Розділ 2. Особливості сакральної архітектури івано-франківщини

2.1. Сакрально-архітектурні об’єкти Івано-Франківщини.

Культові споруди відображають художньо-естетичні позиції та особливості духовної культури поліетнічного населення Івано-Франківської області останніх сторіч. У 2010 р. тут під охороною держави перебувало 587 пам’яток сакральної архітектури (122 національного значення), зокрема 446 церков, 88 дзвіниць, 31 костел, сім синагог, шість келій і палат духівництва, сім монастирів і дві каплиці.

Майже всі вони були передані у власність або користування релігійним громадам, на які переклали обов’язки із дотримання чинного законодавства щодо їхньої експлуатації та проведення ремонтно-реставраційних робіт. Це мало неоднозначні наслідки. З одного боку, більшість громад з відповідальністю ставиться до збереження сакральної архітектури. З іншого, відсутність роз’яснювальних заходів та тісної співпраці духовенства з архітектурними установами, пожежною й іншими службами наражає на небезпеку культові споруди, де також зберігаються вартісні іконостаси, ікони, стародруки, хрести дерев’яної різьби тощо.

З-поміж мурованих церков, пам’яток сакральної архітектури найціннішою є церква св. Пантелеймона у с. Шевченково Галицького району — єдиний наземний храм княжої доби на Прикарпатті, що зберігся до наших днів. Цю монументальну хрестоподібну споруду зі зразками вишуканої різьби і численними рисунками та графіті на стінах звели 1194 р. з білого пісковику в романо-візантійському стилі. Комплекс собору має визначну багатовікову історію, зокрема зазнав численних пошкоджень і перебудов у XVI, XVII й на початку XIX ст. Він зберіг сучасний зовнішній вигляд після реставрації 1926 р. У серпні 1992 р. тут відновили богослужіння, а в ході підготовки до 1100-річчя заснування Галича провели ремонтно-реставраційні роботи під керівництвом львівського архітектора І.Могитича, які завершили у 1998 р. Нині храм увиразнює риси галицької архітектурної школи княжої доби.

На території Національного заповідника ―Давній Галич ― у належному стані зберігаються й інші цінні пам’ятки сакральної архітектури: Церква Успіння Пресвятої Богородиці, Каплиця св. Василія Великого, Церква Різдва Христового, церква св. Миколая, церква св. Параскеви, Костел кармелітів, дзвіниця храму св. Пантелеймона (1611 р.). У день Водохреща 1998 р. у Крилосі, під час святкування 1100-ліття Галича, урочисто освятили відбудовану львівськими реставраторами пам’ятку історії місцевого значення Княжу криницю, яка, згідно з переказами, зцілювала поранених і надавала снаги оборонцям столиці Галицького князівства.

Унікальні споруди сакральної архітектури мають складну кількасот річну історію, а їхнє відродження відбувалося спільними зусиллями релігійних громад, громадських організацій, органів влади, меценатів. Яскравим свідченням цього є відновлення однієї з перлин сакральної архітектури Прикарпаття Церкви св. Миколая в Городенці (1879 р.). Після Другої світової війни храм закрили, вівтар та ікони знищили, тож кілька десятиріч його використовували під торговий склад. За підтримки ієрархів УГКЦ відновлення святині ініціювала і фінансувала громада Фільваркового Кута, де діяли церковні братство і сестринство. Спершу закупили дзвони (1991 р.), потім освятили храм (травень 1992 р.), установили скульптуру св. Миколая (1993 р.), виготовили і встановили два місійні хрести, а в 1994-1995 рр. провели комплексні ремонтно-реставраційні роботи. У червні 1997 р. освятили оновлений храм, а з нагоди його 125-ліття виготовили ковану браму й огорожу. Меценати подарували чимало ікон, з-поміж них - образ св. Миколая початку XIX ст. Храм прикрасили вишивками ручної роботи. Цей випадок увиразнює типову тенденцію, коли церковно-релігійні мотиви ставали основою комплексного відновлення храмів, що забезпечувало їхню реставрацію, ремонт та повнокровне функціонування як духовних осередків.

Сказане стосується пам’яток, що належали громадам різних віросповідань. До прикладу, католицький костел у Бистриці Надвірнянського району збудували в 1910 р. як Богослужебну каплицю. Старожили переповідають, як під час атеїстичної кампанії наприкінці 1950-х років один із мешканців села зняв з нього хрест і того ж дня загинув. Відтак споруду використовували під клуб, потім магазин, кафе. Відродження розпочалося після її передачі місцевій релігійній громаді УГКЦ: 2000 р. приміщення реставрували, повернули попереднє планування, провели ремонт, забезпечили всім необхідним для проведення богослужінь.

Однак далеко не всі пам’ятки церковної архітектури надаються до відновлення. Так, зведена громадою християн-євангелистів у 1932 р. у Горохолино Богородчанського району німецька мурована кірха з червоної цегли у формі базиліки із півкупольним дахом використовувалася за призначенням десять років. Коли в 1950-х рр. її пристосовували під колгоспний гараж, то розібрали частину вівтаря, зробивши широкі двері [1, с. 17-21]. Це унеможливлює повернення пам’ятці первісного вигляду.

Унікальні пам’ятки церковної архітектури XVIII ст. зосереджені в Івано-Франківську, їхнє відродження розпочалося наприкінці 1980-х рр. і також супроводжувалося значними труднощами. Костел-усипальниця Непорочного зачаття Діви Марії – найдавніша сакральна й архітектурна споруда міста зводився у 1672-1703 році, але вже через тридцять років на ній з’явилися тріщини, тож упродовж двох наступних сторіч час від часу її зміцнювали. З 1980 р. у костелі розміщується обласний художній музей із багатою колекцією сакрального мистецтва. Відтоді й до 1993 рр. тривали внутрішні реставраційні роботи, коли розчистили з-під побілки розписи, а в 2000-2001 рр. відновили зовнішній вигляд святині, включно з відбудовою зруйнованої 1964 р. дзвіниці у стилі бароко. Проте 2009 р. на стінах з вівтарної сторони споруди знову з’явилися великі тріщини. Звернення керівництва музею до Міністерства культури та облради щодо виділення коштів для обстеження пам’ятки не дали результатів. На її утримання потрібно близько 1,6 млн. грн. на рік, а фактично виділяється у 5-6 разів менше. Причини її руйнування чиновники пояснюють повенями, але насправді дається взнаки інтенсивна забудова середмістя з використанням сучасних технологій.

Зусиллями релігійних громад у належному стані зберігаються інші сакральні споруди міста. Так, Святовоскресенський катедральний собор – пам’ятку архітектури XVIII ст. - реставрували ще у 1987-1988 рр. до 1000-річчя Хрещення Русі, а в січні 1990 р. за рішенням облвиконкому його передали УГКЦ. Вірменський костел у стилі пізнього бароко після пожежі 1868 р. зазнав невдалої реставрації, що змінила його зовнішній вигляд. У 1965-1980 рр. приміщення використовували під геологічний, потім атеїстичний музеї, а реставраційні - роботи 1971 р. знову спотворили його внутрішній інтер’єр, що зберігався з кінця XIX ст. Після передачі в 1990 р. православній громаді УАПЦ пам’ятці намагалися повернути первісний вигляд, але ґрунтовних ремонтно-реставраційних робіт не проводилося [5; 6, с. 35].

Безцінним культурним скарбом є дерев’яні церкви, що як об’єкти пам’яткоохоронної діяльності перебувають у найважчому становищі. Науково опрацювавши та уклавши каталог 2,5 тис. дерев’яних церков, дзвіниць, каплиць Галичини, доктор мистецтвознавства М.Драган стверджує: ―…маємо найкраще і найбагатше дерев’яне будівництво в Європі―. При цьому, згідно з офіційними даними управління культури ОДА, на 2010 р. в Івано-Франківщині 129 дерев’яних церков – пам’яток сакральної архітектури місцевого й національного значення - вимагали негайних ремонтно-реставраційних робіт, а окремі з них перебували в загрозливо-аварійному стані. За 20 років незалежності в області згоріло 19 дерев’яних церков через порушення правил експлуатації електрообладнання та необережне користування свічками. Ще 12 храмів громади самовільно розібрали через аварійний стан несучих конструкцій.

Дослідники галицької сакральної архітектури стверджують, що на початку ХХ ст. на західноукраїнських землях нараховувалося 3,4 тис. церков, зокрема 2,5 тис. дерев’яних. Із них на 1996 р. збереглося 1367 храмів, зокрема 400 на Івано-Франківщині. У працях В.Вечерського і З.Царика з’ясовані обставини зникнення церков за радянського періоду, коли їх нищили з ідеологічних мотивів. Однак цей процес продовжується і за доби незалежності, але вже через бездіяльність органів влади та байдужість громадськості. Таким чином були втрачені унікальні Миколаївська церква (1761 р.) у Долині (зруйнована 1967 р.); знаменита церква Параскеви П’ятниці з дзвіницею (1718 р.) у Космачі Косівського району, де знімали фільм Тіні забутих предків С.Параджанова [28, с. 124-128], та багато інших. Матеріали преси та архівів громадських організацій дозволяють скласти мартиролог не лише зниклих церков, але й втрати їхньої автентичності як пам’яток історії та архітектури. Причини цього явища мають об’єктивний та суб’єктивний характер. Під дією природних чинників руйнуються і втрачають свою несучу здатність конструкції дерев’яних церков, які прогнивають та уражуються біологічними шкідниками. Порушуючи чинне законодавство, громади оббивали дерев’яні церкви бляхою, замінювали на куполах дерев’яні ґонти на сучасні покрівельні матеріали, що спотворювало первісний вигляд пам’яток. Старовинні ікони та іконостаси часто перемальовувалися чи замінювалися на нові гарніші або ж покривалися блискучою плівкою. Втрачалася автентика через непоодинокі факти обмуровування дерев’яних храмів (церква 1853 р. у с.Делевій Тлумацького району та ін.).

За таких обставин статус пам’яток втратило чимало церков, що мали по сто і більше років. Промовистий приклад цьому дає Надвірнянщина: у Бистриці храм св. Юрія від маківок до опасання оббили оцинкованим залізом, на стінах зробили чеканку із рослинних орнаментів та розмістили образи святих; у сусідніх селах Назавизові храм св. Іоанна Хрестителя – згорів у 1996 р.; у с. Лісній Тарновиці – одну церкву оббили бляхою, другу – паркетними планками і т. д.

Церква Воздвиження Чесного Хреста, яка була зведена у 1930 році. До цього греко і римо-католики почергово користувались будівлею костелу, проте після виникнення міжнаціональної ворожнечі між поляками і українцями у 1920-х роках останніх заставили покинути костел. Власне після цього і виникла потреба в будівництві греко-католицького храму. Зараз церква почергово використовується греко-католицькою і православною громадами.

На початку ХVІІІ століття в Маріямполі будується дерев'яний костел, в який помістили Чудодійний Образ Богоматері. Протягом 1736—1741 років замість дерев'яного храму зводиться мурований костел Святої Трійці. А вже за рік у 1742 році в місті з'являється монастир капуцинів з костелом святого Антонія, споруди якого збереглись до наших днів. У 1753 році при кляшторі утворено конвікт - один з небагатьох вищих навчальних закладів на Галичині. У 1772 році після поділу Польщі Маріямпіль входить до складу Австро-Угорщини, за часів якої було закрито не один монастир. Така ж доля спіткала і маріямпільських капуцинів. Згодом обитель передали жіночому монастирю сестер милосердя, костелом якого понад 130 років спільно користувались греко і римо-католики, після того як наприкінці XVIII століття зникли обидві греко-католицькі церкви міста - одна згоріла, а іншу розібрали через аварійний стан. З приходом радянської влади монастир було закрито. Перед закриттям обителі полякам вдалось вивезти Чудодійний Образ Богоматері до Польщі, зараз він перебуває у Вроцлаві. У 1946 році в будівлях монастиря розмістили дитячий будинок, а у 1980 році його замінила жіноча колонія, яка перебуває тут по сьогоднішній день.

У селищі Чернелиця зберігся костел 1661 року та замок 1659 року. Чернелицький замок змурував брацлавський воєвода Михайло-Георгій Чарторийський. Замок стояв на рівнині, бастіонне укріплення займало площу два з половиною гектари, товщина стін сягала двох метрів, висота - шести метрів. По кутах були бастіони, збереглася двоповерхова в'їзна вежа. Вона має арковий проїзд, оформлений білокам'яним порталом, прикрашеним над головним та дворовим фасадом кам'яними гербами.Чернелицький замок двічі здобували турки - у 1672 та 1676 роках. Під час турецьких воєн 1685-1691 років замок відігравав важливу роль, у ньому зберігалися різноманітні матеріали для ведення війни, його неодноразово відвідував польський король. Замок непогано зберігся, його мури простежуються по всьому периметру. Замок сполучався з костёлом підземним ходом.

Замок польського магната Скарбка (його ще називають замок Скарбека), доменну піч в урочищі Ангелів, «Кедрову палату» в урочищі Підлюте, що відома з поч. ХХ ст. як курорт-резиденція Митрополита Андрея Шептицького. Також, на території району функціонує пластовий табір — музей «Сокіл», який був заснований в 1926 р. (знаходиться поруч с. Гриньків). Багатою експозицією володіє народний історико-краєзнавчий музей культури та побуту Бойківщини в с. Цінева. Хрест «в пам’ять святої тверезості» (1874 р.) й дони ні зберігся в с. Ясень. В цьому населеному пункті функціонує хата-музей Івана Вагилевича — члена «Руської трійці», одного з авторів «Русалки Дністрової», тут же встановлено пам’ятник письменникові. В селі Небилів є пам’ятний знак першим трудовим емігрантам в Америці – Василю Ілиняку та Івану Пилипіву.

Палац в Приозерному, колишня назва села Псари що на Рогатинщині, в мальовничому куточку в занедбаному стані, але ще зберігає пам'ять про старовину і вигляд, хоча і неодноразово перебудований, палацу.

Палац побудований у XVIII-ХІХ ст., він відомий під назвою - Садиба Рея.Кам'яний двоповерховий палац у необароковому стилі було споруджено на місці дерев'яного попередника львівським архітектором Юліаном Захаровичем на замовлення графині Вільгельміни Рей. Садиба Рея виглядає покинутою зовні та зсередини. Щоправда інтер'єр не виглядає старовинним - адже за останні 60 років палац використовувався в якості колгоспного свинарника, психіатричної лікарні та зооветеринарного технікуму. Кому вона належить зараз - незрозуміло. Деякий час назад палац передали УПЦ Київського Патріархату, яка мала влаштувати там свій монастир, але згодом церква продала його приватним особам, не зважаючи на те, що продаж пам'яток архітектури забороняється законом. Яка доля чекає цю унікальну споруду - важко сказати- на даний час реставрація не ведеться. Колись тут був розкішний парк зі ставками, повний екзотичних рослин, від якого наразі лишились самі згадки - в ньому панують ящірки та вужі, все заросло бур'яном і лише дерева нагадують, що колись тут був порядок. Насправді наш край таїть в собі незліченну кількість цікавих місць, як історично так і естетично, і не потрібно їхати за тридев'ять земель щоб побачити замок чи палац, проте шкода, приїхавши до пам'ятки архітектури, побачити напіврозвелену подобу на велич і штучно домальовувати картинку в уяві.

2.2. Сакральні пам’ятки Прикарпаття, які входять в список ЮНЕСКО

Організа́ція Об'є́днаних На́цій з пита́нь осві́ти, нау́ки і культу́ри, скорочено ЮНЕСКО (англ. United Nations Educational, Scientific and Cultural Organization, UNESCO) — міжнародна організація, спеціалізована установа Організації Об'єднаних Націй, яка при співпраці своїх членів-держав у галузі освіти, науки, культури сприяє ліквідації неписьменності, підготовці національних кадрів, розвиткові національної культури, охороні пам'яток культури тощо.

Діяльність ЮНЕСКО в галузі культури охоплює такі сфери:

• збереження та відродження матеріальної і нематеріальної культурної спадщини;

• розвиток мистецтв;

• сприяння розвитку сучасних культур;

• сприяння поверненню втрачених культурних цінностей країнам їхнього походження;

• поширення книг і читання шляхом сприяння розвитку книговидавничої справи;

• розвиток індустрії культури та розробка політики в галузі культури;

• захист авторських і суміжних прав;

• аналіз взаємозв'язку між культурою та розвитком, врахування культурного фактора у розвитку суспільства;

• розвиток культурного плюралізму та міжкультурного діалогу.

На початок 2013 року кількість країн-учасниць складала 195. Головний осередок ЮНЕСКО знаходиться в Парижі. УРСР стала членом ЮНЕСКО 12 травня 1954 р. З грудня 1962 року в Парижі функціонує Постійне представництво України при ЮНЕСКО. Координацію діяльності національних інституцій, яка пов'язана з участю України в ЮНЕСКО, здійснює Національна Комісія у справах ЮНЕСКО (діє з 1956 року).

Метою співробітництва України з ЮНЕСКО є зміцнення інтелектуального потенціалу країни та залучення його до загальносвітових процесів в гуманітарній сфері, а також використання в національних інтересах можливостей і ресурсів ЮНЕСКО та міжнародного досвіду співпраці у галузях освіти, науки, культури, інформації та комунікації. Представниками УРСР в ЮНЕСКО були: Ю. Кочубей (згодом заступник міністерства закордонних справ УРСР, тепер заступник генерального директора ЮНЕСКО), М. Решетняк, А. Зленко, В. Скофенко та ін. Посол України у Франції Купчишин Олександр Михайлович призначений також Постійним представником України при ЮНЕСКО.

Головна мета списку Світової спадщини – зробити відомими і захистити об'єкти, які є унікальними у своєму роді. Для цього були складені оціночні критерії. Спочатку, у 1978 р. розробили критерії для об'єктів культурної спадщини. Список налічував шість пунктів. Потім з'явилися природні об'єкти і для них список з чотирьох пунктів. У 2005 р. всі критерії були зведені воєдино, і тепер кожен об'єкт Світової спадщини має в своєму описі хоч би один з них. Номери критеріїв позначаються римськими числами, написаними маленькими буквами.

Статус об'єкта Світової спадщини дає такі переваги:

• додаткові гарантії збереження і цілісності унікальних природних і культурних комплексів.

• підвищує престиж територій і установ, які ними опікуються.

• сприяє популяризації включених у Список об'єктів і розвитку альтернативних видів природокористування (в першу чергу, екологічного туризму).

• забезпечує пріоритетність у залученні фінансових коштів для підтримки об'єктів Світової культурної і природної спадщини, в першу чергу, з Фонду Світової спадщини.

• сприяє організації моніторингу і контролю за станом збереження природних і культурних об'єктів.

Україна ратифікувала Конвенцію ЮНЕСКО про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини 12 жовтня 1988 року, а перший український об'єкт увійшов до переліку Світової спадщини 1990 року. Станом на 2013 рік Список об'єктів Світової спадщини ЮНЕСКО в Україні налічував 7 найменувань, що становить близько 0,7% від загальної кількості об'єктів Світової спадщини у світі (981 станом на 2013 рік):

1. Київ: Собор Святої Софії з прилеглими монастирськими спорудами, Києво-Печерська лавра» (внесено у 1990 р.);

2. Ансамбль історичного центру м. Львів (1998 р.);

3. Транскордонний (10 країн) об’єкт «Дуга Струве» (геодезичні пункти Баранівка, Катеринівка, Старонекрасівка, Фельштин, 2007 р.);

4. Об’єкт природної спадщини «Букові праліси Карпат» (спільна українсько-словацька транскордонна номінація, 2007 р.)

5. Резиденція митрополитів Буковини і Далмації (2011 р.).

6. Дерев’яні церкви Карпатського регіону України і Польщі (2013);

7. Античне місто-держава Херсонес Таврійський та його хора (2013).

З-поміж 7 об'єктів 6 є об'єктами культурного й 1 – природного типу. Із перелічених об'єктів один, а саме: Собор Святої Софії у Києві та Києво- Печерська лавра визнані шедевром творчого людського генія (критерій і).

Церква Святого Духа у Рогатині (Рогатинська Святодухівська церква) (більш правильна назва церква Зішестя Святого Духа, як це підписано в іконостасі церкви) — дерев'яний християнський храм у місті Рогатині Івано-Франківської області, пам'ятка народної архітектури та монументального мистецтва національного значення; нині використовується як музейний заклад, складова (разом із художньо-краєзнавчим музеєм) Музейного комплексу в місті Рогатині, що є філіалом обласного художнього музею.

21 червня 2013 року на 37-й сесії Комітету Світової спадщини ЮНЕСКО, що проходила у Камбоджі, Церква Святого Духа, разом з іншими дерев'яними церквами карпатського регіону, була включена у список світової спадщини ЮНЕСКО.

Церква Святого Духа в Рогатині — дерев’яна, тризрубна, одноверха, з квадратним центральним зрубом, гранчастим п'ятистінним вівтарем та подовженим бабинцем. Центральний зруб перекритий квадратним верхом з двома заломами. Церква Зішестя Святого Духа датується 1598 роком і є однією з найдавніших сакральних споруд України. І не лише України. Подивитися на унікальний храм, збудований без жодного цвяха, приїжджають туристи з цілого світу. Експерти ЮНЕСКО були вражені давністю та автентичністю української церкви, адже таких дерев’яних об'єктів у світі залишилось небагато.

Гостей Рогатина до Церкви Зішестя Святого Духа приваблює легенда про те, що тут молилася Роксолана. Згідно з переказами, Настя Лісовська перед тим, як стати Роксоланою, дружиною турецького султана, жила у Рогатині і виховувалась у родині священика. Пам’ять видатної галичанки, яка впливала на доленосні для України рішення султана, сьогодні вшановує монумент у центрі Рогатина. У самій церкві про Роксолану згадують не так часто. Можливо, тому, що згідно з історичними хроніками, вона померла у період між 1558-1563 роками, коли церква ще не була збудована. Нещодавня гіпотеза львівського науковця Андрія Кутного може привернути увагу істориків як до легенди про Роксолану, так і до статусу церкви. Досліджуючи деревину, з якої побудовано церкву, Кутний отримав сенсаційні результати. Вимірювання відстані між кільцями показало, що деревину було зрубано в межах 1494-1498 років. Згідно з гіпотезою львівського вченого, церква у Рогатині може бути збудована на сто років раніше від задекларованої дати. Офіційною датою будівництва церкви досі вважається 1598 рік, хоча жодних доказів цьому немає. Цю дату знайшли в інтер'єрі церкви на північній стіні центрального зрубу.

Храм збудували без жодного цвяха. Колоди тесали з серцевини дуба і викладали спеціальною кладкою, яку називають "вовчим зубом". Попередні дослідження науковців засвідчили, що дуб на церкву був зрубаний у 1503-1505 роках. Дзвіницю до церкви добудували у ХІХ столітті. Якщо результати дослідження Андрія Кутного, отримані у 2010 році, підтвердяться, рогатинський храм стане найстарішою із збережених донині дерев'яних церков України.

Храм Зішестя Святого Духа вже 30 років працює як музей і має офіційну назву "Музей-пам'ятка дерев'яної архітектури і живопису XVI-XIX століть". Служби Божі тут проводять вкрай рідко, але в обряді вінчання нікому не відмовляють. Своїм добрим виглядом Святодухівська церква у Рогатині завдячує кільком професійним рестравраціям. Зокрема, ґрунтовні реставраційні роботи у 1895 році відбулися на кошти Галицького сейму, який виділив 2000 злотих (архітектор М. Ковальчук). Але саме музейний статус, переконані фахівці, зіграв найбільшу роль у тому, що церква збереглася в автентичному вигляді до наших днів. На відміну від парафіян у селі Нижній Вербіж Коломийського району та селі Ужок Закарпатської області, які ставляться до церкви як до ритуальної споруди, а не до національного надбання, працівники музейного комплексу добре розуміють, який безцінний дар їм довірили на зберігання.

У 1963 році Церкву Святого Духа включили до Державного реєстру пам'яток архітектури національного значення. Через 20 років тут провели ґрунтовну реставрацію під керівництвом архітектора Івана Могитича. У 1983 році храм став філіалом Івано-Франківського художнього музею

Церква Різдва Пресвятої Богородиці

Розташування: Івано-Франківська область, Коломийський район, село Нижній Вербіж. Час створення: 1808 р.

Церква Різдва Пресвятої Богородиці — дерев’яна церква в селі Нижній Вербіж Коломийського району Івано-Франківської області, споруджена в 1756–1808 роках. Видатна пам’ятка архітектури та монументального мистецтва. 21 червня 2013 року на 37-й сесії Комітету Світової спадщини ЮНЕСКО, що проходила у Камбоджі, Церква Різдва Пресвятої Богородиці, разом з іншими дерев’яними церквами карпатського регіону, була включена у список світової спадщини ЮНЕСКО.

П’ятибанна церква Різдва Богородиці не належить до типологічної групи гуцульських дерев'яних споруд, а повторює форми сакральних споруд Поділля та Слобожанщини. Розташована у західній частині села на схилі пагорба. Церква, що походить з ХІХ ст., згідно з переказами, побудована на колишньому монастирищі, про що свідчать залишки оборонного рову, який перетинає територію пам’ятки з південного заходу. Територія пам’ятки складається з церковного подвір’я, яке займає північно-східну частину мису; старого цвинтаря ХІХ – поч. ХХ ст., що займає південно-західну частину та цвинтаря ХХ ст., який розташований у західній частині мису і простягається до глибокого яру, що обмежує територію пам’ятки з заходу. В горішній частині схилів по периметру подвір’я у 1930-х рр. влаштовано монолітну бетонну огорожу з двома входами на територію. У північно-східній частині подвір’я, при східному пряслі огорожі знаходиться квадратова в плані двоярусна дзвіннниця. З південно-західного боку церковне подвір’я межує зі старим цвинтарем на якому збереглася каплиця з родинними похованнями та могили з традиційними кам’яними хрестами. Територія пам’ятки становить 2,22 га.

Цікава історія створення церкви: «Один із опришків Олекси Довбуша, Григорій Семенюк-Мельник безслідно зник з часткою скарбів. За якийсь час його зустріли під час храмового свята у Вербіжі. І той пояснив ватажкові, що припекли йому гріхи, аби їх спокутувати, за опришківські скарби поставив він у селі церкву».

Над входом до дзвіниці, збудованої у вигляді чотиригранної вежі, з металевим хрестом нагорі, було вирізано, що «звониця є сооружена року Божого 1743, місяця мая, дня 21». Напис на великому, прикрашеному образками дзвоні свідчив, що офірував його «Божого року 1745 Григорій Мельникъ». За переказами, у сплав для дзвону, що знаходиться у дзвіниці, Григорій Семенюк-Мельник висипав з наплічного мішка срібні монети.

Що ж до нинішньої церкви, то після спорудження дзвіниці Григорій Семенюк, уже церковний провізор, разом з громадою села 1756 року розпочав спорудження Божого дому. Сам спровадив з гір 24 майстрів, а громада з Княждвора возила ліс. За задумом Семенюка, то мав бути храм на п’ять бань з маковицями, присвяченими Ісусові Христові, і чотирьом євангелістам. Напис над дверима бабинця ще й нині свідчить: «Сія церковь святая Храму Рождества Пресвятої Богородиці. На честь і хвалу Божію: за отпущеніє греховъ і спасеніє душ молящіхся християн: єсть за старанієм сооружена титора Григорія Семенюка і прочих провізоровь. Року Божого 1788, 1808 месяца мая, дня 3». Останні цифри свідчать про те, що храм будували і добудовували упродовж зазначених років.

На сільському цвинтарі є старий камінний хрест з написом: «Тутъ спочиває Р.Б. Григорій Семенюкъ Мельникъ добродітель і провізорь сія церкви. Прожив літа 114, а преставився року 1822». 1970 року Семенюкові нащадки спорудили сучасний хрест, де повторили згаданий напис.