом запроваджено соціальне страхування. Проте заробітки були найнижчими через наявність великої кількості вільних робочих рук на ринку праці. Скупчення великих мас людей на різних за величиною підприємствах і майстернях, антигуманні умови праці та експлуатації людських сил, відсутність регламентації стосунків з працедавцем - усе це породжувало природний протест, згуртовувало робітництво, сприяло усвідомленню ним свого соціального становища. Поширення соціалістичних ідей падало на сприятливий ґрунт і спричиняло виникнення нового явища - організованого робітничого руху.

Процеси індустріалізації вносили суттєві зміни у соціальну структуру і суспільну свідомість поляків. Руйнувалися стани і станові перегородки, на їх місці виникали нові соціальні поділи: на великих землевласників і буржуазію, з одного боку, і дрібних земле-

363

Історія Польщі

власників і робітництво - з другого. Водночас зростала чисельність строкатого шару інтелігенції та службовців, який відрізнявся порівняно високим рівнем освіти і близькістю до демократичних верств населення. Шляхта, що позбувалася своїх станових привілеїв і поповнювала ряди інтелігенції, залишалася стійким носієм патріотичних традицій, поширювала їх на інші верстви.

Цивілізаційний поступ, який проявлявся у зростанні міст і комунікацій, підвищенні рівня освіти і культури населення, розширенні контактів із зовнішнім світом, формуванні традиції національних повстань, сприяв формуванню національної свідомості демократичних верств ~ селян, ремісників, робітників. Ця свідомість складалася також за рахунок протистояння непольським впливам у сфері політики, релігії, мови, звичаїв і традицій. Русифікація, онімечення руйнували локальні міські та сільські спільноти, викликали стихійний опір населення і гуртували його на мовно-релігійних засадах. Важливу роль відігравала позиція католицької церкви, яка виступала на захист мови і традицій корінного населення, зазнаючи переслідувань у відповідь з боку окупаційних властей. На зміну традиційній становій конфронтації, в якій селянство частіше займало антишляхетські позиції, приходять ідеї національного солідаризму, усвідомлення приналежності до однієї нації, що позбавлена рівноправного становища з іншими європейськими народами. Національна свідомість дуже повільно опановувала селянство, зберігаючи перешкоди станових антагонізмів і прив'язаність до монархій. Тільки наприкінці XIX - початку XX ст. можна говорити про її поширення на більшість польського селянства, що було наслідком активної просвітницької і громадської діяльності польської інтелігенції та духовенства.

Суспільно-політичні програми і рухи На роздоріжжі. Після поразки Січневого повстання виникла нова хвиля політичної еміграції, яка

охопила близько 10 тис. осіб. Більшість вигнанців оселилась в європейських країнах, де поєдналась із "старими" емігрантами. Вони не змирилися з поразкою і прагнули продовжувати боротьбу на традиційних ідейних підставах. Група Готелю Лямбер у Парижі, яку очолював Владислав Чарторийський, продовжувала утримувати дипломатичні контакти з урядами європейських країн. Князь Адам Сапєга, якому вдалося втекти з львівської в'язниці, де він перебував за участь у повстанні, емігрував на Захід і там намагався схилити емігрантів до продовження повстання. Однак з цього нічого не вийшло, і "червоний князь", як його називали, незабаром повернувся до Галичини.

Поразка повстання змусила політичних емігрантів задуматись над програмою дальших дій. З'явилися розбіжності між прибічниками підготовки наступного повстання і переходу до мирної "органічної праці". Члени Національного уряду часу Січневого повстання (А. Ґіллєр, К. Рупрехт та ін.) в еміграції виступили з обгрунтуванням ідейних засад, що лежали в основі повстанських документів. Не бачачи можливості продовжувати збройний опір, вони закликали співвітчизників до нагромадження національних

сил і органічної праці. Іншої позиції дотримувався генерал Л. Мєрославський. У 1865 р. він відновив Польське демократичне товариство з програмою збройної відбудови Польщі в кордонах 1772 р. Однак лави товариства швидко ріділи.

Напередодні австро-прусської війни радикальні кола еміграції активізувалися в надії піднести "польську справу" на європейському рівні. У липні 1866 р. вони утворили Об'єднання польської еміграції (ОПЕ), на чолі якого стали колишні "червоні" генерали Валерій Врублевський, публіцист Юзеф Токажевич і письменник Зшмунт Мілковськии (публікувався під псевдонімом "Т.Т. Єж"; 1824-1915). Об'єднання згуртувало понад 700

364

У період модернізації

польських емігрантів з європейських країн, видавало часопис Нєподлєглосць. Під впливом соціалістичних ідей провідні члени ОПЕ критикували програмні засади Національного уряду часу повстання і вимагали перебудови аграрного устрою в дусі "громадівського соціалізму" (передачі усієї землі в руки селянських громад). Деякі члени керівництва (Ярослав Домбровський) проводили думку про необхідність відмовитись від кордонів Польщі 1772 р. і надати українцям, білорусам і литовцям право вільного самовизначення.

Польське повстання 1863-1864 pp. викликало симпатії до поляків з боку багатьох європейських організацій та угруповань ліберально-демократичного характеру. На захист прав поляків виступили робітничі організації. На одному з мітингів на захист поляків, що відбувся влітку 1864 р. в Лондоні, їхні представники вирішили утворити Міжнародне товариство робітників - 1-й Інтернаціонал. Восени того ж року ідея була реалізована. Один з ініціаторів і керівників Інтернаціоналу К. Маркс неодноразово виступав на підтримку незалежності Польщі. На першому конгресі організації було схвалено резолюцію про те, "що ціла і незалежна Польща є неодмінною умовою демократичної Європи". Частина польських емігрантів співпрацювала з Інтернаціоналом, окремі особи входили до її керівного органу - Генеральної ради (А. Жабіцький, К. Бобчинський, Е. Гольторп). Це були люди, які сприймали соціалістичні ідеї в їх демократичному звучанні й з огляду на прихильність до польського питання.

Уфранко-прусській війні 1870 р. польські емігранти одностайно виступили на боці Франції. У Ліоні був створений польський легіон добровольців, кілька польських військових брали участь у війні в складі французьких військ. Генерал Юзеф Гауке-Босак, який командував однією з французьких армій, загинув у боях під м. Діжон. У березні 1871 р. демократи Парижа утворили робітничу республіку - Комуну. Близько 400 поляків влилися в ряди комунарів. Керівні посади в Комуні посіли поляки Ярослав і Теофіль Домбровські, генерал Август Околович, Валерій Врублевський та ін. Комунари зазнали поразки, а чимало поляків загинуло в боях або були страчені французькими республіканськими військами.

У70-х роках роль польської еміграції зменшилася. Чимало вигнанців повернулися на батьківщину, значна частина їх осіла у Галичині. Польські інтелектуальні кола на батьківщині стояли ближче до соціальних процесів, які тут відбувались. Вони шукали відповідей на нові виклики часу, формували ідеологію і політику під впливом нових ідейних течій, що поширювались в Європі.

Поразка повстання, репресії, політична ситуація на континенті викликали у частини польської громадськості, передусім елітарних верств, розчарування в можливостях збройної боротьби, зневіру у відбудові незалежної Польщі. З'явилися думки про те, що головним завданням польського народу є збереження національної ідентичності під владою чужоземних монархій, розвиток національної культури, підприємництва. Для цього треба підпорядкуватися владі загарбників, добиватися поступок від правителів трьох монархій, які повинні були належним чином оцінити угодові позиції. У 60-х роках формується лоялістична течія польського суспільно-політичного руху, що черпала ідейні настанови в консервативному середовищі аристократії та інтелігенції.

Лояльні консерватори здобули певний вплив у всіх польських дільницях. Але найбільш міцними були їхні позиції в Галичині під владою Австро-Угорщини, де консерватори, дійшовши до згоди з монархією, отримали в свої руки важелі управління багатонаціональним краєм. Тут найраніше були опрацьовані ідейні засади польського політичного консерватизму. їх творцями стала група аристократів та публіцистів, пов'язаних з Готелем Лямбер. 1869 р. у краківському часописі Пшегльонд польскі

365

Історія Польщі

(Польський огляд) вони опублікували серію памфлетів під загальною назвою Тека Станьчика (Папка Блазня), в яких у формі листів, зібраних нібито Станьчиком (королівським

блазнем XVI ст.), їдко висміяли змовницько-повстанську тактику боротьби, яка не принесла бажаних наслідків, а виявилася згубною для поляків. Автори звинувачували самих поляків у поділах Польщі, виводячи їх причини з браку суспільної дисципліни, відсутності сильної централізованої влади та "інстинкту управління". Вони пропонували відмовитися від романтично-повстанських зривів, оцінювати ситуацію "зимним розумом", шукати засобів збереження нації шляхом угоди з Габсбургами. До провідних ідеологів краківського консерватизму належали історик Юзеф Шуйський (1835-1883), граф Станіслав Тарновськші (1837-1917), публіцист Станіслав Козьмян (1836-1922), граф Людвік Водзіцький (1834-1894) та ін. За назвою памфлетів краківських консер-ваторів називали станьчшами. Від краківських консерваторів дещо

відрізнялись їхні східногалицькі однодумці, яких називали *'-■'• ' '•' подоляками. Лідерами останніх були -

Казімєж Ґрохольський, Воіїцєх Дзєдуишцькиіі (1848-1909); вони посідали впливові державні посади, відзначалися

крайнім консерватизмом у соціальних та політичних питаннях, намагалися обмежити український національний рух, а також права євреїв у Галичині.

Кристалізації позицій консерваторів сприяли події 1877-1878 pp., пов'язані з російсько-турецькою війною на Балканах. Війна на певний час відродила надії поляків на нову "актуалізацію" польського питання. Влітку 1877 р. у Відні зібралися представники польських патріотичних організацій з Галичини і Познанщини. Вони обрали таємний "Національний уряд" на чолі з князем Адамом Сапєгою, який одержав від Англії певні кошти на проведення антиросійських заходів. Однак Росія здобула перемогу у війні, а Берлінський конгрес 1878 р. жодним чином не торкнувся польської справи. Краківські консерватори виступили з гострим засудженням дій польських патріотів, які могли стати "чинником безпорядків" у Європі. Вони закликали до розвитку "національного буття" незалежно від кордонів і поділів, до співпраці з урядами Німеччини і Росії.

Проте у Німеччині прихильникам лоялізму було складно здобути впливи серед населення в умовах антипольської політики "культуркампфу" і німецької колонізації. Тут угодовство не приносило очікуваних наслідків і мало обмежений характер.

У Росії лоялістична програма набула антинаціонального спрямування. Публіцист і освітній діяч Казімєж Кжшііцький (1820-1883) 1872 р. опублікував брошуру Польща і Росія в 1872 p., яка стала широко знаною в польських землях. У сторіччя від часу першого поділу Польщі автор закликав поляків відмовитися від мови, католицької релігії, незалежності в ім'я згуртування усіх слов'янських народів навколо Росії у протистоянні німецькій експансії. У 1878-1880 pp. син Александра Вельопольського Зитмунт (1833-1902) писав до царя Олександра II меморіали і листи, в яких від імені польських землевласників та інтелігенції запевняв у вірності трону, готовності протистояти радикальним соціальним течіям, пропонуючи як засіб порятунку монархії децентралізацію місцевого управління при збереженні абсолютизму. Його звернення не вплинули на політику царату в Королівстві Польському, але дозволили згуртуватися невеликому табору польських консерваторів, які розвивали свої ідеї із значною часткою лібералізму. До свідомих консерваторів належав Влодзімєж Спасович- (1829-1906), літератор і правник, який 1876 р. заснував науково-літературний часопис Атенеум, а

Рис. 44. Юзеф Шуйський -історик, один з ідеологів краківських консерваторів. Портрет Я. Матейка.

366

У період модернізації

1882 р. спільно з талановитим публіцистом Еразмом Пільтцем (1851-1929) - часопис Край (Петербург). Обидва видання задекларували свою лояльність до самодержавства, виступали за зближення поляків і росіян, яке у перспективі зможе принести користі як Росії, так і полякам (у культурнонаціональному плані).

Ідеї повного примирення з владами країн-загарбниць не зустрічали співчуття більшої частини поляків Росії та Німеччини. Нові віяння, що приходили із Заходу, приносили із собою сподівання на індустріалізацію, капіталізм, науку і освіту. Суспільні зміни накреслювали перспективу цивілізаційного поступу, який повинен був піднести націю на вищий щабель. Ліберальні ідеї стали дороговказом для розвитку "органічної праці". За відсутності державної підтримки ініціативу розвитку громадських форм співжиття в Королівстві Польському та польських землях Німеччини взяла на себе інтелігенція й окремі підприємці. Група землевласників і підприємців Королівства Польського 1875 р. заснувала у Варшаві Музей промисловості і рільництва, який підтримував наукові досліди і поширював наукові знання. Заможні підприємці утворювали приватні гімназії та училища. 1881 р. вихованці Головної школи у Варшаві розпочали діяльність Каси ім. Ю. Мяновського (ректор Головної школи у 1862-1869 pp.) - приватного фонду для підтримки розвитку польської науки.

Громадська активність була обгрунтувана ліберальною ідеологією варшавського позитивізму - течії суспільно-політичної думки 70 - 80-х років XIX ст. Піонером позитивізму виступив учений і публіцист Александр Свєнтоховський (1849-1938). 1871 р. у часописі Пшегльонд тигодньови (Тижневий огляд) він опублікував статтю-маніфест Ми і ви. Автор спирався на ідеї позитивізму, які йшли із Заходу, визнавав пріоритет наукових знань і прогресу, критикував шляхетські традиції, відсталість, підносив підприємництво, активну життєву позицію. Він доводив, що "спокійна і тривала праця" вимагає не меншого героїзму, ніж "гра у воєнну лотерею". Ідеї А. Свєнтоховського підтримали інші молоді вчені та публіцисти, випускники Головної школи Пйотр Хмельовський (1848-1904), Александр Ґловацький (Болеслав Прус, 1845-1912), Юліан Охоровт (1850-1917). На сторінках часописів Нива, Атенеум, Пшегльонд тигодньови вони пропагували ідеї позитивізму, проголошуючи культ освіти і праці для добра суспільства, закликаючи до підприємництва і збагачення; виступали за поступове еволюційне перетворення суспільства шляхом реформ, розвитку освіти і культури. Таку діяльність вони називали "працею біля основ", вважаючи її глибоко патріотичною. Позитивісти відмежувалися від романтизму і національних повстань. Вони стали ініціаторами багатьох культурно-освітніх акцій, зокрема, заснували низку газет і часописів для народу, читали лекції, створювали

курси для неписьменних, бібліотеки. У поетичній формі кредо позитивістів висловив поет Адам Асник (1838-1897) у широко знаному вірші:

Жалі даремні, марний труд

І прагнення химерне! Що віджило - і чудо з чуд Знов до життя не верне.

Світ не віддасть в цей вир хуртеч Минулих марень тлуми, Вогонь не зможе, ані меч Спинить летючі думи.

3 живими йти вперед май хист, Сприймать нове навколо.

А не зів'ялих лаврів лист Вінчати вперте чоло.

367

Історія Польщі

Життя ніхто ще не спинив, - Не ремствуй, бідолахо!

То-марний жаль, безсилий гнів, - Світ піде власним шляхом! (Переклад Д. Паламарчука)

Ідеї "органічної праці" здобули поширення і принесли конкретні результати у польських землях під Німеччиною. Традиції "органичників" з 40 - 50-х років XIX ст. стали у пригоді під час "культуркампфу". Численні господарські, культурно-освітні товариства, гуртки і кооперативи сприяли утвердженню серед польського населення прагматичної національної свідомості, скерованої на здобуття практичних результатів. Боротьба з онімеченням послаблювала соціальні і політичні розбіжності всередині польської громади, зближувала їхніх представників на грунті захисту національних прав поляків. У національному русі були представлені дві течії, що залишалися на засадах органічної праці - консервативна і ліберальна. Консерваторів предствляли землевласники і аристократія, які займали лояльні позиції стосовно німецького уряду. їх органом був Тигоднік католіцкі. Ліберальні діячі часто використовували трибуну німецького рейхстагу і прусського сейму для захисту прав польської мови і підприємництва, створювали численні польські товариства і кооперативи. Активними були польські депутати Владислав Нєголєвський, Владислав Бентковський, Казімєж Кантах та ін. їхнім друкованим органом була газета Дзєннік познаньські. Але ліберали не висували нових ідей, здатних посилити єдність польської громади.

Спробу згуртувати демократичні верстви громадськості зробив публіцист Роман Шиманський (1840-1908). У 1872 р. він розпочав видання часопису Орендовиік (Прозісник), навколо якого гуртувались інтелігенція, ремісники, селяни. Редактор дотримувався ідей лібералів, але вимагав розширення впливів демократичних верств у громадському житті. Наприкінці століття часопис втратив популярність і поступово еволюціонував у бік націоналізму й клерикалізму.

Ліберально-демократичні тенденції проявилися і в суспільно-політичному житті поляків Галичини. Але тут вони були підважені сильними позиціями консерваторів, які опікувалися передусім інтересами великих землевласників. Один з лідерів галицьких польських демократів Ф. Смолька посів високі посади в австрійській державній ієрархії. Його наступники Тадеуш Романович, Тадеуш Рутовський відстоювали ідеї органічної праці, роблячи акцент на підприємництві. їхні друковані органи Край і Нова реформа, що виходили у Кракові, не мали значного впливу на польське суспільство. У 1888 р. один з демократів економіст Станіслав Щепановський (1846-1900) опублікував працю Злидні Галичини в цифрах, в якій довів господарську відсталість краю і закликав проводити більш енергійну економічну політику. Здобувши посольські мандати до сейму і рейхсрату, він вдався до заходів, щоб змінити ситуацію на краще, але зіткнувся з сильним опором консерваторів. Йому вдалося заснувати Галицьке акціонерне товариство для нафтової промисловості, здобути певні капітали. Проте на зламі двох століть його ініціативи зазнали фіаско, не витримавши конкуренції з віденським капіталом. 1895 р. він розпочав видання газети Слово польське, яке незабаром стало рупором національних демократів.

Слабкість демократичної течії в Галичині полягала в розриві з селянством, найчисленнішою верствою суспільства, становище якої було вкрай незадовільним. Польські консерватори використали важелі влади, щоб усунути селянських депутатів з сейму, і до 1877 р. їм вдалося здійснити свій задум. У 70- х роках на захист селян виступив католицький ксьондз Станіслав Стояловський (1845-1911). 1875 р. він купив два народних часописи Венєц (Вінок) і Пщулка (Бджілка) і, володіючи гострим словом,

368

У період модернізації

виступив за залучення селян до активної участі в політичному житті. Він закликав організовувати селянські кооперативи й освітні гуртки, активізувати діяльність на захист соціальних і політичних прав селян. Галицькі власті переслідували його і кілька разів арештовували, а церковні ієрархи забороняли йому

вести громадську роботу. У 80-х роках за його ініціативою почали створюватися селянські виборчі комітети, виникли численні товариства освіти і праці. Сам С. Стояловський писав, що хотів "збунтувати хлопа, але так збунтувати, щоб він почув, що в душі [він] є поляком". Разом з тим він негативно ставився до українського селянства, прагнучи навернути його на католицтво і полонізувати. Діяльність ксьондза причинилася до згуртування польського селянства і зародження селянського людового (народного) руху.

Селянському рухові бракувало ідейної платформи, яка б відповідала тогочасним умовам. Формуванням програмних засад людового руху зайнявся колишній соціаліст Болеслав Вислоух (1855-1937), змушений переселитися з Королівства Польського до Галичини. У Львові він зблизився з українськими демократами Іваном Франком, Михайлом Павликом, розпочав публікацію часопису Пшегльонд сполечни (Суспільний огляд), в якому кристалізувалися ідейні засади руху. Б. Вислоух популяризував демократичні традиції польської еміграції, прагнув прищепити селянам почуття гідності і свідомості політичних прав, національної приналежності. З 1889 р. він видавав часопис Пшияцєль люду (Друг народу), навколо якого згуртувалися молоді публіцисти й діячі, які незабаром створили першу селянську політичну партію. 1889 р. в Галичині почали діяти перші селянські виборчі комітети, які провели до сейму чотирьох самостійних депутатів від селян, а 1891 р. був обраний перший селянський депутат до віденського рейхсрату. Б. Вислоух та його прибічники пропагували серед селян демократичні ідеї, закликали їх організовуватись в рамках конституційного устрою. Далекосяжною метою ідеологів руху була відбудова незалежної польської держави з включенням до неї всієї Галичини. З огляду на це шляхи польських та українських демократів наприкінці 80-х років розійшлися: українці приступили до творення політичних партій, які відбивали національні та соціальні інтереси українського селянства.

У 80-х роках XIX ст. потрясіння, викликане у польському суспільстві поразкою Січневого повстання, поступово відходило у минуле. Нове покоління поляків, яке зростало на патріотичних традиціях, шукало більш дійових форм прискорення соціальних змін, не вдовольняючися ліберальними ідеями позитивістів. Демократичні і соціальні ідеї, які проникали в польські землі із Західної Європи, акцентували увагу на правах особи і суспільних верств, залишаючи на другому плані національні вимоги. Така ситуація непокоїла частину польської інтелігенції, яка прагнула поєднати нові соціальні рухи (селянський, робітничий) з національною справою. Вони дали початок новій національній ідеології періоду капіталістичної модернізації, яку в літературі часто називають націоналістичною (на противагу національній ідеології попереднього періоду).

Одним з перших проявів формування польської націоналістичної течії було заснування у Варшаві тижневика Глос (Голос). Його редактор Ян Людвік Поплавськгш (1854-1908) об'єднав навколо часопису гурт однодумців, які відкидали позитивістські рецепти оздоровлення суспільства, вимагали активізації національного руху на нових соціальних засадах: за участю широких верств населення - селян, робітників, інтелігенції. В їхньому розумінні національний рух повинен був спиратися насамперед на "люд" (народ), який становить більшість нації і визначає її обличчя. У публікаціях "Глосу" багато уваги приділялося становищу нижчих верств (селян, ремісників, робітників), з якими пов'язувалося майбутнє Польщі, часто використовувалися соціальні та демократичні ідеї для пробудження соціальної активності. Серед співробітників

369

Історія Польщі

"Глосу" були Юзеф Потоцький (писав під псевдонімом Маріан Богуш, 1854-1898), Роман Дмовський (1864-1939) та ін., які причинилися до формування націоналістичної течії у польській суспільнополітичній думці. Однак умови суворої цензури, що діяли в Королівстві Польському, громадили непереборні перешкоди для поширення нової національної ідеології. Необхідно було творити нелегальні організації.

Ініціатива організації нового підпілля зародилася в еміграції. Зиґмунт Мілковський не зрадив ідеї національного повстання, вважав, що до нього слід добре готуватися. У 1886 р., передбачаючи війну між Австро-Угорщиною і Росією, він скерував до королівства емісара Зшмунта Баїіцького (1858-1916) із завданням створити нелегальну патріотичну організацію. Задум вдався і незабаром виник таємний Союз польської молоді, який скорочено називали "Зет". У його програмі було записано, що його члени будуть прагнути відбудувати незалежну Польщу "на грунті політичної, національної і соціальної справедливості". До складу "Зету" входила переважно студентська молодь, яка зобов'язувалася після закінчення навчання працювати в інтересах програмних цілей. Тим часом 1887 р. 3. Мілковський з кількома однодумцями заснував у Женеві Лігу Польську, яка проголосила своєю метою відновлення незалежної Польщі в кордонах 1772 р. Цьому передувала публікація брошури 3. Мілковського Справа про чинну оборону і національний скарб, в якій містився заклик до створення таємних організацій,

посилення національної роботи серед населення, збору коштів для освіти і підтримки національних інтересів. Не виключалася можливість повстання у майбутньому. Взірцем для Статуту Ліги послужила програма ПДТ 1836 р. Відновлена Польща уявлялася творцю організації федеративною державою, до якої увійдуть також Литва і Русь. 3. Мілковський посилав емісара до українського емігранта М. Драгоманова з пропозицією налагодити співробітництво на підставі програми Ліги, але той відмовився через неприйнятність ідей "історичної Польщі".

Лігу Польську могла спіткати доля багатьох інших еміграційних організацій, але її підтримали "Зет" і група "Глосу". Це дало змогу розбудувати нелегальні структури Ліги в Королівстві Польському, готувати патріотичні кадри серед гімназійної та студентської молоді, котрі потім поширювали освіту і національну свідомість у легальних і напівлегальних товариствах. Поступово ініціатива перейшла до крайових осередків Ліги, де тон задавали Р. Дмовський, 3. Баліцький і Я.Л. Поп-лавський. У 1893 р. за пропозицією Р. Дмовського організацію було переіменовано на Лігу народову (Національну лігу), а її керівний орган - Центральний комітет -перенесено до Варшави. Молоді ідеологи Ліги були прихильниками більш активної діяльності. У 1894 р. вони організували у Варшаві патріотичну маніфестацію з нагоди 100-річчя повстання під проводом Т. Костюшка. Відповіддю на неї стали масові арешти учасників. Тоді керівники Ліги перенесли свою діяльність до Галичини, де почали видавати часопис Пшегльонд вшехпольскі (Загальнопольський огляд). На сторінках цього видання скристалізувались основні положення доктрини польського націоналізму. У другій половині XIX ст. в польські землі із Заходу проникали соціалістичні ідеї. їх носіями були польські студенти, що навчались у західних університетах, емігранти, зарубіжні соціалісти. Значний вплив на їх поширення вчинила участь поляків у І Інтернаціоналі, Паризькій Комуні. Соціалісти різних відтінків сходилися на тому, що існуючі суспільні відносини засновані на експлуатації людини людиною і тому їх слід

Рис. 45. Роман Дмовський.

370

У період модернізації

перебудувати відповідно до засад соціальної справедливості - чи то шляхом створення виробничих кооперативів і реформ, чи то з допомогою соціальної революції. Провідною силою суспільних змін соціалісти вважали робітництво (пролетаріат). На Заході соціалістичні ідеї знайшли відгук серед промислових робітників, спричинивши спочатку виникнення професійних спілок, покликаних відстоювати соціальні інтереси працівників, а потім соціал-демократичних робітничих партій.

Перші робітничі організації в польських землях виникли у Верхній Сілезії ще наприкінці 60-х років XIX ст., коли на місцевих шахтах відбулися потужні страйки. 1872 р. в Познані було створене перше робітниче товариство, яке увійшло до загальнонімецького робітничого об'єднання. Німецькі соціалісти були активними пропагандистами нових соціальних ідей і створення робітничих союзів. На той самий час припали перші спроби організації друкарень у Галичині: 1869 р. у Львові виникло Прогресивне товариство, біля джерел якого стояв учасник Січневого повстання Антоній Маньковський (1837-1899). Львівські друкарі почали видавати часопис Ренкодзєльиік (Ремісник), який пропагував соціалістичні погляди.

Інший характер мали соціалістичні ідеї, які поширювались у Росії. Тут у 70-х роках розгорнувся радикальний народницький рух, який пов'язував соціалізм із селянською общиною і народною революцією (бунтом). Російські народники, що діяли в умовах гострих переслідувань з боку самодержавства, пропагували "селянський соціалізм" і тактику індивідуального терору. Близько тисячі поляків брали участь у російському народницькому русі. У 1875 р. студент петербурзької Медично-хірургічної академії >7н Гласко (1855-1881) заснував у Петербурзі перший польський соціалістичний гурток, пов'язаний з народницькою організацією "Земля і Воля". Після розколу останньої та створення організації Народна Воля поляки брали активну участь в її діяльності. Замах на царя Олександра II 1 березня 1881 р. виконав поляк Ітнацій Гриневицький (1855-1881), який і сам загинув від розриву бомби.

У 1877-1878 pp. польські народники створили перші соціалістичні гуртки у Варшаві. Вони розпочали тут агітаційну роботу серед робітників і ремісників під виглядом освітніх товариств і "кас опору" (кас взаємодопомоги). Однак масові арешти перервали цю діяльність і змусили вцілілих соціалістів втекти за кордон. Один з них - Людвік Варинський (1856-1889) - по дорозі до Швейцарії затримався в Галичині, де у Львові нав'язав стосунки з польськими друкарями і молодими українськими діячами І. Франком та М. Павликом. Л. Варинський пропонував створити в Галичині нелегальні соціалістичні гуртки, але галицькі радикали відмовилися, посилаючися на легальні конституційні можливості діяльності. Тоді Л. Варинський організував кілька нелегальних гуртків у Кракові. Австрійська поліція отримала відповідну інформацію від російської, заарештувала польських та українських соціалістів. Однак судовий процес (1880) закінчився

виправданням усіх підсудних.

Польські соціалісти згромадились у Женеві, де 1879 р. розпочали видання газети Рувносць (Рівність). Звідси вони налагодили контакти з російськими народниками, німецькими, французькими соціалістами, марксистами, українським діячем М. Драгомановим. Тут відбувалися численні ідейні дискусії, під час яких кристалізувалися погляди польських прихильників соціалістичної ідеї. У центрі уваги поляків було співвідношення національного і соціального питань. Під впливом марксизму частина польських соціалістів виступила на захист інтернаціональних засад соціалізму, в центрі яких стояло робітниче питання. Національні вимоги і проблему незалежності Польщі вони розглядали з позицій соціалістичної революції, яка розв'яже всі національні суперечності в європейських країнах. На сторінках "Рувносці" у 1879 р. група прихильників інтернаціоналізму (С. Мендельсон, Ш. Дікштейн, К. Длуський)

371

Історія Польщі

опублікували першу польську соціалістичну програму, яка з конспіративних причин була названа "брюсельською" (нібито виданою в Брюселі). Програма визнавала робітничий клас рушієм суспільного прогресу і передбачала, що він здійснить соціальну революцію, яка завершиться усуспільненням засобів виробництва і встановленням справедливого устрою в усіх європейських країнах. Національне питання вони трактували як ідеологію польської шляхти, яка відволікає трудящих від класової солідарності. До цих засад приєднався також Л. Варинський - один з найактивніших польських соціалістів.

На грунті ставлення до справи незалежності Польщі дійшло до розколу в лавах польських соціалістів. Колишній повстанець, який повернувся із заслання в Сибіру, Болєслав Лімановський (1835-1935) наполягав на першорядному значенні відбудови незалежності Польщі, підкреслював потребу зміцнення національного руху за рахунок патріотичного згуртування робітництва. У його теоретичних міркуваннях робітничий рух виступав складовою частиною демократичного перетворення суспільства. У 1881 р. Б. Лімановський створив у Женеві соціалістичну організацію Люд Польський (Польський народ), яка нав'язувала до демократичних традицій польського національного руху і, водночас, до старого трактування кордонів майбутньої незалежної Польщі.

На соціалістичному конгресі в м. Хур 1881р. між двома групами польських соціалістів розгорівся конфлікт. Б. Лімановський представив програму "Люду Польського", яка зустріла критику з боку Л. Варинського та його прибічників. Вони звинуватили опонентів у протягуванні старої "шляхетської" ідеології в робітничий рух. "Інтернаціональні" соціалісти проголошували гасла "Геть з патріотизмом і реакцією! Нехай живе Інтернаціонал і Соціальна Революція". Проте їхні радикальні позиції не були підтримані керівниками 1-го Інтернаціоналу.

Поряд з ідейними суперечками польських соціалістів в еміграції соціалістичні ідеї спричинили пожвавлення суспільно-політичної думки молодого покоління польських, українських та єврейських діячів Галичини, які гуртувались навколо газети львівських друкарів Пращ. Українець І. Франко, поляк Болєслав Червенський і єврей Людвік Іилендер під впливом праць К. Маркса на початку 1881 р. склали Програму Галицької робітничої партії, в якій висунули соціальні та політичні вимоги, що наголошували на потребі подальшої демократизації устрою Австро-Угорщини, поліпшення соціального становища робітників, підтримки державою колективних форм виробничої кооперації. Програма порушувала насущні питання життя Галичини і накреслювала перспективу легального переходу до соціалізму. Але співпраця українських і польських соціалістів незабаром урвалась. Причиною розриву було наполягання польських соціалістів на тому, що Галичина є "польським краєм" і повинна розвивати "польський соціалізм". За вказівкою з Відня галицька поліція у 80-х роках вела непримиренну боротьбу з соціалістами, звинувачуючи їх в "анархістичних" планах. Відбулися десятки судових процесів над польськими та українськими соціалістами. На певний час соціалістична пропаганда була витіснена до підпілля.

Польські соціалісти в еміграції на початку 80-х років вирішили перенести діяльність у польські землі? де їм вдалось організувати кілька нелегальних соціалістичних гуртків у Познані. Але незабаром вони були викриті та розгромлені німецькою поліцією. Більш успішними були дії польських соціалістів у Королівстві Польському. Наприкінці 1881 р. Л. Варинський нелегально прибув до Варшави і заснував тут кілька нових соціалістичних гуртків. Він налагодив зв'язок з польськими соціалістами у Петербурзі та інших містах імперії. Його наміром було створити єдину потужну організацію, яка б виступила з марксистською програмою визволення робітників. У вересні 1882 р. Л. Варинський підготував і розмножив програмну відозву Робітничого комітету Соціально-революційної

372

У період модернізації

партії "Пролетаріат". У ній окреслювалися мета і засоби боротьби за звільнення польського робітничого класу. Підкреслювалося, що польські робітники повинні виступати проти всіх "експлуататорських класів" спільно з пролетаріатом інших європейських країн, домогтися передачі землі і засобів виробництва в руки соціалістичної держави. Для цього вони повинні були організуватися у таємні гуртки, які чинитимуть опір владі, захищатимуть права робітників, а при потребі вдаватимуться до терору проти представників влади, зрадників і провокаторів. У перспективі передбачалося встановити "самоврядування політичних груп", запровадити свободу слова, друку, зборів, рівноправність жінок,