konspektUliganets

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ХАРЧОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ

ЗАТВЕРДЖУЮ

Ректор __________ С.В. Іванов

(підпис)

«_____» ____________ 2014 р.

С.І.УЛІГАНЕЦЬ Д.І.БАСЮК

РЕГІОНАЛЬНЕ УПРАВЛІННЯ РОЗВИТКОМ ГОТЕЛЬНО- РЕСТОРАННОГО ГОСПОДАРСТВА

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

для студентів спеціальності 8.14010101 «Готельна і ресторанна справа» денної форми навчання

Київ НУХТ 2014

1

Уліганець С. І. Регіональне управління розвитком готельно - ресторанного господарства [Електронний ресурс]: конспект лекцій для студентів спеціальності 8.14010101 «Готельна і ресторанна справа» денної форми навчання/ С. І. Уліганець, Д. І. Басюк. – К.: НУХТ, 2014 – 133 с.

Рецензент: О. Г. Розметова, канд. наук з державного управління, доцент

С. І. УЛІГАНЕЦЬ, канд. геогр. наук, доц. Д. І. БАСЮК, канд. пед. наук, доц.

© С. І. Уліганець. Д. І. Басюк, 2014 © НУХТ, 2014

2

(центра)………………………………………………………………………….. 84

Мета курсу передбачає засвоєння знань щодо змісту й основних напрямів регіонального розвитку економіки України, закладів туристичної інфраструктури, готельно - ресторанного господарства в умовах ринкових перетворень, особливостей територіальної організації індустрії гостинності,

3

проблем і перспектив її подальшого розвитку в районах і областях української держави.

Завдання вивчення дисципліни:

–охарактеризувати теоретико-методологічну основу дослідження регіонального економічного розвитку;

–засвоїти основні поняття та підходи до управління регіональним розвитком туризму та готельно- ресторанного господарства;

–охарактеризувати основні методи і принципи управління регіональним розвитком туризму;

–з’ясувати структуру управління регіональним розвитком в умовах розгортання туристсько-рекреаційного комплексу в окремо взятих регіонах України;

–дати економічне обґрунтування територіальної організації туристсько- рекреаційного господарства і його ресурсного забезпечення.

Студенти повинні:

- знати і розуміти основні нормативні документи в галузі управління регіональним розвитком туризму;

-знати й розуміти основні поняття регіональної економіки, регіональної політики,

-знати і розуміти основні принципи управління регіональним розвитком туризму, способи та інструментарій процесу управління;

-розуміти особливості розвитку економіки в цілому та у сфері туризму та ГРГ зокрема;

-уміти аналізувати забезпеченість туристсько-рекреаційного господарського комплексу ресурсами;

-уміти аналізувати розвиток туристичної інфраструктури регіону

Лекція 1. ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ В РЕГУЛЮВАННІ РЕГІОНУ

Мета: розглянути співвідношення понять «територія» і «регіон» та взаємозв’язок між ними; розкрити взаємовідносини «регіон-столиця».

4

1.1. Співвідношення понять «територія» і «регіон» та взаємозв’язок між

ними.

1.2.Взаємовідносини «регіон – столиця».

1.3.Державне регулювання та управління регіональним розвитком

туризму.

1.1.Співвідношення понять «територія» і «регіон» та взаємозв’язок між

ними.

Держава є стійким соціально-організаційним утворенням, яке має на меті через систему владних інститутів забезпечувати реалізацію функцій щодо задоволення інтересів усіх соціальних колективів, здійснювати управління процесами життєдіяльності суспільства. Навіть саме існування держави потребує управління, яке є способом реалізації державної влади. А необхідність управлінського впливу держави на всі інші сфери, у яких виникають, змінюються та припиняються суспільно значущі стосунки, важко переоцінити. Україна сьогодні перебуває в стані переходу до нової системи суспільно- економічних стосунків. Тому необхідною та закономірною є зміна моделі державного управління на всіх рівнях, у тому числі й на місцевому. Нова модель управління має стати одним з основних інститутів держави, який гарантував би гідні та якісні умови життєдіяльності людини. Для цього під час розбудови нової моделі управління слід керуватися не уявними кон’юнктурними теоріями та чинниками, а закріпленими в Конституції держави правами та свободами людини і громадянина – базовими цінностями, природними правами людини і громадянина, спрямовувати нову модель управління на забезпечення якісних та гідних звання людини умов життя.

Тенденція регіоналізації не оминула наукової думки України. Уже з початку 90-х рр. ХХ ст. в українській доктрині та законодавстві став широко вживатися термін «регіон». Приймалися законодавчі акти, які містили термін «регіон», розроблялися концепції територіального устрою України з передбаченням переходу від обласного поділу до регіонального. У 1996 р.

5

прийнято Конституція України, яка не тільки не зняла з порядку денного питання про подальший розвиток регіонів країни, а й започаткувала новий етап проблематики, назвавши в статті 132 регіон центральним суб’єктом територіального устрою країни, але не відобразивши цю позицію далі в тексті Основного Закону. Тому на сучасному етапі розвитку української державності необхідним є законодавче визначення регіону, його статусу та місця в територіальному устрої країни, вирішення подальшої долі територіального устрою України. Наступним кроком має стати вирішення проблеми передачі повноважень щодо соціально-економічного розвитку на рівень регіонів, на якому управлінські рішення можуть реалізовуватися найефективнішим чином. Законодавству тут відводиться провідна роль, адже розподіл повноважень між «центром" та регіонами не повинен мати хаотичний характер, він має бути нормативно забезпеченим. Для ефективної реалізації повноважень щодо розвитку регіонів слід переглянути основи побудови органів управління, доцільність функціонування галузевого управління та можливість переходу до функціонально-територіального управління, статус і функції органів державного управління в регіонах та органів місцевого самоврядування. У таких процесах провідна роль відводиться організаційно-правовому регулюванню, тому слід забезпечити можливість регулювання суспільних відносин не тільки за допомогою законів, а й через нормативно-правові акти нижчого рівня.

Аналіз чинного законодавства та практики його застосування свідчить, що, незважаючи на значну законодавчу активність, у сфері організаційно- правового регулювання діяльності місцевих органів державної влади й органів місцевого самоврядування, господарської діяльності підприємств та організацій, які функціонують на території регіону, регламентації цінової, бюджетної, митної, інвестиційної політики тощо організаційно-правовий механізм, призначений забезпечувати збалансованість регіонального розвитку, зацікавленість різноманітних господарських органів у підвищенні ефективності виробництва, вирішенні соціально-економічних регіональних проблем, усе ще залишається вкрай недосконалим. Характерним прикладом недосконалості

6

окремих елементів правового механізму є невизначеність у питаннях розмежування загальнодержавних та місцевих інтересів, розбіжності в правовому регулюванні діяльності місцевих органів державної влади та органів місцевого самоврядування, правові прогалини в питаннях визначення основних понять регіональної розбудови, суперечності в питаннях фінансування органів місцевого самоврядування тощо.

Таким чином, через недосконалість окремих елементів існуючого організаційно-правового механізму не може бути забезпечений збалансований, рівний розвиток регіонів країни, не може йтися про ефективність заходів, спрямованих на забезпечення відкритості економіки України. Усі ці та велика кількість інших питань можуть бути вирішеними на основі комплексного наукового дослідження проблеми організаційно-правового регулювання соціально-економічного розвитку регіонів.

Територія країни неоднорідна за географічними, національними, демографічними, економічними, соціальними та іншими ознаками, тому природною є потреба поділу території, виділення відносно однорідних її одиниць за певною ознакою або їх поєднанням, прийнятими за основу розподілу. При цьому для позначення міри розподілу території, крім регіону, уживаються різні терміни: район, зона, ареал та інші. За своїм змістом термін «район» є синонімом поняття «регіон».

У рамках Європейського економічного співтовариства розроблено загальне для всіх країн поняття регіону. Ознакою, за якою ту або іншу територію можна представити як відносно самостійну одиницю, є її соціально- економічна єдність із усією національною економікою, тобто економічні процеси, що протікають у її межах, повинні відображати певні закономірності суспільного відтворення, що формуються під впливом взаємозалежних економічних, соціальних і природних чинників. Цьому розумінню відповідає таке визначення регіону: «Під регіоном варто розуміти територіально спеціалізовану частину народного господарства країни, що характеризується єдністю і цілісністю відтворювального процесу». Регіон і територія співвідносяться як частина й ціле, тому можна виділити визначення

7

територіального й регіонального управління. Територіальне управління означає регулювання процесів суспільного відтворення з метою підвищення його ефективності за рахунок удосконалення територіального поділу праці та міжрайонних зв’язків. Територіальне управління є виключним правом уряду й покликане забезпечити реалізацію соціально-економічної стратегії суспільного відтворення з урахуванням особливостей територіального аспекту. Регіональне управління має справу з відтворювальними процесами, локалізованими на конкретній території. Отже, регіон є не тільки підсистемою соціально- економічного комплексу країни, а й відносно самостійною його частиною із закінченим циклом відтворення, особливими формами прояву стадій відтворення та специфічними особливостями соціальних і економічних процесів.

1.2. Взаємовідносини «регіон-столиця»

Парадокс, але політика регіонів не завжди відповідає політиці держави. Регіони можуть мати свої пріоритетні напрями розвитку, які іноді не збігаються з державними. Проте державна регіональна економічна політика і політика регіонів не мають бути суперечливими: в ідеалі вони повинні становити одне ціле, доповнювати та збагачувати одна одну.

Внутрішня політика регіонів спрямовується на використання внутрішніх ресурсів регіонів для вдосконалення структури матеріального виробництва, розвитку соціальної інфраструктури, екологічної безпеки тощо.

Для регіонів, які мають природні, історичні та організаційно-економічні передумови участі в міжнародному поділі праці, одним із головних напрямів наповнення бюджету є активізація зовнішньоекономічної діяльності та заходи, спрямовані на стимулювання міжнародної торгівлі, пошук новітніх технологій та додаткових фінансових ресурсів. На сьогодні, хоч і спостерігаються позитивні тенденції в цьому напрямі (часткове скорочення імпорту, зниження відсотка бартеризації виконання угод, налагодження контактів з новими партнерами), залишаються невикористаними ще значні резерви. Постала гостра потреба пошуку таких форм міжнародного співробітництва, які доповнювали б

8

державні контакти і найбільше враховували специфіку регіонів, розділених державними кордонами, сприяли б пом’якшенню наслідків розмежування кордонами через спільне вирішення соціально-економічних проблем. Найбільш дійовою та оптимальною формою прикордонних зв’язків, успішно випробуваною на європейському континенті, є єврорегіональна модель співпраці на принципах добровільності, децентралізації та самоврядування. З огляду на це в деяких регіонах місцеві органи влади ініціюють створення транскордонних об’єднань, усвідомлюючи, що тільки спільні дії, збереження і зміцнення добросусідських і дружніх відносин, взаємна відкритість можуть гарантувати гармонійний розвиток територій.

Під час переходу до ринкових форм господарювання на місцевому рівні виникає безліч проблем: удосконалення економічних відносин держави і регіонів; регулювання регіональних процесів забезпечення самофінансування розвитку територіальних утворень за браком природної сировини та інших економічних ресурсів, які теж мають бути об’єктом ринкових відносин; вироблення чітких методик визначення їх вартості, нормативної бази користування територіальними природно-сировинними чинниками виробництва, знеособленість, нічийність перших і розшарування та численність других. Тому найважливішим є механізм формування і функціонування регіонального комплексу, а також системи керування ним.

Поспішність щодо забезпечення економічної самостійності регіонів без відповідного правового поля насправді не так відбиває прагнення до оптимального використання територіальних ресурсів і резервів для плідної роботи суб’єктів господарювання, як має політичний характер. Традиційне розуміння завдань та інтересів регіональних ланок не варто зводити до того, що вони — конкретизація народногосподарських цілей стосовно місцевих умов. Такий територіальний підхід практично закріплює за регіонами роль пасивного спостерігача соціально-економічних процесів, що відбуваються на цій території.

Досить простий механізм пов’язування виробничого внеску регіону з ресурсами полягає в тому, що самостійно поставлена мета співвідноситься з

9

власними результатами господарської діяльності. Таке просте рішення могло би базуватися на тому, що економічну категорію «регіон» у системі політичної економії можна визначити як частину народного господарства, що виокремилась у країні, у якій здійснюється цикл суспільного відтворення за фазами, головними чинниками та результатами, але така позиція фактично ототожнює регіональну економіку із замкнутим автократичним господарством.

Головна характеристика регіонального господарства сьогодні — це рівень демократизму і відкритість регіональної економіки, функціонування її як підсистеми народного господарства, а незавершений (додатковий) характер регіонального виробництва треба розглядати як елемент єдиної економіки країни. У сучасних відносинах регіональні ланки суспільного відтворення реалізують не тільки локальні взаємозв’язки, а й взаємозв’язки відтворення на рівні всього народного господарства.

Зауважимо, що господарсько-фінансову самостійність регіональних суб’єктів не може бути введено лише ухваленням закону, постанови чи іншого нормативного акта. Передовсім, тут має бути витримано логічну послідовність та реалізовано всі етапи процесу. Навряд чи правомірний перехід областей на повну економічну незалежність, коли не тільки не створено господарсько- фінансових умов їхньої самостійності, а й навіть немає чітко розробленої концепції ринкової самостійності територій, що дала би змогу використовувати промислово-сировинний потенціал певної території, створити матеріально- фінансові можливості для реальної участі в територіальному відтворювальному процесі.

Завдяки діяльності людей на конкретній території об’єктивно створюється відносно відособлений комплекс, що набуває статусу самостійного економічного суб’єкта з усіма необхідними атрибутами господарської організації та встановленням регіонального економічного порядку. Теоретично і практично з урахуванням конкретного стану економіки регіонів мають відбуватися зміни в механізмі регулювання. Вони пов’язані з розвитком матеріально-технічної, виробничо-соціальної інфраструктур регіонів, адже за своєю географічною і соціально-економічною структурою регіон — це

10