Види давньогрецької лірики

Роди й види в літературі й поезії розвивалися послідовно. Кожний з жанрів затребуваний певними соціальними й суспільними процесами. Архаїка - епос, потім дидактика, потім - лірика.

Термін «лірика» з'являється дуже пізно – у вчених третього століття до нашої ери. Це те, що виконується під ліру або кіфару, іноді флейту, авлос. Це завжди пісенна поезія. До третього століття греки всю поезію називали – меліка (від «мелос» - мелодія). Наявність мелодії кладеться в основу класифікації поезії. Всю поезію ділили на власне мелос: сольний (монодійний) і хоровий, та декламаційну лірику. Вона ділиться на елегії і ямб.

               Давньогрецька лірика                          /                 \                 Пісенна             Декламаційна                  /      \                       /        \       Сольна      Хорова     Елегійна     Ямбічна     (монодійна)                  (елегія)      (ямби)

Елегія походить від слова «елегос» - значення його трактується по-різному. Одні вважають, що це назва очеретяної флейти, другі - що це азіатське слово, плач по небіжчику. У древні часи не було любовних, скорботних жанрів - перші елегії – це військові маршові пісні. Елегія розрізняється як військова, цивільна, філософська, дидактична. І тільки на останньому місці – любовна елегія, що оповідає про узагальнену ситуацію. Звична нам елегія з'явиться тільки в Римі.

Невідомо звідки з'являється назва «ямб». Довгий час його пояснювали міфом про служницю Ямбу або дієсловом «кидати». Ямби писали й ворогам. Перший автор і перший вірш, що дійшов, - 6 квітня 648 року - Архілох. Яскравий поет, цікава особистість, писав і елегії, і ямби. Його життя було важким, він ріс на Паросі, батько - аристократ, мати - рабиня. Батько його визнав, але суспільство ні. Стає найманим солдатом. Нещасна любов - опис любовної ситуації. Був закоханий у Ніобулу, посватався, але батько відмовив. Архілох хоче помститися, складає такі ямби, такі епітети, що навіть з'являється легенда, що той вчинив самогубство від ганьби. У віршах чітко видно, як зміняються етика взаємин: наприклад, вірші про втечу.

Архілох - поет багатозначний. Він починає замислюватися, філософствувати, намагається побачити життєвий ритм, говорить про чорні й білі смуги.

 

Творець елегійної та ямбічної лірики, Архілох писав переважно сатиричні вірші. Він складав байки, елегії, гімни, епіграми, але найбільше полюбляв ямби. Дошкульні ямби Архілоха порівнювали з отруйним жалом. Стародавні греки походження слова "ямб" пов'язували з ім'ям гострої на язик служниці Ямби. Своїми дотепними жартами вона приму­сила розсміятися навіть невтішну богиню Деметру, що по­бивалася за викраденою дочкою.

       В уїдливих ямбах Архілох висміював людські вади і, на­самперед, бездумне поклоніння старим морально-етичним нормам. Для поета не існує беззаперечних моральних цінностей, які були основою поведінки гомерівських героїв. Він іронізує навіть над військовою честю і славою. В його очах слава заради самої слави та ще за ціною життя взагалі позбавлена будь-якого глузду. Він не визнає навіть слави захисника вітчизни, бо "доля полеглих - найгірша" і "вдячність живі відчувають лиш до живих", а "хто поліг, тому ні слави, ні подяки вже нема".

     Ніби сперечаючись з Тіртеєм, Архілох, знову ж таки з іронією, розповідає, що йому доводилось тікати з поля бою, гублячи при цьому свій "бездоганний" щит. Життя дорож­че, вважає Архілох, а щит, врешті-решт, можна придбати новий. 

      Але Архілоху довелося дорогою ціною зап­латити за свою відвертість. Позбавлений служби у війську, поет довгий час жебракував.

      Син аристократа і рабині, поет став воїном-найманцем і ставився до своєї "роботи" як до ремесла. 

      Архілох жив і творив у перехідну добу, коли традиційні етично-моральні норми життя вже не спрацьовували, а нові ще не набули статусу загальногромадянських цінностей. У численних військових походах Архілох - воїн і жива лю­дина - багато чого побачив і зрозумів. Тому у його поезіях людина постає багатогранною, з усіма притаманними їй вадами і пристрастями, а сама поезія набуває філософічного звучання і афористичної виразності

Тіртей - другий творець військових елегій. Він спартанець. Співав патріотичні елегії під час війни. Головна тема цих елегій - старі гомерівські норми, боягуз для нього немислиме слово, замість нього – той, що здригнувся в бою. Вище щастя - смерть за батьківщину. Той, що здригнувся - ганьба для всього роду. Ідейна спрямованість - громадянська мужність. Проводилися змагання військових елегій. Переможець одержував шматок м'яса. Мистецтво дуже просте. В елегії: спочатку тема, потім образний розвиток, бурхливий заклик боротися за батьківщину.

Мелікамонодійна й хорова.

Лірична поезія існувала насамперед як комплекс мелодія-ритм-слово. Ділилася на монодійную й хорову. Мелічна поезія одержує поширення не на континенті, а на островах. Центром стає місто Метилени. Сапфо народилася близько 600 р. Рано вийшла заміж. Довго прожила. Навіть Платон, що не любив поетів, називає її десятою музою. Саме в Сапфо в поезію приходить пейзаж душі, він стає способом передати свої почуття. Дивна багатобарвність. У поезії Сапфо відчувається жіночий погляд. Головний жанр - епіталамія, весільні гімни для вихованок школи. Одною з кращих епіталамій вважається «Весілля Гектора й Андромахи».

           На думку'вчених, лірика Сапфо виникла на основі народної любовної пісні, що мала надзвичайну популярність на Лесбосі. Як і у фольклорних творах, у віршах поетеси любовна тема часто поєднувалася з описами чудової природи, з якою вона ня завжди намагалася злитися. Усі свої почуття Сапфо розкриває з надзвичайною щирістю, переконливістю, емоційною силою. В її віршах відсутнє заглиблення у внутрішній світ ліричного героя, але проблема ця взагалі залишилася не вирішеною грецькими поетам. Критики різних часів, починаючи з сивої давнини і до наших днів, звинувачували поезію Сапфо у брутальності та еротизмі. Саме це стало причиною того, що в XI ст. у Візантії були спалені всі книжки поетеси. Але дослідження сучасних учених свідчать, що Сапфо керувалася високою мораллю, цнотливістю, чистотою, красою, доброчесністю. Незважаючи на брудні наклепи, вірші Сапфо були дуже популярними в античні часи.

            Близькою за тематикою до поезії Алкея й Сапфо є поезія Анакреонта.  Це мандрівний поет. Одним з найвідоміших тиранів був Полікрат, він підтримував мистецтво, захищав Анакреонту. Дуже багато зображень Анакреонта на вазах. В історію літератури він входить як творець легких пісень про любов-флірт, гру. Йому належать і філософські вірші. Мова Анакреонта позбавлена прикрас. Створюється враження, що рядок сам народжується  в нього під пером.

              Головними темами творів поета стають кохання, Музи, вино. Але слід зазначити, що в усьо­му поет віддає перевагу помірності. Застілля не повинне претворюватися на п'яну оргію, кохання — на нестримну й буйну пристрасть.

                  Крім віршів про любов, Анакреонт писав гімни (зокрема до нас дійшли уривки на честь Діоніса й Артеміди), а також елегії та епіграми. Музична співучість його віршів, відповідність змісту і форми, безпосередність почуттів сприяли ве­личезному успіхові поета і в наступних поколінь. Анакреонтичні мотиви ми зна­ходимо у творчості .Е. Парні, К. Батюшкова, О. Пушкіна, переспівах І. Франка, віршах О. Олеся.