27.Боротьба проти Туреччини і Кримського ханства в 50-70-х рр. Xviі ст.

Масовий народний рух, що великою мірою мав соціальний характер і спрямованість, продовжувався і під час війни 1651 р., далі ж він дедалі більше йде на спад, тобто соціальний аспект Визвольної війни поступово знімався, і вона дедалі виразніше набувала характеру боротьби за національне визволення і створення національної держави. Змінюються й рушійні сили боротьби, відходять від неї селянські маси, козацтво визначається у своєму військово-соціальному статусі, із нього формується нова українська шляхта, яка й стає основним державотворчим елементом — на жаль, недостатньо зрілим, недостатньо сформованим і, отже, недостатньо сильним для реалізації історичного завдання побудови та оборони національної держави. Належною мірою необхідно враховувати ще один фактор у з'ясуванні поставленої проблеми — дедалі більшу інтернаціоналізацію воєнного конфлікту в 50-70-х рр. XVII ст. Спершу це була справді "війна козаків проти Польщі" (як назвав свою книжку П. Шевальє), що відбувалася в межах Речі Посполитої, боротьба українського народу за визволення від польсько-шляхетського панування. Участь Кримського ханства в цій війні не могла їй надати іншого характеру, бо це була суто допоміжна (і непевна) сила, а саме ханство не було значною військово-політичною силою в Східній Європі. Інтернаціоналізація Визвольної війни розпочинається після переяславської угоди, коли Росія вступає у війну і союзні українські та російські війська ведуть у 1654 р. спільний наступ на Річ Посполиту. Наступного року вступає у війну Швеція, на деякий час, у 1655-1657 рр., основним театром воєнних дій стає Польща, але далі він знову зміщується на Україну, причому війни стають дедалі запеклішими й руйнівнішими. Вступ у цей конфлікт Туреччини наприкінці 60-х рр. означав, що у війни на Україні втяглися три тогочасні "великі держави" східної половини континенту — шляхетська Польща, царська Росія і османська Туреччина, розгортається запекла боротьба цих держав за утвердження на Україні у формі протекторату, васалітету чи якійсь іншій. Ця боротьба, що виливалася у великомасштабні військові дії, накладалася на міжгетьманські усобиці, і все це, як писали сучасники, перетворювало Україну на справжнє криваве пекло і мало для неї найтяжчі наслідки. І якщо Визвольна війна на її початкових етапах (1648-1651 рр.) мала чимало спільного з ранніми буржуазними революціями, зокрема нідерландською, то все те, що відбувалося на Україні в 60-70-х рр., нагадує скоріше Тридцятилітню війну в Німеччині. На цьому етапі відбувається переростання війн на Україні в Руїну при найактивнішій участі сусідніх "великих держав", що теж не можна спускати з ока, визначаючи хронологічні межі Визвольної війни. Словом, запропонована нова концепція Визвольної війни потребує подальшої розробки. Необхідне створення такої її моделі, яка відбивала б усю складність і неоднозначність подій і процесів, що відбувалися в ту буремну й глибоко трагічну епоху історії України. До речі, хід цих подій, зміни у змісті й характері нескінченних війн, що вирували тоді на українській землі, досить виразно відбито в різнорідних західноєвропейських джерелах другої половини XVII ст.

Одним з головних наслідків «вічного миру» 1686 р. Росії з Польщею було приєднання Росії (і України) до антитурецької коаліції — «Священної Ліґи», учасниками якої були Австрія, Польща, Венеція і, певною мірою, Ватикан. Московський уряд не був задоволений умовами Бахчисарайського миру з Туреччиною (і Кримом) 1681 р. Справді, Бахчисарайська угода не тільки залишала в повній силі небезпечне для України й Росії турецько-татарське панування на Чорному морі і його північному узбережжі, але ще й визнавала права і володіння Туреччини на Правобережній Україні. Тим самим експансії Росії на південь, до Чорного моря, було поставлено поважні перешкоди, а Правобережна Наддніпрянщина залишалася незалюдненою територією і ареною боротьби між Польщею і Туреччиною. Спустошливі татарські напади 80-х років XVII ст. дуже руйнували Україну і створювали надзвичайно напружене становище на південних кордонах України та Росії. Тим-то 10 стаття «вічного миру» 1686 р. оголосила Бахчисарайський Договір розірваним і встановила оборонний і наступальний союз Росії і Польщі проти Туреччини й Криму. Тоді ж був намічений похід на Крим в наступному 1687 р. У квітні 1687 р. московське військо вирушило з Охтирки, Сум і Хотмижська в похід. На чолі війська був поставлений фактичний керівник московського уряду князь В.В. Ґоліцин. Загальна кількість війська була близько 100 тисяч. 2 червня на березі р. Самари до нього приєдналося українське військо, числом близько 50 тисяч, на чолі з гетьманом Іваном Самойловичем. Об’єднане московсько-українське військо переправилося через Самару і пішло далі у степ. В середині Червня військо перейшло р. Кінську (Кінські Води) і рушило до Січі. Звістка про наступ численного московсько-українського війська викликала велику тривогу в Криму. Татарське військо на чолі з ханом Селім-Ґіреєм стало коло Перекопа. Туди ж тікало населення турецьких «городків» (фортець) на долішньому Дніпрі. Однак московсько-українське військо дійшло тільки до р. Карачокраку (20 верст від Січі). Тут 17 червня, після військової ради, Ґоліцин наказав відступати. Головні сили рушили назад до Самари. Лише сороктисячний загін українського й московського війська на чолі з чернігівським полковником гетьманичем Григорієм Самойловичем й окольничим Леонтієм Неплюєвим був відряджений до Запоріжжя «для промыслу над городками (турецькими) сухим и водным путем». Причини раптового відступу Ґоліцина неясні. Загальна думка про те, що він викликаний був відсутністю паші для коней (татари випалили траву в степу), спростовується свідченнями очевидців, що, незважаючи на степову пожежу, в степу «конских кормов довольно». Очевидно, причини невдачі походу були складніші.