2_chastina_kolonki_2

58. Західно-укр землі під владою іноземних держав в 20-30-х рр. 20 ст. Західноукраїнськими землями в міжвоєнний період володіли інші держави. Під польською окупацією впродовж 1919-1921 рр. опинилися Східна Галичина, Західна Волинь, Полісся, Холмщина, Підляшшя.Війська Румунії наприкінці 1918 р. окупували Північну Буковину і Бесарабію, до складу якої входили етнічні українські землі.Закарпаття у 1920 р. було приєднане до Чехо словачини.Українські землі у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини не мали власного автономного устрою.Політика Польщі.Польський уряд намагався витравити такі поняття, як "Україна" та "українці", застосовуючи замість них терміни "Східна Малопольща", "русини". У 1924 р. видано закон про заборону вживання української мови у всіх державних установах.У 1935 р. Польща офіційно відмовилася від своїх зобов'язань перед Лігою Націй щодо забезпечення прав національних меншин.політика румунії.Румунська влада здійснювала щодо українського населення політику тотальної румунізації, вдаючись до відкритих насильницьких дій.З 1919 по 1928 рр. на території Буковини діяв воєнний стан. У 1920 р. було заборонено вживання української мови. Українців не визнавали окремою нацією, називаючи їх "громадянами румунського походження, які забули рідну мову". Була заборонена українська преса,.Політика Чехословаччини.Уряд Чехословаччини провадив більш помірковану політику щодо Закарпаття. Але і ця політика була спрямована на те, щоб утримати українські землі під владою Чехословаччини. Власті намагалися переконати українське населення, що в нього немає батьківщини, що українська мова є для нього "чужою".----Побоюючись зростання національної свідомості українців, іноземні уряди всіляко перешкоджали розвитку освіти: закривалися українські школи, діяла норма прийому до вузів української молоді Щоб забезпечити доступ української молоді до вищої освіти, вчені Наукового товариства ім. Т.Г.Шевченка та Ставропігійське братство заснували у Львові таємний Український університет (1921-1925 рр.).Соціально-економічне гнобленняПольський уряд розділив країну на дві території - Польщу "А" і Польщу "Б". До першої входили корінні польські землі, до другої - переважно західноукраїнські і західнобілоруські. Сприяючи розвиткові промисловості в Польщі "А", уряд у той же час свідомо гальмував промислове будівництво в Польщі "Б.Господарство краю розвивалося відповідно до інтересів польської економіки. Буковина була відсталою окраїною Румунії. Буковинська економіка залишалася напівкустарною, найбільшу питому вагу в економіці складала харчова промисловість.На Закарпатті у І 926 р. нараховувалося лише 92 підприємства . За двадцять років тут не було збудовано жодного значного підприємства.Визначальну роль в економіці західноукраїнських земель відігравав аграрний сектор. Проте розвиток сільського господарства гальмувався колонізаторською політикою іноземних урядів. Аграрні реформи, проведені в 1919 р. Польщею, Чехословаччиною і Румунією, не ліквідували малоземелля українського селянства. Головною метою реформ була передача землі не корінному населенню, а польським, румунським і чеським колоністам .Тяжким було і соціальне становище населення: низький життєвий рівень, жорстока експлуатація, високий рівень безробіття, захворюваності, смертност

60. Доля західно-укр земельу 1939-1941 рр. Прихід Червоної армії у вересні 1939 р. на західноукраїнські землі викликав піднесення серед більшості місцевого населення. Воно висловлювало свою щиру вдячність за звільнення від польського гноблення та за омріяне возз'єднання українських земель. На честь "визволителів" у містах і селах зводилися тріумфальні арки, нерідко прикрашені синьо-жовтими прапорами, їх вітали хлібом І сіллю, квітами, церковними процесіями а хоругвами та Іконами,Однак у процесі утвердження тоталітарного режиму первісний ентузіазм західних українців почав згасати. Позитивні соціально-економічні та культурно-освітні зміни на ново приєднаних землях супроводжувалися масовими репресіями, які спрямовувалися проти всіх, "хто міг би" чинити опір новим порядкам. Найпоширенішим різновидом репресій були депортації, коли тисячі ні в чому не винних людей, затаврованих як "вороги народу", без будь-якого слідства, суду та навіть без формального звинувачення арештовували і в товарних вагонах вивозили в глиб СРСР. Чимало їх гинули по дорозі. Ті ж, хто виживав, у нелюдських умовах змушені були працювати на благо "соціалістичної Батьківщини".Водночас із репресіями на ново приєднаних територіях було створено широку тюремну мережу. На поч. 1941 р. там перебувало бл. 25 тис. ув'язнених, головним чином студенти, вчителі, лікарі, адвокати, представники заможнішого населення. Порятунком для багатьох західних українців від комуністичних репресій стали втечі у німецьку зону окупації — т.зв. Генеральне губернаторство, до якого належала й частина етнічних українських земель. Протягом 1939—1940 рр. сюди втекли до ЗО тис. осіб, передусім члени політичних партій, діячі кооперації, науки і культури. Тут виникали українські громадсько-культурні організації, відкривали школи, комітети самодопомоги, кооперативні, молодіжні та спортивні організації тощо.Ті українці, що залишилися під радянським режимом, намагалися протистояти зростаючим безчинствам. Активною була позиція церкви, насамперед греко-католицької на чолі з митрополитом А. Шептицьким, яка надавала значну моральну підтримку населенню та відкрито протестувала проти численних насильств з боку нової влади, апелювала до вищого державного керівництва.Єдиною політичною силою, що не лише зберегла свою структуру, а й значно розширила її, стала ОУН.Націоналісти розповсюджували антирадянські прокламації, вивішували синьо-жовті прапори, перешкоджали проведенню виборів та колективізації, вбивали представників радянської адміністрації тощо. Значною перешкодою на шляху організаційного зміцнення націоналістичного руху був розкол після вбивства Є. Коновальця. Він призвів до утворення двох окремих і непримиренних організацій: ОУН бандерівської (ОУН-б), очолюваної С. Баядерою, та ОУН-мельниківської(ОУН-м), очолюваної А. Мельником, які впродовж багатьох років поборювали одна одну. Це завдало великої шкоди всьому українському національно-визвольному рухові, хоча ОУН і надалі залишалася єдиною організованою політичною силою, яка боролася за незалежність і соборність України.Отже, приєднання західноукраїнських земель до УРСР було визначною подією, важливим етаном у боротьбі за соборність, у результаті якого вперше за 1 кілька століть історії переважна більшість українців об'єдналася в межах однієї держави.

61.Напад фашистської німеччини на СРСР.оборонні бої червоної армії на укр. В 1941-1942рр.22 червня 1941 року у 4 години ранку військово-повітряні сили фашистської Німеччини здійснили ряд раптових масових ударів авіацією і сухопутними військами на фронті від Балтійського моря до Карпат. Розпочалася Велика Вітчизняна війна . У надзвичайно тяжких, украй невигідних умовах, ослаблені політично і духовно сталінським терором розпочали народи Радянського Союзу війну проти фашистської Німеччини. Час, який надавав укладений у 1939 році радянсько-німецький пакт про ненапад, не було використано для посилення боєздатності армії.

Маючи значну перевагу в живій силі й техніці, значні потужні угруповання німців глибоко вклинилися на територію СРСР. Уже з перших годин війни німці наштовхнулись на відчайдушний опір. Перший удар прийняли на себе прикордонники. Однак відсутність єдиної лінії фронту, несподівані зіткнення на марші, необхідність розгортати бойові порядки під вогнем противника на непідготовлених рубежах, удари з повітря за переважання німецької авіації, відсутність налагодженої системи забезпечення боєприпасами, часта втрата управління — все це ставило радянські війська у несприятливі умови, спричиняло серйозні втрати.Контрнаступ радянських мотомеханізова-них корпусів у районі Луцьк—Броди—Рівне успіху не мав. До 15 липня війська Південно-Західного фронту втратили 2648 танків, 1907 літаків. За перші півроку війни в полон потрапило 3,6 млн військовослужбовців, у тому числі 1,3 млн українців.Здобувши Київ, німецькі армії розгорнули наступ на Донбас і Крим, 30 жовтня вони підійшли до Севастополя. Кровопролитними, з неймовірними жертвами з обох боків були бої за Київ , Одесу, Керч, Севастополь.Витримавши довгу і виснажливу битву під Смоленськом, фашистські війська наприкінці вересня 1941 р. розгорнули масований наступ на московському напрямку. Але взимку 1941—1942 pp. під Москвою й на західному напрямку було завдано нищівного удару. Тут було розгромлено до 50 дивізій. На той час шляхом формування приблизно 400 нових дивізій було компенсовано втрату основного складу кадрових військ Червоної армії. Але. їм бракувало сучасного озброєння і бойового досвіду. Та після перемоги під Москвою Сталін почав стверджувати про неабияку боєздатність Червоної армії, чого насправді ще не було. Перед армією було поставлено завдання провести наступальні операції на всіх головних напрямках — від Баренцевого моря до Кримського півострова. Розпорошення сил і засобів, відсутність достатнього матеріального забезпечення військ, необхідних резервів, недооцінка флангових угруповань противника призвели до трагедії. Особливо відчутною була поразка в районі'Харкова, де в травні 1942 р. було оточено майже три радянські армії. Спроби прорвати кільце оточення були марні. В полон потрапили 240 тис. червоноармійців і командирів. Загалом під час весняного наступу 1942 р. зазнали поразки шість армій.Незважаючи на відчайдушні зусилля радянських вся Україна була окупована ворогом.Отже, попри те що Червона армія чинила героїчний опір, сковуючи значні сили противника, поразки під Києвом, Харковом, у Криму та в інших бойових операціях призвели до загибелі та полону сотень тисяч солдатів та офіцерів; окупації України; різкого зниження військово-промислового потенціалу СРСР; завоювання фашистами вигідного стратегічного плацдарму для подальшої експансії; переходу стратегічної ініціативи до рук Гітлера.

62 Німецький окупаційний режим в україні З усіх східних територій, захоплених третім рейхом, найважливішою була Україна з її багатими корисними копалинами, родючими землями, робочою силою.Відповідно до плану «Ост», розрахованого на 30 років і побудованого на «теорії» расової винятковості німецької нації, народи, що населяли СРСР, передусім росіян, українців, білорусів, передбачалося піддати масовому винищенню й відселенню на інші території, а їхню землю мали колонізувати 8—9 млн німців. Цю програму окупанти активно здійснювали вже під час війни. Окупувавши Україну, гітлерівці встановили на її території режим кривавого терору. Згідно зі своїми цілями вони поділили Україну на окремі адміністративні одиниці. У липні 1941 р. Чернівецька та Ізмаїльська області, захоплені румунськими військами, з дозволу Гітлера були включені до складу Румунії. Ці території увійшли до так званої «Трансністрії», створеної румунами. У серпні 1941 р. на території Львівської, Дрогобицької, Ста-ніславської та Тернопільської областей було створено дистрикт «Галичина», що увійшов до складу польського генерал-губернаторства. Того ж місяця створено рейхско-місаріат «Україна», поділений на 6 генеральних округів: волинь житомир київ миколаїв таврія дніпропетровськ. Рейхскомісаром України було призначено Е. Коха, відомого своєю жорстокістю й нетерпимістю, а також особливою ненавистю до слов'ян. Він став справжнім катом українського народу. Отже, за Україною нацисти не визнавали права на будь-яке державне існування, а її територію розглядали як «німецький простір». Магазини, ресторани, перукарні обслуговували тільки окупантів та їхніх посіпак.. Увесь час окупації в містах і селах діяла комендантська година. За її порушення мирних людей розстрілювали на місці.Населення позбавлялося елементарних юридичних прав, власної історії та культури.Уцілілі промислові підприємства на території України окупанти оголосили власністю Німеччини, приєднали до імперських фірм, використовували для ремонту військової техніки, виготовлення боєприпасів. Частину підприємств повернули колишнім власникам.Тяжке політичне й економічне гноблення посилювалося духовним. Окупанти закривали навчальні заклади й наукові установи, клуби, всіляко принижуючи гідність українського народу. Неймовірних фізичних поневірянь і душевних мук завдала українському народові примусова праця на німецьких поневолювачів, особливо масове насильницьке вивезення молоді на каторжні роботи до Німеччини.Отже, політика нацистів в Україні була надзвичайно жорстокою. Вона ставила за мету підкорення та колонізацію України, винищення її населення.

63 Антифашистський рух опору в україні. Боротьба УПАВ українському антифашистському русі Опору існувало дві течії: радянський рух Опору (партизани і підпільники) та національно-визвольний рух Опору на чолі з ОУН.Радянський рух Опору.Прагнув до відновлення статусу України у складі СРСР. Наприкінці 1942 р. в Україні діяло 800 партизанських загонів. їх дії координував Український штаб партизанського руху на чолі з Т.Строкачем. Виникли великі партизанські загони і з'єднання на чолі з С.Ковпаком, М.Попудренком, Сабуровим, Федоровим, І.Боровиком, П.Вершигорою, М.Наумовим та іншими.Формами боротьби партизан були:- диверсії на комунікаціях ворога, знищення ліній зв'язку, доріг, мостів;- розгром ворожих штабів;- диверсії на залізницях. Улітку 1943 р. розгорнулася операція "рейкова війна";- рейди в тил ворога (найбільш відомий Карпатський рейд С. Ковпака).Національно-визвольний рух Опору на чолі з ОУН,УПА.Прагнув до відродження незалежної української держави.До початку війни ОУН співробітничала з німцями. У німецькій армії був утворений "Легіон українських націоналістів". ОУН розраховувала на сприяння Німеччини у відновленні української державності. Проте, спроба проголошення у Львові 30 червня 1941 р. самостійної української держави не була підтримана Німеччиною. Гестапо заарештувало всіх членів новоствореного уряду на чолі з Я.Стецьком, керівника ОУН С.Бандеру. Проти ОУН розпочалися репресії. У відповідь ОУН почала створювати партизанські загони, які у жовтні 1942 р. об'єдналися під назвою Українська повстанська армія (УПА) на чолі з Романом Шухевичем (псевдонім - Тарас Чупринка). ОУН-УПА не припиняла також антирадянської і антипольської діяльності.УПА розраховувала лише на власні сили і підтримку місцевого населення. Мережа оунівського підпілля охопила не тільки західні, а і центральні, східні, південні райони України, де ОУН діяла під лозунгами: "Смерть Гітлеру!", "Смерть Сталіну!", "Радянська влада - без більшовиків!".Слід зауважити, що в ОУН не було єдності щодо стосунків з німцями. Започаткований на Волині та Поліссі повстанський рух поширювався на інші регіони України. Чисельність УПА за різними даними становила від 30-40 тис. до 100 тис. Бійців.Таким чином, Україна була охоплена масовим рухом Опору, але через глибокі ідеологічні суперечності між двома його течіями точилася жорстока боротьба.

64. Звільнення території укр. Від фашистських загарбників у 1943-1944 рр.Визволення України почалося під час Сталінградської битви (листопад 1942 - лютий 1943), яка поклала початок корінному перелому у війні на користь СРСР.Перші населені пункти України в східному Донбасі були звільнені в грудні 1942 р.Масове ж визволення українських земель почалося в ході Курської битви (5 липня - 23 серпня 1943 р.). 23 серпня війська Степового фронту звільнили Харків.Розвиваючи успіх, радянські війська у вересні 1943 р. вийшли до Дніпра. У вересні-жовтні 1943 р. розгорнулася героїчна битва за Дніпро, на якому німці намагалися створити неприступну лінію стратегічної оборони ("Східний вал"). Кульмінацією битви за Дніпро було визволення Києва від окупантів. Сталін, ігноруючи реальне співвідношення сил, наказав будь-якою ціною звільнити Київ до "Великого Жовтня".Ціною величезних людських втрат радянські війська звільнили місто 6 листопада 1943 р. За визволення столиці України понад 1000 солдат і офіцерів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.У 1944 р. радянське командування силами чотирьох Українських фронтів здійснило серію наступальних операцій, остаточно визволивши територію України:- Житомирсько-Бердичівська операція (грудень 1943 - січень 1944 рр.);- Корсунь-Шевченківська операція (січень-лютий 1944 рр.); - Рівненсько-Луцька операція (січень-лютий 1944 рр.);- Криворізька операція (січень-лютий 1944 рр.);- Наступ на півдні. Визволення Одеси, Миколаєва (березень-квітень 1944 рр.);- Визволення Криму (квітень-травень 1944 рр.);- Львівсько-Сандомирська операція (липень-серпень 1944 рр.). 27 липня 1944 р. звільнено Львів;- Східно-Карпатська операція (вересень-жовтень 1944 рр.);

65. Завершення рядянсько-німецької війни та її наслідки .Перемога СРСР і країн антигітлерівської коаліції над Німеччиною та її союзниками була здобута ціною неймовірних зусиль і величезних жертв. Точної кількості людських втрат у СРСР так і не опубліковано. Одні дослідники називають 7 млн осіб, інші — понад 40 млн, у тому числі 15— 20 млн загиблих на полі бою, померлих від ран, у концтаборах Величезного горя і страждань, неймовірних втрат зазнав у цій війні український народ: Уже наприкінці 1941 р. Україна була окупована. Наприкінці листопада 1942 р. гітлерівці загарбали до 2 млн кв. км території СРСР, яку населяло до війни 85 млн. людей. Понад 41 млн з них були жителями України. З чотирьох років німецько-радянської війни бойові дії тривали на українських землях три роки і чотири місяці. Весь цей час ворог здійснював політику нещадної економічної експлуатації та гноблення населення республіки. Знищення економіки, пограбування матеріальних і людських ресурсів було одним з найважливіших його завдань. Численні ешелони вивозили з України до Німеччини мільйони тонн сировини, продовольства, промислового обладнання, культурних цінностей.Втрати цивільного населення України були ще більші, ніж її втрати на фронті.Значними були також демографічні втрати України. Серед 3,28 млн осіб, яких гітлерівці вивезли до Німеччини з СРСР для роботи на промислових підприємствах і в сільському господарстві, майже 2,2 млн українці. Масового винищення і страшного насильства зазнало населення західноукраїнських земель внаслідок суперечок СРСР із Польщею за кордони. У вересні 1944 р. в Любліні між Польським комітетом національного визволення та урядом Радянської України було укладено угоду про добровільне переселення українців з польської території в Україну, а поляків з УРСР — у Польщу. У 1947 р. Польща вирішила назавжди покінчити з українським питанням. Приводом до цього стало вбивство вояками У ПА заступника міністра оборони країни, генерала Кароля Сверчевського. У квітні 1947 р. підрозділи Війська Польського розпочали активну боротьбу із загонами УПА під кодовою назвою «Операція Вісла». Ліквідувавши основні підрозділи УПА та їх спільників, поляки приступили до насильницького переселення всіх українців, у тому числі лемків Центральних Карпат, на західні та північні землі Польщі.

66 Тенденції післявоєнного розвитку УРСР у 1945-1953 ррВідбудова народного господарства .Основні напрями програми відбудови були викладені в законі про п’ятирічний план на 1946—1950 рр.. Особлива увага приділялась відродженню важкої промисловості і залізничного транспорту, вугільної промисловості республіки. Відбудова промисловості відбувалася виключно за рахунок зусиль населення і примусових заходів уряду щодо нього. Знову вводилася примусова трудова повинність. 1947 р. була проведена грошова реформа, що мала на меті примусове вилучення коштів у населення на відбудову промисловості.. Становище ускладнювалося голодом 1946 — 1947 рр., причинами якого був, з одного боку, неврожай 1946 р., а з іншого — політика держави, спрямована на максимальне збереження продовольчих запасів, виконання експортних поставок, що вилилося у проведення продрозкладки в колгоспах і радгоспах.На відбудову сільського господарства було виділено лише 7 % капітальних витрат. Тому воно і на початку 1950-х рр. було збитковим. Це зводило нанівець саму ідею з матеріального стимулювання колгоспників. Друга хвиля «радянізації» західних областей. Процес «радянізації» Західної України тривав на тлі братовбивчої війни, яка була спричинена антирадянським опором ОУН—УПА і в якій 1945—1950 рр. загинуло не менше півмільйона людей.1950 р. у бою під Львовом загинув командир УПА Роман Шухевич (псевдонім — Тарас Чупринка). До 1952 р. ОУН — УПА як масова організована сила припинила своє існування. Суспільно-політичне та культурне життя.Суспільно-політичне життя в Україні у повоєнні роки мало надзвичайно суперечливий характер. Морально-політична ситуація в Україні визначалася в повоєнні роки подальшим посиленням культу особи Сталіна, якому приписувалась перемога у війні.Суперечливі умови існували в галузі освіти. Були відбудовані школи, в яких розпочався навчальний процес. Одночасно посилилася русифікація освіти, відчувалася відірваність української школи від проблем національного виховання. Лише в 30 % шкіл навчання проводилось українською мовою.Період післявоєнної відбудови був одним із найбільш активних з огляду участі України у міжнародних відносинах. Але УРСР, залишаючись однією з республік СРСР, не була суб'єктом міжнародного права не мала власної зовнішньої політики.Йшлося не про зовнішню політику України, а про Україну на міжнародній арені Важливими проявами присутності УРСР на міжнародній арені стали її участь у заснуванні ООН та прийняття України 1945—1949 рр. до 17 міжнародних організацій. Делегація Української РСР брала участь у роботі Паризької мирної конференції (липень 1946 — лютий 1947 р.), зокрема у підготовці договорів з країнами — колишніми союзниками гітлерівської Німеччини.

67 Укр дисидентський та правозахисний рух в 60-80-х рр. 20 ст.Становлення дисидентського руху і його особливості в 1960-х - 1980-хрр. Бурхливе, суперечливе, динамічне «хрущовське» десятиріччя об'єктивно стимулювало оновлення суспільної свідомості. Цей імпульс був настільки сильним, що під його впливом у другій половині 1960-х-першій половині 1970-х pp. у радянському суспільстві виникла духовна опозиція-дисидентство ,яке висувало реальну альтернативну наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства.Особливості дисидентського руху 1960-х - 1980-х pp.:- у ці роки дисидентський рух став організованим явищем;- рух здобув яскраво вираженого антитоталітарного характеру;- дисидентський рух був представлений течіями різного ідеологічного напрямку;- дисиденти здійснювали зв'язок з громадськістю країн Заходу і міжнародними правоохоронними організаціями;- дисиденти в своїй абсолютній більшості заперечували насильницькі методи боротьби.Піднесення національно-визвольного руху е Україні в другій половині 1960-х р . Спочатку активними учасниками національно-визвольного руху стали представники інтелігенції, «шестидесятниками» - молоде покоління українських письменників, поетів. Серед них були: Л. Костенко, В. Симоненко, I. Драч, I. Світличний, I. Дзюба, Б. Стус, Є. Сверстюк та ін. Національно-визвольний рух у 1960-х- 1980 х pp. став загальноукраїнським явищем, він розгортався практично в усіх регіонах України.Основними цілями українського національно-визвольного руху були: - боротьба проти русифікації та великодержавного шовінізму;- звільнення усіх політичних в'язнів;- всебічний розвиток національної культури і національного духовного життя, ліквідація цензури;- боротьба за відновлення національної свідомості та людської гідності;- учасники руху намагалися конституційними методами домогтися виходу України із складу СРСР;- створення незалежної Української держави.4 вересня 1965 p., під час прем'єрного показу фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» в київському кінотеатрі «Україна» I. Дзюба, слідом m ним Ю. Бадзьо, В. Стус і В. Чорновіл повідомили аудиторію, що в Україні розпочалися таємні арешти представників української інтелігенції. У залі виникло заворушення, припинене зусиллями терміново прибулих співробітників КДБ. Ця подія була першим громадянським політичним протестом у Радянському Союзі після сталінських часів.

68 командно-адміністративна реформа.застійні явища в пол. Та екон сферах у 1970-1980 рр 1972 рік став поворотною точкою у післявоєнній історії України. У січні радянські спецслужби провели масові політичні арешти, ув’язнивши багатьох провідних діячів національно-культурного відродження. Чотирма місяцями пізніше зі свого поста був усунутий П.Шелест за відхилення від офіційної радянської національної політики. Відповідно до цього прихід Щербицького поклав початок масовим “чисткам” в державному і партійному апараті. Найдраматичніший характер мала атака проти національно свідомої інтелігенції. На відміну від сталінських репресій тепер жертвам репресій давали можливість зберегти свою волю за умови їхнього “покаяння” і подальшої співпраці з режимом. Така тактика засвідчувала, що в діях офіційної влади йшлося про ідеологічний та моральний ефект переслідувань. Вживання російської мови стало ознакою політичної лояльності до режиму. Після усунення Шелеста безборонно провадився процес русифікації середніх шкіл.Однак головною мішенню для радянського керівництва у 1970-1980-х роках в Україні була національна свідомість українців.Особливо характерним було становище в Україні, де будь-який вияв патріотизму трактувався як націоналізм. Репресії проти інакомислення набрали тут вражаючого масштабу, перетворивши ціле покоління молодої української інтелігенції на покоління політичних в’язнів. У порівнянні з російським дисидентським рухом, який зазнав менших втрат у 1972 році і порівняно швидко відновив свою діяльність, український рух майже два роки не міг відродитись, після завданого йому удару.Дисидентський рух в Україні був, в основному, міським явищем і охоплював, головним чином, найбільш освідченні й соціально мобільні верстви населення.Арешти й судові розправи 1972-1973 років не знищили дисидентського руху, а лише надали йому радикальнішого характеру. 9 листопада 1976 року М.Руденко, О.Бердник, Л.Лук’яненко, І.Кандиба, Н.Строката-Караванська, О.Мешко, М.Матусевич, М.Маринович, О.Тихий проголосили створення Української групи сприяння виконання гельсінських угод. Утворення Української гельсінської групи, таким чином, вперше за весь післявоєнний час виводило українську справу за межі міжнародної ізоляції.Доба Л.Брежнєва виявилася останнім зовнішньо спокійним періодом радянського суспільства. Але цей спокій був оманливим. Економічне, суспільно-політичне і культурне життя України періоду “застою” цілком підпорядкувалося союзному центру. Кризові явища дедалі більше поглиблювалися. Для соціально-економічного розвитку України в цей період були характерні диспропорційність затухання. Політичне життя дедалі більше набувало закритого характеру, наростає відчуження партії від народу, посилюється ідеологічний диктат.