Консерватизм

Реалізувати свої династичні намагання Б. Хмельницький не зміг, оскільки монархічна ідея була малопопулярною серед козацької старшини, яка хотіла тільки обирати гетьманів й у виборності вбачала силу гетьманської влади. Такий спосіб організації влади давав підстави представникам народницької школи, особливо М. Грушевському, розглядати гетьманів як президентів козацької республіки. Ідея монархічної держави в традиційній формі гетьманату була популярною і в 1918 р. Щодо цього український громадсько-політичний діяч Д. Дорошенко стверджував, що представники соціалістичних партій воліли контактувати з німцями, а не з гетьманом, якого не погоджувалися визнавати президентом; справжніми українцями вони визнавали тільки соціалістів. Соціалісти вважали себе за єдиних представників і носіїв української ідеї і не могли уявити, щоб хтось інший міг стати на чолі українського народу й виступати за здобуття української незалежності. За словами українського історика Н. Полонської-Василенко, відмова соціалістичних партій від будування гетьманської держави — момент глибоко трагічний, адже представники українського народу не знайшли в собі патріотизму, національної свідомості й розуміння, щоб стати вище партійних інтересів і об'єднатися в ім'я Української держави.

Г) Релігієзнавчі зацікавлення В. Липинського є багатогранними.  Він займався дослідженням сутності релігії, її структури, впливу на впорядкованість соціального життя та багатьох інших проблем. Особливу увагу вчений приділяв питанню відносин між релігією і політикою, церквою і державою, що сьогодні є надзвичайно актуальним. Для В. Липинського церква є прикладом найкращої організації, яку знає історія людства. Як католика вченого приваблюють непорушність догм католицизму,  заборона обговорення віруючими цих догм. «Тільки раціональна організація ірраціонального стихійного хотіння дала католицькій церкві перемогу з одного боку над розкладовим раціоналізмом та всяким необузданним стихійним містицизмом» .  Як прихильник чіткої структури державного правління, В. Липинський не може не захоплюватися регламентацією церковного життя католиків.  Релігія і церква,  на думку науковця,  потрібні не лише тоді,  коли українська нація виборе державність,  а й у ході цієї боротьби як консолідуючий фактор для українського народу. «Релігія і церква потрібна нам,  людям світськім,  не тільки тоді,  коли ми вже матеріяльною силою своєю собі державу завоюємо і націю свою зорганізуємо, – зауважує В. Липинський – Вона нам потрібна не менше і в самім процесі боротьби. Щоб перемогти,  ми мусимо мати не тільки силу матеріяльну, але перш за все силу моральну».  [9;38]

Розглядаючи проблему релігії в зв’язку з елітою, В. Липинський робить висновок, що релігія є могутньою підтримкою аристократії,  яка править тією чи іншою нацією.  Релігія виконує роль стримуючого чинника для владної верхівки,  відділяє матеріальну силу від духовної. В. Липинський називає духовну інтелігенцію «моральними цензорами імператорів,  вояків та продуцентів»,  але акцентує увагу на чесності і релігійності самих духовників,  наголошуючи на руйнівних для нації наслідках намагань церкви захопити світську владу.[7;4]

Вчений рішуче виступає проти церкви, пристосованої до політики, пропонуючи дух релігії справжньої віри. Тільки така церква може підтримати в народі бажання боротися за волю. В. Липинський розмежовує велику ідеалістичну і суєтну матеріалістичну віру в земне щастя,  багатство і розкоші.  Убивши гордістю свою релігію,  людина починає збочувати з правильного шляху, замінювати релігію витвореними власноруч культами,  внаслідок чого легко піддається своїм фізичним, матеріальним пристрастям. Творчість В. Липинського пронизана глибокою вірою у вищі надприродні сили. Так,  він вважає, що основою науково-технічного прогресу, підвищення рівня життя суспільства є творення кращих громадських об’єднань та вищої громадської моралі. «Вища ступінь наближення до Бога,  більша любов до нього, потрібні нації для використовування тієї техніки і тих машин,  котрі Бог –  Вічний Творець –  дозволив даній нації для свого розвитку видумати і сотворити»  Бог у В. Липинського – першооснова всього.

При цьому вчений робить висновок про вічний кругообіг:  без громадської моралі немає прогресу матеріального життя,  а без прогресу матеріального життя немає розвитку моралі.  Будучи католиком,  В. Липинський глибоко вірить у релігійне підґрунтя існування суспільства взагалі і держави зокрема. [9;41]

Усю історію розвитку людської цивілізації він розглядає з точки зору релігійної концепції: від кам’яного віку до віку електричного людина йшла лінією найбільшого опору – боротьби зі злом, первородним гріхом. На відміну від тварин, людина пристосовує природу до себе, лишаючись незмінною. Вона обрала для себе тяжкий шлях витворення нової вищої громадської моралі, весь час намагаючись наблизитись до вершини – Бога. Відповідно до підвищення рівня громадської моралі,  людина повинна створювати і вищі організаційні форми свого громадського життя. Свою концепцію пануючих і поневолених націй В. Липинський виводить саме з поняття вищості моралі.  Форми організації громадського життя і,  відповідно,  мораль у пануючих націй є вищими, ніж у поневолених. Власне, це і є причиною панування перших. Вчений акцентує увагу на необхідності поривів до морального та матеріального прогресу як передумові визволення поневолених націй. Не наявність мелодійної мови, блискучих вчених,  інтелігентних вождів, а порив до творення вищого дозволить нації стати вільною.  У даній позиції виразно проглядає натяк на сучасну вченому Україну, адже пануючу за часів української революції верхівку якраз і можна назвати «балакучими та ідейними, але до матеріальної і громадської творчості нездатними інтелігентськими вождями»,  як це й робить В. Липинський. Проводячи паралель, дану тезу можна співвіднести із сучасним політичним життям нашої держави. Важко заперечити,  спостерігаючи за політичними подіями,  наявність у складі владних структур професійних політиків,  що безсумнівно впливає на становлення і розвиток нашої молодої держави. Аналізуючи природу поневолених і пануючих націй, В. Липинський доходить висновку,  що здатність нації творити вищі форми матеріального і громадського життя залежить від активної частини даної нації – національної аристократії.  Оскільки співвідношення сил всередині нації має тенденцію до змін, вчений робить висновок, що за наявності сильної, добре організованої та морально авторитетної національної аристократії будь-яка поневолена нація може стати пануючою і навпаки: моральне падіння аристократії неминуче призводить до падіння нації. Водночас В. Липинський наголошує на основному принципі успіху аристократії: чутті моральної рівноваги. Релігію він ставить підмур’ям народного визволення: коли аристократія визнає авторитетом Бога,  то й сама буде визнана масами. Це він і називає «моральним авторитетом аристократії». Тут задіяний принцип одвічної релігійної ієрархії, заснований на упокоренні та повазі до вищих структур. [9;58]

В. Липинський застерігає від захоплення містицизмом, виділяючи два його різновиди: раціоналістичний та релігійний. За раціоналістичного містицизму люди піддаються шкідливій вірі у людський розум, який насправді є нічим порівняно з Божим розумом. Люди,  що впадають у раціоналістичний містицизм,  починають вірити лише у непереможність власних сил, відкидаючи будь-який вплив Творця.  Релігійний містицизм теж є крайністю, але іншого характеру: віра в надприродні сили і бажання сліпо підкорятися їм. Впадаючи в релігійний містицизм, людина вірить у свій союз з надприродними силами та в те, що завдяки цьому союзу вона сама стала всемогутньою

І ту,  й іншу крайність В. Липинський вважає руйнівною для державотворення. Але особливо наголошує на деструктивності містицизму раціоналістичного. Люди, охоплені вірою в свої і лише свої сили, не здатні збудувати власну державу. Порушується рівновага між активною аристократією і пасивними масами. Це призводить до падіння морального авторитету першої і виникнення незадоволення в останніх. У своїй праці вчений порушує проблему, що стала особливо актуальною в наш час:  відродження віри, нового пориву Духа, створення вищої громадської моралі в європейській цивілізації.  Хоча В. Липинський писав свої  «Листи до братів-хліборобів»  майже 80 років тому,  дана проблема за цей час так і не знайшла вирішення,  більше того,  лише набула особливої гостроти в умовах нашої цивілізації.  Підхід В. Липинського до легітимності влади є повністю теологічним: «Бо всяка влада,  всякий провід, –  зазначає вчений, –  дається націям од Бога безконечно справедливо і безконечно правдиво – абсолютно в тій самій мірі, як дана нація в своїй вірі і своїй моралі Бога собі уявляє».[6;121]

Він радить будувати всю громадську мораль за релігійними законами, бо лише це є запорукою технічного прогресу та високої культури. Гармонійна влада можлива лише за наявності чіткої рівноваги між владою духовною і світською та взаємоповаги цих двох влад. А рівновага може існувати доти, доки влада духовна не поневолена владою світською, доки ці влади виразно розмежовані.

В. Липинський говорить про релігію як владу духовну,  коли розглядає типи її взаємовідносин зі світською владою.  У цьому контексті він виділяє три типи можливих взаємовідносин:

1.  Підпорядкування релігійного життя політиці.  Причини таких взаємовідносин криються у походженні національної аристократії:  це войовничі елементи,  що не є виробниками матеріальної продукції,  а лише репрезентують військову силу, «силу меча».  Духовна і світська влада за такої організації не обмежені взаємно, вони нерозривно з’єднані між собою і перебувають в одній управлінській структурі. Цей тип влади В. Липинський називає охлократією.

2.  Релігія як приватна справа кожного громадянина.  Для організації державного життя й управління людьми достатньо світських засобів,  в релігійних немає ніякої необхідності.  Таким співвідношенням характеризується демократичний спосіб організації суспільного життя,  оскільки не потребує обмежуючого фактору –  релігії.  Організуючу верству населення за таких умов В. Липинський називає  «матеріалістичними спекулянтами”  І розгляд релігії як приватної справи є не чим іншим,  як намаганням позбутися вищої відповідальності за свої дії. Взагалі у творах В. Липинського досить виразно прослідковується негативне ставлення до демократії,  яку вчений вважає шарлатанською,  збудованою на фікціях і спекуляціях.  Таке ставлення зумовлене насамперед гірким державотворчим досвідом Центральної Ради,  яка одним із принципів свого правління проголосила демократію.  Для відновлення України це мало доволі сумні наслідки.

3.  Релігія посідає в системі держави належне їй місце.  Світська влада повинна належати тим суспільним групам,  які володіють матеріальною силою.  Але повинна і усвідомлювати,  що здійснювати управління державою вона зможе лише за умови дотримання приписів релігії, визнання й підтримки авторитету духовної влади. Такий поділ влади є основою класократичної організації суспільного життя,  досконалість якої й обґрунтовує В. Липинський.  За таких умов релігія виконує свою основну функцію в державотворенні:  обмежує егоїзм влади і змушує її використовувати свої переваги на користь підлеглих та обмежує анархічні інстинкти підлеглих і змушує їх визнавати авторитет влади. Яку б європейську націю не взяти,  в її історії знайдемо ознаки всіх трьох типів взаємовідносин світської та духовної влад,  які змінювали один одного. Саме на цій зміні і ґрунтується розвиток державотворення кожної нації.  Крім цього, В. Липинський виділяє типи віри: містичну, духовну та ідеологічну. «Крім ясної і виразної… власної нашої віри світської, ідеольогії політичної, нам необхідна загально людська віра в Бога, необхідна допомога і церкви і релігії».

В. Липинський наголошує, що українською національною може стати лише та церква, яка навчить своїх вірних в боротьбі за Українську державу виконувати вічні і загальнолюдські закони творчої громадянської моралі.  Вчений відстоює принцип зверхності релігійного сумління над усіма проявами суспільного життя:  громадська активність християнина не повинна порушувати релігійну мораль. [11;82]

В. Липинський вважає,  що  «ідеологія і продукція»  грають головну роль в житті громадянства,  і зауважує,  що від ставлення держави до цих двох чинників залежить ставлення держави до громадянства і, врешті-решт, залежить буття чи небуття нації В основі будь-якого громадського руху лежать два найвпливовіших фактори:  імперіалізм,  який знаходить вираження в монархічній формі правління,  та містицизм,  що виявляє себе в релігії суспільства. Для плідного розвитку громадського руху дані фактори повинні обмежувати один одного.

Цікаві думки В. Липинський висловлює з приводу місійної ролі України,  яка,  посідаючи місце між Сходом і Заходом, зазнала впливу різних культур. У релігійних справах перед українською нацією він ставить дві основні мети, першою з яких є з’єднання церков.  Але оскільки непосильність цього завдання для України зрозуміла,  то засобом його вирішення В. Липинський рекомендує любов і молитву.  Друга мета – змагання до єдності між Сходом і Заходом у релігійній сфері. [11;89]

Будь-яка держава повинна спиратися на підтримку значних верств суспільства.  Це запорука її існування.  Однією з причин невдачі українських визвольних змагань 1917–1920 рр., сучасником яких був В. Липинський, якраз і виявилась їх недостатня соціальна база.  Тому вчений наголошує, що українська ідея лише тоді стане реальною силою, коли боротьба  за політичну і культурно-національну незалежність України буде тісно пов’язана з «хотіннями класових органічних груп» –  хліборобів,  робітників,  інтелігенції,  військових,  промисловців .  Українська незалежна держава постане лише тоді,  коли до неї йти двома споконвічними державотворчими шляхами – шляхом Церкви і шляхом Меча.

У працях В. Липинського наявна ідея про відповідність організації суспільного життя певним моральним цінностям, котрі формує й реалізує еліта (правляча верства, національна аристократія). Відносини релігії і політики значною мірою визначаються і цінностями, що є притаманними конкретному суспільству.  Так,  взаємовідносини релігії і політики в таких демократичних державах, як Норвегія, Швеція, Фінляндія, Італія, Греція чи США, є різними,  оскільки зумовлені різними соціальними цінностями.  Для В. Липинського релігія є  «школою дисципліни соціальної і моральної».  Це органічний елемент суспільної організації,  спроможний своїм авторитетом підтримати державні завдання, гуманізувати їх.  [10;65]

Роль релігії та церкви в українському державотворенні є однією з центральних у теорії В. Липинського.  Він досліджує місце та роль еліти у взаємовідносинах  «релігія –  політика», що було і є актуальним на всіх етапах історії України. На теренах нашої держави релігія ніколи не була повністю відсторонена від громадського життя, отже, можна говорити про вплив пануючої верхівки на вектори релігійного спрямування.  Якщо прослідкувати ставлення до релігії владних структур впродовж українських визвольних змагань,  можна помітити значні зміни не лише у внутрішніх,  а й у зовнішніх церковно-державних відносинах. [1;42]

Цікавим для дослідження є аналіз становища,  впливовості духовенства як соціуму,  що формує певний суспільний порядок,  та ролі духовенства в соціальному, культурному, національному житті України. Принцип поділу духовної і світської влади,  сформульований В. Липинським,  теж виявився далекосяжним.  Але водночас роль релігії як обмежуючого владу чинника стає дедалі меншою. Це пов’язано з тотальною демократизацією суспільства та визнанням фактичної обопільної автономії обох структур – держави і церкви. найбільшим бажанням В. Липинського як свідомого громадянина було здобуття Україною державності. Працю державотворців він називав тяжкою, але зазначав, що «навіть най трудніше завдання може бути виконано,  коли єсть:  стихійне,  вроджене хотіння –  ясна ідея, така, що усвідомлює хотіння; воля та розум, потрібні для здійснення ідеї, – віра в Бога і в те,  що дана ідея згідна з Божими законами; – і любов до людей та до землі, серед яких і на якій має здійснюватись дана ідея».  Працю над вдосконаленням нашої моралі,  нашого суспільства полегшить тільки віра в Бога.

2.  Степан Теодорович Томашівський народився 9 січня 1875 р. в селі Купновичі Самбірського повіту королівства Галичини і Володимирії у Австро-Мадярській імперії. Середню освіту здобув у Самбірській гімназії після чого, вступив до філософського факультету Львіського університету. Завдяки зустрічі з Михайлом Грушевським у 1900 р. Степан Томашівський розпочав співпрацю з Науковим Товариством ім. Т.Г. Шевченка у Львові. Впродовж 1900–1906 рр. Степан Томашівський працював вчителем історії, латинської, грецької і німецької мов та літератур у гімназіях міст Перемишля і Бережан. Втім своїх наукових розвідок і членства у НТШ ім. Т.Г. Шевченка він не припиняє.

У 1904 р. за дослідження “Народні рухи в Галицькій Русі у 1648 р.” Степан Томашівський здобув диплом доктора філософії у Львівському університеті. В 1906 р. він з великими труднощами перевівся до Львова на посаду викладача академічної гімназії. Активна праця у НТШ ім. Т.Г. Шевченка поновилася з новою силою: Степан Томашівський входить до правління як референт друкарні, знову секретарує в історико – філологічній секції й археографічній комісії. В цей час друкуються праці Степана Томашівського у “Записках НТШ”: “Шкільництво в Угорщині і русини”, “Гетьман Мазепа і король Станіслав ІІ”, “Мазепа у шведів”, “Мазепа і австрійська політика”, які дістають визнання у наукових колах і відзначалися ретельним опрацюванням джерел та глибоким аналізом подій. За змістом і суттю ці роботи органічно відповідали народницькій концепції Михайла Грушевського.

У роки першої світової війни Степан Томашівський жив в Мукачеві, Хусті, Ужгороді та Відні. Впродовж листопада 1918 р. – лютого 1919 р. він виконував обов’язки делегата Української Національної Ради ЗУНР (ЗО УНР) 1918–1919 рр. для спеціальних доручень, згодом перетворившись фактично на головного політичного радника уряду ЗУНР. З березня 1919 р. – по червень 1921 р. Cтепан Томашівський перебував на українській дипломатичній службі, працював у різних українських дипломатичних представництвах за кордоном – в Швейцарії, Франції і Великій Британії, був радником делегації УНР та керівником делегації ЗУНР на Паризкій мирній конференції 1919 – 1921 рр.

У 1920 Степан Томашівський виїхав до Великої Британії, де поєднував роботу представника уряду ЗУНР у Лондоні із працею в лондонських бібліотеках. На противагу більшості українських політиків, котрі в домаганні повної державної самостійності України, котрої сподівалися досягнути за підтримки держав Антанти, продовжували курс на конфронтацію з Польщею. Степан Томашівський, розцінюючи такі політичні плани як нереалістичні, вважав за доцільне зосередитися на боротьбі хоча б за автономію західноукраїнських земель. Він обстоював право Галичини на незалежність в листах до членів британського уряду, міністерств закордонних справ, прем’єр–міністра Девіда Ллойд–Джорджа, впливових англійських газет.

Cтепан Томашівський сподівався, що за допомогою світової конференції в Парижі український уряд в екзилі зможе таки зберегти мінімум автономної державності в Галичині й утворити справжній П’ємонт на майбутнє. Однак, національний максималізм знівечив усе. Прогалицька позиція Степана Томашівського на Паризькій конференції задовольняла далеко не всіх, якщо з її критикою виступили Іван Мазепа, Микола Рудницький, то прихильно її оцінив Василь Кучабський. На тому ґрунті ускладнилися відносини дипломата з керівництвом ЗУНР. Влітку 1921 р. Степан Томашівський подав у відставку і тимчасово оселився в Берліні, плануючи узятися до теоретичної та ідейно-просвітницької діяльності.

У 1921–1925 рр. Степан Томашівський провів у Берліні, де швидко зходиться з В’ячиславом Липинським, з яким познайомився ще у 1905 р. Між цими двома особами, попри усю суперечливість їхніх стосунків, встановилася безсумнівна інтелектуальна близькість, підсилена спорідненістю методологічних засад вивчення історії, тому в українській історіографії вони стали поруч як два основоположники “державницької школи”. Степан Томашівський зближується з послідовниками Павла Скоропадського і ідеологами гетманського руху. Ідейні метаморфози Степана Томашівського вкладаються в типову схему еволюції поглядів українських діячів, що не одразу прийшли до консерватизму: в передвоєнні роки він симпатизував лівим політичним течіям, а перехід на консервативні позиції відбувся після тяжких років війни і революційних потрясінь.

В останні роки життя, в Польщі, Степан Томашівський остаточно завершив свою концепцію, в якій сполучилися елементи католицизму, консерватизму і прагматично–релятивістської філософії Освальда Шпенглера. Консервативно–монархічні кола розцінили клерикальний монархізм і прогалицьку орієнтацію дослідника як зраду інтересам гетьманської легітимної ідеології, що зрештою змусило його розірвати стосунки з представниками напряму. Проте це відбулося вже згодом, а у першій половині 1920-х рр. Степан Томашівський редагує берлінські журнали “Українське слово” та “Літопис політики, письменства і мистецтва”. Саме в еміграції він видає фундаментальні історичні і політологічні праці, які ознаменували остаточний перехід з народницьких на державницькі позиції. З 1928 р. і до кінця життя Степан Томашівський займає посаду доцента і надзвичайного професора східноєвропейської історії Краківського університету. У повоєнний час Степан Томашівський став однією з провідних постатей українського консервативного табору, був членом головної управи Української християнської організації та співтворцем її ідеології і тактики. Помер Степан Томашівський 21 грудня 1930 р.

Власну концепцію історії України Степан Томашівський виклав у праці “Українська історія” видана у 1918 р. Процеси історичного розвитку України Степан Томашівський зводив до трьох основних визначних ідей, що випливали з її географічного положення: боротьба зі степом (кочовою цивілізацією), суперництво з Польщею як вираз політично–культурної суперечності Заходу і Сходу і боротьба з домінуванням Москви, в основі якої лежить політико–господарський контраст Півночі і Півдня. Степ, Польща, Московщина – це, за словами Степана Томашівського, трикутник історично–політичного розвитку України. А здобування землі, відокремлення від “руськості”, витворення окремої національно–культурної індивідуальності і здобуття політичної самостійності – це були орієнтаційними пунктами для історика у розміщенні світла й тіні на його малюнку.

У роботі “Українська історія” Степан Томашівський доводив, що перша українська монархічна державність була започаткована в часи Галицько–Волинського князівства, королем Данилом Галицьким. Основою обґрунтування концепції стали вже цитовані вище “три кити”: земля, тобто освоєння майбутнім українським племенем територій, на яких вони проживали; нація, тобто утворення української нації внаслідок відокремлення українських земель від великоруських після розпаду Київської держави і поступової сегрегації Галицько–Волинського князівства та становлення першої української національної держави – Галицько–Волинського князівства як завершення цих процесів.

Степану Томашівському притаманне відмінне від попередників розуміння “української землі”. Він розглядав її як географічну цілісність, ігноруючи тим самим етнічний характер окремих частин України. Степан Томашівський відштовхувався не від певної землі, заселеної певним етносом, а від географічного становища України, що творило історію української нації. Тільки в географічному розумінні можна говорити про Україну як про індивідуальне незмінне поняття впродовж усієї історії. Сприймаючи Україну як поняття географічне, дослідник акцентує увагу на її розташуванні на території Європи та історичних наслідках цього розташування. Основним орієнтаційним пунктом та мірилом вартості розташування Степан Томашівський вважав залежність України від Чорного моря. Більша частина України була зв’язана своєю водною сіткою з Чорним морем і мусила ділити його долю.

Інша сторона ідеї щодо української землі як головного критерія історії України – історичний процес здобування українським народом землі. Цей процес складала довга і запекла боротьба осілої землеробської культури проти кочового варварства. Останнє, займаючи середину території України, тривалий час переважало культурні сили, що йшли з північного заходу і з півдня, поки південна сила не лягла в руїнах, залишивши першій весь тягар боротьби. Ця північно – західна культурна область і є найстарішою сценою політичного розвитку України. Займаючи спочатку невелику територію, ця область згодом поширилася до теперішніх розірів. В центрі цієї території знаходилися спочатку Київ, Володимир, Галич, а згодом Львів, який разом з Києвом вже у XIV ст. стає головним центром національного розвитку України.

Вже в добу української держави (існування Гетьманщини у 1648–1775 рр.) в коловорот політичного життя входять такі міста як Батурин, Гадяч, Полтава, Катеринослав, Умань, а пізніше –Харків, Одеса, Чернівці, Сигот, Мукачево, Хуст. Другим об’єктом особливої уваги історика був процес формування української нації. Степан Томашівський вперше звертає увагу на поєднання в процесі націотворення двох протилежних тенденцій: консолідуючої і роз’єднуючої. Як через територіальне поширення, відмінні умови життя і мішання відокремлюються поодинокі частини язиково, расово і культурно, так через політичну єдність і спільність культурного розвитку затираються окремішності і витворюється одноцільний національний тип вищого ряду. Боротьбу цих сил Степан Томашівський простежує на періоді давньої історії східнослов’янських племен, коли врешт решт перемагає ідея відокремлення: східнослов’янська, або “руська”, група розпадається на окремі національності: українську, московську і білоруську. Третім критерією перетворення української народності в українську націю Степан Томашівський називав становлення першої української національної держави – Галицько–Волинського князівства. Здобуття української галуззю східного слов’янства політичної самостійності було подією виключної важливості, бо Галицько–Волинське князівство об’єднало лише українські землі.

В своїх роботах Степан Томашівський, як послідовний український державник, наполегливо підкреслює суто український характер Галицько–Волинської держави на противагу Київській Русі. Цим його концепція принципово різниться від концепцій Михайла Грушевського і В’ячеслава Липинського, бо Михайло Грушевський виводив першу українську державу від варязької Київської Русі ІХ–ХІІІ ст., а В’ячеслав Липинський такою вважав козацько–шляхетську державу Богдана Хмельницького.

Степан Томашівський вважав, що Галицько–Волинська держава справила п’ять історичних впливів на майбутнє українського народу:

1) збереження України від передчасного поневолення і асиміляції з боку Польщі;

2) розірвавши династичні і церковно – політичні зв’язки з Московщиною, вона затримало процес створення нової політичної нації зі слов’янських і фінських елементів над Волгою;