Історіографічний огляд

У контексті висвітлення суспільно-політичного життя України початку ХVІІІ ст., тобто в перші роки Великої північної війни та становлення українсько-шведського союзу, найбільш контроверсійною та актуалізованою є проблема історичної оцінки життя і політичної діяльності гетьмана Івана Мазепи та, особливо, його політичного вибору 1708 р. Варто відзначити, що завдяки зусиллям цілого ряду європейських митців - Вольтера, Дж. Байрона, В.Гюго, О.Пушкіна, Р.Готтшаля, Ф.Ліста, Т.Жерімо, Е.Делакруа, П.Чайковського та багатьох інших - ім'я Івана Мазепи вже у ХVІІІ - на початку ХІХ ст. було широко відомим у Європі. Значно менше постаті гетьмана було приділено уваги в науковій літературі. В існуючому ж масиві історичних праць російська історіографія, представлена творами Н.Карамзіна, С.Соловйова, В.Ключевського та інших, трактувала її головним чином крізь призму політичного вибору Мазепи на користь союзу з шведським королем, реалізованим наприкінці життя. Причому, в переважній більшості праць негативна оцінка його "зради" Петра І переносилась і на більш ранні етапи його життя та діяльності. Досить близькими є також й оцінки його постаті вітчизняними істориками першої половини ХІХ ст. Зокрема М.Маркевич у своїй роботі "ИсторияМалороссии" (М., 1842, т.2. ) подає Мазепу як брехливого й облесливого лицеміра, котрий "оградилсебя от наветовльстивымиписьмами, притворноюпреданностью". А.Скальковський, описуючи історію запорозького козацтва, також акцентує увагу на тому, що "гнусные, честолюбивыезамыслыМазепывовлеклиЗапорожье в бездну измены и преступлений" ("ИсторияНовойСечи, илипоследнего Коша Запорожского" - Одесса, 1846, т.2.). Про "коварство" гетьмана І.Мазепи, котрий "скрывал в сердце злобу к обладателюРоссии" і був "ненавидимый народом и войском", говорить у своєму курсі української історії й Д.Бантиш-Каменський. Щоправда, він вказує і на незаперечні таланти цього українського гетьмана у сфері адміністрування, просвіти, звертає увагу на високоосвіченість і багатогранність натури Мазепи. Українська мазепіана другої половини ХІХ ст. представлена насамперед працями М.Костомарова "Мазепа" (1882-1884) та О.Лазаревського "Заметки о Мазепе" (1899). Сповідуючи народницькі погляди на історичний розвиток України, дослідники не лише закидали Мазепі його "безпринципність" та "егоїзм", "нехтування інтересів свого народу", а й здійснили серйозну критику тогочасної соціальної політики гетьмана та козацької старшини, яку загалом оцінювали дуже негативно. Своєрідним переломним моментом в оцінці політичних діянь Івана Мазепи стала книга Ф.Уманця "Гетьман Мазепа" (СПб., 1897). Саме Уманець, відмовившись від негативних упереджень, уперше представив постать відомого українського гетьмана у контексті розвитку національної державної ідеї, як свідомого своєї історичної місії державного діяча. Дослідження Ф.Уманця започаткувало становлення нової історіографічної традиції у висвітленні постаті І.Мазепи. Незважаючи на те, що названа праця хибувала на різного роду неточності, перебільшення та явні прикраси історичного минулого, саме їй випало намітити контури наукових концепцій, що з часом відвоювали провідні позиції в українській історіографії, насамперед серед тих вітчизняних істориків, котрі працювали в діаспорі. Досить важливою для перегляду пануючих поглядів на особу гетьмана Мазепи та мотиви його політичного вчинку 1708 р. стала публікація на сторінках "Записок Наукового товариства імені Шевченка" розвідки М.Грушевського "Шведсько-український союз 1708 р." (1909 р.), де вчений обгрунтував думку про те, що, по-перше, союз 1708 р. спирався на стару традицію шведсько-української співпраці, котра сягала своїми витоками часів Б.Хмельницького й І.Виговського, а, по-друге, ініціатива розриву з Москвою належала не стільки Мазепі, скільки його оточенню. Як втілення принципово нових підходів до проблеми можна розцінювати розвідки І.Борщака, присвячені переосмисленню місця І.Мазепи в українській історії (опубліковані на початку 1930-х рр. на сторінках часопису "Записки Наукового товариства імені Шевченка"), а також підготовлена спільно з РенеМартелем книга "Життя Мазепи" (Париж, 1931). Але найбільш важливу роль у формуванні принципово нового історіографічного образу великого гетьмана відіграла публікація Українським науковим інститутом у Варшаві збірки наукових праць "Мазепа" (Варшава, 1938-39 рр., т.1-2). У збірнику змістовних досліджень відомих українських істориків М.Андрусяка, В.Біднова, М.Возняка, Д.Дорошенка, Б.Крупницького, О.Лотоцького, О.Пріцака та інших на належному науковому рівні розглянуто широкий спектр діяльності Мазепи у сфері державного будівництва, зовнішньополітичних справ, освітньої політики, опікування справами церковного та культурного розвитку України тощо. Наступною знаковою подією на шляху розвитку наукової мазепіани стала публікація монографії Б.Крупницького "Гетьман Мазепа та його доба" (нім. мовою - Лейпциг, 1942; українською - К., 2002). Перед цим учений опублікував цілий ряд історичних розвідок і статей: "Мазепа в світлі шведської історіографії", "Мазепа і шведи в 1708 р.", "Плани Мазепи в зв'язку з планами Карла ХІІ перед українським походом шведів", "Гетьман Мазепа в світлі психологічної і політичної методи" та інші, що дозволило скрупульозно дослідити цілий ряд нез'ясованих на той час факторів і узагальнено представити їх на сторінках монографії як складний та багатоплановий комплекс історичних процесів і обставин. Проаналізувавши різноманітні сторінки життя, політичної діяльності та риси особистої вдачі Мазепи, вчений дійшов висновку, що, хоч ментальні орієнтири та приватні інтереси гетьмана мали певний вплив на лінію його поведінки, все ж визначальними в ній були об'єктивні чинники - геополітична ситуація в регіоні та тогочасна політика Москви щодо України. Справжньою енциклопедією України мазепинської доби стала монографія О.Оглоблина "Гетьман Мазепа та його доба", опублікована в Нью-Йорку в 250-у роковину смерті великого гетьмана 1959 року (перевидання - Нью-Йорк; Київ; Львів; Париж; Торонто, 2001), адже, за визнанням самого історика, у книзі він підсумував свої багатолітні студії над "добою мазепинського ренесансу", а в ширшому сенсі - дослідження козацько-гетьманської доби в цілому. Монографія синтезувала історію Української держави другої половини ХVІІ - початку ХVІІІ ст., її піднесення та занепад у "контексті багатовимірного українського історичного процесу того часу". Оглоблин підійшов до висвітлення цього процесу з позицій інтегрального розуміння української історії та ідеї її тяглості й безперервності від княжих часів до - козацьких. При висвітленні мазепинської епохи історик характеризує її як час відродження України - політичного, економічного, духовного, культурно-освітнього. Відродження по часах Руїни, яка знищила великі плани Б.Хмельницького, І.Виговського та П.Дорошенка. Учений ставив перед собою завдання представити врівноважено-об'єктивний образ мазепинської доби та її головного персонажа - гетьмана Івана Мазепи. Чи вдалося задану тональність витримати впродовж всього викладу? Вочевидь, не повністю, оскільки тривала попередня історіографічна традиція приниження його справжніх заслуг та навішування вигаданих провин змушувала дослідника велику увагу приділяти спростуванню помилкових чи свідомо неправдивих тез і тим самим висувати на передній план позитивний бік діяльності Івана Степановича, навіть на шкоду цілісності картини. Ще одним недоліком праці - на який, до речі, звертав увагу і сам О.Оглоблин - була її відірваність від архівних джерел, що обумовлювалося їх об'єктивною недоступністю в умовах існування "залізної завіси" в СРСР. Тим часом радянські історики, маючи змогу долучатися до архівних матеріалів, були позбавлені можливості їх адекватного трактування. У радянській історіографії 1940-80-х рр. постать І.Мазепи й надалі залишалася в числі найбільш одіозних і "виклятих" офіційною ідеологією. В тогочасних історичних працях і узагальнюючих курсах гетьман був представлений винятково як "зрадник українського народу", котрий прагнув "розгрому Росії у війні й поневолення України Польщею та Швецією", а його інтриги були спрямовані проти "корінних, спільних інтересів українського та російського народів". Як відзначав з цього приводу В.Шутой у праці "ИзменаМазепы" ("Исторические записки АН СССР"- М., 1950, т.31): "имяМазепывошло в историюкак символ предательства. Мазепа изменилУкраине, украинскому народу и братскойРоссии". Принципових змін оцінки діяльності Мазепи в українській історіографії почали зазнавати з кінця 1980-х рр. Саме тоді в періодиці було опубліковано ессей В.Марочкіна "Гірка чаша Мазепи" (ж-л "Україна", 1985., №25), згодом його ж - у співавторстві з М.Брайчевським "Іван Мазепа: правда і вигадки (полемічні наточки)" ("Україна", 1990., № 6), а також статті С.Білоконя, Р.Горака, Ю.Мицика, В.Сергійчука, М.Слабошпицького та інших. У названих працях, як правило, реанімувалися оціночні характеристики, що перед тим існували в історіографії діаспори, але були жорстко табуйовані в Україні. Тим часом у російській історіографії й надалі продовжували побутувати старі підходи, наочним прикладом чому може слугувати передмова Б.Литвака до перевидання праці М.Костомарова "Мазепа" (М., 1992) із промовистою назвою "Гетман-злодей". Успішну спробу науково-критичного аналізу життя та діяльності гетьмана І.Мазепи, з акцентуванням уваги як на незаперечних його успіхах і заслугах, так і прорахунках та невдачах, було представлено в ряді історичних узагальнень В.Смолія, опублікованих в таких колективних працях, як: "Історія України в особах: ІХ-ХVІІІ ст." (К., 1993), "Володарі гетьманської булави. Історичні портрети" (К., 1994) та ін. Більшою мірою історико-публіцистичний, аніж науковий характер має опублікована чернігівським істориком і журналістом С.Павленком книга "Міф про Мазепу" (Чернігів, 1998), в якій автор поставив перед собою завдання спростувати існуючі "фальсифікації, помилкові твердження, тенденційно-наклепницькі умовисновки", що свідомо спотворюють образ великого українського гетьмана. З точки зору суспільної значимості та формування історичної свідомості української нації книга Павленка, безумовно, відіграє велику позитивну роль. Стосовно ж науково-критичної розробки проблематики, то вона все ще чекає на свого об'єктивного і належним чином підготовленого фахово вченого-історика.