1 Жулинський м. Людина праці і обов'язку //Наука і суспіль­ство, 1990. — №11. — с.23.

дихали українське вчительство на звитяжну працю з роз­будови рідної школи.

У різні часи життя і діяльності був членом наукових товариств (Товариство Нестора Літописця в Києві — з 1912, Товариство любителів давньої писемності в Петрограді — з 1912, Архівна комісія в Києві — з 1913, Архівна комі­сія в Катеринославі — з 1914 та деяких інших).

Духом відродження української нації й культури прой­няті його епохальні праці: «Чистота і правильність укра­їнської мови» (1925), «Складання української мови» у 2 т. (1938), «Українська церква» у 2 т. (1942), «Історія укра­їнської літературної мови» (1950), «Кн. Костянтин Остро­зький і його культурна праця» (1958) тощо, які сприяли пробудженню діячів школи, педагогіки, освіти і культу­ри, слугували застереженням українській нації від при­мусового знищення.

Найсуттєвіші його педагогічні погляди: навчання і виховання мусять здійснюватися українською (держав­ною) мовою; система навчально-виховних закладів по­винна будуватися на засадах національної школи і педа­гогіки; навчання і освіта для дітей усіх верств населен­ня повинні бути доступними, незалежно від соціального, майнового, расового стану чи віросповідання та ін. Ці погляди в процесі відбудови національної школи за часів УНР стали фундаторськими, на яких зводилось шкільництво і визрівала педагогічна думка в незалеж­ній Україні.

Григорій Ващенко (1878—1967) — вчений, педагог, психолог, думки якого замовчувались, праці були заборо­нені. Народився в с. Богданівці на Прилуччині, у старій козацькій родині. Від природи побожний і віруючий, ба­жав стати священиком, отримавши добру підготовку в се­мінаріях у Ромнах і Полтаві. Вихований на творах Т. Ше­вченка та Лесі Українки, пробував свої сили в поезії та літературній прозі. Закінчивши Московську духовну ака­демію, вчителював у Полтавській єпархіальній жіночій школі, згодом — у Кутаїсі вчителем мови й літератури в духовній школі. Під час революції 1905 р. викладав у комерційній школі та в учительській семінарії Полтави. У 1911 р. змінює свій напрям праці на наукову діяльність у галузі педагогіки та психології.

Після лютневої революції 1917 р. залучився до підго­товки вчителів до переходу на навчання дітей рідною мо­вою, керував учительською семінарією у Шведській Мо­гилі під Полтавою, працював доцентом Полтавського вчи-

524

З історії педагогіки

Історія українського шкільництва та педагогіки

525

тельського інституту. В 1933 р. був звинувачений у бур­жуазному націоналізмі й звільнений з роботи. Під час Дру­гої світової війни емігрував до Німеччини, де в той час було відновлено Спілку української молоді, ліквідовану на харківському процесі 1930 p., що запросила його (про­фесора Вільного Українського університету в Мюнхені) до співпраці над вихованням української молоді в діаспо­рі. Прийнявши цю пропозицію, Ващенко став власне іде­ологом СУМу. В 1947 р. на II Конгресі СУМ йому було надано перше^ почесне членство, протягом ЗО років очо­лював СУМ. Його педагогічні й психологічні праці були основним джерелом у трактуванні й розв'язанні вихов­них питань СУМ у світовому масштабі.

Г. Ващенку належать понад 50 праць, основні з них: «Загальні методи навчання», «Повідомляюча бесіда», «Ви­ховний ідеал», «Виховання волі і характеру», «Проект системи освіти в самостійній Україні», «Український ре­несанс XX століття». Він розглядає психологічні та педа­гогічні основи формування повноцінної, національне сві­домої, духовно багатої особистості. Цікаві його думки про психічні властивості українського народу та соціально-психологічні фактори у виховній роботі.

Виховання молодого покоління бачив лише у поєднанні з духовністю свого народу, заснованою на вірі в Бога. Го­ловними елементами української національної системи освіти вважав: ідеалістичне світосприймання, яке виключає біль­шовизм із його матеріалістичним атеїзмом; християнську мораль як основу родини і здорового суспільства; високий рівень педагогічних наук; організацію педагогічних до­сліджень, розбудову педагогічних станцій і лабораторій; ви­дання педагогічних творів, шкільних підручників. Великого значення надавав родинному вихованню, міцному зв'язку між школою і родиною, між школою і молодіжними органі­заціями, які можуть справити додатковий вплив на вихо­вання волі, характеру, патріотизму особистості.

Обстоював виховання вільної, розкутої людини, яка б керувалась внутрішнім моральним імперативом і відпові­дальністю за свої акти перед Богом і своїм народом. Для виховання такої людини потрібна відповідна освітньо-виховйа система, заснована на властивих Україні світо­глядних засадах і тісно пов'язана з державним устроєм.

Антон Макаренко (1888—1939) — педагог, письмен­ник. Народився в м. Білопіллі Сумського повіту Харківсь­кої губернії в сім'ї робітника-залізничника. Після закін­чення Кременчуцького училища працював учителем у Крю-

ківському, а потім Долинському (на Херсонщині) учили­щі. З 1914 р. вчився в Полтавському вчительському інсти­туті, який закінчив у 1917 p., одержавши золоту медаль за твір «Криза сучасної педагогіки». У 1919 р. переїхав до Полтави, де завідував початковою, а потім семирічною тру­довою школою, працював у Полтавському губернському відділі народної освіти. У 1920 р. в с. Ковалівці поблизу Полтави організував трудову колонію для неповнолітніх правопорушників і завідував нею. З 1928 по 1935 р. керу­вав трудовою комуною ім. Дзержинського в Харкові, де було випробувано високоефективну систему виховання. З 1935 р. — заступник начальника відділу дитячих колоній НКВС, а з 1937 р. цілком поринув у громадсько-педагогічну та літературну діяльність.

Макаренко залишив багату педагогічну спадщину — понад 150 творів (романи, повісті, оповідання, п'єси, сце­нарії, науково-публіцистичні статті). Свій досвід і педа­гогічні погляди виклав у творах: «Марш 30-го року» (1932), «Педагогічна поема» (1933-1935), «Прапори на баштах» (1938), «Книга для батьків», «Методи вихован­ня» (1937) та ін.

Увійшов у класику сучасної педагогіки як новатор ін­тенсивної педагогіки, один із засновників теорії та мето­дики колективного виховання. Найліпший шлях до вихо­вання вбачав у створенні таких умов, коли вихованці є водночас і вихователями, тому виховував через життя, роботу, прагнення колективу. Наполягаючи на необхід­ності авторитетності, високої культури, працездатності вчи­телів, був проти надмірності виховательського персоналу, яка сковує можливості участі самих учнів у виховному процесі, тобто не дає їм змоги бути не тільки об'єктом, але й суб'єктом виховання.

Його теорія враховувала індивідуальний підхід до осо­бистості в процесі колективного виховання і перевихован­ня, багато її елементів корисні й нині, особливо для коло­ній неповнолітніх злочинців, спеціальних шкіл-інтернатів. У системі Макаренка взаємини активістів і решти колек­тиву будувалися на засадах справедливості й гуманізму, спільної діяльності, спрямованої на досягнення мети, від­носинах відповідальної залежності, наявності органів са­моврядування. В сучасних умовах використання його до­свіду часто-густо далеке від гуманності, нерідко ґрунту­ється на жорстокості та знущаннях, що дає деяким педагогам змогу безпідставно звинувачувати всю систему Макаренка в «педагогічному сталінізмі».

526

З історії педагогіки

Історія українського шкільництва та педагогіки

527

Велику увагу приділяв розумовому, трудовому, фізич­ному, естетичному вихованню, удосконаленню педагогіч­ного процесу в школі, поліпшенню навчально-виховної ро­боти. Значне місце у його творчості посідають думки про моральне виховання підростаючого покоління. Він вва­жав за потрібне запровадження у школах теорії моралі, пропагування у переконливій формі таких якостей, як во­ля, мужність, стриманість, повага до жінки, до дитини, до літньої людини, пошана до себе, теорія вчинків, свідо­ма дисципліна тощо. При цьому наголошував на необхід­ності підтримки цих теоретичних положень досвідом ко­лективу і постійними вправами.

Великого значення надавав проблемам педагогічної май­стерності. На його думку, педагог повинен бути патріотом своєї Батьківщини, мати добру загальноосвітню, професій­ну і педагогічну підготовку, бути ініціативним, активним, енергійним, життєрадісним, гуманним, чуйним, вимогли­вим до себе й вихованців, мати педагогічний такт, постій­но працювати над собою. Чимало цінних думок висловив щодо створення єдиного, здорового вчительського колек­тиву, його традицій, наполягаючи на тому, щоб кожний вихователь був повноцінним творцем, господарем життя колективу, учасником спільної справи, наставником.

Наголошував на проблемах сім'ї і школи, вихованні дітей у сім'ї, відповідальності сім'ї за виховання дітей. На його думку, необхідними умовами правильного вихо­вання дітей є «повна сім'я», добрі взаємини між батьком і матір'ю, приклад в усьому батьків для дітей, правильні взаємини між батьками і дітьми, чіткий і строгий режим життя і правильно організована діяльність членів сім'ї. Надаючи великого значення у вихованні дітей розумному батьківському авторитетові, гостро критикував його «фаль­шиві типи»: авторитет придушення (батьки б'ють і за­лякують дітей); авторитет віддалі (між батьками і діть­ми немає нічого спільного); авторитет чванства (бать­ки вихваляють себе і недооцінюють інших людей); авторитет педантизму (батьки — бюрократи і формалі­сти — все забороняють дітям); авторитет резонерства (батьки надокучають дітям частими і зайвими повчання­ми); авторитет любові (батьки надмірно задобрюють ді­тей); авторитет дружби (між батьками і дітьми існує панібратство); авторитет підкупу (слухняність дітей ку­пується подарунками й обіцянками батьків).