Тема 2. Коротка історія розвитку географії

Основний зміст: в основних рисах сформувати уявлення про еволюцію географічних уявлень і наукових географічних знань у контексті історії формування загальної картини світу (етапи: космологічний або міфологічний, ранній натурфілософський, античний натурфілософський, середньовіччя, епохи Відродження, нового часу, новітнього часу й сучасності).

2.1. Етап міфологічних уявлень (донауковий)

У первісних суспільствах накопичувалися практичні географічні знання, які були необ-хідні для різних видів господарської діяльності (наприклад знайдена на березі річки Росава поблизу села Межиріч на території Черкаської області „карта” видряпана 15-17 тис. років тому на кістці, могла слугувати мисливцям). Знання жерців і шаманів про рух небесних тіл допомагало у плануванні землеробської праці.

Загострена спостережливість і хороше знання окремих фактів поєднувалося у людей стародавнього світу з нерозвиненістю мислення. Звідси невміння пояснювати багато природних процесів і явищ (посух, землетрусів, повеней тощо), що знайшло своє вираження в анімізмі (уявленні про духів і душу) і магії (чаклунстві). Уявлення первісної людини про походження речей було фантастичним і передавалося в усній формі з покоління в покоління – здебільшого у формі фольклорних творів – міфів, які передавалися із покоління у покоління.

Поступово формувалися уявлення про суть і будову Світу Серед міфів різних народів вирізняється група, що пояснює залежність природних явищ від космічних та надприродних сил. Ці міфи, й відповідно, уявлення про світ, називають космогонічними. У міфах Стародавньої Греції стверджується, що Світ рухається від Хаосу (безпорядку) – до Космосу (впорядкованого розвитку). Часто роль повелителів природних явищ відводилася богам (Еолові – богу вітру, Плутону – богу підземель-ля), або героям – Ахіллесові, Гераклу тощо.

У світогляді давніх слов’ян теж існував свій пантеон богів, що „відповідали” за певні природні явища (Перун, Мокш, Даждьбог тощо).

Варто відзначити, що люди первісних суспільств часто інтуїтивно глибоко проникали в суть і властивості природних тіл. Зокрема, деякі древні народи мали дивовижно точні уявлення про Космос і природні ритми.

2.2. Географічні уявлення стародавніх культурних народів Сходу та ранні натурфілософські вчення

У IV тисячолітті до н.е. в землеробських народів Малої Азії, Єгипту, Північної Індії і Китаю з'явилися перші рабовласницькі держави. Їх розвиткові сприяло положення уздовж широких заплав великих річок з родючими зрошуваними ґрунтами і природні рубежі - гори і пустелі. Саме в цих державах, сформувалися ранні натурфілософські учення (здебільшого незалежно одне від одного). Натурфілософія – система поглядів на світ, що пояснює природу засобами споглядання й логічних суджень (а не за допомогою інструментальних досліджень, вимірювань і розрахунків). Натурфілософські вчення виникли у різних частинах планети (Древніх Індії, Китаї, Вавилоні, Єгипті та Греції), переважно незалежно одне від одного.

Уявлення про природу культурних стародавніх народів були дуже перемішані з міфологією. Ще в ІV-III тис. до н.е. шумери створили міфи про створення світу, потоп і рай. У Британському музеї є географічні карти на глиняних табличках, очевидно, виготовлені біля 6 тис. років тому! На одній з них зображена північна частина Межиріччя (Євфрату і Тигру) та два гірські ланцюги.

Наступники шумерів – вавилоняни розвивали уявлення про походження світу („космогонію”), і його будову („космологію”). Тут, очевидно виникла писемність (клинопис) та календар. Світ вавилоняни уявляли куполоподібним, а небо – твердим „дахом”, поверх якого знаходяться дощові води. До „даху” прикріплені зірки, а під „дахом” рухаються Сонце і Місяць (який вавилоняни вважали головним небесним світилом. Землю вони уявляли підвищенням, яке оточене водою – Океаном. Під поверхнею землі, вважали вони, знаходиться печера (пекло, підземелля). Ці уявлення можна віднести до міфологічних.

Але наряду з цим, користуючись методами логіки і спостережень (тобто натурфілософ-ськими підходами), вавилонян відкрили й ряд нових законів:

• Послідовне розташування від Землі п’яти відомих тоді планет.

• Виявили періодичність сонячних та місячних циклів та затемнень.

• Почали поділяти рік на 12 місяців; добу – на 24 години.

• Увели поділ 60-ричної шкали часу й шкали вимірювання окружності (60 хв.; 360^○).

• Запропонували поділ екліптики (великого кола небесної сфери, по якому відбувається рух Сонця серед зірок) на 12 знаків Зодіаку, сформували зоряний („астральний”) світогляд. Його сутність полягає у вірі в прямий вплив космічних тіл на долю людей.

Пізніше космогонічні уявлення поширилися і в інших державах Близького Сходу. Між Вавилоном і Стародавнім Єгиптом були безперечні зв’язки. Проте головне місце серед небесних тіл давні єгиптяни відводили не Місяцю, а Сонцю. Понад 3,5 тис. років тому вони першими точно визначили тривалість року й поділяли його на 12 місяців рівної тривалості (по 30 днів + 5 днів додавали понад цих місяців). Жерці прогнозували розлив Нілу в залежності від періодів календаря.

Значно розширили контури стародавнього світу „народи моря” – фінікійці й карфагеняни. Вони відкривали нові землі (завдяки урахуванню знань з астрономії при навігації по Середземномор’ю).

У стародавній Індії ще в середині І тис. до н.е. сформувалися релігійні й етичні учення, в яких було закладено матеріалістичне відношення до навколишнього світу: джайнізм (уявлення про матерію, простір і час, принцип „не заподіяння шкоди”), „Вайшешика” (5 субстанцій: земля, вода, світло, повітря та ефір, що складаються із вічних атомів, різних за якостями). Ці ідеї з’явилися одночасно, або навіть дещо раніше ніж у Стародавній Греції.

Китайці у І ст. до н.е. вже знали компас і гномон, рисували картосхеми на папері. Поміт-не місце у світогляді давніх китайців відігравало вчення даосизму (суть якого полягає у тому, що життя природи й людей по природному шляху – „дао”, в русі і зміні субстанції речей – „ци”).