1. Типи інтертекстуальних зв’язків

Явище інтертекстуальності ще досконально не досліджене. Інтертекстуальність означає взаємодію текстів (або їх фрагментів) і являє собою спосіб, за допомогою якого «один текст актуалізує в своєму внутрішньому просторі інший»[Чернявська 2004]. Незважаючи на те, що за останні роки в Україні та за її межами з’явилося чимало праць присвячених питанням інтертекстуальності та інтертексту, у яких ці явища розглядаються в різних своїх проявах, у дослідженні міжтекстових взаємодій не досягнуто повної узгодженості.

Існує велика кількість класифікацій інтертекстуальних зв’язків. Найбільш загальна класифікація належить французькому літературознавцеві Жерару Женету. Для позначення інтертекстуальних зв`язків пропонується п’ятичлена класифікація різних типів взаємодії текстів:

– інтертекстуальність як присутність в одному тексті двох або більше текстів (цитата, алюзія, плагіат і т.д.);

– паратекстуальність як відношення тексту до свого заголовка, післямови, епіграфа;

– метатекстуальність як коментар і часто критичне посилання на свій претекст;

– гіпертекстуальність як осміяння або пародіювання одним текстом іншого;

– архітекстуальність, що розуміється як жанровий зв’язок текстів

[ Женетт Ж. Фигуры. В 2-х томах. Том 1. – М.: Изд. Им. Сабашниковых. – 1998. – 472с., 205].

Інтертекстуальність – багатошаровий феномен. Вона може розвиватися, з одного боку, відповідно до літературних традицій, специфіки жанрів, з другого – на основі зв’язку ситуації і змісту.

На думку Н.О.Гучинської, інтертекстуальність – це також засіб текстопородження. На основі уже відомих текстів або визначених елементів створюється новий текст [Гучинская Н.О. Шпильманский эпос и проблема текстопорождения. // Интертекстуальные связи в художественном тексте. – С.-Пб.: Образование, 1993. – С.46-57., 47-56].

Отже, в аспекті інтертекстуальності кожен новий текст розглядається, як якась реакція на вже існуючі тексти, а існуючі можуть використовуватися як елементи художньої структури нових текстів. Основними маркерами, тобто мовними способами реалізації, категорії інтертекстуальності в будь-якому тексті можуть служити цитати, алюзії, афоризми, іностильові вкраплення.

Н.Корабльова подає наступну класифікацію інтертекстуальних зв’язків:

• текстуальні зв’язки („асоціації”):

• цитати (явна чи прихована присутність);

• ремінісценції (явне чи приховане посилання);

• алюзії (натяк);

• контекстуальні зв’язки („виливи”):

• запозичення, наслідування (творча залежність);

• варіації, інтерференція, палімпсест (співтворчість);

• пародія (творче заперечення);

• метагекстуальпі зв’язки („повтори”):

  • стереотипи (системні співвіднесення);

  • архетипи (структурні співвіднесення);.

  • кенотипи (творчі співвіднесення) [Біловус Л. І. Теорія інтертекстуальності: становлення та розвиток. – Тернопіль: Стародубець, – 2003. – 36с., 29-30].

Спочатку розглянемо таке явище, як цитація. Цитата – дослівний уривок з іншого твору, що наводиться усно або письмово для підтвердження або заперечення певної думки з дотриманням усіх особливостей чужого мовлення та з посиланням на джерело. На письмі цитата виділяється лапками [Літературознавчий словник-довідник. За ред. Гром’яка Р. Т., Коваліва Ю. І. – К.: Академія, 1997. – 752с., 735].

Ще одним видом прояву інтертекстуальності є алюзія. Лінгвісти ще не прийшли до єдиного висновку щодо визначення алюзії. Згідно з літературознавчим словником-довідником за редакцією Р.Т.Гром’яка та Ю.Коваліва алюзія (лат. аllusion – жарт, натяк) – художньо-стилістичний прийом, натяк, відсилання до певного літературного твору, сюжету, образу, а також історичної події з розрахунку на ерудицію читача, покликаного розгадати закодований зміст” [Літературознавчий словник-довідник. За ред. Гром’яка Р. Т., Коваліва Ю. І. – К.: Академія, 1997. – 752с., 30].

Одним із поширених видів прояву інтертекстуальності в тексті є афоризм. У перекладі з грецької мови „aphorismos” – короткий вислів; „це думка, виражена в гранично стиснутій і стилістично обробленій формі. Дуже часто афоризм являє собою повчальний висновок, що широко узагальнює зміст явищ” [Літературознавчий словник-довідник. За ред. Гром’яка Р. Т., Коваліва Ю. І. – К.: Академія, 1997. – 752с., 45].

Також способом прояву інтертекстуальності в тексті є іностильові вкраплення (стилістично пофарбовані слова), у лексичному значенні яких є конотації, що вказують на їхню приналежність до того або іншого стилю” [Фомичева Ж.Е. Иностилевые скопления как вид интертекстуальности. // Интертекстуальные связи в художественном тексте. – С.-Пб.: Образование, 1993. – С.82-91., 82].

Як бачимо, категорія інтертекстуальності може реалізуватися в художньому тексті в найрізноманітніших формах, найважливіші з яких і були розглянуті вище. Таким чином, конкретний зміст концепта „інтертекстуальність” істотно видозмінюється залежно від теоретичних і філософських висновків, якими керується у своїх дослідженнях кожний дослідник. Спільним для всіх є постулат, що будь-який текст є „реакцією” на попередні тексти [Біловус Л. І. Теорія інтертекстуальності: становлення та розвиток. – Тернопіль: Стародубець, – 2003. – 36с., 29].

З точки зору інтертекстуальності світ – це великий текст, в якому все колись уже було сказано, написано, вигадано, а нове можливе тільки за умови змішування певних частин цього тексту. Саме тому ми можемо сказати, що інтертекстуальність є складовою культури взагалі і її відображенням у мові, літературі та мистецтві.