Розвиток природознавчої науки
Нові тенденції з'явились і в природознавчій науці. Вони були пов'язані з творчістю Леонардо да Вінчі, Миколи Коперніка, Галілео Галілея. Леонардо да Вінчі (1452-1519) - славнозвісний митець, він був піонером сучасного йому природознавства, мислителем, який застосував експериментально-математичний метод дослідження природи, а також видатним представником естетичної думки своєї епохи. Вороже ставлячись до астрології, магії та алхімії, Леонардо да Вінчі бачив сенс наукової діяльності в її практичному застосуванні на користь людства. Він обґрунтовував ідею про необхідність поєднання практичного досвіду та його наукового осмислення як головного шляху відкриття нових істин. Математику він вважав найдостовірнішою наукою в осмисленні й узагальненні досвіду. Реалістичне мистецтво Леонардо да Вінчі ("Таємна вечеря", портрет Мони Лізи тощо) свідчить про значний розвиток художньо-естетичної думки епохи Відродження. На його погляд, мистецтво, як і наука, служить пізнанню реального світу. Підкреслюючи "мудрість природи", індивідуальність, красу душі й тіла людини, Леонардо виступає як великий вчений - анатом, психолог і чудовий живописець. Справжній переворот у поглядах на світобудову в епоху Відродження зробив Микола Коперник (1473-1543^. Він створив геліоцентричну систему, що суперечила геоцентричній системі християнських поглядів на світ. У книзі "Про обертання небесних сфер" Коперник дійшов таких висновків: 1) Земля не є нерухомою в центрі Всесвіту, як вважали Аристотель, Птолемей, а також всі схоласти і церковники, а обертається навколо своєї осі; 2) Земля обертається навколо Сонця, яке є центром Всесвіту; 3) обертанням Землі навколо своєї осі Коперник пояснив зміну дня і ночі. Ці висновки Коперника відкривали принципово нові шляхи для розвитку астрономії. Велике значення для епохи Відродження мала творчість Галілео Галілея (1564-1642). При розгляді питання про відношення Бога і природи Галілей відходить від пантеїзму і започатковує деїстичне розуміння світу. Бог, на його думку, створив природу, наділив її певним порядком і закономірностями. Однак після цього він не втручається у природу, яка живе і розвивається самостійно. На підставі висновку про незалежне від Бога існування природи Галілей обґрунтовує правильність свого погляду на її пізнання. Він запровадив експериментально-математичний метод дослідження природи - Космосу. А астрономічні відкриття, передусім супутників Юпітера, стали наочним доказом істинності геліоцентричної теорії Коперника. Епоха Ренесансу відома не тільки новими підходами до проблеми людини і природи, а й соціально-політичними теоріями. Соціальні питання вивчали мислителі Нікколо Макіавеллі (1469-1527), Жан Боден (1530-1596), Гуго Гроцій (1582-1645), Толіас Мор (1478-1535), Таліма Кампанела (1568-1639).Таким чином, філософська думка епохи Відродження засвідчує виникнення нового світогляду, основними рисами якого є натуралізм і раціоналізм. Головна ознака філософії Відродження-світська, земна її спрямованість. Вона має етапний історичний характер, бо створила умови для переходу від середньовічної філософської спадщини до філософії Нового часу. В цьому і полягає її значення.
2. Філософія Нового часу - період поступового переходу від капіталізму до прогресивного розвитку людського інтелекту і швидкого освоєння людиною науки і техніки. В історії філософії цей період датується XVII століттям, коли в Західній Європі розпочинається інтенсивний рух науково – технічного виробництва, що характерний появою точних наук, таких як механіка та математика.
У філософії виникає своєрідний напрям, який став називатися механіцизмом. У механіцизмі природа розглядається як великий механізм, що запущений у дію; людина – це ініціативний діючий працівник. Одіїю із основних тем в період Нового часу постає концепція пізнання.
В ході цієї концепції починають утворюватися дві течії. Серед них вирізнялися емпіризм та раціоналізм. Вони по – різному трактували джерело пізнання і людську природу. Так наприклад, емпірики Френсіс Бекон і Джон Локк пояснювали про обидва джерела достовірних знань про цей світ: відчуття і людський досвід. Досить чітко була викладена позиція Бекона у його філософських працях. Філософ базувався не на відчуттях, як це було продемонстровано у Локка, а швидше на досвіді. Він відкидав такі емпіричні методи пізнання світу як спостереження і експеримент, вважаючи їх недоцільними.
В тім підтримував ідею про філософію як досвідчену науку, яка на його думку повинна базуватись на спостереженні, де предметом пізнання повинен бути навколишній світ і людина. Тому емпірики закликали поклдатися на досягнення людського досвіду, перевіреного на практиці.
Раціоналісти вважали основним джерелом пізнання достовірного знання про світ людське знання. Прихильниками таких поглядів були Рене Декарт, Бенедикт Спіноза, Готфрід Лейбніц. Засновником та ідеологом раціоналізму вважають французького філософа Рене Декарта. Мислитель вважав, що не потрібно покладатися тільки лише на одну віру, а на достовірність висновків, нічого не приймаючи за кінцеву істину.
Декарт говорив такі слова: Cogito ergo sumщо в даному перекладі з латини означає «Я мислю – отже я існую».
Поряд з раціоналізмом починає відроджуватись такий філософський напрям як агностицизм. Як відомо агностицизм заперечував відчуття і досвід – дві емпіричні складові пізнання людиною світу. Представниками цього напряму стали Джордж Берклі і Девід Юм.
Філософи – агностики стверджували, що людина може пізнати тільки світ феноменів (явищ), але не не в силі проникнути в глибину речей і врешті – решт дійти до законів середовища природи, яка її оточує. Протилежною позицією агностицизму став пантеїзм, ідею якого підтримував філософ Бенедикт Спіноза. Мислитель вважав природу причиною самої себе і усіх процесів, які в ній відбуваються. На його думку, Бог не розташовується над натуральним світом, а є всього лише внутрішньою причиною природи. Знання можуть досягатися за допомоги розуму як єдиної умови вільної діяльності самої ж людини.
Готфрід Лейбніц розглядає у своїй філософії духовний характер цього світу. В його уявленнях, основою світобудови є монади – одиниці буття, що надають світові гармонію і різноманітність. Широкої популярності в середовищі суспільства набув правовий світогляд. Починалася розвиватися теорія суспільного договору, авторами якого стали філософи Гобс і Локк. Теорія намагалася пояснити виникнення держави, її походження, добровільну згоду людей заради своєї безпеки. Започаткований світогляд продовжував ідею природнього права людин на її свободу і матеріальну власність.
Правовий світогляд собою викликав різні настрої молодої буржуазії як сформованого класу в епоху Нового часу. Особливий внесок у розвиток соціального вчення цієї доби було зроблено у XVIII столітті французьким просвітництвом, зокрема молодими і талановитими філософами Жаном – Жаком Русо, Шарлем Монтескє, Вольтером. Їхня ідеологія посприяла підготовці французької революції, що відбулася у буремні 17989 -1794 роки.
Ідеологи цієї концепції почали сприймати церкву як мракобісів, невдах, гальмо суспільного розвитку, через те і відоме славнозвісне гасло Франсуа Анрі – Маруе (Вольтера): «Роздавіть гадину!» , що стало символічнм для епохи Просвітництва, тим самим визначивши відділення церкви від самої держави.
На думку просвітників, суспільний прогрес є можливим завдяки людському інтелекту, праву, науці та освіті. Людина ж є природньо – суспільною істотою, здатною до безкінечного розвитку і досконалої діяльності. Приватна власність стає на перешкоді людської свободи, її волі, яка сприяє людській нерівності, породжує заздрість, ворожнечу, тому слід створювати нове суспільство на основі суспільної рвності та соціальної справедливості.
Ми бачимо як просвітники міцно стоять на позиції історичного оптимізму, ідеалом для яких слугувала республіка з її формами народної влади. Вагомий внесок у натуральне вчення, сутність людини, шляхи виховання людини здійснили французи – матеріалісти, з яких можна виділити Дені Дідро, Гельвеція.
Мислителі вважали, що людина є лише продуктом навколишнього середовища. Тому необхідні зміни характерів і обставин життя людей. Матеріалісти XVІІІ століття стали своєрідним джерелом на якому пізніше виникне так звана марксистська філософія Карла Маркса і Фрідріха Енгельса.