31.Тенденції розвитку української літератури 19 ст

Наприкінці XIX ст., з одного боку, завершується столітній період розвитку нової української літератури, а з іншого — з'являються нові її якісні риси, що набувають розвитку пізніше — у XX ст. Таким чином, доба XIX ст. являє собою цілісний комплекс традицій і новаторства в літературному процесі, об'єднаний, єдністю ідейно-естетичних закономірностей.

Для ранніх етапів розвитку літератури, що виключали індивідуальне начало, характерними були «стилі епохи» (Д. С. Лихачов). У нових літературах, позначених розпадом канонічних стилів, виникають напрями й течії, що об'єднують митців із спільними стильовими орієнтирами. З розвитком у літературі особистісного начала всередині напрямів і течій складаються індивідуальні стилі, що є характерним для літератури XIX—XX ст. Таким чином, стиль є так само предметом розгляду даного курсу літератури.

Основними ознаками періоду становлення нової літератури є висунення її серед інших видів мистецтва на роль універсального засобу художнього дослідження дійсності в її історичному рухові, пріоритет індивідуального начала, функціонування художніх напрямів, єдність у їх межах творчого методу й стилю. Нова література є явищем свідомо національним, яке в усьому комплексі тематики, проблематики, ідейного змісту, морально-етичних поглядів, естетичного відношення до дійсності, в народній мові та засобах її відображення виражає самобутні риси української ментальності. Як і в інших європейських літературах (щоправда, з певним відставанням у часі, але більш прискорено) в до-шевченківський період української літератури складаються просвітительський реалізм, сентименталізм, преромантизм і романтизм як основні літературні напрями й стилі, формується нова родова система поезії, драми й художньої прози та її провідні жанри, зароджується літературно-естетична та літературно-критична думка, з'являються яскраві творчі індивідуальності — І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка та ін. Літературний процес у перші десятиріччя XIX ст. в цілому розвивається під могутнім впливом ідей національно-культурного відродження, ідеології просвітництва й романтизму та за змістом і художніми формами набуває ознак нової європейської літератури.

Другий період охоплює 40-ві—60-ті роки XIX ст., центральним фактором розвитку української літератури яких стала діяльність основоположника нової української літератури і літературної мови Т. Шевченка. З його ім'ям та творчістю його сучасників і послідовників зв'язане розширення національної тематики й проблематики до рівня загальнолюдських параметрів літератури, кристалізація національно-визвольних ідей, постановка на порядок дня політичної боротьби проти самодержавства та інших форм деспотії, розвиток аналітичного начала в художній творчості, формування засад реалізму, дальший розвиток романтизму, поява як окремої галузі професійної літературної критики. Українська література в 40-ві—60-ті роки стає загальноєвропейським явищем із яскраво вираженим обличчям. Творчість Т. Шевченка великою мірою визначила шляхи розвитку української літератури в наступний період і справила вплив на поступ інших слов'янських літератур.

70—90-ті роки — час прискореного розвитку буржуазно-капіталістичних відносин, активізації інтересу до соціальних учень, політичного життя й боротьби. Динамічний процес розвитку суспільного життя сприяє якісному зростанню рівня національної і соціальної самосвідомості, інтересу до історії України. При цьому утверджується реалістичне світобачення, підхід до оцінки явищ, заснований на практичному досвіді і наукових даних, що заступає міфологічні й старі традиційні уявлення. З виділенням особистості з колективу, зростанням почуття власної гідності, розумінням своїх суспільних і громадянських прав людина бачиться в тісному зв'язку із соціально-історичними умовами.

За цих умов українська література, літературно-естетична думка, літературна критика, журналістика, публіцистика, що незважаючи на урядові заборони й утиски розвиваються в різних національних регіонах у руслі єдиного літературного процесу, стають провідними формами суспільної свідомості, а письменство — виявом громадянської діяльності. Література 70—90-х років звертається до важливих суспільно-історичних проблем, у розв'язанні яких відчувається сильний вплив просвітительських ідей, віра в розум, освіту, науку. Це період реалізму як зрілої естетико-художньої системи та світосприйняття, що з'являється на високому рівні суспільного й художнього розвитку, коли на перше місце висувається структура самого суспільства, соціальний і психологічний аналіз, взаємовідносини особистості й суспільства. Змінюється самий характер аналітичності в літературі; діапазон її охоплює вже не емпіричні життєві факти, а найширші сфери суспільного буття. Для літератури 90-х років притаманні дві основні тенденції: прагнення до збереження національно-культурної ідентичності (літературне «народництво») й орієнтація на художній універсалізм західноєвропейського літературного процесу, що дістає свій подальший розвиток наприкінці XIX

Паралельно з поглибленням соціального історизму зображення внутрішнього світу людини, психологічний аналіз стає головним інструментом художнього дослідження дійсності. На відміну від перших двох періодів у літературі провідними стають великі епічні форми, здійснюється перехід від оповіді, ліричного повістування до епічної розповіді, широких об'єктивно-описових та соціально-аналітичних картин, до аналізу формування характерів у тісному зв'язку з обставинами.

На перше місце за своїм значенням виходять великі соціально-побутові, соціально-психологічні р лани й повісті, ідеологічна повість, соціально-психологічна новела та філософська поема. Високого розвитку у порівнянні з 40—60-ми роками досягає українська драматургія, зокрема побутова й психологічна драма. В літературі^ з'являються нові, досі не торкані теми з життя робітничого класу, інтелігенції та інших прошарків суспільства. В ній з'являється образ соціально активної особистості, «нових людей» — різночинців-демократів.

В українській літературі з кінця XIX ст. відбувається «інтернаціоналізація літературних уподобань і інтересів» (1. Франко), активне освоєння художнього досвіду західноєвропейських літератур, прагнення до розширення «розумового виднокругу» (Леся Українка). Поряд з оновленням традиційної реалістичної об'єктивованої оповіді, активізацією психологічного аналізу, посиленням суб'єктивно-ліричних форм художнього вираження, що характеризують творчість насамперед письменників старшого покоління (І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. Франко, І. Карпенко-Карий, М. Старицький, П. Грабовський та ін.), в літературі спостерігається виразне послаблення епічного начала, відхід від детального змалювання побуту, поетики життєподібності, прагнення до концентрованості змісту, створення узагальнюючих моделей людських відносин, де важлива роль належить художній умовності, фольклорно-міфологічній фантастиці. Ці тенденції вже перестають відповідати класичним настановам реалізму, його орієнтації на предметно-аналітичне відображення дійсності у формах самого життя. У міфі література шукає витоки, глибинну суть буття та людської природи, тих вічних начал, які дають можливість краще зрозуміти суспільно-історичні процеси, досягти високого ступеня і масштабності художнього узагальнення. Зростає увага до філософсько-етичної проблематики, психологізму як у творенні індивідуальних характерів, так і дослідженні масової психології.

Зрозуміло, що будь-яку періодизацію історико-літературного процесу чи поділ на літературні напрями не слід розглядати як своєрідне прокрустове ложе, в яке автори історії літератури мусять утиснути всю багатоманітність явищ певного часу, де нерідко розвиваються суперечливі, а то й протилежні тенденції, та дати характеристику явищ, обмежених тільки певними часовими рамками. Звідси — неминучі умовність і певний схематизм поділу літератури на ті чи інші періоди. Водночас цей поділ у принципі дає можливість виявити певні етапи та основні тенденції літературного розвитку, окреслити набутки того чи іншого письменника як цілісне явище. На практиці це приводить нерідко до неминучого виходу за хронологічні рамки означеного періоду (так, приміром, у розділі «Романтизм», що входить до першої книги, розглядаються художні явища, що сягають 80-х років). Так само у розділі «Література 40—60-х років» уміщено нариси про доробок М. Костомарова і П. Куліша, творчий шлях яких завершується у 80—90-ті роки XIX ст. Головний критерій прийнятої періодизації — саморух, розвиток художньої свідомості як відносно іманентного і цілісного явища.

Авторський колектив прагнув зосередити увагу на основних закономірностях художнього розвитку, синтезуючи окремі художні явища за їх типологічною ознакою. Отже, навчальний посібник має на меті дати головні орієнтири для поглибленого самостійного вивчення української літератури XIX ст.