Пам'ятки

Пам'ятки типу Рохни охоплюють поріччя р. Соб у басейні Південного Бугу. Побузька група — єдина із пізньозарубиненьких, для якої є відомості про поховальний обряд. На могильнику Рахни виявлено 12 ямних тілоспалень на стороні. Із могил походять скляні намистини, бронзові фібули, браслети, гривни тощо, а також груболіпні й лощені посудини. В цілому поховальний ритуал зберігає зарубинецьку традицію, хоча наявність у похованнях перепалених речей може пояснюватися впливом пшеворської культури.

Пам'ятки типу Лютіж поширені у північній частині Середнього Подніпров'я, на межі лісової і лісостепової зон. Еталонами для них є повністю розкопане поселення Лютіж, а також Оболонь (Луг 4). Ці поселення виникають як "класичні" зарубинецькі і продовжують існувати й у II ст. н. е. Пам'ятки типу Лютіж є прямим продовженням середньодніпровського варіанта зарубинецької культури, про що свідчать схожі типи жител, фібул й особливо форми кераміки.

Пам'ятки типу Грині не утворюють компактного скупчення, характерного для інших пізньозарубиненьких груп. їх відомо лише дев'ять, проте поширені вони від гирла р. Тетерев до Ворскли і Сіверського Дінця (Грипі, Вовки, Рябівка 3 та ін.). Ймовірно, пам'ятки типу Грипі є наступним етапом розвитку верхньодніпровських зарубинецьких старожитностей.

Пам'ятки типу Почеп займають поріччя Десни (переважно верхню течію). Найкраще досліджені поселення Почеп, Синьково, Синьково-Дмитрово (Росія), Киселівка 3 (Україна). Специфіка почепських пам'яток полягає в синтезі культурних традицій зарубинецького середньодніпровського населення та пізньо-юхнівських племен. Юхнівське походження, зокрема, мають довгі наземні будинки та деякі побутові речі.

Пам'ятки типу Картамишеве 2 — Терновка 2 поширені у лісостеповій зоні на сході Дніпровського Лівобережжя (у верхів'ях Сейму, Псла і Ворскли) та басейні Сіверського Дінця. Комплекси цього періоду зафіксовано у Картамишевому 2, Гочевому 7, Терновій 2 (Росія), Березівці 2 і Більську (Україна). Лощена кераміка тут має певні західні елементи, що могло бути наслідком переселення до цього регіону невеликої групи носіїв пшеворської культури.

Практично усі поселення I II ст. розташовані в низьких місцях: на невисоких підвищеннях у заплавах річок або на першій терасі. Особливо яскраво тенденція до зміни топографії простежується у Середньому Подніпров'ї, де протягом першої половини — середини І ст. н. е. припиняється функціонування городищ і життя продовжується тільки на відкритих селищах у долинах річок. Зміна характеру розселення і топографії поселень, мабуть, була викликана не експансією сарматів, а певними екологокліматичними чинниками. Житла-напівземлянки зрубної конструкції, що складають у кожній групі основну масу, близькі до споруд зарубинецької культури. На пам'ятках типу Почеп частіше, аніж на інших територіях, трапляються житла з центральним опорним стовпом. У Гринях і Вовках житла-напівземлянки мали глинобитні печі.

Форми посуду в цілому зберігають зарубинецьку традицію, хоча асортимент лощеної кераміки бідніший, а її кількість менша, аніж у "класичній" зарубинецькій культурі. Специфіка пам'яток типу Грипі полягає у майже цілковитій відсутності лощеної кераміки, поширенні широкогорлих посудин, а також в орнаментації горщиків розчосами гребінцем або тріскою. Ці риси мають верхньодніпровське походження.

Набір знарядь і прикрас із пізньозарубиненьких пам'яток властивий уже ранньоримському часові. Датуючими знахідками є очкові фібули, пізньолатенської схеми "почепського типу", сильнопрофільовані фібули (рис. 3).

Усередині — третій чверті І ст. н. е. зарубинецька культура припиняє своє існування, трансформуючись у так звані пізньозарубинецькі пам'ятки. Ознакою кризи "класичної' зарубинецької культури є, зокрема, припинення функціонування усіх городиш і могильників. Натомість, на значній території від Південного Бугу на заході до Осколу на сході відбувається формування кількох нових локальних груп, зумовлене міграціями зарубинецьких племен. На цій території, що лише частково (у Середньому Подніпров'ї) збігається з ареалом зарубинецької культури, виникають нові культурні спільноти, до складу яких, окрім зарубинецьких, входять традиції інших культур (рис. 4). Монолітної єдності вони не створюють і основою для їхнього об'єднання виступає лише зв'язок із попередньою зарубинецькою культурою.

Від початку 1950-х років набула поширення гіпотеза В. М. Даниленка, яку згодом розвинули П. М. Третяков та інші дослідники. На їхню думку, на півдні лісової зони Східної Європи та в суміжних районах Лісостепу наступники зарубинецької культури продовжували своє існування. Незабаром ця концепція була підтверджена матеріалами розкопок поселень Почеп (Ф. М. Заверняєв) та Синьково (А. К. Амброз) у Брянській області Роси. У 1960—1970-х роках велися дослідження пізньозарубинецьких поселень навколо Києва (В.І. Бідзіля, С. П. Пачкова, Г. М. Шовкопляс), на Південному Бузі (П. І. Хавлюк), Орелі та Сіверському Дінці. У 1980-х роках розкопки на пам'ятках вододілу Дніпра і Дону, на кордоні України і Росії, вели Є. О. та В. М. Горюновий, А. М. Обломський.