Розділ 3. Етапи Куликовської битви
Традиційний бій богатирів — ординця Темір-Мурзи (Челубея) і монаха Троїцького монастиря, колишнього брянського боярина Олександра Пересвета — передував генеральному боєві. Після сигналу горністів «сошлись обе силы великие, покрыли поле на 13 верств» [5, с. 272].
«И была сеча великая и сражение великое, какое не бывало от начала руским князьям. И бились от шестого часа до девятого, и пролилася кровь как дождевая туча, и пало множество трупов с обеих сторон» [1, с. 76]. За давньоруським рахунком часу шоста година фактично відповідала одинадцятій [12, с. 86].
До 11 години ранку густий туман, що покривав Куликове поле, став розсіюватися. Противники були готові почати бойові дії. «І було страшно бачити, − вказує літописець, − дві сили великі, що сходяться на кровопролиття, на швидку смерть» [1, с. 78].
Бойові дії включають три етапи боротьби і переслідування. Перший етап поставив бій авангардів: росіян Сторожового і Передового полку з легкою кіннотою Золотої Орди. Літопис вказує, що зіткнення вже на цьому етапі носило запеклий характер «и бысть брань крепка и сеча зла зело». Майже вся піхота цих полків «аки дереви сломишася, и аки сено посечено лежаху ...» [1, с. 84]. Частина легкої кінноти Сторожового полку відійшла до приватного резерву, що стоїть за полком Лівої руки.
Великий князь Дмитрій «еха наперед во сторожовом полку», потім повернувся до Великого полку, проте командування ним залишив за Бренком, який переодягнувся в князівські обладунки і навіть сів на його коня.
Наступним етапом було фронтальне зіткнення основних сил супротивників. Незважаючи на загибель Передового полку, князь Дмитро залишив головні сили на місці і не направив їх на допомогу своєму авангарду. Він добре уявляв, що якби російські полки рушили вперед, то піхота Великого полку відкрила б свої фланги. Головні сили, як і раніше очікували монголо-татар на зайнятій позиції [13, c. 87 −88].
Фронт боротьби не перевищував 5 − 6 км. Головний удар Мамай наносив по центру російського бойового порядку. І хоча обидва фланги російських військ були прикриті праворуч ярами річки Нижній Дубяк, а ліворуч річкою Замовк, все ж більш слабким був лівий фланг. Це встановив Мамай, який спостерігав за ходом бою з Червоного Пагорба, пануючого над усією місцевістю. Він вирішив нанести головний удар по Великому полку і полку Лівою руки, щоб відтіснити їх від переправ і скинути в Непрядву і Дон.
Величезні сили скупчилися на тісному полі. Спочатку піхота супротивника атакувала російський центр. Вона діяла в щільному строю. «И тако сташа, копиа покладше, стена у стены, каждо их на плещи предних своих имуще, преднии краче, а заднии должае» [1, c. 59]. Піхота противника нанесла сильний удар по центру Великого полку, прагнучи порушити його лад і підробити великокнязівський стяг, що було рівнозначне втраті управління боєм. Вона домоглася деякого успіху і навіть підсіклa великокняжий прапор, але Гліб Брянський і Тимофій Вельямінов силами Володимирського і Суздальського полків «каждо, под своим прапором» контратакували противника і відновили становище [19, c. 98 − 99].
Битва розпалося на ряд єдиноборств. «И бяше видети Русин за Татариным гоняшеся, а Татарии Русина сьстигоша; смятяшо бо ся и смесишася кождо бы искаше своего сьпротивника победити ». Сам великий князь бився, як простий воєн. Поранений, він вибув з ладу і сховався під зрубаним деревом.
Одночасно кіннота Мамая атакувала полки Правої і Лівої руки. Атака російського правого флангу була відбита. Легка кіннота Орди відійшла і більше не наважувалася діяти на пересіченій місцевості. Більш успішною була атака монгольської кінноти проти Лівого флангу російського війська. Майже всі воєводи полку Лівою руки були вбиті. Полк став подаватися назад, звільняючи місце для атакуючої татарської кінноти [18, c. 45]. Воюючі відійшли до берега Непрядви. Шлях відходу до переправ був відрізаний. «Москвици ж мнози небывалци, видевшие множество рати татарьской устрашишася и живота отцаявшеся, а инеи на беги обратишася ...» [1, c. 72] .
Натиск татарської кінноти, яка прагнула вийти в тил Великому полку, деякий час стримував приватний резерв Дмитра Ольгердовича, але незабаром і він був зім’ятий свіжими силами, спрямованими Мамаєм для закріплення успіху. Мамаю здавалося, що достатньо здійснити останнє зусилля, щоб здобути перемогу повною. Але для цього зусилля у нього більше бракувало свіжих військ. Всі його сили вже були включені в бій [22, c. 27]. Саме в цей час воєвода Дмитро Боброк, що спостерігав з Зеленої Діброви за ходом бою, вирішив включити в нього Засадний полк, що складається з відбірної, добре озброєної кінноти. Боброкy чимало зусиль коштувало утримати князя Володимира Андрійовича від передчасної атаки [23, c. 344]. Останній виявляв нетерпіння і говорив Боброк: «Брате Дмитрий, что пользуеть наше стоание и что пакы успех будет, кому имам пособити?». Однак Боброк справедливо вказував йому: «Да, княже, несть же и пришла година, починаєм бо без времени, собе вред приймем » [1, c. 149]. Але коли Боброк побачив, що супротивник, захопившись маневром обходу російського Великого полку, поставив під удар свій тил, він закричав: «Княже Володимирe, час прииде, а время приближися! » [1, c. 149]. Своєчасне введення в бій великого резерву, змінив співвідношення сил у напрямку головного удару Орди, послужив поворотним моментом усього бою. Не чекаючи появи свіжих сил росіян, ординська кіннота прийшла в сум’яття.
Спочатку легка кіннота супротивника спробувала чинити опір, але не змогла встояти перед натиском важкої кінноти росіян і стала подаватися тому. У цей час перейшли в наступ Великий полк і полк Лівої руки. «Князь Дмитрий Ольгердович сзади Большого полку вступи на то место, где оторвалса Левый полк, и нападе с северяны и псковичи на большой полк татарський. Тогда же и князь Глеб Брянський с полками Владимирським и Суздальським поступи через трупы мертвым, и ту бысть бей тяжкий ». Контрнапад головної лінії російського бойового порядку спочатку зупинив порив золотоординської піхоти, «и бесть такая смятня, яко не можаху розбирали своих, татаре бы вьезжаху в русские полки, а руские в полки татарськие » [8, c. 247 − 248]. Покращенню обстановки сприяла також зміна умов бою: «Солнце позади ста, а татарове в очи». Потім настав перелом. Відступаючи під ударами російських, монголо-татарська кіннота перекинула свою піхоту і захопила її за собою. Так завершився третій етап битви.
Останній етап включає переслідування розбитого війська Мамая. Вороги «розно побегши неуготованными дорогами ...». В ході переслідування безліч втікаючих було винищено. Біля Червоної Мечі російські зупинилися і повернулися назад до Куликового поля. Втік з поля бою і Мамай. Він «прибежить в землю свою, не у мнозе дружине» [2, c. 486].
На час Куликовської битви військо Ягайла знаходилося на відстані одноденного переходу від театру головних дій, але не поспішало туди. Враховуючи виразні антиординські настрої, що панували серед війська, яке складалося переважно з воїнів Південно-Західної та Західної Русі, литовський князь намагався уникнути безпосередньої участі в бою і залишився у ролі пасивного спостерігача. Наляканий сміливим маршем армії Дмитрія Івановича, переконавшись у могутності його полків, не наважився підтримати Мамая і зрадник загальноруських інтересів Олег рязанський [5, c. 317].
Отже, вирішальний бій між руськими і золотоординськими військами відбувся на Куликовому полі на світанку 8 вересня 1380р. Руські війська очолив Дмитрій Донський, а золотоординські – Мамай. Битву можна поділити на три етапи. На останньому етапі боротьби вирішального удару завдав Засадний полк, очолюваний воєводою Дмитрієм Боброком, а Мамай, не очікуючи такого наступу, вдався із рештою свого війська до втечі. І таким чином битва на Куликовому полі завершилась перемогою руських військ.