22

1. Які різновиди референдумів Вам відомі?

3. Охарактеризуйте правовий статус народних депутатів України.

3.Охарактеризуйте організаційну структуру та основні повноваження Верховної Ради України.

4.Охарактеризуйте систему судів загальної юрисдикції.

5.Назвіть питання, які має право розглядати тільки Конституційний Суд України.

6.Які функції виконує Верховний Суд України?

Основою для вивчення окресленої проблеми є Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // http: // zakon.rada.gov.ua. Тема викладається відповідно до основних її положень. Загальне тлумачення окремих частин лекційного матеріалу дають: Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності. Курс лекцій. – К.: Либідь, 1999. – С. 23-117; Основи конституційного права України: Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 2008. - 288 с. та Правознавство. Навчальний посібник / За ред. В.В. Копейчикова. - К.: Юрінком Інтер, 2006. - С. 142-156.

ЛЕКЦІЯ 6. ПОНЯТТЯ ТА СТРУКТУРА ЦИВІЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА

Цивільне право України: поняття і система.

Загальна характеристика цивільного законодавства України. Цивільний кодекс України.

23

Цивільно-правові відносини, їх виникнення, зміна та припинення. Суб'єкти цивільно-правових відносин.

Об'єкти цивільно-правових відносин.

Здійснення цивільних прав і виконання юридичних обов'язків. Правочини.

Мета лекції – засвоєння таких понять: “цивільно-правові відносини”, “правочини”, “система цивільного права” та ін., а також виявлення особливостей цивільного права та правової природи цивільно-правових відносин.

Цивільне право являє собою сукупність норм права, які регулюють майнові та особисті немайнові відносини, що складаються в суспільстві між фізичними і юридичними особами та іншими соціальними утвореннями на засадах юридичної рівності сторін.

Предмет правового регулювання цивільного права складають правові відносини, що регулюються цивільно-правовими нормами. Це, зокрема, такі групи відносин: майнові відносини та особисті немайнові відносини. Майновими називаються правові відносини, пов'язані з належністю, набуттям, володінням, користуванням і розпорядженням майном. Особисті немайнові відносини індивідуалізують особу, оскільки виникають завдяки здійсненню нею її особистих прав і свобод (наприклад, право особи на життя, здоров'я, честь, гідність, ім'я та авторство), які поділяються на дві підгрупи: а) особисті права, пов'язані з майновими (скажімо, права авторів на результати інтелектуальної праці в царині науки, літератури, мистецтва тощо); б) особисті права, не пов'язані з майновими (приміром, права особи на честь, гідність, ім'я, листування тощо). Учасниками цивільно-правових відносин можуть бути фізичні особи (громадяни, іноземці, особи без громадянства) та юридичні особи, а також держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.

Система цивільного права України визначає розміщення його складових у певній системі, обумовленій взаємозв'язком її елементів юридичних норм та інститутів. Вона поділяється на дві частини – загальну і особливу. Загальну частину цивільного права складають правові норми та інститути, що стосуються всіх цивільно-правових відносин, а саме: положення про суб'єкти та об'єкти цивільного права, правочини, представництво й довіреність, строки та терміни, позовна давність. Особливу частину цивільного права складають норми права, які регулюють окремі групи спеціальних цивільно-правових відносин, а саме: особисті немайнові права фізичної особи, право власності та інші речові права; зобов'язальне право; право інтелектуальної власності; спадкове право.

Основні засади цивільно-правового регулювання товарно-грошових відносин визначаються Конституцією України. Зокрема, Основному Законі нашої держави закріплено право приватної власності та його непорушність (ст. 41). Основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України, який був прийнятий 16 січня 2003 р. і вступив у дію з 1 січня 2004 р. Актами цивільного законодавства є також: Закон України “Про власність” від 7 лютого 1991 р., Закон України “Про підприємства в Україні” від 27 березня 1991 р., Закон України “Про підприємництво” від 7 лютого 1991 р., Закон України “Про цінні папери і фондову біржу” від 18 червня 1991 р. та ін.

Цивільний кодекс України являє собою єдиний законодавчий акт, в якому систематизовано цивільно-правові норми. Він складається із Загальної та Особливої частин. Загальна частина включає основні положення; статті, що стосуються суб'єктів та об'єктів цивільних прав; правочинів; представництва й довіреності; строків та термінів; позовної давності. Особлива частина охоплює такі інститути: особисті немайнові права фізичної особи (загальні положення; особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи та її соціальне буття); право власності та інші речові права (поняття та види права власності, підстави його набуття та припинення, право спільної власності, право власності на землю та помешкання, захист права власності, речові права на чуже майно); право інтелектуальної власності; зобов'язальне право (загальні положення, окремі договори

24

та зобов'язання); спадкове право. Цивільний кодекс складається з шести книг, що охоплюють

107 глав.

Цивільно-правові відносини – це врегульовані нормами цивільного права майнові та особисті немайнові відносини, що засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Цивільно-правові відносини поділяють: 1) за змістом – на майнові та немайнові; 2) за зв'язком учасників відносин – на абсолютні та відносні; 3) залежно від об'єкта правових відносин – на речові та зобов'язальні; 4) залежно від структури

– на прості та складні; 5) за характером нормативного спрямування – на регулятивні та охоронні цивільно-правові відносини.

Цивільно-правові відносини виникають, змінюються або припиняються на підставі юридичних фактів, тобто обставин, які мають юридичне значення і породжують певні правові наслідки.

Цивільний кодекс України (ст. 11) передбачає, що цивільні права і обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Суб'єктами цивільно-правових відносин є фізичні та юридичні особи, які вступають між собою в цивільно-правові відносини з приводу майна та особистих немайнових благ. В окремих випадках суб'єктом зазначених відносин може бути держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.

Людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою. До фізичних осіб належать громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. Для визнання осіб суб'єктами цивільного права необхідна наявність цивільної правосуб'єктності, тобто їхньої правота дієздатності.

Цивільною правоздатністю називається здатність особи мати цивільні права і нести цивільні обов'язки. Правоздатність у громадянина України виникає у момент його народження і припиняється з його смертю (або з визнанням громадянина померлим).

Цивільна дієздатність – це здатність фізичної особи своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та відповідати у разі їх невиконання.

Обсяг цивільної дієздатності залежить від віку та психічного здоров'я фізичної особи. Виходячи з цього цивільна дієздатність поділяється на такі види: 1) повна дієздатність; 2) неповна дієздатність; 3) часткова дієздатність; 4) обмежена дієздатність; 5) визнання громадянина недієздатним.

Юридичними особами визнаються організації, які створені шляхом об'єднання осіб та/або майна, наділені правоздатністю і можуть набувати майнових та особистих немайнових прав і нести обов'язки, бути позивачем і відповідачем у судових органах. Юридична особа вважається створеною з моменту її державної реєстрації. Вона повинна мати: свій статут; або засновницький договір між учасниками; правоздатність; назву; органи; місцезнаходження (філії, представництва). Юридичні особи наділені цивільною правосуб'єктністю, тобто цивільною правоздатністю та цивільною дієздатністю, що виникають водночас з моменту їх державної реєстрації. Цивільна правоздатність юридичної особи визначається характером і змістом діяльності юридичної особи, що передбачена статутом або засновницьким договором між учасниками організації. Цивільна дієздатність здійснюється відповідними органами юридичної особи, які можуть бути як єдиноначальними, так і колегіальними (чи в поєднанні між собою). Правосуб'єктність юридичної особи припиняється з моменту: її ліквідації або реорганізації (злиття, приєднання, поділу). Діяльність юридичних осіб припиняється в порядку, визначеному чинним законодавством України.

В окремих випадках суб'єктом цивільних правовідносин можуть бути Україна як суверенна держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади. При цьому вони діють у відносинах, що регулюються цивільним законодавством, на рівних правах з іншими учасниками цивільних відносин. Вони можуть створювати юридичні особи публічного права (навчальні заклади тощо) та юридичні особи приватного права (підприємницькі товариства

25

тощо), брати участь в їх діяльності на загальних підставах, якщо інше не встановлено законом.

Об'єктом цивільних правовідносин є конкретні блага, з приводу яких суб'єкти вступають між собою в зазначені правові відносини. До них, зокрема, належать: речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Здійснення суб'єктивного цивільного права – це реалізація його змісту через вчинення уповноваженою особою дій, що визначають можливість певної поведінки (приміром, суб'єктивне право особи на будь-яке майно дає їй можливість володіти, користуватися і розпоряджатися цим майном). Здійснення суб'єктивного цивільного права базується на принципі “дозволено все, що не заборонено законом”. Суб'єктивне цивільне право може бути реалізоване як особисто, так і через інших осіб-представників.

Правочином визнається дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав чи обов'язків. Правочин — це завжди правомірна дія, тобто вона відповідає вимогам закону щодо форми, суб'єктного складу, змісту тощо.

Правочини можуть бути односторонніми та двочи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин створює обов'язки лише для особи, яка його вчинила. Двочи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Залежно від того, чи відповідає обов'язку однієї сторони в правочині вчинити відповідну дію зустрічний обов'язок іншої сторони надати матеріальне або інше благо, правочини поділяються на сплатні та безоплатні. Залежно від моменту, з яким пов'язується виникнення правочинів, останні поділяються на консенсуальні та реальні. Відповідно до ступеня залежності дійсності правочинів від її підстави вони можуть бути каузальними та абстрактними. Правочини можуть бути строковими та безстроковими.

Запитання для самоперевірки:

1.Дайте загальну характеристику цивільного права та його джерел.

2.Охарактеризуйте склад цивільних правовідносин.

3.Назвіть особливості фізичної особи, як учасника цивільних правовідносин.

4.Назвіть особливості юридичної, як учасника цивільних правовідносин.

5.Дайте визначення поняттю “цивільно-правові відносини”.

6.Охарактеризуйте механізм захисту цивільних прав громадян України.

Основний матеріал запропонованої лекції відображено в: Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // http: // zakon.rada.gov.ua. У свою чергу, Цивільне право України: Академічний курс: Підручник у двох томах/ За ред. Я.М. Шевченко. – К.: Концерн “Видавничий дім “Ін Юре”, 2004 дає найбільш повну характеристику понять “правочини”, “правоздатність”, “дієздатність” тощо, тоді як Правознавство. Навчальний посібник / За ред. В.В. Копейчикова. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – С. 37-45 дає лише загальний огляд матеріалу.

ЛЕКЦІЯ 7. ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ МАЙНОВІ (РЕЧОВІ) ПРАВА

Поняття і форми власності в Україні. Суб'єкти права власності та захист їхніх прав.

26

Поняття творчої діяльності та інтелектуальної власності. Цивільне судочинство. Цивільний процесуальний кодекс України.

Мета лекції – оволодіти конкретним категоріальним апаратом в галузі цивільного законодавства (“право власності”, “інтелектуальна власність”, “цивільне судочинство” тощо) шляхом ознайомлення з основним теоретичним та нормативно-правовим матеріалом зазначеної галузі.

Власність – це економічна категорія, що є одним із проявів суспільних відносин з приводу привласнення матеріальних благ. Право власності – це сукупність правових норм, які регулюють і закріплюють суспільні відносини, що виникають з присвоєнням матеріальних благ громадянами, юридичними особами та державою, які надають названим суб'єктам рівні права та обов'язки з володіння, користування і розпорядження майном. Право власності можна також розглядати й у особистісному значені, як право особи на річ (майно), яке вона здійснює за своєю волею, незалежно від волі інших осіб, на свій розсуд, з додержанням вимог закону та моральних засад суспільства.

Правовою основою закріплення права власності в Україні є Конституція України, Цивільний кодекс України, Закон України “Про власність” від 7 лютого 1991 р. та інші законодавчі й нормативні акти.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Володіння – це фактична наявність речі в господарстві власника та його можливість впливати на неї безпосередньо. Користування – це право вилучати з речей їхні корисні властивості. Розпорядження – це право визначати юридичну або фактичну долю майна.

Розрізняють такі форми власності: 1) власність Українського народу – земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу; 2) приватна власність – майнові та особисті немайнові блага конкретної фізичної чи юридичної особи (жилі будинки, транспортні засоби, гроші, цінні папери, результати інтелектуальної творчості та інше майно споживчого й виробничого призначення); 3) колективна власність – майно, що належить певному колективу і необхідне для його функціонування (майно колективного підприємства, кооперативу, орендного чи акціонерного підприємства, господарського товариства, господарського об'єднання, професійної спілки, політичної партії чи іншої громадської організації, релігійної організації тощо); 4) державна власність – майно, у тому числі кошти, необхідні для виконання державою своїх функцій (наприклад, єдина енергетична система, інформаційна система, системи зв'язку, транспорту загального користування, кошти державного бюджету тощо). Державна власність поділяється на загальнодержавну та власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальну).

До суб'єктів права власності в Україні відносять: 1) Український народ, що являє собою єдине джерело державної влади в республіці та здійснює права власника через референдум, а також через Верховну Раду України та місцеві ради народних депутатів. Кожен громадянин як частина народу має право, за чинним законодавством України, користуватися природними об'єктами для задоволення особистих потреб; 2) фізичних осіб, тобто громадян України, іноземних громадян і осіб без громадянства, які мають рівні майнові права, якщо іншого не передбачено законодавчими актами України; 3) юридичних осіб – трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські товариства, господарські об'єднання, професійні спілки, політичні партії та інші громадські об'єднання, релігійні та інші організації; 4) Україну як суверенну й незалежну, демократичну, соціальну, правову державу; 5) Автономну Республіку Крим; 6) територіальні громади; 7) іноземні держави та інших суб'єктів публічного права.

Захист права власності здійснюється всією правовою системою держави. Чинне законодавство визначає основні способи захисту права власності, до яких належать такі: 1) визнання права власності на майно; 2) відшкодування майнової та моральної (немайнової)

27

шкоди, завданої порушенням права власності; 3) усунення порушень права власності, що не пов'язані з утратою володіння; 4) витребування майна з чужого незаконного володіння. Держава покликана забезпечувати всім власникам рівні умови захисту права власності, що здійснюється в позовному порядку судом, господарським судом, третейським судом, а у випадках, передбачених законодавством, також товариськими судами, професійними спілками та іншими громадськими об'єднаннями.

Чинним законодавством передбачено такі способи захисту цивільних прав особи: 1) визнання права (скажімо, права власності на певну річ); 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до моменту порушення права; 5) примусове виконання обов'язку особи в натурі; 6) припинення або зміну правовідношення; 7) компенсацію моральної шкоди; 8) відшкодування збитків та інші способи знаходження матеріальної шкоди (штрафу, пені); 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконним рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.

До речево-правових способів належать віндикаційний та негаторний позови. Віндикаційний позов – це позов не володіючого власника до фактичного володільця майна про повернення свого майна з чужого незаконного володіння. Такий позов може мати місце лише за наявності таких умов: необхідно щоб власник був фактично позбавлений володіння; щоб майно, що належить власникові збереглося в натурі, а не було спожито чи перероблено; віндикація можлива лише щодо індивідуально-визначеного майна, оскільки власник може вимагати повернення майна, яке належить йому на праві власності; позивач і відповідач не знаходяться між собою в зобов'язальних відносинах щодо цього майна. Негаторний позов – це позадоговірна вимога власника, не позбавленого володіння майном, до третьої особи про усунення перешкод у здійсненні правомочностей щодо володіння, користування та розпорядження майном.

За Конституцією України кожний громадянин має право на результати інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може використовувати або поширювати зазначені результати без згоди їх власника, лише за винятками, встановленими законами.

Право інтелектуальної власності – це право особи на результати інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений Цивільним кодексом України. Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об'єктів права інтелектуальної власності визначається законом.

До об'єктів права інтелектуальної власності належать: літературні та художні твори; комп'ютерні програми; компіляції даних (бази даних); виконання; фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення; наукові відкриття; винаходи, корисні моделі, промислові зразки; компонування (топографії) інтегральних мікросхем; раціоналізаторські пропозиції; сорти рослин, породи тварин; комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення; комерційні таємниці.

Суб'єктами права інтелектуальної власності є: творець (творці) об'єкта права Інтелектуальної власності (автор, виконавець, винахідник тощо) та інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності відповідно до Цивільного Кодексу, іншого закону чи договору.

Особистими немайновими правами інтелектуальної власності є: а) право на визнання людини творцем (автором, виконавцем, винахідником тощо) об'єкта права інтелектуальної власності; б) право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації творця об'єкта права інтелектуальної власності; в) інші особисті немайнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

Майновими правами інтелектуальної власності є: а) право на використання об'єкта права інтелектуальної власності; б) виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності; в) виключне право перешкоджати неправомірному використанню