Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

Тема6-Європейське Відродження та Українська культура

.doc
Скачиваний:
9
Добавлен:
12.02.2016
Размер:
3.14 Mб
Скачать

Культура європейського середньо­віччя охоплює більше ніж 12-столітній відрізок важкого і надзвичайно складного шляху, пройденого народами цього регіону. Саме в епоху середньовіччя були суттєво розширені горизонти європейської культу­ри, сформувалась історико-культурна єдність Європи, утверДились жит­тєздатні нації і держави, склались сучасні європейські мови, з'явились твори, що збагатили історію світової культури, досягнуто значних нау­ково-технічних успіхів. Складовою і невід ємною частиною духовного розвитку Європи в середні віки є українська культура польсько-литовської доби.

6.1. Епоха Відродження — важливий етап у культурному розвитку Європи

Рубежем між середньовіччям і Новим часом у вітчизняній історіо­графії вважається перша буржуазна революція загальноєвропейського значення — Англійська революція 1640—1660 рр., а також закінчення першої загальноєвропейської Тридцятирічної війни (1648).

Якщо раннє середньовіччя історики іноді називають «темними ві­ками», то найбільш характерним явищем культури розвиненого і піз­нього середньовіччя вважають виникнення культури Відродження, що охоплює в Європі період від 40-х років XIV ст. до перших десяти­річ XVII ст.

Відмінною рисою культури Відродження були її світський, антикле­рикальний характер, духовне оновлення, звернення до культурної спад­щини античності , ніби її «відродження» (звідси і його назва у францу­зькій мові — «Ренесанс»)*. Ставлення діячів нової культури до «се­редньовічного варварства» було негативним. За своєю суттю культура Відродження є культурою перехідної епохи від феодального ладу до капіталістичного. Творцями ренесансної культури були вихідці з най­різноманітніших соціальних верств, а її досягнення в гуманітарних і природничих знаннях, літературі, мистецтві стали здобутками всього суспільства. Ідейною основою культури Відродження був гуманізм (від лат. humanus — людський, людяний).

Філософія Відродження. На противагу феодальній ідеології, в ос­нові якої був лише Бог, гуманістична філософія акцентує свою увагу на людині, на її утвердженні в сьогоденні, на свободі й освіченості особи­стості. Іншими словами, це демократичний світсько-раціоналістичний світогляд, що вивільняє свідомість людини від станових, корпоративних та церковно-схоластичних пут, сприяє розкриттю творчих людських можливостей, активній діяльності в ім'я щастя на Землі. Окремі елемен­ти гуманістичної думки були вже в творчості італійського поета і мис­лителя флорентійця Дайте Аліг'єрі (1265—1321). Його поетико-світоглядний синтез — «Божественна комедія» — несе в собі прозріння наступної культурно-історичної епохи. Проте справжнім засновником гуманізму і ренесансної літератури став поет Франческо Петрарка (1304—1374). Він розвивав гуманістичні ідеї в ліричних віршах (1341 р. увінчаний в Римі лавровим вінком як найвидатніший поет Італії), в латинських прозаїчних творах, трактатах, численних листах. Одним з центральних в етиці Петрарки було поняття «гуманітас» (від лат.humanitas» — людська природа, духовна культура). Воно стало основою побудови нової культури, що дала сильний поштовх роз­витку гуманітарних знань (особливо етики), звідси і термін «гуманізм» (з XIX ст.). Петрарка кинув виклик схоластиці , він критикував п структуру, недостатню увагу до проблем людини, підпорядкованість тео­логії. Отже, програма становлення нової культури в головних рисах була накреслена Петраркою. її розробку завершили його друзі і по­слідовники — Джованні Боккаччо (1313—1375) і Колюччо Салютаті (1331—1406), творчістю якого закінчується етап раннього гума­нізму в Італії.

У кінці XV — першій третині XVI ст. гуманізм набув характеру широкого суспільного руху, що охопив більшу частину Західної і Цен­тральної Європи. Слідом за Італією його успіхи чітко проявились у Нідерландах, Німеччині, Угорщині, Франції, його ідеї проникли в сере­довище вчених Англії, Іспанії і Португалії, поступово утверджувались у Польщі й інших слов'янських країнах, частково зачепили країни Скан­динавії. Зміцнювалось міжнародне співробітництво гуманістів, що сприяло утворенню «республіки вчених», главою якої був Еразм Роттердамський (1469—1536). Він жив і працював у Нідерландах, Франції, Англії, Італії, Німеччині. В його творчості знайшли відображення характерні особливості німецького гуманізму, що був ідеологією прогресивних прошарків німецьких міст. У сатиричній літературі XVI ст. провідне місце займають такі твори Еразма, як «Похвала Глупості», «Домашні бесіди» тощо.

Європейському гуманізму були притаманні численні напрями. Його ідеологія мала широку соціальну платформу, але основою її були прин­ципи, які визнавала більшість гуманістів. Отже, утвердившись як ціліс­ний світогляд, гуманізм став важливим чинником розвитку всієї рене­сансної культури.

Окремо слід зазначити, що гуманізм завжди мав натурфілософські тенденції.

Людина і природа, співвідношення природи і Бога — предмети по­стійного осмислення в епоху Відродження. В розвитку ренесансного світогляду провідну роль відігравав флорентійський неоплатонізм (осно­воположник — видатний гуманіст-філософ із Флоренції Марсіліо Фічіно (1433—1499). Ідеалістична філософія Платона, зокрема його вчення про всесущність Бога, про «світову душу», розчленовану в приро­ді, була взята на озброєння гуманістами. В їх переробці вона сприяла розвитку пантеїстичних уявлень (ототожнення Бога, природи і всесвіту) за своєю суттю антицерковних і антисхоластичних. Зокрема, характер­ними для філософії епохи Відродження були погляди Джордано Бруно (1548—1600), який створив одну з найрадикальніших і послідовніших пантеїстичних систем.

Неоплатоністи, безперечно, зробили значний внесок в утвердження філософського вільнодумства. Проте ключ до пізнання істини вони шукали в піфагорійській теорії чисел, кабалістиці (віра в те, що з допо­могою спеціальних ритуалів і молитв людина може активно втручатись у божественно-космічний процес), а не в досліді .

Наука епохи Відродження. Новий метод науки на рубежі XV і АVI ст. запропонував італійський учений, живописець, скульптор, ар­хітектор, інженер Леонардо да Вінчі (1452—1519). Він широко вико­ристовував метод наукового дослідження, закликав до міцного зв'язку науки з життям. Йому належить відомий афоризм: «Наука — полково­дець, практика — солдати».

Ідеї Леонардо да Вінчі щодо пізнання світу набули подальшого розвитку в працях інших учених, зокрема в творі, який створив англій­ський гуманіст Френсіс Бекон (1561—1626) «Новий органон». Бекон стверджував, що відчуття людини є головним джерелом його знань, а наука повинна бути дослідною. Він обгрунтував індуктивний метод ра­ціонального пізнання, основними компонентами якого були: індукція, ана­ліз, порівняння, спостереження, експеримент.

Внаслідок цих та інших пошуків нових методів пізнання в епоху Від­родження значних успіхів досягло природознавство. Зокрема, зроблено видатні наукові відкриття в галузі географії (Великі географічні від­криття), в галузі так званої нової астрономії (розробка Коперником вчення про геліоцентричну систему світу і його підтвердження в працях датського астронома Браге, німецького вченого Кеплера, італійця Галіо Галілея). Великий крок уперед зробили фізика, математика, на­громаджувались нові знання в хімії, біології, геології, медицині, меха­ніці тощо! Слід зазначити, що наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. було винайдено телескоп, мікроскоп, гідрометр, ртутні барометр і термометр, вдосконалено компас і годинник. Безперечні досягнення анатомії людини. Чудові анатомічні етюди залишив потомкам Леонардо да Вінчі. Везалій виклав результати своїх анатомічних дослідів у книзі «Про будову людського тіла». Теорію кровообігу створювали іспан­ський лікар Мігель Сервет і англійський дослідник Уїльям Гарвей.

Серед гуманітарних наук провідне місце, як уже зазначалося, належа­ло етиці, в якій склалась цілісна гуманістична концепція людини, віль­ного творця своєї долі. В органічній єдності з етикою складались соці­ально-політичні концепції гуманізму. їх об'єднував основний принцип: вдосконалення людини і суспільства взаємообумовлені. Критичне став­лення до феодальних, а потім і ранньокапіталістичних порядків сприяло виникненню багатьох соціально-утопічних учень. Нові уявлення про соціальну справедливість, наприклад, знайшли яскраве відображення в «Утопії» Томаса Мора і «Місті Сонця» Томмазо Кампанелли. Ці твори мали великий вплив на подальший розвиток суспільної думки.

У поширенні природничих і гуманітарних знань, розвитку освіти взагалі значну роль відігравали університети, що виникли в Європі ще в XIII ст. Гуманістичний рух кінця XV — початку XVI ст. частково проник до університетів і зробив їх на деякий час центрами передових ідей. Іноді гуманісти засновували свої навчальні заклади. Так, в 1530 р. у Парижі було засновано гуманістичну школу — Колеж де Франс на противагу Сорбоні, де великий вплив мали теологи богословського фа­культету. Характерним для пізнього середньовіччя є виникнення доб­ровільних товариств-академій, які згодом перетворились у справжні на­укові центри.

Мистецтво та література Ренесансу. Гуманістичний ідеал людини знайшов яскраве втілення в ренесансному мистецтві, яке, в свою чергу, збагатило цей ідеал художніми засобами. Цей період характеризується появою стилю епохи — ренесансного реалізму, в рамках якого виникло чимало індивідуальних манер і художніх шкіл. Для ренесансного реа­лізму властиві світськість, глибокий інтерес до людини і природи, прав­диве їх зображення, виразність і пластичність образів, уявлення про красу як гармонію.

Зокрема, основу ренесансного стилю в архітектурі заклали видатні зодчі Брунеллескі, Альберті, Брамате, Палладіо (Італія), Леско, Делорм (Франція), які приділяли велику увагу світським спорудам. Досконалість пропорцій, простота фасадів, просторі інтер'єри — харак­терні риси нового архітектурного стилю, який не пригнічував людину, а, навпаки, звеличував її.

Основоположником живопису епохи Відродження вважають італій­ського художника Мазаччо (1401—1428). Проте найблискучішим періодом ренесансного образотворчого мистецтва є Високе Відродження (перша третина XVI ст.). Саме в цей час мистецтво досягло своїх вершин у творчості Леонардо да Вінчі (фреска «Таємна вечеря», портрет Мони Лізи тощо), Рафаеля (розписи у Ватикані,«Сікстинська Мадон­на» та ін.), Мікеланджело (статуя Давида, фрески в Сікстинській капелі та ін.). Значний внесок у розвиток живопису епохи Відродження зро­били також художники Джорджоне, Тіціаи, Веронезе, Тінторетто (Італія); Ян ван Ейк, Рогір вам дер Вейден, Пітер Брейгель (Нідер­ланди); Дюрер, Нітхардт, Хольбейн (Німеччина); Фуке, Гужон, Клуе (Франція) та ін. Вони послідовно домагались художнього відо­браження всього багатства дійсності — передачі об'єму, простору, світла, зображення людської фігури і реального середовища — інтер єра, пей­зажу.

Ідеї гуманізму знайшли широке відображення і в літературі епохи Відродження. Було створено такі пам'ятки світової культури, як роман «Гаргантюа і Пантагрюель» французького письменника Франсуа Раб-ле (1494—1553); п'єси і сонети англійського гуманіста Уільяма Шекспира (1564—1616); роман «Дон Кіхот» іспанського письменника Мігеля Сервантеса (1547—1616), які органічно поєднали в собі інтерес до античності із зверненням до народної культури, пафос комічного з тра­гізмом буття. Сонети Петрарки, новели Боккаччо, героїчні поеми Аріосто, Тассо (Італія), антиклерикальна сатира (Еразм Роттердамський та ін.) в різних жанрах, індивідуальних формах і національних варіантах втілю­вали ідеї Відродження.

Гуманістичні мотиви проникають і в музику цієї епохи. Зокрема, розвиваються вокальна й інструментальна поліфонія, світська музика. Епоха Відродження завершується зародженням нових музичних жан­рів — сольної пісні, кантати, ораторії та опери.

Поширенню знань і піднесенню культури взагалі на всі наступні сто­ліття сприяло відкриття великого історичного значення — винахід кни­годрукування, яке здійснив німецький майстер Иоганн Гутенберг (бл. 1445). Вже в XVI ст. книгодрукування зробило великі успіхи в Європі'. Центрами його були Базель, Венеція, Париж, .Ліон, Лувен, Страс­бург. Друкарні та книжні лавки стали своєрідними центрами культури, навколо них згуртувались гуманісти, письменники-публіцисти, оформлювачі книг. Сприяючи небаченому зростанню інформації, книгодрукування допомагало краще пізнати навколишній світ.

Реформація та її вплив на культурний розвій Європи. Крім ідеології гуманізму і культури Ренесансу на духовне життя Європи ве­ликий вплив мав реформістський рух (названий так, бо під час його на перший план ставилися вимоги реформи католицької церкви і культу). Реформація виросла із середньовічних єресей і проявилась в ідеології таких релігійних віровчень, як лютеранство, цвінгліанство, кальвінізм то­що. Дві перші течії дали ідеологічну зброю широкому громадському рухові в Німеччині і Швейцарії в XVI ст. Кальвінізм, що найбільш послідовно втілив буржуазний характер Реформації, був одним із чин­ників буржуазної Нідерландської революції в XVI ст. і Англійської революції XVII ст.

Після перших поразок, яких завдали владі Реформація і селянсько-плебейські повстання, феодальна реакція з 40-х років XVI ст. перейшла в наступ. Зокрема, католицька церква як ідеологічна основа феодалізму, реорганізувавшись, вела жорстоку боротьбу проти Реформації. Ця полі­тика католицької церкви, яка дістала назву Контрреформації, знайшла яскраве втілення в діяльності Ордену ієзуїтів, у заходах папства із здій­снення рішень Трідентського собору (1545—1563), що заборонив будь-які зміни в догматах і організації католицької церкви. Непримирен­ність Контрреформації і прибічників Реформації завдали значної шкоди передовій науковій думці і вільній творчості. Особливо це проявилось в країнах, де перемогла феодальна реакція, — Італія, Іспанія, Португалія та ін. Теологія і неосхоластика знову завойовували командні висоти в шко­лах та університетах. На вогнищах інквізицій горіли не бажані теологам книги, а нерідко і їх автори, і не лише в католицьких країнах, айв тих, де перемогла Реформація. Однак увесь XVI і початок XVII ст. —^ це самостійний і дуже важливий етап у духовному розвитку Європи. Його успіхи підготували перехід до культури нового часу. Зокрема, кінець XVI — початок XVII ст. ознаменувалися виникненням нового стилю художньої творчості — бароко.

Отже, європейська культура цього періоду, що складалась з багатьох компонентів, пройшла незвичайний і складний шлях розвитку. Саме в кінці доби була розірвана певна духовна єдність континенту, що існувала в середні віки, і було закладено основи для становлення національних культур.

6.2. Українське культурне піднесення

(кінець XV — початок XVII ст.)

Короткий екскурс до епохи Відродження в культурному розвитку Європи має на меті узагальнене відтворення процесів духовного роз­витку націй і держав континенту, невід'ємною складовою частиною яко­го є Україна. Звичайно, становлення і подальше піднесення української національної культури було тісно пов'язане із загальноєвропейськими процесами відродження.

Проте основні особливості розвитку української культури наприкінці XV — початку XVII ст. визначалися надзвичайно складною політич­ною ситуацією на землях України-Русі . Роз'єднання і поділ українсь­ких земель між Литвою, Польщею, Угорщиною, спустошливі напади татарських орд, Люблінська унія (1569) призвели до узаконення націо­нального, соціального та політичного гніту мови й віри. З боку українських селян це викликало масовий протест, що був підтриманий козац­твом: вибухнула хвиля селянсько-козацьких повстань, які очолили Кри-стоф Косинський, Северин Наливайко та інші ватажки. До боротьби включилися міщани і почасти аристократія, духовенство, які стали на захист культури та віри. Цей глибинний супротив українського сус­пільства XVI—XVII ст. ознаменував формування національної са­мосвідомості, перетворення українського народу в українську націю. За М. Грушевським, саме цей процес зумовив перше національно-культурне відродження України. Воно «так сильно, хоч і не надовго, заблисло блиском і політичної мислі , і національного усвідомлення, і розвоєм артистичної творчості, приготувавши ту цікаву своєрідну куль­туру, яка розвинулася особливо там, де на грунті народному творилися певні інтелігентські верстви і сполучили в своїм обіході народні елементи життя з певними вимогами вищої культурності»*.

Освіта і культура України часів Литовського князівства і Речі Посполитої. Культура України настільки глибоко успадкувала від Ки­ївської Русі зразки і традиції високої духовності, що стала еталоном для інтелектуального життя Литви. Українська мова і православна церква отримали в Литві статус державних.

Наприкінці XV — першій половині XVI ст. у Польщі та Литві почалося культурне піднесення завдяки поширенню ідей гуманізму, Від­родження та Реформації в Європі, яке мало вплив на розвиток україн­ської культури. В свою чергу, українська культура справляла вплив на польську.

Освіта та школи в Україні зберігали до кінця XVI ст. форми, дух і традиції часів Київської Русі , яка наслідувала особливості візантійської культури. Центрами освіти були єпархії, монастирі, при яких існували школи. Підручниками були церковні книги, вчителями — духовенство. Освіченість була поширеним в Україні явищем — навчалися всі діти. Вони вивчали азбуку та склади, потім — читання. Молитвам учили за Святим письмом, прищеплювали релігійну свідомість, уміння читати бо­гослужбові книги. Був також буквар, згодом часословець і псалтир. Вчилися церковним співам і письму. Спочатку опановували «Устав» (каліграфічне письмо великими буквами), пізніше «скоропис». Остан­ній сприяв українізації старослов'янської мови. Згодом відбувся поділ на церковну та українську мову, якою писали літературні твори письмен-пики-полемісти.

Після Люблінської унії традиційна освіта в Україні-Русі почала занепадати. Зростала роль латинських шкіл, католицьких навчальних закладів, які були здебільшого закриті для православних. Справу освіти під свою опіку взяли єзуїти (з'явилися у Польщі в 1560 р. для боротьби з реформацією, рішуче виступили проти православної церкви). В 1569— 1570 рр. у Вільно було засновано єзуїтську колегію, добра репутація якої сягнула навіть Волині. Молоді люди, переважно з вищих верств, прагнули вчитися в таких колегіях. Але чужа конфесійна школа від­ривала їх від православної віри (в XV—XVII ст. слово «русин» було рівнозначним слову «православний»). Тому втрата молодою людиною старобатьківської релігії спричинювала й втрату ознак своєї національ­ності. Молодь в таких школах полонізувалася*.

Вищу освіту після закінчення шкіл вихованці одержували в Європі. Зокрема, в Краківському університеті (заснований 1364 р.) здобули освіту 800 українських студентів (впродовж XV—XVI ст.), у тому числі 108 зі Львова, 19 з Городка, 14 з Кам'янець-Подільського, 15 з Дрогоби­ча, 5 з Бродів. Студенти з України вчилися також у Сорбонні, в Болон­ському, Падуанському, Празькому, Гайдельберзькому та інших універси­тетах, в єзуїтських колегіях. Багато хто з них відігравали провідну роль у культурному й національно-державному відродженні кінця XVI — початку XVII ст. Це Плетенецькі, Борецькі, Копистенські, Зизанії, Саковичі, Беринди та ін., які народилися й виросли в умовах польського й католицького засилля в Західній Україні, вчилися в єзуїтських школах.

Українці в Краківському університеті не тільки вчилися, а й ставали професорами, викладали. Так, про Арістотеля розповідав краківським студентам православний князь Андрій Свірський (1488—1489). Про­фесором цього ж університету був Юрій Дрогобич (бл.1450—1494) з Дрогобича, який вчився тут. Згодом він став доктором Болонського університету, викладав астрономію та медицину, був його ректором (1481—1482). Книга Юрія Дрогобича «Прогностична оцінка поточ­ного 1483 р.», що видана латинською мовою у Римі в 1483 р., крім астрології подає наукові відомості з астрономії, метеорології, філософії, економіки, географії.

Павло Русин (Рутенус) із Кросна (бл. 1470—-1517), який завжди підкреслював своє українське походження, закінчив Грайфевальдський університет у Померанії (1499), здобув ступінь магістра вільних мис­тецтв у Кракові (1506), викладав історію римської літератури в Краків­ському університеті. Під його впливом сформувалися польські поети доби Відродження — Ян Дантишек, Ян із Віслиці, Крижштоф Сухтен. Він відредагував для друку збірку сатир латинського поета Персія, що побачила світ у 1508 р. Збірку віршів Павла Русина латинською мовою «Саrmina» видано у Відні (1509). Він тісно спілкувався з угорськими гуманістами, видав панегірик Яна Панонія про італійського гуманіста Гваніно Гваріні (1512), а також комедії Сенеки (1513). У Краків­ському університеті працював деканом філософського факультету Ста­ніслав Біль з Нового Міста, який також підписувався «Рутенус».

У XVI ст. на небосхилі вітчизняної культури зійшла яскрава зір­ка — Станіслав Оріховський (1513 ~ ?). Найвизначніша постать поміж східнослов'янських гуманістів доби Відродження, письменник, мис­литель, тонкий знавець класичної латині, він спізнав славу ще за життя. У Західній Європі його величали «рутенським (українським) Демосфеном», порівнювали з Цицероном. Народився він у Перемишлі. Після школи продовжував освіту у Краківському, а згодом у Віденському універ­ситеті. Після переїзду до Віттенберга (1529) підпав під вплив Мартіна Лютера (основоположник однієї з течій протестантизму) та німецького гуманіста Філіппа Меланхтона. Він слухав лекції в Болонському й Падуанському університетах, вдосконалював освіту в Римі та Венеції. Спілкувався з видатними церковними й державними діячами. Після 17-річного перебування за кордоном повернувся на батьківщину, при­йняв сан священика.

У своїх працях виступав на захист України від турецько-татарських вторгнень, висловлював симпатії до православ'я, залишаючись католи­ком. Його гуманістичний світогляд виявився у ствердженні значення кожної людини, наділеної величчю розуму, свободою волі, що перегуку­ється з поглядами Е. Роттердамського. Станіслав Оріховський повто­рював, що доблесть людини визначається її особистими заслугами. Він звертався до античної спадщини, до особистості давньоримського ора­тора й письменника Цицерона й пояснював славу його силою таланту. «Великий Рим загинув, а Цицерон римський зостався, стоїть і стояти буде до кінця світу завдяки своїм здібностям». Цікаві його погляди на питання етногенезу слов'ян. Вважав, що хвиля слов'янської колонізації вихлюпнулася з Балкан, розлилася по просторах Східно-Європейської рівнини — «від Льодовитого моря» до Дону, Балтійського моря, Кар­пат, територію понад Віслою. Був автором політичних трактатів, широко відомих в Європі, творів «П'ятинаріжник» (1564), «Руські хрещення» (1544), низки публіцистичних памфлетів проти турецької загрози, ві­домих під назвою «Турка» (1543).

Українська школа в ренесансній польській літературі пов'язана з по­етами Миколою Шартинським, Себастьяном Кльоновичем та Шимоном Шимоновичем. Два перших були творцями польського сонета, в яких цитували українські пісні, використовували українські сюжети. Кльонович жив у Львові, добре знав Україну, написав поему «Роксоланія» (1584).

Шимон Шимонович (1558—1629) народився у Львові, закінчив Краківський університет. Написав збірки «Ідилії», «Селянки» та ін. Був організатором Замостської академії, вихованці якої Касіян Сакович, Сільвестр Косів, Ісайя Козловський-Трохимов стали видатними діячами української культури свого часу.

Значним виявом національно-культурного відродження в Україні стало за­снування Острозького культурно-освітнього осередку (кінець XVI — початок XVII ст.). До його складу входила Острозька слов'яно-греко-латинська академія (бл. 1576) — перший навчально-науковий заклад на Сході Європи, що виник у добу поширення протестантських рухів, спрямованих проти католицизму. Акаде­мія вважала своїм завданням скористатися з досягнень західно-європейського шкільництва, але не відходити від засад грецько-східного обряду. Сучасники на­зивали її «храмом муз». Засновником академії був Констянтин Острозький (1526—1608) — воєвода Київський, староста Володимирський, один з найбільших землевласників у Речі Посполитій. Він не став на шлях зради національних інтересів, як це робили інші представники аристократичних верств українського суспільства, які зрікалися свого народу і національної культури.

Виходячи з тенденції об'єднати східну і західну традиції, К. Острозький ви­сунув ідею «священної трійці « мов: грецької, латинської, церковнослов'янської*, відмовившись від гебрейської (єврейської).

У школі окрім мов викладали так звані «науки вільні « або сім мистецтв — граматику, діалектику, риторику, арифметику, геометрію, астрономію, музику. К. Острозький згуртував навколо школи відомих учених з Києва, Львова, Вільно та інших міст, які відігравали значну роль у церковно-громадському й літературному житті свого часу. Ректором став відомий богослов, письменник і педагог Герасим Смотрицький. Поміж учителів були вчені, які здобули освіту в європейських уні­верситетах, — Кирило Лукаріс (з 1594 р. — ректор школи, з 1631 р. — патріарх Царгородський, в 1638 р. повішений турками), архімандрит Никифор, а також Іван Княгинський, Василь Суразький, Дем'ян Наливайко (брат Северина), Тимо­фій Михайлович Мотовило.

Примикав до гуртка доктор філософії і медицини, професор Краківського уні­верситету Ян Лясота (поляк), який за протест проти календарної реформи папи був виключений із професорської корпорації і знайшов притулок в Острозі.

Школа виховала таких відомих діячів України, як учений і письменник Ме-летій Смотрицький, Захарій Копистенський, Іов Борецький, гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, Іов Княгинецький. Школі належить визначна роль в історії національної освіти, культури. 3. Копистенський писав у «Палінодії» (1622), що тут були оратори, рівні Демосфенові , відомі доктори, вправні в мові грецькій, слов'янській і латинській. Належав до гуртка й Іван Федоров, друкар, який орга­нізував книговидання. Тут побачили світ знаменита «Острозька Біблія» та інші твори. Князь К. Острозький заснував також школи в Турові, Володимирі-Волинському, Слуцьку, Дермані. Зі смертю князя К. Острозького школа занепадає, а Острог втрачає риси столиці Відродження.

Провідну роль у тогочасному суспільстві відігравала церква. Вона була «духовним царством» для українців, що об'єднувало християн ві­зантійсько-слов'янського обряду, особливо у зв'язку з процесами держа­вотворення. Церква виступала на захист руської мови. Про це свідчать центри освіти і книгописання при Київській Лаврі, Дерманському, Унівському, Зимненському та інших монастирях, де працювали переписувачі літератури, художники, вчені , створювалися бібліотеки.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.