2. Поняття сучасного мовознавчого дискурсу та його жанри

Дискурс (від. лат. discursus «бесіда», «розмова») є багатозначним терміном, що плідно використовується низкою гуманітарних наук, предмет яких прямо чи опосередковано передбачає вивчення функціонування мови. Єдиного, чіткого та загальновизнаного визначення дискурсу, що охоплювало б усі випадки його вживання, не існує, і не виключено, що саме цей факт сприяв широкій популярності, якої це поняття набуло завдяки своїй здатності задовольняти різноманітні понятійні потреби, модифікуючи більш традиційні уявлення про мовлення, текст, діалог, стиль, жанр і навіть мову.  Багатоаспектність змісту і форм дискурсу зумовила, зокрема, численність його дефініцій [Дейк Т.А. ван. Язык. Познание. Коммуникация: Пер. с англ. / Cост. В.В. Петров. Под ред. В.И. Герасимова – М.: Прогресс, 1989. – 312 с.: 26-27] та порівняно швидку еволюцію його концепцій навіть у межах одного й того самого наукового напрямку. Зокрема, на «розмитість» категорії дискурс вказує Т. ван Дейк і пояснює такий її стан двома причинами: історією формування, коли в семантичній пам'яті лексеми затверджуються ознаки колишніх підходів і вживань, а також повною невизначеністю місця дискурсу в системі категорій і модусів існування мови [Макаров М.Л. Интерпретативный анализ дискурса в малой группе. – Тверь: Изд-во Тверск. ун-та, 1998. – 200 с. : 46]. При всій різноманітності визначень терміна дискурс у сучасних лінгвістичних дослідженнях більшість учених акцентують увагу на ситуації спілкування (в широкому розумінні) як необхідній умові появи й оформлення вербального і/або невербального дискурсу.     Ситуативна інтерпретація дискурсу передбачає урахування соціально, психологічно й культурно значущих умов і обставин спілкування, тобто є полем прагмалінгвістичного дослідження, яке дедалі більше враховує когнітивні та психолінгвістичні моделі дискурсу. Перевага такого підходу полягає в тому, що дискурс не обмежується межами власне тексту, а включає також соціальний контекст комунікації, що характеризує її учасників, процеси продукування та сприйняття мови з урахуванням фонових знань. Ю.М. Караулов визначає дискурс як «складне комунікативне явище, що включає, окрім тексту, ще й екстралінгвістичні чинники (знання про світ, думки, установки, цілі адресата), необхідні для розуміння тексту» [Караулов Ю. Н., Петров В. В. От грамматики текста к когнитивной теории дискурса // Дейк Т. А. ван. Язык. Познание. Коммуникация. – М., 1989. – С. 50-11. : 8].

Чіткого й загальноприйнятого визначення поняття «дискурс», що охоплює всі випадки його вживання, не існує. Про це свідчить і понині не усталений наголос в ньому: частіше він зустрічається на другому складі, але і на першому складі наголос не є рідкістю.  Так само немає однозначності і в трактуванні самого поняття дискурсу в сучасній лінгвістиці. Для визначення нашого розуміння дискурсу всі існуючі підходи можна звести до таких:

   Дискурс визначається через текст або текст через дискурс.

   Дискурс розуміють як когнітивний процес, пов’язаний із творенням мовленнєвої поведінки.

   Дискурс розглядається як послідовність взаємозв’язаних висловлювань, об`єднаних спільністю цільового завдання.

   Дискурс розуміється як складна комунікативна подія.

   Дискурс тлумачиться як соціолінгвістична структура, яка твориться адресатом у конкретних комунікативних, соціальних та прагматичних ситуаціях.

   Дискурс - це комунікативна інтеракція адресанта та адресата, яка вибувається в конкретній ситуації і спрямована на здійснення когнітивного, емоційного, фізичного та прагматичного впливу на адресата.

   Дискурс визначається як зв’язний текст у сукупності з екстралінгвістичними, соціальними, прагматичними, психічними та іншими факторами.

   Дискурс розуміється як текст - взятий в аспекті подій, як соціально направлена дія [Воронцова Н.Г. Комунікативно-когнітивні особливості вербальної інтеракції зі стороннім реципієнтом (на матеріалі англійської мови): Автореф. дис. … канд. філол. наук / Львівський національний ун-т ім. І. Франка. – Л; 2005. – 21 с.].

Види дискурсу

Виходячи з того, що дискурс – поняття многозначне й не існує єдиного правильного визначення йому, типологія дискурсу така ж неоднозначна. Такі науковці як Ф.С. Бацевіч, В.І. Карасик, Г.Г.Почепцова та Г.М. Яворской розробляли типологію дискурсу.

Г.Г. Почепцов класифікує дискурси, беручі до уваги особливості мови в контексті дискурсу, особливості знакового відображення реальної ситуації цим дискурсом і особливості комунікативної ситуації. Вчений виділяє: теле- та радіо дискурс, газетний, театральний, літературний, кінодискурс, дискурс у сфері «public relations» рекламний, політичний, тоталітарний, неофіційний, неправдивий, релігійний, етикетний, фольклорний, міфологічний, святковий, невербальний, міжкультурний, візуальний, ієрархічний, іронічний[] .

Г.М. Яворська у своїй типології звертає увагу на сферу функціонування дискурсу (науковий, політичний дискурс), на ситуацію спілкування (телефонна розмова, екзаменаційний діалог), на принцип побудови повідомлення ( наративний дискурс), на прагматичні цілі (інструкції, закони, дидактичній дискурс) тощо[].

В.І. Карасік виділяє два основних типа дискурсу: персональний (особистісно-орієнтований) та інституціональний. У персональному дискурсі людина, що говорить, є особистістю й представляє себе. В інституційному дискурсі – представляє певний соціальний інститут. Науковець виділяє наступні види інституційного дискурсу: політичний, дипломатичний, адміністративний, юридичний, воєнний, педагогічний, релігійний, містичний, медичній, діловий, рекламний, спортивний, науковий, сценічний та масово-інформаційний.

Інституційний дискурс – це клішований різновид спілкування між людьми, які можуть бути незнайомі, але повинні спілкуватися згідно з нормами даного соціуму. Персональний дискурс поділяється на буттєвий та побутовий. Буттєвий дискурс намагається передати внутрішній стан, емоції людини, що говорить. Він представлений художніми, філософськими та психологічними інтроспективними текстами. Побутовий дискурс, як правило, представлений діалогом між добре знайомими людьми.

Розглянемо детальніше науковий дискурс, який традиційно привертає до себе увагу лінгвістів. Учасниками наукового дискурсу є науковці як представники наукової спільноти. Треба зазначити, що всі учасники наукового дискурсу мають рівні права, але існують чіткі розмежування обов’язків. Науковці мають різні статусно-рольові характеристики: вчений – винахідник, вчений – педагог, вчений – експерт, вчений – популізатор. Клієнтом наукового дискурсу є широка публіка, яка читає науково-популярні журнали й дивиться відповідні телепередачі, з одного боку, й науковці – початківці, з іншого боку.

Р.С. Алікаєв зазначає, що метою наукового дискурсу є процес виводу нового знання про предмет, явище та його властивості, представлений у вербальній формі й обумовлений комунікативними канонами наукового спілкування – логічністю викладу, доказом істини й хибністю тих чи інших положень, абстракцією предмета мови.

Цінності наукового дискурсу сконцентровані в його ключових концептах (істина, знання, дослідження), зводяться до визнання пізнання світу, необхідності примноження знань й доказу їх об’єктивності, поважного ставлення до фактів, неупередженості в пошуках істини, високої точності в формулюваннях і ясності мислення [Аликаев Р.С. Язык науки в парадигме современной лингвистики. Нальчик: ЭльФа, 1999. 318 с.].

Стратегії наукового дискурсу визначаються його цілями: 1) визначити проблемну ситуацію й предмет вивчення, 2) проаналізувати історію питання, 3) сформулювати гіпотезу й мету дослідження, 4) обґрунтувати вибір методів і матеріалу дослідження, 5) побудувати теоретичну модель предмета вивчення, 6) викласти результати спостережень й експерименту, 7) прокоментувати й обговорити результати дослідження, 8) дати експертну оцінку проведеному дослідженню, 9) визначити область практичного використання отриманих результатів, 10) викласти отримані результати в формі, прийнятній для спеціалістів й широкої публіки. Ці стратегії можна згрупувати в наступні класи: виконання, експертиза й практична реалізація дослідження.

Стратегії наукового дискурсу реалізуються в його жанрах: наукова стаття, дисертація, наукова доповідь, виступ на конференції, стендова доповідь, науково-технічний звіт, рецензія, реферат, анотація, тези.

Тематика наукового дискурсу охоплює дуже широке коло проблем. Принципово важливим в цьому питанні є виділення природничо-наукових і гуманітарних областей знання.

Науковий дискурс характеризується високою мірою інтертекстуальності. Інтертектуальні зв’язки представленя у вигляді цитат й посилань та виконують референційну. Оцінну, етикетну і декоративну функції (михайлова). Прецедентними текстами для наукового дискурсу є роботи класиків науки, відомі багатьом цитати, назви монографій та статей тощо[Михайлова Е.В. Интертекстуальность в научном дискурсе (на материале статей): Автореф. дис. …канд. филол. наук. Волгоград, 1999. 22 с.].

Мовознавчий дискурс – багатожанрове функціональне утворення, проблематикою якого є вивчення світу мови, статус учасників якого повинен бути рівним, а способом його здійснення повинен бути полемічний діалог в самому широкому сенсі слова.  Усередині мовознавчого, як і будь-якого іншого дискурсу існує жанрова варіативність. Однак, сувора класифікація наукових жанрів, яка дозволила б віднести певний текст до тієї або іншіої форми наукового дискурсу, до сих пір не створена.

Таким чином, сучасний мовознавчий дискурс може бути відтворений у різних наукових жанрах, таких як: монографія, дисертація, підручник, навчальний посібник , реферат, виступ, доповідь, стаття, резюме, автореферат, рецензія, анотація, тези, відгук та ін. Найвагоміші серед них – це монографії та статті у фахових мовознавчих збірниках. Стрімкий розвиток технологій, а зокрема Інтернету, вплинув на розвиток мовознавчого дискурсу. «Глобальна павутина» – це сприятливе середовище для швидкого розповсюдження інформації, миттєвої реакції на неї та багаторазового відтворення її в «репостах», «ретвіттах» та «лайках». Сучасна мовознавча Інтернет-комунікація представлена різними формами (сайти мовних кафедр, персональні сайти вчених, філологічні портали та ін.). Виклад наукових робіт в Інтернет спричиняє мовознавчу полеміку, що сприяє розповсюдженню мовознавчого дискурсу.