МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ И НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Інститут бізнесу, економіки та інформаційних технологій

Кафедра менеджменту зовнішньоекономічної та інноваційної діяльності

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

з дисципліни

Розмiщення продуктивних сил та регiоналiстика

Одеса

Тема1. Предмет, методологія та завдання дисциплiни «рпс I регiоналiстика».

1.1Об'єкт вивчення.

Розміщення продуктивних сил (РПС) — га­лузь економічної науки, що вивчає специфічні, просторові аспекти вияву економічних законів. Об'єктом вивчення є продуктивні сили, а предметом науки — їхній територіальний стан і розвиток.

Продуктивні сили мають не лише територіальний аспект роз­витку, — в такому разі вони вивчаються іншими науками. Якщо, наприклад, вони розглядаються у зв'язку з виробничими відноси­нами, то стають об'єктом вивчення загальної економічної теорії (політ­економії). Натомість економічна історія (історія народного господар­ства) вивчає розвиток продуктивних сил у часі. У зв'язку з тим, що продуктивні сили існують одночасно ніби у кількох "вимірах", за­кони, які впливають на їхній стан і розвиток, виявляються по-різному. Територіальну модифікацію економічних законів можна розглядати як закономірності розміщення продуктивних сил. Так, закон економії часу виявляється як закономірність ефективності розміщення вироб­ництва; закон поділу праці як закономірність територіального поділу праці; закон концентрації виробництва — як закономірність тери­торіальної концентрації виробництва тощо. Про закони й закономір­ності докладніше йтиметься в наступному підрозділі цього розділу.

Продуктивні сили — це система суб'єктивних (людина) і речо­вих (засоби виробництва) елементів, що виражають активне ставлення людей до природи. У процесі праці освоюються природні ре­сурси, відтворюються умови існування людей, відбувається соціаль­ний розвиток.

Продуктивні сили — це сукупність трудових ресурсів і засобів виробництва. У свою чергу, предмети праці включають природні ресурси — вугілля, руду й сировинні матеріали (сировину), як-от бавовник, зерно, пластмаси, цебто матеріали, піддані якійсь обробці. Поняття засобів виробництва включає машини й устаткування, будів­лі й споруди, засоби транспорту й зв'язку, а також землю, бо цей природний ресурс має свої виразні особливості. Головною складовою продуктивних сил є праця. Робоча сила характеризується кількістю (чисельністю працівників) і якістю (статево-віковим складом, рівнем кваліфікації, рівнем освіти, традиціями та навичками). Роль праці як складової зростає з розвитком продуктивних сил: підвищуються вимоги до якості трудових ресурсів.

Природні ресурси — це тіла і сили природи, суспільна користь яких змінюється у процесі трудової діяльності людини. Вони вико­ристовуються як засоби праці (земля), джерела енергії, сировини й матеріалів, а також безпосередньо як предмети споживання (питна вода, дикі ягоди, гриби тощо).

Науково-технічний прогрес перетворив науку на безпосередню продуктивну силу. Сучасне велике виробництво неможливе без фун­даментальних наукових досліджень, без постійних чималих капіта­ловкладень у розвиток науки. Однак наука — особливий ресурс: її просторова фіксація ускладнена, хоча, звичайно, можна позначити на карті зосередження науково-дослідних центрів. Вплив науки ви­являється у результаті праці, у змінах технології та організації ви­робництва, що відбивається й на територіальному аспекті (поява нових виробництв, зміна територіальних виробничих зв'язків, кон­центрація й деконцентрація виробництва тощо).Сполучення праці з предметами й засобами праці утворює процес виробництва. Тому сфера виробництва також є об'єктом вивчення нау­ки "Розміщення продуктивних сил", - йдеться передусім про мате­ріальне виробництво (промисловість, сільське господарство, транспорт).

Розміщення продуктивних сил — це їх просторова фіксація разом з процесом їхнього розвитку в просторі. Можна зробити "момен­тальний знімок" об'єктів народного господарства й позначити їх на карті, проте слід пам'ятати, що продуктивні сили перебувають у постійній динаміці. Так само, як, за висловом Геракліта, "не можна двічі увійти до однієї й тієї ж річки", не можна й продуктивні сили хоча б через добу побачити у тому ж стані в просторі (якщо враху­вати глобальний характер процесу).

Є кілька визначень поняття "розміщення продуктивних сил". Одне з найвдаліших, на нашу думку, належить Е. Алаєву: "Розмі­щення продуктивних сил — динамічний стан, що характеризує поділ продуктивних сил на території згідно з природними, соціальними та економічними умовами окремих регіонів і визначається особливос­тями територіального поділу праці, властивими даній соціально-економічній системі".

Термін "розміщення продуктивних сил" може вживатись у кількох значеннях: як конкретний ("фіксований") стан поділу на території народногосподарських об'єктів і населення; як форма орга­нізації продуктивних сил; як процес зсувів у розміщенні продук­тивних сил на певній території; як один з напрямів економічної політики уряду. Ці визначення відбивають зміст поняття: усі вони конкретні, але характеризують лише один його бік. Отже, РПС — це і стан, і процес, і форма організації, і політика. У нашому курсі ці поняття трактуються або в їхній сукупності, або окремо, — залежно від конкретного аналізу розміщення продуктивних сил. Розміщення продуктивних сил - це наслідок суспільного поді­лу праці в територіальній формі. Територіальний поділ праці мож­на уявити як процес виробничої спеціалізації регіонів та посилення міжрегіональної кооперації, обміну спеціалізованою продукцією та послугами. При поділі праці виникає двоєдина система господар­ства, що характеризується галузевими й територіальними аспекта­ми й формує народногосподарський комплекс. Для розміщення про­дуктивних сил чи не найбільше значення має закономірність тери­торіального поділу праці.

З'ясувавши поняття "розміщення продуктивних сил", ми змо­жемо братися за визначення конкретних структурних блоків та об'єктів, які вивчає наука. Зі змісту поняття продуктивних сил ви­пливає, що РПС обіймає вивчення трьох великих блоків: розміщен­ня населення й трудових ресурсів, розміщення природних ресурсів, розміщення виробництва й невиробничої сфери. Власне, до третього блоку зараховуються усі об'єкти й галузі народного господарства. Вони, відповідно, поділяються на: розміщення промисловості, сільсько­го господарства, транспорту, сфери обслуговування тощо.

Наука про розміщення продуктивних сил вивчає територіальну організацію виробництва, яка обіймає не просто розташування ви­робництва, але й елемент управління. Територіальна організація як політика найяскравіше виявляється у країнах з державною монопо­лією в народному господарстві та з жорстким плануванням (напри­клад Китай). Вона існує і в розвинутих країнах, проте реалізується там по-іншому. Територіальна організація виробництва означає

здійснення певної структурної політики, комплексу економічних заходів, скерованих на перебудову РПС.

До поняття РПС близьке поняття регіональної економіки. РПС і регіональна економіка також мають спільний об'єкт вивчення, проте, безсумнівно, наука про РПС — ширша, бо вона не обме­жується регіональним рівнем і вивчає закономірності розташуван­ня як у рамках регіону, так і в міжрегіональному й глобальному масштабах.

На підставі викладеного можна остаточно сформулювати пред­мет вивчення РПС. Наука про РПС вивчає як загальні закономірності розташування продуктивних сил, так і їхній конкретний прояв у галузевому й територіальному аспектах на регіональному й міжре­гіональному рівнях. Вона вивчає економічну результативність тери­торіальної організації виробництва для обґрунтування ефективної регіональної політики. Питання про засади розміщення продук­тивних сил належить до найістотніших у науці про РПС. Власне, йдеться про виокремлення найголовнішої обставини, яка зумовлює саме таке, а не інше територіальне розташування об'єктів народного господарства.

Серед багатьох наукових напрямків, що аналізують цю пробле­му, можна виділити кілька найпоширеніших. Одним з них є "геогра­фічний детермінізм", коріння якого сягає ще давніх греків (Гіппократ, Страбон); згодом видатними представниками цього вчення стали Ш. Монтеск'є, Ж. Реклю,Е. Гантингтон, Ф. Ратцель. Серед прибічників географічного детермінізму були також російські історики С. Соловйов, В. Ключевський, український географії. Мечников. Сутність географічного детермінізму полягає у тому, що визначальною силою у розвитку людства (включно з розміщенням продуктивних сил) оголошується природне середовище й географічне розташування тієї чи іншої країни або регіону. На думку детерміністів, саме природні умови формують структуру й розміщення виробництва і навіть ви­значають плин історії та спосіб життя народів. Соціальні процеси, таким чином, відіграють другорядну роль.

До цього вчення близько стоїть "енвайронменталізм" — течія, що виникла у США (англ. environment — оточення, середовище). Енвайронменталісти (Е. Симпл, Р. Сміт, Г. Тейлор) стверджують, що міжнародний поділ праці визначається відмінностями у при­родному середовищі. Серед них особливої популярності набула тео­рія "кліматичних оптимумів" Е. Гантингтона, за якою найсприят­ливіші умови для розвитку виробництва мають країни, розташовані в помірному поясі.

У XIX ст. вже безпосередньо розробляються теорії розміщення виробництв, що їхніми засновниками були І. Тюнен, А. Вебер, у XX ст. — А. Гетнер, А. Леш, В. Кристалер. Ці теорії спирались на визначальну роль прибутку за умов ринкового господарства.Марксистська теорія розвитку й розміщення продуктивних сил виходила з настанови про те, що вони передусім зумовлені спосо­бом виробництва і їхня територіальна організація істотно залежить від соціального ладу. Марксисти гадали, буцімто кожному ладу притаманні власні економічні закони й закономірності, хоча дія за­гальних законів тим часом не заперечується. У соціалістичних краї­нах такий висновок призводив до жорсткого планування, що стосу­валось і розташування виробництва. Ця практика мала позитивні й негативні наслідки. У 20 —50-х pp. нашого сторіччя, коли в більшості країн економічний потенціал нарощувався екстенсивно, за рахунок кількості споруджених об'єктів народного господарства, підпоряд­кування жорсткому централізованому плануванню давало змогу зосередити ресурси у найсприятливіших (з урахуванням пізнаних закономірностей) регіонах і центрах. У добу НТР політика централі­зованого управління економікою, брак ринку почали негативніше впливати на розвиток країн табору соціалізму. З'ясувалося, що з центру не завжди можна визначити кращий варіант розміщення продуктивних сил. Завеликого значення надавалося специфічним закономірностям (так званим економічним законам соціалізму) й нехтувалися загальні закони й закономірності на догоду панівній політичній ідеології.

Тепер починає переважати думка, що економічні закони й зако­номірності мають загальний характер, тільки-но проявляються вони неоднаково в країнах з різною соціально-політичною побудовою. На розміщення продуктивних сил, їхню територіальну організацію, струк­туру, динаміку впливає увесь комплекс закономірностей, передумов і факторів. Проте провідну роль відіграє процес територіального поділу праці, внаслідок чого й формується РПС, їхній поділ на тери­торії. Територіальний поділ праці виявляється на різних рівнях: від низового адміністративного району — до країни й світової економі­ки в цілому. Відповідно, і в територіальній організації виробництва виокремлюється мікрорівень, мезорівень, макрорівень і глобальний рівень.

Як результат територіального поділу праці РПС набуває спе­цифічних для даного окремого регіону ознак під впливом конкрет­них умов, головні з яких — географічні, історичні та соціально-еко­номічні

"Чистої" моделі РПС нема. У розвинутих капіталістичних краї­нах ринкові процеси регулює держава за допомогою різних про­грам, індикативних планів тощо. А у колишніх соціалістичних краї­нах триває децентралізація управління і входження до ринкових структур. Проте в обох випадках слід враховувати об'єктивні зако­номірності РПС, причому на усіх рівнях — незалежно від того, чи планується економіка у масштабах країни, чи йдеться про споруджен­ня окремого підприємства або спеціалізацію сільськогосподарської ферми. Водночас важливо, щоб економічні важелі стимулювання мали правову основу: система регулювання відображена у конституції країни та інших державних актах.

У наукових дослідженнях розміщення продуктивних сил вико­ристовуються методи, що можуть прикладатися до характеристик категорій економічних відношень і простору. Деякі з них запозичені з політекономії, соціології, географії, математики. Зокрема, для аналі­зу ситуації й конкретних розрахунків використовується економіко-математичне моделювання, картографічний, порівняльно-географіч­ний методи тощо. Головним завданням науки є обґрунтування оптимального розміщення продуктивних сил. Поняття "оптимальності" передбачає одержання якомога більшого ефекту від правиль­но розміщеного підприємства, від найкращої територіальної органі­зації регіону, країни. На рівні підприємства ефект виражається у прибутку, на рівні країни — у національному доході. Одначе "оптимальність" не означає, що байдуже, яким чином забезпечуватиметься найбільший ефект. Треба співвідносити розмір ефекту з витратами, тобто — розрахувати ефективність витрат. Необхідно також врахо­вувати соціальний та демографічний фактори. Наприклад, посеред­ницьке підприємство може одержати прибуток, вивозячи гостроде­фіцитну сировину за кордон, але при цьому буде завдано збитків державі. Можна завдати шкоди через надмірну експлуатацію при­родних ресурсів, особливо важко відновних або невідновних. Висока концентрація виробництва у регіоні може дати виграш за рахунок інфраструктури, зручних технологічних зв'язків, але завдати знач­ної екологічної шкоди. З іншого боку, уряд, прагнучи одержати най­більший прибуток від заохочення окремих галузей господарства, може зруйнувати або надмірно утискувати чимало інших підприємств або галузей. Так трапляється тоді (наприклад, у країнах, що розви­ваються), коли пріоритет віддається розвитку експортної монокуль­тури, аби залучити валюту до своєї держави.

Отже, оптимальне розміщення продуктивних сил не завжди має на меті одержання найбільшого прибутку. Що означае розташування об'єктів народного господарства? На рівні підприємства це означає: спеціалізація повинна враховувати співвідношення попиту й пропозиції; місцеположення має бути зручним щодо постачальників сировини й матеріалів та споживачів продукції; підприємство має бути забезпечене робочою силою; місцеположення підприємства не повинне створювати екологічне, в тому числі й соціально-екологічне, напруження на території; розміщення підприємства має сприяти кооперативним зв'язкам.

На рівні регіону оптимальне розміщення продуктивних сил пе­редбачає: врахування передумов і факторів спеціалізації народного господарства; комплексне розміщення народного господарства; мож­ливість гнучкої перебудови галузевої структури під впливом нау­ково-технічного прогресу та ринкової кон'юнктури; задоволення соціально-економічних потреб населення регіону; екологічну безпе­ку регіону; ефективні міжрегіональні економічні зв'язки.

Як правило, чимало факторів чинить вплив на розташування одного підприємства, а тим більше — народногосподарського комп­лексу. Сучасне господарство характеризується тим, що його об'єкти функціонують не ізольовано, а є елементами системи розміщення продуктивних сил. Система ця вельми складна, і її аналіз потребує серйозної спеціальної підготовки.

Зародження науки про розміщення продуктивних сил та особли­вості регіональної економіки зобов'язане, насамперед, економічній і соціальній географії, у надрах якої вона й постала. Саме остання ви­вчає розташування виробництва та його окремих галузей загалом і су­спільно-територіальний поділ праці та територіальну організацію на­родного господарства, зокрема. Економічна географія пройшла свій шлях становлення від початкових етапів, коли вона виконувала здебі­льшого довідкові функції (до середини XIX ст.), до сьогоднішніх часів, коли вона перетворилася у науково-пізнавальну дисципліну, бо у своїх дослідженнях опирається на економічні закони розвитку.

Саме вищевикладене дає підстави стверджувати, що економічна та соціальна географія має найтісніший зв'язок із наукою про розмі­щення продуктивних сил та їхню диференціацію, яка входить до кола економічних дисциплін, хоча, водночас, спирається на результати на­укових досліджень не тільки географічних, але й природничих, техні­чних, суспільних наук. Висліди їхніх вишукувань безпосередньо впли­вають на характер розміщення промисловості, сільського господар­ства, будівництва, транспорту тощо. Усе ж провідною заувагою щодо основних положень розміщення продуктивних сил є їхнє базування на законах і категоріях, які вивчає і визначає економічна теорія.

Отже, наука про розміщення продуктивних сил і економіку регі­онів, як економічна дисципліна, широко послуговується результата­ми наукових досліджень галузевих економік, економіки праці, менед­жменту, маркетингу, економіки природокористування, економічної історії, економічної статистики, економічної кібернетики тощо. Ці дисципліни забезпечують її інформацією, методами дослідження, різноманітними кількісними показниками , що параметризуют еко­номічний процес. Натомість, розміщення продуктивних сил і регіо­нальна економіка збагачує інші економічні науки власними категорі­ями, інформативним матеріалом про регіональні економічні характеристики, геопросторовими узагальненнями галузевої структури, демоекістичною детермінізацією останньої тощо. Загалом наука і прак­тика розміщення продуктивних сил, їхня територіальна інтерпретація мають першочергове значення для територіального планування та формування цільових галузевих і територіальних комплексних про­грам.

Розміщення продуктивних сил і економіка регіонів — галузь еко­номічної науки, яка ґрунтується на загальних економічних законах. їхнє завдання, найперше, полягає у визначенні та виробленні теоре­тичних засад, необхідних для практичного розв'язання проблем раці­оналізації просторового розосередження населення та виробництва. Для досягнення означеної мети необхідне здійснення всеосяжної ха­рактеристики соціально-економічної та ресурсної бази суспільного виробництва, виявлення особливостей демографічних умов та екістичного поля і простеження впливу останніх на загальнодержавний та регіональний господарський комплекс. Звичайно, сьогоднішня фікса­ційна картина стану розміщення продуктивних сил є результатом їхнього тривалого розвитку, тому тут необхідно досліджувати історич­ну динаміку, щоб наголосити на історико-географічних закономірно­стях зміни господарсько- культурних угруповань будь-якої території.

У теоретичному і практичному плані завдання економіки регіонів можна розділити на три групи: методологічне і практичне досліджен­ня територіальних пропорцій розвитку народного господарства; роз­робка загальної теорії та наукове обґрунтування об'єктивних чинників раціонального розміщення продуктивних сил; дослідження процесів формування економіки регіонів. Виходячи з цього, пріоритетним є вивчення процесів, які впливають на регіональну економіку, а саме: удосконалення розподілу праці, територіальна організація господар­ства регіонів, структурна перебудова економіки, міжнародне співроб­ітництво у розвитку продуктивних сил окремих територій тощо.

Отже, предметом розміщення продуктивних сил і економіки ре­гіонів є дослідження галузей економіки, найважливіших природно-економічних, демографічних і екологічних особливостей регіонів, а та­кож міжрегіональних, внутрірегіональних і міждержавних економіч­них зв'язків. Іншими словами, провідною складовою предмета вивчення даної дисципліни є просторова організація продуктивних сил, або просторовий аспект суспільного відтворення.