8 Г.В.Ф.Гегель

"Лекції з естетики" Г. Гегеля містять систематичний курс естетичного знання, що постає в загальній системі його філософії одним з етапів саморозвитку ідеї. В основу аналізу естетичної проблематики, як і всієї філософії, Г. Гегель вкладає діалектичний метод і систему об'єктивного ідеалізму. Позиція об'єктивного ідеалізму, обґрунтована філософом у "Феноменології духу", конкретизується в теорії естетики як поняття втілення духу в формі дійсності. Тобто загальне у досвіді набуває чуттєво осяжних форм свого виявлення. Як зазначають дослідники, "тепер не дійсність відображається у формі знання, а навпаки, ідеї втілюють себе у формі дійсності й тим самим набувають відмінне від себе самостійне існування, ніби причинно обумовлюють реальність" .

Поняття "абсолютного духу" — духовної субстанції виявляє себе у людській свідомості у вигляді сходження духу щаблями досконалості. Загальною тенденцією, що дає змогу простежувати саморозвиток духу, є міра конкретності ідеї всезагального. Першою сходинкою постає суб'єктивний дух (у формі вияву індивідуального досвіду); другою — об'єктивний дух (досвід суспільного життя, історії); третьою — абсолютний дух (пізнання духом себе). Це вища сходинка його розвитку. Тут абсолютний дух має на меті зробити себе своїм предметом і виявити для себе свою сутність, тобто реалізуватися у властивій йому свободі та безконечності. На цьому етапі (у формі абсолютного духу) він, у свою чергу, послідовно сходить до абсолюту свідомості у формах мистецтва, релігії, філософії. Причому, це не паралельний ряд, а зміна форм розкриття й усвідомлення змісту духовного досвіду в русі через заперечення заперечення, де істина постає у формах споглядання (мистецтво), уявлення (релігія), поняття (філософія).

Мистецтво в естетиці Г. Гегеля уперше розглядається як один зі ступенів самоусвідомлення людства, один зі способів відношення до світу. Це етап чуттєвого вияву ідеї у вигляді художньо прекрасного. Абсолютний дух об'єктивує себе у мистецтві чуттєво осяжним способом — у формах прекрасного, також рухаючись щаблями досконалості. Тобто, процес саморозвитку духу в формах мистецтва — це історичний процес становлення самосвідомості, що має висхідний поступальний характер. Загальною його закономірністю є рух свідомості від конкретно чуттєвого до всезагального у змісті досвіду. Водночас у межах конкретних етапів його становлення типовим є зворотний процес: рух свідомості від загального до особливого. У мистецтві, яке є першою сходинкою саморозвитку абсолютного духу, має місце рух від абстрактних уявлень про абсолютні цінності життя до конкретизації їх у мисленні й образах. Відповідно, виокремлюється сфера дослідження саморозвитку духу в естетичному відношенні до світу. Вона характеризується як вияви істини в прекрасному. Згідно з Г. Гегелем, мистецтво — це сфера, де дух свобідно споглядає себе.

Предмет естетики Г. Гегель визначає як "художньо прекрасне", що перебуває посередині між безпосередньою чуттєвістю та думкою, яка належить сфері ідеального . На думку Г. Гегеля, найточніше відображає зміст науки естетики визначення "філософія мистецтва", або "філософія художньої творчості" . Призначення естетики він вбачає у тому, щоби синтезувати здобутки мистецтвознавства на основі філософських узагальнень, утримуючи ідею розвитку художньої свідомості як цілісності розвитку духу в межах не відчужених, чуттєво-образах форм його буття, згідних з ідеєю прекрасного. П місце в системі філософського знання об'єктивно визначене тим, що естетика досліджує закономірності художньої творчості як свобідного втілення всезагальних істин духу поряд з релігією та філософією з тією відмінністю, що навіть найпіднесеніші предмети мистецтво втілює в чуттєві форми, наближаючи їх до природи та характеру її (природи. — В. М.) виявів, до відчуттів і почувань [5, с. 14]. Згадаємо принагідно, що тут Г. Гегель дотримується позиції І. Канта і романтиків, котрі вважали мистецтво сферою свободи самовияву творчих можливостей духу.

Г. Гегель здійснив якісно нове осмислення сутності мистецтва в аспекті розуміння діалектики чуттєвого та раціонального, ідеї та образу, ідеального та реального. Назване коло проблем стало предметом аналізу в естетиці Ф. ІШллера (в контексті ідеї наївного та сентиментального мистецтва), Ф. Шеллінга (ідея діалектики ідеального та реального в мистецтві). Г. Гегель вважає мистецтво предметом естетики саме тому, що воно є "продуктом думки", здатної проникати в глибини надчуттєвого світу, звільняючись від влади поцейбічного, від чуттєвої дійсності в її плинності. У цьому розриві з одиничністю та випадковістю явищ дух народжує мистецтво, де безпосередня чуттєвість дійсності звільнена від випадковості, сформована у духовну цілісність свободою мислячого пізнання. Відтак твори мистецтва відображають істинне: внутрішньо-доцільну життєвість, а не видимість, тобто не чуттєву дійсність в її скінченності та випадковості.

Звернемо увагу на визначені філософом об'єктивні підстави існування істини в чуттєвих формах: "Лише певне коло і певний ступінь істини можуть знайти втілення у формі художнього твору. Для того, щоб ця істина могла стати справжнім змістом мистецтва, необхідно, щоб у її власному визначенні містилась можливість адекватного переходу в форму чуттєвості" .

Така здатність розглядається як історичне явище, оскільки з плином часу думка та рефлексія обігнали чуттєво-образну повноту бачення світу. Стосовно сучасного йому світу, то Г. Гегель вважав його несприятливим для художнього розвитку, адже культура має рефлексивний характер, і художник, перебуваючи всередині цього рефлексуючого світу та його стосунків, не в змозі абстрагуватись від умов сучасного життя.

Діалектичний метод дає змогу показати об'єктивну необхідність історичного розвитку мистецтва, що постає в системі Г. Гегеля необхідним етапом саморозвитку абсолютного духу. Відтак мистецтво — це об'єктивно необхідний ступінь самостановлення духу, що продукує себе як єдність духу і матерії, або як дух, що втілює себе в матеріальних, чуттєво даних формах. Діалектика ідеї й образу, змісту та форми в мистецтві визначається Г. Гегелем у такий спосіб, що мистецтво і його твори постають витворами духу, а отже, самі мають духовний характер, хоча художнє зображення і вбирає в себе чуттєву видимість, одухотворюючи чуттєвий матеріал .

У вступі, що містить методологію аналізу сутності мистецтва і простежує закономірності його історичного розвитку, особлива увага зосереджена на поняттях "ідея", "прекрасне", "ідеал", образ". Усупереч романтикам, котрі заперечували можливість пізнання прекрасного, оскільки воно недоступне понятійному мисленню, Г. Гегель не лише розмежовує прекрасне в природі та художньо прекрасне, а й показує їх взаємозв'язок. Прекрасне постає наслідком втілення духу в матерії природи, тому природа одухотворюється, а дух опредметнюється, постає чуттєво осяжною реальністю.

Метод, що дає змогу пізнати сутність прекрасного, згідно з Г. Гегелем, — це виділення предмета дослідження з "конечної дійсності". Не заперечуючи прекрасне в природі, філософ зауважує обмеженість його виявів у зв'язку з відсутністю в природній красі внутрішнього розгортання, адже це чуттєва, матеріальна форма, що не містить внутрішніх відмінностей. Тому, наголошує Г. Гегель, ідеал, який не можна знайти в природі, можливий лише в мистецтві. Відтак предметом аналізу в естетиці Г. Гегеля стає художньо прекрасне, або ідеал. Така позиція близька до бачення І. Канта, який уперше сформулював проблему, наголосивши, що ідеал прекрасного можливий лише в мистецтві.

Предметне, в тому числі й художнє, формування постає в естетиці Г. Гегеля необхідною умовою самоусвідомлення духом себе. Через предметність він об'єктивується, розкриваючись мірою властивої йому досконалості. Естетичне відношення відображає інтерес до світу в одиничному, неповторному існуванні з огляду його самоцінності. "Всезагальна потреба в мистецтві виникає з розумного прагнення людини духовно усвідомити внутрішній і зовнішній світ, уявляючи його як предмет, в якому вона пізнає своє власне "я" [5, с. 38]. Характеризуючи підстави досконалості розгортання духу в чуттєвих формах мистецтва, філософ наголошує на специфічному способі, в який існує істина в мистецтві. Вона постає як художньо прекрасне, або чуттєве розгортання ідеї, що переходить до дійсності й постає в ній у безпосередній єдності ідеї та образу. "Ідея... як художньо прекрасне є ідея з тією специфічною властивістю, що вона є індивідуальною дійсністю, або інакше, вона є індивідуальне формування дійсності, що має специфічну властивість виявляти себе через ідею" [1, с. 79]. Ідея як дійсність, що отримала адекватну своєму поняттю форму, є ідеал. Звернемо увагу: Г. Гегель наголошує на важливості ідеї як формуючого начала в прекрасному.

Закономірність розвитку мистецтва в історичному поступі характеризується зростаючим домінуванням ідеї над образом, ідеалу над чуттєво-матеріальним способом його втілення. Умовою його досконалості завжди постає свобідна взаємодія ідеального та реального, чуттєвої форми та духовного змісту. Тому зміст і форма в мистецтві взаємно проникають, утворюючи духовне ціле, причому кожен конкретний художній твір має бути всередині себе внутрішньо завершеним, індивідуально неповторним, конкретним цілим.

Взаємодія ідеї й образу в мистецтві — явище історичне, що має специфіку розгортання у поступі духу щаблями поглиблення змісту всезагального й об'єктивації його в мові мистецтва. У мистецтві дух проходить три основні форми саморозвитку, що є трьома стадіями в розвитку художніх форм. Це, відповідно, — символічне (мистецтво Сходу), класичне (античне) та романтичне (мистецтво християнського світу). Всюди змістом мистецтва є ідея, а його формою — чуттєве, образне втілення . За Г. Гегелем, існує три типи відносин між ідеалом і його чуттєвим втіленням у матерії мистецтва. Відтак прекрасне в мистецтві постає сукупністю особливих форм і ступенів. Перша (початкова) форма характерна невизначеністю ідеї, а тому не має тієї індивідуальності, якої вимагає ідеал. Абстрактність ідеї визначає, в свою чергу, невизначеність, абстрактний характер образу. За приклад Г. Гегель наводить запозичену з природи абстрактну визначеність для характеристики певного всезагального смислу, скажімо, "лев символізує силу". Перший тип відносин ідеї й образу філософ характеризує як символічну форму. На цьому етапі, оскільки відсутня гармонія ідеї та образу, властива художньо прекрасному, сприйнятливішою для характеристики мистецтва постає категорія "піднесене". Особливістю художніх явищ як піднесених є невідповідність, не співмірність ідеї (духовного начала) та способу її художнього втілення. Тут простежується зв'язок з трактуванням змісту піднесеного в естетиці І. Канта. До конкретизації проблеми піднесеного у зв'язку з символічним типом мистецтва Г. Гегель повертається також, характеризуючи окремі види мистецтва Давнього Сходу.

Друга форма — класична. її особливістю є "вільне адекватне втілення ідеї в образі, що уже належить їй відповідно до її поняття" . На думку Г. Гегеля, саме у цій формі мистецтва існує повна відповідність ідеї та образу, що визначає завершеність ідеалу і дає змогу його споглядати як досягнутий. Класична форма мистецтва постає справжнім уособленням прекрасного. Тобто у класичній формі мистецтва має місце та єдність, коли духовне є справді внутрішнім. Носієм ідеї духовності, причому не абстрактної, а індивідуально визначеної, постає людський образ. Уперше саме так сформулював розуміння ідеалу прекрасного в мистецтві І. Кант. Г. Гегель розгорнув і поглибив розуміння зв'язку ідеї й образу в класичному мистецтві. Відчутний також вплив романтизму, що вбачав у класичному мистецтві взірець художньої досконалості, визначений ідеалом особистості доби античності. Духовність цілком виявляє себе в античному мистецтві в одиничному людському образі.

Третя форма мистецтва — романтичне мистецтво — знімає завершену єдність ідеї та її реальності й знову повертається, хоча й на вищому рівні, до відмінності та протилежності цих сторін [5, с. 84]. Особливістю романтичного мистецтва є втілення всезагального — внутрішнього духовного життя в такий спосіб і такими засобами, що воно постає основним матеріалом мистецтва. Розглядаючи романтичне мистецтво як "піднесення мистецтва над самим собою", Г. Гегель наголошує, що воно зберігає себе як мистецтво, перебуває всередині сфери власне мистецтва, але переходить на вищий щабель адекватності втілення духу як власне духу. "...На цьому щаблі предмет мистецтва становить свобідна конкретна духовність, що в сенсі духовності повинна постати в явищі внутрішньому духовному оку" [5, с. 86]. Однак насправді, зауважує філософ, ідея й образ у романтичному мистецтві розмежувалися і постають неспівмірними саме тому, що ідея як дух та душевне життя має набувати завершеності всередині себе, а тому не піддається адекватному втіленню в матерію образу. На цьому етапі дух, здійснивши себе в чуттєвих формах, об'єктивно переходить до наступної вищої сходинки — релігії, а згодом — до філософії.

У межах кожної з історичних форм здійснення духом себе в діалектиці ідеї та образу Г. Гегель розгортає також аналіз багатства художніх форм через видову специфіку мистецтва. Мистецтва розглядаються з огляду ґенези їх видових особливостей та своєрідності вияву назовні, а також особливостей твору мистецтва як художнього цілого і под.

Естетика Гегеля — найвище досягнення естетичної теорії. Вона не лише підсумовує здобутки попередніх етапів у розвитку естетичного знання, а й містить цілісну історію художнього розвитку людства як історію становлення чуттєвої культури, що постає необхідним етапом духовного самостановлення людства.

9

Важливе місце в історії українського літературознавства займають праці М. Драгоманова (1841—1895 рр.). Він вважав, що в наукових дослідженнях потрібно використовувати історичний (соціологічний) і порівняльний методи. Порівняння необхідно робити в різних аспектах — українсько-російсько-білоруському, загальнослов'янському, арійському та інших, бо наш народ перебуває у контактах з іншими народами. У своїх статтях "Література російська, великоруська, українська і галицька", "Листи на Наддніпрянську Україну", "Війна з пам'яттю про Шевченка", "Т. Шевченко в чужій хаті його імені" М. Драгоманов вимагав від художніх творів правдивості, створення "живих типів" як відображення типового й індивідуально характерного. Він вважав, що всі художні засоби повинні робити твір переконливим, забезпечувати йому пізнавально-виховну функцію. М. Драгоманов розробив концепцію народності літератури, вважав цю концепцію історичною, такою, що постійно розвивається, оновляючи зміст і форму. Підтримуючи народність, він вів рішучу боротьбу проти псевдонародності і провінційної обмеженості літератури.

М. Драгоманов одним із перших у вітчизняному літературознавстві розкрив особливості романтизму з його увагою до народної творчості, етнографії і міфології.

Значний внесок у розвиток літературознавства на рубежі ХІХ—XX століть зробив Іван Якович Франко (1856—1916 рр.). Він простежив розвиток теоретико-літературної думки від античності до кінця XIX століття. Переконливо довів, що в процесі розвитку літератури змінювалася історія, яка завжди є результатом осмислення художньої практики. І. Франко підкреслював, що поетика Арістотеля "була не догматична, а індуктивна: формулювання правил критик доходив, проштудіювавши багато творів даної категорії'". Зриви в розвитку літературознавчої думки І. Франко пояснював абсолютизацією положень Арістотелевої "Поетики". Значної шкоди літературі, на думку І. Франка, завдала канонізація вимог класицистів.

І. Франко вважав, що завданням літератури є нагромадження фактів, їх аналіз, пояснення причин і наслідків, створення конкретно-чуттєвих образів, здатних збудити ті "чуття, які проймали душу самого поета в хвилі, коли творив ті образи". Літературну творчість "Франко розумів як складну діяльність усього психофізіологічного апарату автора, як діалектичну єдність свідомого та неусвідомлюваного, чи малоусвідомлюваного, психічного, чуттєвого та раціонального, як синтез вродженого дару й титанічної праці, задатків та виучки"3. У трактаті "Із секретів поетичної творчості" І. Франко глибоко розкрив психологічну природу естетичних чуттів, показав зв'язок зорових, запахових, смакових і дотикових "змислів" з різними видами мистецтва: музикою, малярством, архітектурою.

Розмірковуючи над предметом творчості, І. Франко доходив висновку, що для митця немає нічого ні гарного, ні бридкого, "не в тім річ, які явища, ідеї бере поет чи артист як матеріал для свого твору, а в тім, як він використає і представить їх, яке враження він викличе з їх допомогою в нашій душі, і в цьому полягає весь секрет артистичної краси".

І. Франко залишив найпомітніший слід в поширенні і утвердженні психологічного напряму у вітчизняному літературознавстві.

"Літературні дослідження І. Франка, — за словами М. Наєнка, — це справжній університет і академія в одній особі".