1.2. Історико-культурні пам’ятки Івано-Франківщини

Історико-культурні туристські ресурси – це історичні особливості, об’єкти і явища матеріальної і духовної культури, які були створені в процесі історичного розвитку і створюються в сучасних умовах, певної території і можуть бути використані для задоволення духовних, пізнавальних і інтелектуальних рекреаційних потреб.

До історико-культурних ресурсів відносять історичні, археологічні, архітектурні пам’ятки, твори монументального мистецтва, етнографічні особливості території, фольклор, центри прикладного мистецтва та ремесел, музеї, виставки, театри тощо.

Всього на обліку в міській організації Українському товаристві охорони пам’яток історії т культури перебуває 750 пам’яток (99-історії, 40-мистецтва, 5-археології, 606-архітектури і містобудування). У місці діє 29 музеїв і музейних кімнат на громадських засадах[8, c. 154].

В місті налічується 6 пам’яток національного значення:

1. Колегільний костьол Пречистої Діви Марії, побудовний в 1703 році в стилі Барокко з поєднанням Ренесансу;

2. Костел Єзуїтів 1729 року побудований, сучасна назва Катедральний собор Святого Воскресіння;

3. Колегія Єзуїтів побудований 1742 року;

4. Вірменський костел 1762 року (зараз – Собор Святої Покрови непорочного зачаття Пресвятої Діви Марії);

5. Пивоварний завод збудований 1767 року, який вже втрачений як перше промислове підприємство міста;

6. Меморіальний сквер. Містяни знають його, як старовинний міський цвинтар або Станіславський некрополь. Перші згадки про це кладовище датуються 1782 роком. На цій території було поховано близько десяти тисяч містян та військових.

Однією з визначних пам’яток Івано-Франківська є міська Ратуша. Засновник міста Анджей Потоцький у 1662 році засвідчив про свій намір побудувати ратушу, у 1666 році вона стояла збудована з дерева. Її використовували для спостереження оборонців за переміщенням турецьких і татарських загонів під час турецько-польської війни. Через низьку міцність та надійністьі після турецької облоги в 1677 році була розібрана.

Друга ратуша (1695–1868). У 1695 році, на замовлення власника міста Юзефа Потоцького, під керівництвом архітектора Карл Бенуа звели нову ратушу, цього разу — виключно з каменю.Була вона хрестоподібною у плані, мала дев'ять поверхів і вежу, яку вінчав купол. На рівні п'ятого поверху містився годинник із чотирма циферблатами, які кожні 15 хвилин відбивали час за допомогою дзвонів, підвішених у куполі. Довкола вежі по верху йшла галерея, там постійно чатували дозорці. При виявленні пожежі, наближення ворога чи будь-яких інших небезпек спостерігачі трубили у сурми, попереджаючи мешканців міста. На другому і третьому поверхах відбувалися засідання магістрату і суду (лави), а перший поверх здавався в оренду купцям, які влаштували тут аж 24 крамниці. У підвалах ратуші розташовувалась в'язниця, там тримали опришків і різних кримінальних злочинців. 28 вересня 1868 після пожежі від споруди залишився лише залізний скелет.

Третя ратуша (1871–1915). 6 червня 1870 було урочисто закладено фундамент, а в нього капсулу з пергаментом про історію ратуші, а також зі старопольськими та австрійськими монетами і медалями. У 1871 році будівництво завершили. Нова ратуша мала вигляд величного прямокутного двоповерхового будинку з високою вежею (колишній кістяк старої ратуші). До рівня п'ятого поверху її облицювали білим мармуром. Вище були куранти та оглядова галерея. Архітектурний ансамбль завершував видовжений напівсферичний купол. Родзинкою споруди був зал засідань міської ради, багато оздоблений та прикрашений написами про головні події історії Станиславова. У підвалі новобудови розмістились поліційні арешти. Під час Першої світової війни, з 8 по 19 лютого 1915 року, тривали важкі бої за Станіслав, у ході яких ратушу сильно пошкодила австрійська артилерія. Будівля хоч і не завалилась, але вкрилася тріщинами і з того часу перебувала в аварійному стані.

Четверта ратуша (1935 — донині). У 1929 році почалося будівництво. Архітектором був інженер Станіслав Треля. Вже за традицією, у фундамент південно-східного крила помістили капсулу з планами новобудови, фотографіями старої ратуші та іншими документами. Через хронічний брак коштів споруду звели в 1935 році, а внутрішні оздоблювальні роботи тривали аж до 1939 року.Остання (нинішня) ратуша зведена у стилі функціоналізм та являє собою хрест, з перетину якого здіймається вежа, що завершується куполом у вигляді військового шолому. На рівні четвертого поверху по кутах встановили бронзових орлів, які символізували могутність польської держави. Загальна висота споруди становить 49,5  м, що дозволило їй тоді бути найвищою в місті.26 квітня 1959 тут відкрився Івано-Франківський краєзнавчий музей. До нового 2007 року на ратуші встановлено 4 нових годинники з автоматичним механізмом та електронними курантами, що виконують 12 українських мелодій дуже подібно до дзвонів, а також відбивають години та чверті[1, c. 53-55].

Палац Потоцьких є пам’яткою архітектури та містобудування історичного значення. Комплекс палацу був збудований у 1672 – 1682 рр. (Його звів польський коронний гетьман Андрій Потоцький для себе і родини.) і добудовувася у 80 – их роках XX століття. Він використовувався спершу, як місце проживання власників Станиславова. У радянські часи тут знаходився військовий госпіталь. Історія палацу найбільш ймовірно зберігається у польських або австрійських архівах. Палац Потоцьких у Івано-Франківську є об’єктом охорони культурної спадщини, він охороняється державою – розпорядженням виконавчого комітету Івано-Франківської обласної ради народних депутатів від 26 травня 1981 р. №238 – р його визнано пам’яткою місцевого значення[2, c. 34-35].

Надзвичайно багатий музеями Івано-Франківський край. Серед всесвітньо прославлених музеїв області, є такі як:

Івано-Франківський обласний краєзнавчий музей. Утворений у 1940 р. на базі давніх Покутського і Жаб'ївського краєзнавчих музеїв та приватних колекцій. 3 1959 р. музей знаходиться в історичній будівлі міської ратуші. Експозиція музею тематично розподілена на три відділи: природи, історії, народного мистецтва. Відділ природи знайомить з біотичним різноманіттям Українських Карпат. Окрасою відділу історії є колекція археологічних пам'яток доби Київської Русі й Галицько-Волинської держави. Унікальними є знахідки з розкопок княжого стольного граду Галича (нині села Крилос) — одного з найбагатших міст Європи в XI—XIII ст. У відділі народного мистецтва експонуються речі народного побуту, народний одяг, витвори декоративно-прикладного мистецтва (художньої обробки дерева, шкіри, металу, ткацтва, кераміка, вишивка тощо), зібрані з Галицького Подністров'я, Покуття і Гуцульщини. Загальнонаціональну цінність мають ікони та ювелірні вироби XII—XIII ст., ікони XVI—XIX ст., церковна скульптура, стародруки, колекції зброї та нумізматики.

Івано-Франківський художній музей. Знаходиться у ренесансній споруді Колегіального костелу XVII ст. Цей музей є справжньою скарбницею образотворчого і народного мистецтва краю. Його колекція нараховує понад 15 тис. експонатів. Музей знайомить з унікальними пам'ятками галицького іконопису й барокової скульптури, творчістю класиків українського малярства: К. Устияновича, І. Труша, Я. Пстрака, Ю. Панькевича, О. Новаківського, О. Сорохтея, О. Кульчицької та ін., а також творами зарубіжних майстрів XVIII — першої половини XX ст. Художній музей має два регіональні відділи: Музей-пам'ятку дерев'яної архітектури та живопису XVI —XVIII ст. у Рогатині та Художньо-меморіальний музей В. Касіяна у Снятині.

Є в Івано-Франківську й історико-меморіальний музей Олекси Довбуша. Його архівні матеріали знайомлять відвідувачів з легендарною постаттю ватажка національно-визвольного руху карпатських опришків Олекси Довбуша. Крім того, у музеї розгорнуто експозиції: "Національно-визвольне повстання українських селян під проводом Івана Мухи (XVI ст.)" та "Богдан Хмельницький і Галичина".

Діє в обласному центрі Музей визвольних змагань Прикарпатського краю. У ньому представлені речі та документи, що охоплюють період від XI до XX ст. й висвітлюють події багатовікової визвольної боротьби українців Карпат і Прикарпаття за незалежність України від чужоземних поневолювачів. Левова частка експозиції музею представлена документами, що знайомлять з жахливими фактами розгулу сталінського терору й геноциду на Прикарпатті (меморіал "Дем'янів Лаз"), із славетними й драматичними сторінками боротьби Легіону українських Січових Стрільців, бійців УНР, ЗУНР, борців ОУН і УПА за незалежність держави у XX столітті [4, c. 55].

Музей родинних професій. У музеї представлені сотні інструментів, пристроїв, механізмів апаратів, численні атрибути багатьох професій та предмети побуту. Автор ідеї і власник численних експонатів Заслужений журналіст України Роман Фабрика.

Народний музей освіти Прикарпаття. Створений у 1980 році при Івано-Франківському державному педагогічному інституті імені Василя Стефаника. Сотні експонатів, розміщених на експозиційній площі у 200 м², показують шлях розвитку національної освіти в регіоні з часів Київської Русі до сьогодення.

Музей побуту та етнографії Західного регіону . Основний профіль музею: краєзнавчий. В музеї діють експозиції з побуту та етнографії; культури та освіти. Фонди музею налічують понад 160 експонатів.

Літературний музей Прикарпаття. Заснований в 1986 році. Основні напрями діяльності: вивчення літературного краєзнавства і популяризація його серед відвідувачів музею. Налічує 40 тисяч експонатів.

Корпоративний музей ВАТ «Прикарпаттяобленерго». Музей електрифікації Прикарпаття. Музей створено з метою дослідження історії підприємства, збереження цінних експонатів. Експозиція поділяється на дві тематичні частини. Одна частина, оформлена у стилі ретро, розкриває історію поширення електроенергії на Прикарпатті. Інша, виконана у новітньому стилі — розповідає про сучасні досягнення підприємства. У музеї зберігаються документи, фотографії, нагороди та інші відзнаки різних років, експонати раритетного та сучасного обладнання, які демонструють розвиток електроенергетики краю.

Музей «Герої Дніпра». Музей відкритий 2 серпня 1966 року, як музей бойової слави сформованої на початку серпня 1941 року в районі Ніжина 38-ї загальновійськової армії. Експозиція музею займає 640 м², а експонатний фонд нараховує більше 4 тисяч одиниць. На стендах, подіумах, у вітринах розміщено тисячі експонатів періоду Другої світової війни: Бойові Знамена частин, зброя, нагороди, особисті речі, документи, фотографії, листи з фронту, предмети спорядження і побуту бійців і командирів [3, c. 77-79].

Музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського у Коломиї — це один з найбільших і найпрославленіших етнографічних музеїв не лише України, а й Європи й цілого світу. Музей розміщено в історичній будівлі Українського Дому, збудованого у 1880 р. Колекція цього музею налічує близько 30 тис. оригінальних експонатів — пам'яток матеріальної культури автохтонів Гуцульщини і Покуття від доби Трипілля до сьогодення. Це дає змогу відвідувачам музею простежити культурну неперервність етнічного розвитку на землях Українських Карпат і Прикарпаття впродовж п'яти останніх тисячоліть і на власні очі переконатися у феноменальній сталості художньо-мистецьких традицій мешканців цього самобутнього терену. Музей має 18 експозиційних залів, побудованих за хронологічно-етнографічним принципом. Окрасою експозиції виступають художні вироби майстрів Гуцульщини з металу та рогу, виготовлені різноманітною технікою: гравіруванням, інкрустацією, гарячим й холодним куванням, плетінням й жируванням. Гуцульська кузнь (наборні пояси, наприклад) чітко відповідає художнім прототипам епохи Хорватського союзу племен й Київської Русі. Чільне місце в експозиції також посідають гуцульські й покутські писанки. Єдиною у своєму роді є музейна колекція гуцульських сирних іграшок-оберегів з виразною давньослов'янсько-язичницькою символікою.

А найоригінальнішим музеєм України, по праву, визнано Коломийський музей "Писанка". Він знаходиться в оригінальній будівлі у формі велетенської писанки (висота 13 м). Саме на Гуцульщині й Покутті українське писанкарство сягнуло найвищого мистецького рівня й глибини філософського світовідображення. Тож експозиція музею "Писанка" знайомить з багато-тисячолітньою історією писанкарства, з різноманітними техніками її розпису та розмаїттям орнаментальних мотивів української писанки.

Ще один музей Івано-Франківщини, що одразу після свого заснування переріс у відомий центр освітньо-краєзнавчого паломництва мешканців заходу України, — це Історико-меморіальний музей Степана Бандери на його "малій батьківщині" в с. Старий Угринів Калуського району. Експозиція цього музею знайомить з життям і громадсько-політичною діяльністю найвідомішого провідника Організації Українських Націоналістів — Степана Бандери, ім'я якого на багато десятиліть стало знаковим для всіх українських борців за незалежність рідної землі у XX столітті [4, 55-58].

Серед "малих" краєзнавчих музеїв Івано-Франківщини можна назвати такі, як: музеї "Бойківщина" і "Берегиня".

Експозиція музею "Бойківщина", розташованого у Долині, знайомить з природою, історією, етнографією і культурою підкарпатської Бойківщини — однієї з найсамобутніших етнографічних земель України. А експозиція музею "Берегиня", розташованого у Бурштині, знайомить з етнографією та оригінальною народною культурою ще одного історико-географічного краю заходу України — Опіллям.

На Гуцульщині в межах Івано-Франківщини улюбленими місцями відпочинку і краєзнавчих подорожей є басейн Пруту та околиці Косова й Космача. Вони цікаві також в етнографічному відношенні, багаті на пам'ятки дерев'яної архітектури, пов'язані з життям і творчістю українських письменників — Івана Франка, Василя Стефаника, Ольги Кобилянської, Юрія Федьковича, Гната Хоткевича, етнографа-фольклориста Володимира Гнатюка, художників Івана Труша, Олекси Новаківського. У Велику Вітчизняну війну тут діяли партизанські загони Ковпака [3, 121-123].

У сучасному Івано-Франківську встановлено низку пам'ятників — переважно українським національним діячам культури та історії — Іванові Франку, Степанові Бандері, Василю Стефанику тощо. У місті з багатими християнськими традиціями є також релігійні пам'ятники — статуї Пресвятої Діви Марії та Ісуса Христа.

Найстаріший пам'ятник Станіслава (Івано-Франківська), що зберігся до наших днів — Адамові Міцкевичу 1898. У радянський період в Івано-Франківську було споруджено відразу декілька пам'ятників, зокрема Леніну, й низка «квазітехнічних» — макетів техніки, що мали уславляти успіхи науки й економіки після воз'єднання з рештою України.

У період незалежності (від 1991 року) в місті було прибрано майже всі зразки радянської монументальної пропаганди, окрім стели на честь 40-річчя визволення міста від німецьких військ у ІІ Світову, натомість у Івано-Франківську з'явився величний монумент Каменяра (1995), чиє ім'я носить місто. Таким чином, практично всі івано-франківські пам'ятники належать сьогоднішньому періоду незалежної України.

Низка монументів Івано-Франківська присвячені яскравим подіям національної історії, зокрема монумент на честь проголошення столиці ЗУНР в Станіславові (2004). Цей пам'ятник, а також погруддя видатного українського бджоляра Петра Прокоповича були встановлені завдяки меценатським пожертвам українського емігранта В. С. Войцюка (2010). Своєрідним меморіальним місцем, у тому числі зосередженням пам'ятників, власне надгробних, яскравих національних діячів, є колишній міський цвинтар, знаний тепер як Івано-Франківський меморіальний сквер — тут розташовані впорядковані поховання першого галицького композитора і диригента Дениса Січинського, професора лексикографа і українського мовознавця, засновника філії «Просвіти» в Станіславові (1886) Євгена Желехівського тощо. Влітку 2010 року міська комісія з питань перейменування вулиць та встановлення пам'ятних знаків в Івано-Франківську підготувала кілька пропозицій щодо встановлення в місті 2 нових пам'ятників — Роману Шухевичу та «Руській трійці».[8, c.132]. 31 грудня 2013 року в Івано-Франківську встановили перший в світі пам'ятник «Руській трійці».

Галицький замок (місто Галич). Заснований в 1378 році. Його будівництво почалося в 1367 році на місці, де ще у XIII столітті існувало укріплення, яке охороняло пристань на Дніпрі. Спочатку це була дерев’яна споруда , обнесена валами. В 1627 році за проектом італійського інженера-фортифікатора Ф. Корассіні замок було перебудовано з дерев’яного на кам’яний. У першій половині XVII столітті замок занепав. Але, незважаючи на це, в ході Визвольної війни українського народу, коли в 1648 році Хмельницький рушив з козацьки полками до Західної України, а на Прикарпатті вибухнуло повстання під проводом Семена Височана, в Галицькому замку знайшли собі захист немало шляхти і чужоземного міщанства. Повсталі здобули декілька замків, але штурмувати Галицьку твердиню не наважилися. Після відступу козацької армії і загонів С. Височана на Наддніпрянщину замок став місцем розправи з повсталими. Під час польсько-турецьких війн другої половини XVII століття. Галицький замок відіграв опорного пункту для польських військ. Особливо зросла його роль після того як турки в 1672 році здобули Кам’янець-Подільську фортецю, що прикрила кордони Руського воєводства з півдня. Відтак турецькі загони увірвалися на Покуття й володіли деякими замками. Великого нищення зазнало Прикарпаття в 1676 році від трьохтисячної турецької армії Ібрагім-паші. Разом з турками прийшли тоді татари й молдавани. Здобути обложений Галицький замок Ібрагім-паша звелів анатолійському паші Хусейну. Вранці 24 вересня розпочався штурм твердині. Після кількох годин оборони комендант замку, побачивши, що становище безвихідне, наказав підняти білий прапор. Залогу і всіх, хто перебувв у замку, забрав у ясир молдавський господар Дука. А від величного замку лишилася тільки закурені руїни.По війні Анджей Потоцький відбудував замок, але вже не зміг повернути йому колишнього значення, бо поблизу міцніла нова твердиня – Станіславська фортеця, і центр життя Галицької землі поступово перемістився туди. На сьогодні від могутнього і славетного в минулому замку над Дністром залишилися лише руїни[19, c. 74-78].

Пнівський замок. Замок розташований в підніжжі Горган – частині Українських Карпат. Він стоїть на пагорбі, біля невеликого струмочка, що, ймовірно, колись був притокою Чорної Бистриці (так називали раніше Бистрицю Надвірнянську, на відміну від Золотої, на даний час Солотвинської). Ця фортеця була побудована в другій половині XVI польськими феодалами валаського (молдавського) коріння Куропатвами, які ще в другій половині XVI століття одержали ці землі на військову службу від короля Владислава Опольського. Але існує думка, що фортецю побудували ще в XI столітті, після численних передумов і реконструкцій, замок досяг вершини свого розквіту. Разом з Куропатвами в передгір’я Горган прибула і численна дрібна шляхта зі своєю челлядю. Для раптово збільшеної в кількості католицької пастви в 1609 році будувається костьол. Семен Височан не міг обійти Пнівський замок. Пізньої осені 1648 році повстанці і козацькі загони рушили до твердині, де ховалося багато місцевих шляхтичів. Облога тривала декілька тижнів. Шляхта з Болехова спробувала було допомогти обложеним, але, побачивши сили повсталих, повернула назад. Зараз замок є мальовничою руїною з прекрасним видом на двоголову вершину Старогори, з фундаментами палацу Куропатв[19, c. 78-79].

Раковецький замок. Замок збудував Домінік Войцех Беньовський, галицький підчаший, в середині XVII столітті, вже після закінчення національго-визвольної війни. Відразу ж по заснуванні, в 1657 році, ще недобуваний замок витримав облогу козацьких військ, які йшли на відсіч князу Ракоци, після якої 1660 року вже було завершено будівництво споруди. У XVIII столітті замок втратив своє оборонне значення і служив житлом.Під час Барської конфедерації в 1768 році фортеця згоріла і вже ніколи не піднялася з руїн[19, c. 80].

Маючи таку давню історію, яка багата на визначні події, Івано-Франківщина не може бути бідною на різноманітні культурно-історичні пам’ятки. Тільки на території Карпатського національного природного парку збереглося 9 церков ХVI-XX ст., збудованих у традиційних формах, які належать до гуцульської школи – церква Різдва (1615 р.) у смт Ворохта, дорівська церква Чуда св. Михайла (1844 р.), церква XIX ст. у м. Яремча, церква Анни (1872 р.) у с. Бистрець Верховинського району, Димитрівська церква (1870 р.) у с. Кремінцях. Опишемо більш детально деякі культурно-історичні пам’ятки області [2, c. 31].

Скит Манявський Урочище широко відоме як місце знаходження старовинного монастиря, заснованого в 1611 р. Сьогодні Манявський скит поєднує прикмети музею і монастиря. Щороку тисячі туристів відвідують це таємниче і святе місце.

Церква Різдва Пресвятої Богородиці 1615 року в селі Ворохта. Вхід на погост, де знаходиться церква, фланкований двома великими каменями. Такими каменями стародавні слов’яни позначали свої священні місця – жертовники. Будівля поставлена на невисоку кам’яну основу. Хрестова в плані, з квадратним середнім та прямокутними бічними зрубами, вона гордо височіє на одному з пагорбів селища. Лінії даху опасання впевнено піднімаються до стін зрубів, які своїми крутосхилими дахами підхоплюють їх прагнення вверх та передають вертикалям восьмерика, щоб зійтися в гранях шатра, і заспокоєно злитися в м’яких лініях маківки. Центричність композиції всієї споруди проведена відверто і сміливо. Рух форм бані такий сильний, що він ніби притягує стіни, які нахилені в середину будівлі. Цей прийом застосовувався будівничими свідомо, щоб надати споруді більшої конструктивної міцності [10, c. 143].

На території області збереглися руїни чотирьох замків: замку XVI ст. в с. Пнів Надвірнянського району, замків XVII ст. в селах Раковець та Чернелиця Городенківського району, та руїни Старостинського замку XIV-XVIII ст. в м. Галичі.

Цікавими в області є пам’ятки промислового та інженерного будівництва, в першу чергу – це унікальна доменна піч поч. XIX ст. в урочищі Ангелів (поблизу с. Ясеня) Рожнятівського району; солеварні кін. XIX – поч. XX ст. в м. Долині та Болехові – єдиний на Україні приклад солеварних споруд, що збереглися дотепер, а також пивзавод 1767р. в м. Івано-Франківську.

Збереглися в Богородчанському, Верховинському, Долинському та ін. районах дерев’яні млини і кузні. З інженерних споруд слід назвати залізничні кам’яні арочні мости у Ворохті, металевий міст через Дністер у Галичі та ін. Цікавою є пам’ятка архітектури – обсерваторія 1937 р. на г. Піп Іван у Верховинському районі.

В області під охороною держави знаходиться 28 костелів і 4 синагоги. Костели, в основному, борочного стилю відзначаються монументальністю і величністю. Найвизначнішими з них є костел кармелітів 1624 р. в смт Більшівцях Галицького району, костел 1760 р. в м. Городенці, костел бернардинів 1735 р. в смт Гвіздець Коломийського району, парафіальний костел 1703 р. та костел єзуїтів 1763 р. на майдані Шептицького в м. Івано-Франківську та ін.Також під охороною держави в області знаходяться 4 монастирі, три з них в даний час використовуються за первісним призначенням, а саме: монастир-скит 1611 р. в с. Манява Богородчанського району – під чоловічий монастир УПЦ КП, монастир святих отців Василіан XVIII ст. в с. Гошові Долинського району – під чоловічий монастир УГКЦ та жіночий монастир Василіанок 1903 р. в м. Івано-Франківську. Колишній жіночий монастир Василіанок в м. Рогатині використовується під лікарню [17, c. 115].

Найціннішими пам’ятками в області звичайно ж є фундаменти Успенського собору 1157 р. в с. Крилос Галицького району та церква св. Пантелеймона 1200 р. в с. Шевченкове цього ж району.

Крилоська гора, обрізана стрімкими схилами та перетята потужними оборонними валами, протягом XII-XIII ст. була головною твердинею Галицького князівства – центром літописного Галича. Тут стояли княжий двір, катедра Успіня Пресвятої Богородиці, церкви та монастирі, двори бояр та ремісників.

Галич, будучи центром держави, поступово стає духовною столицею Галицької землі. В середині XII ст. тут засновується Галицьке Єпископство, а в 1301 р. Крилос стає осідком Галицьких митрополитів, згодом – єпископів та митрополичих намісників. Після татарської навали 1241 р. Галич перестає бути столицею держави, місто занепадає, а на Крилоській горі залишається існувати монастир. Протягом XIV-XVIII ст. Крилоський монастир з катедральною Успенською церквою (собором) відіграє велику роль в житті Української Церкви[9, c. 79].

Успенський собор (церква Пресвятої Богородиці) зведений у 1157 р. Ярославом Осмомислом, був найбільшою святинею та окрасою княжого Галича. Головний столичний катедральний храм був місцем вокняження на Галицькому столі та князівською усипальницею. Катедра проіснувала до сер. XVI ст., поки не впала від старості та численних татарських нападів. Її розібрали на будівельний матеріал. З матеріалу Успенського собору в 1586 р. поруч була збудована Успенська церква. Собор являв собою квадратний в плані (32,5 х 32,5 м. з апсидами – 37,8 м.), триапсидний, чотиристовпний, очевидно, одноверхий храм, обнесений з трьох боків закритими галереями. Успенський собор був сильно пошкоджений під час монголо-татарської навали. А згодом, коли Данило Галицький переніс свою столицю в Холм, він почав руйнуватися. Зважаючи на наукову та суспільно-історичну цінність уцілілих решток Катедрального Успенського собору, в даний час розпочато консервацію та музеєфікацію вивчених ділянок пам’ятки.Там, де Лімниця закінчує свій шлях і вливає свої води у величавий Дністер, за 3 км від сучасного Галича на Виноградній горі Залуківської височини, красується дивовижна перлина сакрального мистецтва, єдиний храм княжої доби, який зберігся до наших днів.

Церква св. Пантелеймона – унікальна пам’ятка білокам’яного зодчества давнього Галича, науковий інтерес до якої не згасає до сьогодні. Фундатором величавої споруди був Галицько-Волинський володар Роман Мстиславович, який на честь свого діда, Київського князя Ізяслава, християнське ім’я якого Пантелеймон, збудував цей храм у 1200 р. Після захоплення Галичини Польщею, десь у 1344 р. церква була переосвячечна в катедральний собор для Галицького латинського католицького архієпископа, як костел святого Станіслава. Це наймення пам’ятка зберегла до 1912 р. З першої половини XV ст., з 1427 до 1598 р., храм стояв пусткою, оскільки центр католицького архиєпископства був перенесений з Галича до Львова. У 1575 р. він був зруйнований татарами, після чого протягом 20-ти років стояв у руїнах, без вікон і даху. Привілеєм від 5 травня 1589 р. король Сигизмунд ІІІ передав костел у власність галицьким францісканам, які повністю переробили споруду, відповідно до вимог католицької базиліки. У 1802 р. будівля згоріла, але згодом її було відбудовано. Від древнього храму після руйнувань збереглися стіни по периметру висотою від 7 до 14 м., західний і південний портали та 3 апсиди східного фасаду. В ансамблі з пам’яткою знаходиться дзвіниця, побудована у час реставрації церкви Пантелеймона в 1611 р., коли франціскани побудували монастир. Монастир обвели валами. Згодом вали були знижені, а рови засипані. У первісному вигляді це був чотиристовпний однокупольний храм, складений з великих тесаних брил світло-жовтого пісковику на вапняному розчині. Споруда була перекрита півциркульним склепінням з покрівлею по закомарах. Розбивка плану будівлі дуже точна, без врахування пілястр має розміри 15,26 х 15,26 м. Всі кути прямі, всі розміри однакові в схожих частинах і деталях. Ця пам’ятка є майстерним поєднанням романського та візантійського архітектурних стилів і її прообраз можна побачити серед шедеврів сакрального мистецтва в Угорщині та Німеччині. Святиня розповідає нам про свою історію мовою християнських символів, геральдичних знаків, написів та малюнків на своїх стінах [15, c. 48-50].

До інших історико-культурних об’єктів Івано-Франківської області можна віднести ще такі, як - в містечку Богородчани розташований ансамбль домініканського монастиря, який включає костел (1742-1761) і палати з келіями (1762); в с. Гошів зберігся монастир Св. Василія Великого. Він був заснований близько 1570 р. південніше від того місця, де стоїть тепер, і перенесений на нову ділянку в 1780 р. В минулому він був широко відомий у Галичині своєю чудотворною іконою; у с. Рожнятин частково зберігся замок Конєцпольських, серйозно пошкоджений у 1649-1650 pp. і відбудований у 1758 р. Будівля оточена великим парком.

Українські дослідники, глибоко вивчаючи історичний шлях свого народу, з великим інтересом ставляться до культурної спадщини, побутових традицій інших народів. Як зазначав академік П. Тронько, краєзнавство – це і наука, і мистецтво донесення до широкого загалу особливостей історичного процесу. Неможливо переоцінити його виховну роль і моральну віддачу, адже це реальний інструмент концентрації суспільної енергії навколо пріоритетних завдань збереження історико-культурної спадщини та довкілля.

Слід відмітити багатолітню працю відомих прикарпатських істориків – краєзнавців В. Грабовецького, П. Арсенича, І. Гавриліва, котрі своєю невтомною діяльністю зробили чималий внесок у розвиток краєзнавчих досліджень західних областей УРСР другої половини XX ст., національне відродження Прикарпаття.