7 Теоретико- літературні концепції д.Дідро та Лессінга

Важливим етапом на шляху становлення теорії літе­ратури як самостійної дисципліни стали наукові доктрини просвітителів, чиї ідеї сформувалися в Англії та Франції наприкінці XVII — у XVIII столітті (Бекон, Гоббс, Локк, Юм, Вольтер, Дідро, Гольбах, Руссо, Монтеск'є, Гельвецій та ін.) і поширилися в Європі. Сам термін «Просвітництво» утвердився після статті німецького філософа І. Канта «Що таке Просвітництво?» (1784 p.), хоча траплявся й раніше у працях Вольтера та Гердера. Філософія просвітителів виходить з думки про «розумність» світу. Просвітництво розглядалося як провідна сила суспільного розвитку, голов­ний засіб здобуття людством Рівності, Справедливості, Братерства та Свободи.

Найбільш яскравим представником естетики французького Просвітництва був Дені Дідро (1713—1784 рр.). На його думку, лише те мистецтво має моральний зміст, яке відображає життя народу. Такс мистецтво стає путівником життя і засобом морально-політичного виховання. Особливе місце в естетиці Дені Дідро займають міркування про специфіку мистецтва. У праці "Парадокс про актора" він писав, що актор не може вести себе на сцені так, як у реальному житті, бо "театральна правдивість полягає у відповідності дій, мови, обличчя, голосу, рухів, жестів ідеальному образу, створеному уявою поета".

Дені Дідро (1713—1784 pp.), віддаючи данину духовному потенціалові літератури та мистецтва, вважав, що їм нале­жить відповідальна місія: судити вади та зло в суспільстві, наставляти людство, виховувати його та вести за собою, давати людям ідеал. У відомій праці «Салон 1767 року» Дідро наголошував, що «хоч би якою високою була май­стерність, без ідеалу немає справжньої краси». В полеміці з класицистами він вимагав і на практиці у власних творах доводив необхідність демократизації мис­тецтва. Особливо яскраво це виявилось у теорії драми, героями якої виступали представники так званого третього стану.

Важливе місце в естетиці Дідро посідають роздуми про специфіку художньої творчості. Він гостро критику­вав Платона за твердження, що мистецтво є наслідуванням природи. У праці «Парадокс про актора» французький учений доводив, що актор не може вести себе в спектаклі так, як це він робить у реальному житті, оскільки «театральна правдивість» полягає «у відповідності дій, мови, обличчя, голосу, рухів, жестів ідеальному образу, створеному уявою поета». Моделлю мистецтва, на думку Дідро, повинна бути природа, — це дійсність, суспільне середовище, а головним героєм — звичайна людина. Дідро — вершина французького Просвітництва.

Німецький просвітник Готґольд Ефраїм Лессінг (1729—1781 рр.) у трактаті "Лаокоон, або Про межі малярства й поезії" визначив місце літератури серед інших видів мистецтв. Він писав, що поезія має більші можливості для відтворення дійсності, ніж інші види мистецтва. Письменник може показати своїх героїв у змінах, розвитку, всебічно, а скульптор і живописець здатні зафіксувати окремі моменти життя. Поет бере, "якщо бажає, кожну дію з самого початку і через усі можливі зміни доводить її до кінця. Кожна така зміна, що маляреві коштувала б цілого окремого твору, поетові коштує лиш одного мазка, і коли б навіть той мазок сам собою здатен був образити слухачеву уяву, його можна так підготувати й прикрасити наступними, що він утратить свою окремішню дію і разом з іншими буде справляти якнайкраще враження". Лессінг критикував класицистів за нежиттєвість образів. Класицистичним образам протиставляв образи, створені Шекспіром. Він піддавав критиці також положення Дідро про те, що комедія зображає типи, а трагедія — індивідууми. Він переконливо доводить, що і в комедії, і в трагедії поєднуються окреме й загальне.

"В цій загальності, — писав він, — тільки й криється причина, чому поезія філософічніша, а тому й повчальніша, ніж історія.

Лессінг вважав, ідо трагедія не повинна викликати у глядача почуття жаху, зло слід розкривати в мистецтві не як жах, тобто не як надмірне і надзвичайне, а як потворність, огидність, тобто як явища характерні, типові. Негативний герой у п'єсі не повинен перетворюватися на страхіття, а позитивного не потрібно наділяти абсолютними якостями. Необхідно змальовувати героя "людиною, створеною з однакового з нами тіста. Через цю схожість виникає страх, що наша доля так само легко може стати подібною до його долі, як ми подібні до нього, і цей страх викликає в нас співчуття".

Жах глушить волю людей до боротьби зі злом, а справжня трагедія повинна сприяти зміцненню їхньої волі. На думку Лессінга, художник повинен навчити нас, що ми повніші і чого не повинні робити, ознайомити з суттю добра і зла, показати красу і потворність. Усі види мистецтва повинні виправляти нас.

Лессінг вимагав від мистецтва правди, підкреслював, що не може бути великим те, що неправдиве. Правдивість не слід ототожнювати з історичною достовірністю, з копіюванням дійсності, адже драматичний поет — не історик. Історична істина для нього не мета, а засіб, що веде до мети. В театрі ми можемо дізнатись, підкреслював Лессінг, не про те, що зробила та чи інша людина, а що зробить кожна людина з таким характером у таких умовах.