Тема7-Доба бароко та її особливості в Україні

Європейська культура другої по­ловини XVII—XVIII ст. розвивалась під безпосереднім впливом Ан­глійської буржуазної революції як прямої попередниці Французької революції 1789 р^, з якою тісно пов'язано встановлення буржуазного ладу на Європейському континенті. Англійський конституційний режим, філософія і політичні ідеї часу Англійської революції і післяреволюцій­ної буржуазної Англії послужили тим відправним пунктом, з якого почала розвиватися передреволюційна ідеологія в країнах конти­нентальної Європи. Особливо це позначилось на історії Франції XVIII ст. Французьке просвітительство XVIII ст., яке виробило фак­тично програму для наступної революції у Франції, наочно демонструє ідейну наступність і спорідненість з англійською революційною думкою

Період другої половини XVII—XVIII ст. став переломним момен­том в історії України, мав неабиякий вплив на країни Центральної і Східної Європи. У цей час відбулася визвольна війна, склалася держав­ність українського народу, гетьманщина. Український народ здобув ряд видатних перемог над польсько-шляхетськими військами, визволив більшу частину України й ще раз підтвердив своє право на незалежність. Пов­стання 1648 р. стало не лише одним з найбільших катаклізмів україн­ської історії, а й сприяло відродженню українського народу, його куль­тури. Патріотичне піднесення й почуття гордості після славних перемог козацького війська, участь у війні вихідців з усіх українських земель, козацькі походи, величезні переміщення населення — все це сприяло і культурній інтеграції різних регіонів.

7.1. Західноєвропейська культура ХVІІ-ХVІІІ ст.

Тенденція культурного розвитку, започатковані в часи Ренесансу і Реформації, знайшли своє продовження у XVII—XVIII ст. Для XVII ст. притаманними були розвиток мануфактури і бурхливі процеси первісного нагромадження капіталу. Одночасно в політичному житті завершувався процес формування великих національних держав на ос­нові абсолютистських монархій. З останнім було пов'язано зростання національних особливостей культурного життя, в авангарді якого були Італія, Іспанія, Фландрія, Голландія, Франція.

Культурний розвиток кожної європейської країни набув своїх, ли­ше їм притаманних рис. Проте наявність спільних рис у культурному розвитку окремих держав Європи дає змогу розглядати культуру Ново­го часу як відносно стійку систему культурних цінностей, норм і принци­пів духовно-практичного осмислення світу. Системоутворюючим чин­ником цієї культури стали світоглядні ідеї, започатковані науковою ре­волюцією XVI—XVII ст.

Формування нових світоглядних орієнтирів було пов'зано не лише із загальною атмосферою епохи, а й з бурхливим розвитком природничих наук і філософії. В результаті прогресу природничих наук і математики виробляється механіко-математичне уявлення про природу. Воно най­більш повно виражено в класичній праці І. Ньютона «Математичні на­чала натуральної філософії» (1687). "У світлі відкриття ним закону всесвітнього тяжіння нова картина світу постала у своїй відносній за­вершеності та однозначності. Вона вивільнилася від релігійних догм і формувалася лише на експериментальних даних та математичних мето­дах розробки їх.

Філософське обгрунтування різних форм пізнавальної діяльності було реалізовано в XVII—XVIII ст. у рамках двох суперечливих напря­мів — раціоналізму та емпіризму. Якщо раціоналізм визнає джерелом розум, то емпіризм — чуттєвий досвід.

Для раціоналістів сумнів є передумовою всякого мислення, яке, в свою чергу, надає людському існуванню справжнього сенсу. Раціона­лізм вбачав у розумінні здатність істинно осмислити існуючу реальність і не допускав можливості одержання хибних знань внаслідок пізнаваль­ної діяльності. Якщо розум помиляється, то лише через емоції та волю. В контексті раціоналізму можна виділити дуалізм Рене Декарта (1596— 1650), пантеїстичний монізм Бенедикта Спінози (1632—1677) і об'єк­тивний ідеалізм Готфріда Вільгельма Лейбніца (1646—1716). Основи емпіризму були закладені Френсісом Беконом (1561—1626), який вва­жав почуття недостатнім і ненадійним джерелом знань. Тому завдання науки він вбачав у її здатності застосувати раціональний метод до чуттє­вих даних. Отже, становлення раціоналістичного світогляду в контексті розвитку експериментального природознавства і філософії було, безу­мовно, видатним досягненням у культурному процесі Нового часу.

Велике значення в художньому освоєнні дійсності XVII—XVIII ст. мало мистецтво.

Образотворче мистецтво та архітектура. Епоха бароко (від італ. bагоссо) — вибагливий, химерний) настала після глибокої духовної кризи, зумовленої Реформацією і розколом церков. Для цього стилю характерний своєрідний погляд на людину і світ — як на величезний театр, де кожний виконує свою роль. Заспокійливий і врівноваженій картині буття, створеній культурою Відродження, протистояла картина бурхливого, збентеженого, патетичного, драматичного світу, який постав у суперечливій динаміці та «відкритості» для будь-яких змін.

Епоха бароко була започаткована в Італії і пов'язана з певним по­верненням до середньовічної культурної традиції. Це відбувалося в країні, де ревно зберігалися багаті традиції Відродження. Виникає ком­плекс явищ і тенденцій у культурному житті, який називають бароковим мідієвизмом. Певною мірою відбувається реставрація впливу релігії на культуру, відроджуються забуті духовні жанри в літературі.

Прийшовши на зміну культурі Відродження, бароко відкрило нові можливості для розвитку мистецтва, що особливо виявилось у» створенні грандіозних міських і паркових ансамблів. У практиці містобудування сформувались тип площі, простір і забудова, які підпорядковувались одній монументальній споруді як композиційній домінанті. Внаслідок цього площа перетворювалась на своєрідний відкритий вестибюль перед хра­мом. Найкраще таке завдання вирішив італійський скульптор Джованні Берніні (1598—1680), коли споруджував колонаду св. Петра в Римі.

Характерним для світської архітектури бароко є подальший розви­ток міського палацу. Цікавим зразком цього типу будівель є палаццо Каріньяно в Турині, який спорудив великий майстер пізнього бароко архітектор і математик Гваріано Гваріні. Привертає увагу фасад цього палацу з ефективно вигнутою центральною частиною, увінчаною склад­ним криволінійним фронтоном і прикрашений оригінальними скульптур­ними оздобами в центрі. Взятий загалом фасад справляє враження насиченої і вишуканої архітектурної декорації.

Динамізм скульптури бароко, на відміну від ренесансної скульптури спокою, викликає не оптимістичне відчуття могутності, величі, можливо­стей людини, а захоплення легкістю, витонченістю, якоюсь нереальністю, неземною привабливістю. Якщо митці класичної Греції та епохи Від­родження зображували богів олюдненими, то в італійського скульптора Берніні вони залишаються богами. В його скульптурній групі «Аполлон і Дафна» відчувається ілюзія польоту, проте якогось незвичайного, май­же нереального, казкового.

Одним із цікавих розділів барокової скульптури був портрет. На­самперед це були роботи, образне втілення яких не виходило за межі однобічно витлумаченої урочистості станової приналежності. Проте і серед них було чимало яскравих і виразних образів (портрети герцога моденського Франціско д'Єсте та Людовика XVI, виконані Берніні). Видатними представниками бароко у живопису були італієць Мерізі да Караваджо (1573—1610) і фламандець Пітер Пауел Рубенс (1577— 1640). М. Караваджо розробив прийом так званого нічного освітлення, завдяки чому добивався різних контрастів світла і тіні. Творчості Рубенса властивий високий гуманістичний пафос (наприклад, картини «Підняття хреста» і «Вакханалія»). Майстерне використання контрастів світла і тіні перетворювало картини в наповнений динамікою живописний по­тік. Повною мірою це знайшло виявлення у творах Антоніса Ван-Дейка (1599—1641) «Св. Мартін і жебраки», «Самсон і Даліла», Дієго Веласкеса (1599—1660) «Здача Бреди» та «Венера з дзеркалом».

Значне місце у світській скульптурі епохи бароко посідали статуї для міських фонтанів (фонтан Треві у Римі) та садово-паркова плас­тика.

Література і музика бароко, надихаючись ідеєю розуму, продовжу­вали традиції Відродження. Проте їх віра в прогрес була багато в чому суперечливою. Людина — піщинка в нескінченному Всесвіті, а її життя сповнене трагічних випадковостей. Ця провідна ідея літератури бароко знайшла своє втілення в творчості іспанського поета Гонгори-і-Арготе (1561—1627) (поема «Поліфем»), італійського поета Маріно Джамбаттіста (1569—1625) (поема «Адоніс»), у драмах іспанця Кальдерона та багатьох інших літераторів XVII—XVIII ст. Усіх їх поєднувала спільність світовідчуття, яке іноді називають «трагічним гуманізмом». Це поняття досить вдало відображало сутність внутрішньої суперечли­вості епохи бароко.

Значні плоди ця суперечливість матеріального і духовного, спокою і екстазу принесла в музиці. Остання — це змога виразити складність і збентеженість почуттів, занурення в душевні переживання, молитвені бла­гання, всепрощення і екстатичні емоційні вибухи, адже значна частина інструментальної музики мала релігійний характер. Поряд із цим у річищі бароко виник новий музичний жанр — опера, батьківщиною якої є Флоренція. Тут на рубежі XVI—XVII ст. створюються перші «драми з музикою». Найвидатнішим оперним композитором першого століття її існування був Клаудіо Монтеверді (1567—1643). Його опера «Ор-фей» (1607) викликає інтерес і в наш час. Багатство та розкіш декора­цій, умовність сюжету, вишуканість костюмів — усі ці ознаки опери як типового барокового мистецтва поєднувалися в ній з побутовими сцена­ми та народними танцями. Це була характерна для бароко гра на контрастах.

Західноєвропейська культура бароко мала великий, проте неодно­значний вплив на культурний розвій країн Центральної та Схід­ної Європи, зокрема України. Проте в цих країнах бароко зазнало суттєвих змін, сприйняло духовні, ідеологічні та національні особливості народів, що тут проживали, тонко відбило нюанси національного світосприйняття і національного світогляду. В Україні бароко стало потужною духовною течією, що охопила всі царини культурної діяльності та увійшла до історії світового мистецтва під назвою українське бароко.

7.2. Українська культура другої половини XVII—XVIII ст.

Освіта. У другій половині XVII—XVIII ст. освіта, наука і друкар­ство на Правобережній, Лівобережній і Слобідській Україні розвивалися в різних умовах. На Правобережній Україні чисельність православної шляхти меншає, а міщанство втрачає своє значення. У зв’язку з цим православні братські школи, які виникли при церквах у XI—XII ст., на цих землях поволі занепадають і зникають. На їх місці з'являються уніатські школи, що були в руках ордену Василіан, за характером зовсім інші по­рівняно з братськими школами.

Шкільна діяльність Василіан набуває значного поширення з утворен­ням в Польсько-Литовській державі Едукаційної комісії (1773) — першого в Європі міністерства народної освіти. Ця комісія здійснила реформу шкільної справи, виробила однорідний шкільний статут і надала школам грошову допомогу. Крім того, Едукащйна комісія заснувала для Василіан і нові школи (наприклад, у Каневі 1/86 р.). Та коли в братсь­ких школах XVI і XVII ст. панував демократичний дух, то василіанські школи були призначені лише для молоді шляхетського походження й виховували її у католицькому та польському національному дусі. Держав­ний, спільний для всіх статут, державна допомога і контроль представників уряду (візитаторів) ставили василіанські школи в цілком нове положення й надавали їм державницького характеру, далекого від того, коли школи були в руках церкви.

На Лівобережжі, в Києві і Слобожанщині існували тільки православні школи. Найголовніше місце серед них належало Києво-Могилянській школі. В 1701 р. за царським указом вона одержала титул і права академії і стала називатися Київською академією. Про її становище дбали київські митрополити.

Особливо піклувався про Київську академію Рафаїл Заборовський, який реставрував її будинок, а найталановитіших студентів посилав до німецьких університетів для підготовки до професорської діяльності. Кращі випускники, як Георгій Щербацький, Степан Яворський, Георгій Кониський, після Німеччини, привносили в академію нові методи та напрями в науці.

Тут працювали видатні вчені, письменники, митці Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Варлаам Ясинський, Дмитро Туптало, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та ін. Авторитет Київської академії був надзвичайно високим. Професорів і талановитих студентів запро­шували для піднесення освіти та культури в інші слов'янські країни, особливо в Росію. Першим, хто переїхав до Москви, був Єпіфаній Славинецький — один з найвидатніших учених того часу. Він був автором греко-слов'янського Лексикону, словника малозрозумілих слів у Святому Письмі, викладачем у патріаршій школі. Вихованець і діяч Київської академії Симеон Полоцький (за походженням білорус) в 1664 р. на запрошення царя Олексія Михайловича переїхав до Мос­кви, де став засновником слов'яно-греко-латинської академії. Був він також вчителем царських дітей. Визначний проповідник, автор «Четьї Мінеї» з 1701 р. був ігуменом різних монастирів, а з 1702 р. — ростов­ським митрополитом. Після смерті московський синод визнав його свя­тим. Вихованець і викладач Київської академії Стефан Яворський, родом з Галичини, був протектором московської слов'яно-греко-латинської академії, 1700 р. — митрополитом. Професор риторики та піїтики в Київській академії Феофан Прокопович мав великі заслуги у реформаторській діяльності Петра І, фактично очолював російську православну церкву. Вихованці Київської академії були організаторами майже всіх духовних училищ Росії — в Москві, Архангельську, В'ятці, Рязані, Суздалі та в інших містах. Уже сама належність до української національності була певним атестатом для обіймання високої посади в Москві*.

У другій половині XVII ст. — першій половині XVIII ст. відчувався дуже сильний вплив української думки, літератури і взагалі культури на російське суспільство, в яке вони внесли нові ідеї і нові погляди в церков­но-релігійній, педагогічній і літературній справах. Мабуть цей вплив укра­їнських діячів на процес європеїзації московської культури був не до смаку московському духовенству, яке писало на них доноси цареві.

Деяких українських учених запрошували до Сербії (М. Козачинсь-кого) та до Молдавії (П. Величковського).

Крім академії у Києві були ще школи на Лівобережжі, засновані представниками церковної влади на зразок київської. Так, архієпис­коп Лазар Баранович засновує школу в Новгород-Сіверському, яку в 1689 р. було перенесено до Чернігова. В 1727 р. білгородський єпископ Єпіфаній Тихорський, якому в церковних справах підлягала Слобідська Україна, засновує Харківську колегію, яку нерідко називали академією. До відкриття Харківського університету (1805) це був го­ловний освітній центр Слобожанщини.

Викладачем тут був Григорій Савич Сковорода (1722—1794), який висло­вив свої погляди на виховання в трактаті «Благодарний Еродій» (1787). Він був одним з найвидатніших українських педагогів, філософів і письменників. Сковоро­да пише свої твори у вигляді діалогів, в яких проповідує глибокий антропологізм як основу філософської концепції. Людина, на його погляд, є головним ключем до розв'язання найважливіших загадок життя, а самопізнання — основним засобом досягнення цієї мети. Згідно з його поглядом, людина — це мікрокосмос, малий світ, в якому наче в дзеркалі відбивається великий світ. Отже, щоб пізнати Всесвіт, треба йти від самопізнання, і тому Сковорода ставив на чолі свого вчення девіз Сократа: «Пізнай самого себе». Ідеями внутрішнього щастя, самовдоволення пройняті як філософські праці Сковороди («Діалог, или разглагол о древнем мирь; «Наркісс. Разговор о том: узнай себе»; «Разговор пяти путников о истинном щастии в жизни» тощо), так і літературні твори («Байки Харківські», «Вбогий жайворо­нок», або «Сад божественних пісень»). «Світ ловив мене, та не впіймав» — такі слова заповідав Сковорода вибити на своєму надмогильнику. Справді, далекими від життєвої суті були думки і саме життя цього мандрівного «старця», проте тим чистішими і переконливішими були ідеали, які він сіяв в український чорнозем напередодні відродження.

У 1738 р. в Переяславі єпископ Арсеній Берл відкриває семінарію, що у XVIII ст. стала освітнім центром Полтавщини, Тут Г. Сковорода розпочав свою педагогічну діяльність. У Полтаві було відкрито слов'ян­ську семінарію, в 1786 р. переведено до Катеринослава. Вона обслуго­вувала землі колишнього Запоріжжя. З неї вийшов І. Котляревський. Ці школи були організовані на зразок Київської академії.

Головним джерелом для утримання цих шкіл були монастирські ма­єтки. Тому політика відібрання земельних маєтків в українських мо­настирів, проведена Катериною II в 1786 р., була сильним ударом для українських шкіл. Згодом ці школи втратили своє попереднє значення.

Централістська політика Катерини II знищила й народну нижчу школу на Лівобережжі. Щодо початкової освіти народних мас, то ця політика мала ще гірші наслідки, ніж щодо академій.

Додержуючись своєї історичної традиції, українське населення Лі­не »6ережжя з власної ініціативи й на власні кошти заснувало і утримува­ло школи для навчання дітей. У тих місцевостях, де населення жило по хуторах, дітей вчили «мандрівні дяки». Майже в кожному селі був утри­муваний на кошти громади шпиталь, де жили старі, вбогі та немічні люди іі сироти, яких учили в школі.

Ревізійні полкові книги показують, що в 1740—1748 рр. на тери­торії 7 полків старої України — Ніжинського, Лубенського, Черні­гівського, Переяславського, Полтавського, Прилуцького і Миргород­ського — було 866 шкіл, тобто на кожну тисячу душ населення при­падало по одній школі. Водночас на Слобожанщині на 2500 душ була одна школа.

Отже, шкіл було досить. В 1768 р. на території Чернігівського, І (Гродненського та Сосницького повітів були 134 школи, і одна припадала на 746 душ населення, а уже в 1875 р. на тій самій території було тільки 52 школи, а кожна школа припадала на 6750 душ населення*.

Високому рівню освіти в Східній Україні, і насамперед в Гетьманщині другої половини XVII ст., не відповідали освіта і шкільництво в захід­ноукраїнських землях. Саме в цей період, через несприятливі обставини, припиняють своє існування більшість церковних братств у Галичині, що призвело до занепаду шкільництва. Так припинило свою навчально-виховну діяльність Львівське братство. Продовжували існувати в Гали­чині і на Правобережній Україні єзуїтські колегії, де в основному вчили польської та латинської мов і вся ідеологія була просякнута войовни­чим католицизмом. Саме таке завдання мав відкритий на базі колиш­ньої єзуїтської колегії Львівський університет (1784).

Друкарська справа. У ті часи культурно-освітніми установами бу­ли друкарні, що разом із школою стояли на варті національного руху. Школа й друкарня доповнювали одна одну. Очолювали друкарні висо­коосвічені люди. Перші українські друкарні видавали книжки переважно слов'янською мовою, але було чимало книжок польською і латинською мовами.

Найвідомішою в Україні в середині XVII ст. була Львівська братська друкарня, яка мала привілеї на виняткове право друкувати книжки. В 1639—1667 рр. працювала друкарня Михайла Сльозки, технічне оформлення якої було кращим, ніж братської друкарні. За­снована у 1687—1688 рр. друкарня Йосипа Шумлянського після ви­ходу двох-трьох книжок припинила своє існування. Ці друкарні не ви­тримали конкуренції з Львівською братською друкарнею. Найдовше працювала друкарня в Уневі (1660—1770), яку перевів зі Львова у 1649 р. А. Жемборський, який згодом став архімандритом унівським.

На початку XVII ст. друкарство поширюється і до Києва, коли архімандрит Києво-Печерського монастиря Єлисей Плетенецький купив стрятинську друкарню і перевів її до Києва. У XVII ст. Києво-Печерська друкарня,, що згуртувала ряд відомих українських учених, перевершила інші друкарні високим технічним виконанням. Були в Києві й інші друкарні, але вони існували недовго.

На Лівобережжі друкарство було запроваджено архієпископом Лазарем Барановичем із заснуванням ним близько 1675 р. у Новго-род-Сіверську друкарні, яку в 1679 р. було переведено до Чернігова. Проте її друкована продукція технічно стояла невисоко й всеукраїнсь­кого значення не мала.

Діяльність Києво-Печерської та Чернігівської друкарень, які випус­кали богослужебні книги і твори тогочасних письменників Інокапія Гізеля, Антонія Радивиловського, Лазара Барановича, Дмитра Туптала та інших авторів, після підпорядкування Київської митрополії мос­ковській патріархії (1686) зазнала переслідувань з боку московських обскурантів. Московським патріархам у київській книжковій продукції не подобались «елінскія і франкскія мудрованія» («грецькі і французькі мудрощі»). В зв'язку з цим на соборі 1690 р. було засуджено твори Симеоиа Полоцького, Петра Могили, Іоаникія Галятовського. За наказом царя і патріарха в Москві було спалено усі книги Кирила Ставровецького (Транквіліона).

Остаточно діяльність Києво-Печерської та Чернігівської друкарень перервалася з відомим указом Петра І, який 5 жовтня 1720 наказав, що «... з огляду на те, що в цих друкарнях: «книги печатают несогласно с великороссийскими печатли... книг никаких, кроме церков­них, прежних изданий не печатать». А для тих книг, що друкувалися, було встановлено сувору цензуру. З того часу Києво-Печерська і Черні­гівська друкарні занепадають, втрачаючи свій український характер.

Друкарство на Поділлі не мало особливого громадського значення, Сю всі друкарні існували там недовго й не були українськими. Так само не відігравало суспільної ролі друкарство на Закарпатті, оскільки випу­щені тут книжки були лише для місцевого вжитку. До того ж ці друкарні не могли розвинутися через релігійні переслідування.

Література. У XVII—XVIII ст. значного розквіту набула україн­ська література. Вона цілком вливається в рамки тодішніх європейської культури і літературної течії — бароко. Останнє набуває на Україні певних своєрідних рис. їх появу зумовили ті самі умови, що і в часи Ренесансу: перевага духовенства серед носіїв літературної творчості та відсутність суто наукових центрів. Брак власної державності або її занепад призвів українську барокову літературу до мовної розбіжності. Поряд з літературою українською або церковною мовою існувало бага­то видань латинською, а також польською мовами.

Найбагатшою за змістом періоду бароко є українська віршована поезія. Насамперед це духовні вірші, призначені для співу. їх темати­ка дуже різноманітна: прославляння Христа та Богородиці, пісні на честь свят (Різдва, Великодня), окремих ікон (наприклад, у «Руні ороше­ному» Д. Туптала, 1680) або святих. Багато пісень із світською темати­кою, зокрема любовних, що зображають різні еротичні переживання, вихваляють кохану жінку, висловлюють жаль з приводу нещасного кохання, і ум за далекою милою тощо. Нарешті, чимало різноманітних пісень політичного або національного змісту: прославляння діячів і героїв, зокрема Сагайдачного, Хмельницького, Мазепи, заклики до єдності. Образ (Юнацького ватажка Станіслава Морозенка, який загинув у 1651 р. в битві з татарами, «голови завзятої», з якого вороги «живцем серце вирва­ли, став улюбленим, за ним «вся Вкраїна плаче». Разом з тим у думах «цінується героїчна боротьба і відвага народних мас, козаків, селян. Погляд народу на Хмельницького як героя, «чия слава не вмре, не поляже», висловлений у народних думах і піснях, знайшов своє подальше відображення в багатьох творах українських письменників.

Кінець XVII — початок XVIII ст. були останнім періодом роз­квіту народних дум та пісень про «козацьку славу». Після народно-визвольної боротьби розвиток дум припиняється. Занепад козацького життя призвів і до занепаду героїчного епосу. Проте самі думи жили в народі довго і були й пізніше популярними.

Менш розвинений був епос. Збереглися вірші про видатні події — битву під Берестечком, під Хотином, оборону Відня. В зображення подій вплетено міркування та виражено почуття.

Досить широко в українському бароко була представлена прозо­ва новела. Сюди відносять багато оповідань оригінальних, переважно релігійного змісту. Це оповідання про святих та їхні чудеса. Зібрав такі оповідання Петро Могила, видав велику збірку «Небо новое» (1665) І. Галятовський. Велике значення мало видання «Патерика Печерського» (1661, 1678, 1702). Монументальну збірку житія святих «Четьї-Мінеї» в 12 частинах уклав Дмитро Туптало (1689, 1695, 1700, 1705).

Улюбленим і новим жанром в українській літературі періо­ду бароко була драма, яка особливого розвитку набула наприкінці XVII — у XVIII ст. Представлений цей жанр видатними письменни­ками Дмитром Тупталом, Феофаном Прокоповичем, Георгієм Кониським та ін. Були драми різдв'яні, великодні, про святих («Про Олексія, чоловіка Божого», 1673, про святу Катерину тощо), на теми моралі («Цар­ство натури людської», 1698), історичні, зокрема з української історії. За період з 1623 по 1795 р. збереглося понад 20 текстів. Надрукована драма «Про Олексія, чоловіка Божого» була дуже популярною, оскіль­ки мала побутові сцени з народного життя.

У літературі бароко значне місце посідають історичні твори. Це літературно оформлені щоденники: борця проти унії Атанасія Филиповича (бл. 1645), записки Якова Марковича, Миколи Ханенка, ав­тобіографія Іллі Турчиновського та ін.

Центральне місце в цій літературі займають так звані «козацькі літо­писи»: «Самовидця» (доведений до 1702 р.), Григорія Грабянки (після 1709 р.), який використовував наукові джерела і писав піднесеним сти­лем, Самійла Величка (закінчений після 1720 р.), що зображував істо­ричні події як повчання сучасникам.

Спроби систематичної обробки української історії з найдавніших часів можна простежити в «Синопсисі» (1674), в «Густинському літо­писі» (1670), у «Хроніці» Т. Сафоновича (167/), в «Обширному синоп­сисі руському» П. Кохановського (1682). У 1674 р. випущено перший підручник історії — відомий «Синопсис» Гізеля.

Українська барокова література мала значний вплив за межами України, передусім на східних і південних слов'ян. Московська література другої половини XVII — початку XVIII ст. майже цілком залежала від української. Українська тематика вливається до польської літератури, українські герої або українські теми зу­стрічаються в хорватській та латино-слов'янській літературі.