27. Ліквідація Гетьманщини та Запорозької Січі. Гетьман к. Розумовський та кошовий отаман п. Калнишевський

У другій половині XVIII ст. царизм проводив політику обмеження козацьких порядків в Україні, забороняв вибори гетьмана (після смерті Данила Апостола російський уряд шістнадцять років не дозволяв обирати гетьмана), втручався у внутрішні справи Гетьманщини. Останнім гетьманом України став КирилоРозумовський. Новий гетьман отримав у володіння місто Гадяч, а своєю столицею обрав місто Батурин. К. Розумовський боровся за повернення старовинних прав українському козацтву. Гетьман міг управляти територією Запорозької Січі, Києвом. К. Розумовський запровадив судову реформу: з’явилися суди із земельних, цивільних, карних справ. Проводилися реформи в козацькому війську: поліпшилося обмундирування, озброєння козаків (рушниця, шабля, спис). Гетьман провів реформу ocвіти: у козацьких полках почали діяти церковно-приходські школи для дітей козаків і селян; прагнув відкрити університет в Батурині. У своїй діяльності Розумовський опирався на козацьку старшину. Рада старшини замінила загальновійськову козацьку раду. Гетьман обмежив право переходу селян, зміцнював права козацької старшини. Хоча влада гетьмана була велика, царський уряд контролював всю фінансову систему Гетьманщини. А самому гетьману заборонялося вести переговори з іншими державами, він не мав права призначати козацьких полковників. Період гетьманства К. Розумовського називали «золотою осінню української автономії». У 1762 р. до влади в Російській імперії прийшла Катерина II. Вона вирішила остаточно знищити автономію Гетьманщини. У листопаді 1764 р. було видано указ про ліквідацію гетьманської влади. Замість гетьманського управління владу перебрала Малоросійська колегія на чолі з графом П. Рум’янцевим. У 1781 р. було ліквідовано полковий адміністративний розподіл. Лівобережну Україну поділили на намісництва (Київське, Новгород-Сіверське, Чернігівське). У 1783 р. було ліквідовано козацьке військо. Козаки переводилися до розряду державних селян. 1783 р. в Лівобережній та Слобідській Україні було введено кріпацтво. У 1785 р. українська старшина була зрівняна в правах з російським дворянством. Із 70-х pоків XVIII ст. царський уряд Катерини II починає поетапну ліквідацію Запорозької Січі. Основні причини • Успішне завершення російсько-турецьких війн. • Перенесення кордону Російської імперії на південь до Чорного моря. • Втрата Запорозькою Січчю свого військового значення в боротьбі з турками та татарами. • Участь козаків у повстаннях проти Речі Посполитої та Російської iмпepiї (гайдамацький рух, селянська війна під керівництвом Є. Пугачова, селянські повстання проти феодального гніту). • В абсолютистській централізованій державі, якою була Росія, недоречними були демократичні порядки та республіканська форма правління, які мала Січ. • Зміцнення в Pociї феодальних порядків (прагнення старшини та дворян захопити велику кількість родючих земель, закріпачити козаків). Навесні 1775 р. Катерина II доручила генералу Петру Текелію захопити з військом Січ, знищити Kіш та встановити над козаками «єдине начальство». У червні 1775 р. війська Текелія оточили Січ та зруйнували укріплені споруди. Артилерія та клейноди були вивезені, частина старшини заарештована, козацтво переведене в селянський стан. У ceрпнi 1775 р. в царському маніфесті Катерини II офіційно оголошувалося про ліквідацію запорозького козацтва та самої назви «запорозький козак». Запорозькі козаки або перетворювалися на кріпаків, або переселялися на Кубань, Кавказ, Дунай та за Дунай. Там вони заснували нові січі. Землі Запорозької Січі були роздані у володіння дворянам та старшині. Останнім кошовим отаманом Запорозької Січі був Петро Калнишевський (1690— 1803 рр.). Десять років поспіль козаки обирали його кошовим отаманом. Кілька зимівників Калнишевського перетворилися на населені пункти, наприклад селище Петрівка (поблизу Дніпропетровська). Саме звідси походить всесвітньо відомий художній промисел — петриківський розпис. П. Калнишевський дбав про будівництво храмів у межах Вольностей Війська Запорозького, надаючи великі кошти на їx спорудження. За його участі було створено церковно-приходські школи в паланкових поселеннях, січові школи. П. Калнишевський їздив до Петербурга відстоювати права запорожців від зазіхань російського уряду. Після зруйнування Січі П. Калнишевський за наказом Катерини II без жодних підстав був заарештований та засланий до Соловецького монастиря (Архангельська обл.). Понад чверть століття він провів в одиночній камері, доки 1801 р. не був звільнений указом Олександра I. Але за власним бажанням П. Калнишевський залишився у монастирі, де помер у віці 112 років. Його могила на головному подвір’ї Соловецького монастиря збереглася до наших часів. Демократичний характер козацьких порядків не відповідав колоніальній політиці царизму. У другій половині XVIII ст. залишки української автономії були знищені. Козацтво як політичну силу Гетьманщини було ліквідовано. В Україні встановлювався суспільно-політичний устрій, характерний для всієї царської Росії. 

28. Суспільно-політичні рухи у Наддніпрянщині у 2-й половині XIX - на початку XX ст. У цей період з’явились нові риси, характерні для українського національно-визвольного руху, а саме:

-- виникнення громадівського руху;

 посилення земсько-ліберальної опозиції царизму, проведення масових культурно-просвітніх заходів, що набирали характеру опозиційних виступів;

 створення українських національних партій.

На Наддніпрянщині, незважаючи на різні заборони (Валуєвський 1863р., Емський 1876р. укази про русифікацію), у 1860-1870-х рр. поширився громадівський рух української інтелігенції та патріотично налаштованого студентства. Перша громада виникла у Києві. Члени її демократично-ліберального крила (В.Антонович, М.Драгоманов, П.Чубинський) виступили за національно-культурну автономію України, сподіваючись, що цього можна досягти широкою просвітницькою діяльністю серед народу. Члени радикально-демократичного крила (В.Синьогуб, В.Пилипенко та ін.) стояли за народне повстання та встановлення української, польської, російської республік. Такі громади діяли майже в усіх великих містах. У 1897р. громади об’єднались у загальноукраїнську організацію, щоб спрямувати національний рух і надалі в культурно-освітньому напрямку.

Із наступом реакції у 80-тих роках громадівський рух занепадає, а центр визвольної боротьби з Наддніпрянщини переміщується на західноукраїнські землі.

У другій половині XIX ст. суспільно-політичні рухи формувалися на загальноросійському грунті народництва. Народники вбачали сільську общину основою майбутнього соціалізму.

Наприкінці XIX ст. виникають робітничі організації, які беруть на озброєння основну форму боротьби - страйки. У 1869р. на Грудецькому цукрозаводі в Подільській губернії відбувся перший страйк. Марксистські гуртки та організації, що виникають у цей час, намагаються з'єднати свою ідеологію з робітничим рухом.

Консолідація суспільних течій і рухів привела до виникнення політичних партій, як найвищих форм політичного руху. Строкатість національного складу населення (осілість єврейства, заселення росіянами півдня і сходу), асиміляція і обрусіння українців, негативно позначились на формуванні й діяльності перших політичних партій. РСДРП, БУНД і есери, що мали значний вплив, були російсько-єврейськими за своїм складом. Вони боролись за встановлення демократичного устрою в Росії, нехтуючи національними інтересами українського народу, вороже до нього ставились.

Перша українська політична партія Наддніпрянщини виникає у 1900р. у Харкові - Революційна українська партія (РУП). Майже одночасно виникло ще кілька невеликих за чисельністю, слабких організаційно українських партій: Народна українська партія (1902р.), Українська соціал-демократична спілка (1904р.),Українська демократична партія (1904р.) та інші. Незважаючи на розбіжності, різні спрямування (радикалізм, поміркованість, консерватизм), практично всі українські партії відстоювали у 1905-1907 рр. ідею автономії України у складі Росії, намагались активно використовувати трибуну Державної думи.

Після поразки революції 1905-1907 рр. і наступу реакції майже усі українські політичні партії припинили свою діяльність включно до 1917р. Лише радикально-демократичним діячам вдається у 1908 р. заснувати Товариство українських поступовців (ТУП), котре стало єдиною діяльною організацією на Наддніпрянщині у цей період.

29. Кирило-Мефодіївське братство. У 1846р. у Києві виникла таємна організація української інтелігенції. Засновниками братства були історик М.Костомаров, канцелярист М.Гулак і студент В.Білозерський. Братство нараховувало 12 членів, до ноього входив геній українського народу - Тарас Шевченко.

Програма братства передбачала визволення слов’ян від самодержавного гніту та об'єднання їх в одну рівноправну федеративну державу - Річ Посполиту. Україна, Київ бачились братчикам як центр слов'янського світу. У тактичному плані між членами братства існували розходження: Костомаров і Куліш вважали найкращим шлях поступових реформ, а Гулак і Шевченко - шлях революції й повалення царизму.

У 1847р. братство було розгромлено, а його членів суворо покарано. Шевченка, зокрема, віддано у солдати на 10 років.

Значення братства:

1. Це була перша спроба української інтелігенції перейти до політичної боротьби.

2. Братство вперше розробило широку політичну програму українського національно-визвольного руху.