2.4. Регіональне економічне зростання.

Розбалансованість української економіки загалом і її регіонів зокрема, яка супроводжується дедалі більшим загостренням проблем виробничого зростання, довкілля, викликає потребу створити якісно нову концепцію подальшого її розвитку, а саме, концепцію (збалансованого) сталого розвитку. Під сталим розвитком розуміють такий економічний поступ, який задовольняє потреби сьогодення, але не ставить під загрозу спроможність прийдешніх поколінь задовольнити свої потреби. Сутність цієї Концепції полягає у таких ключових поняттях:

• поняття потреб, особливо потреб, необхідних для існування, найбідніших верств населення, що повинні бути предметом пріоритету;

• поняття продуктивних можливостей задовольнити потреби усіх верств населення, зумовлених інтелектом зайнятих, фінансовим механізмом, інноваціями, кооперацією тощо;

• поняття обмежень, зумовлених станом технологій і суспільною орга­нізацією, що зумовлюють здатність довкілля задовольнити сучасні і майбутні потреби.

Щоб досягнути сталого розвитку, люди повинні забезпечити спільність економічного зростання і розвитку з охороною довкілля. Для цього треба зберегти стійкість процесів обміну у довкіллі.

Процес екологізації економіки, що спрямований на досягнення збалансованості у взаємовідносинах природи та економіки підпорядковується таким підходам:

• свідома людина і, відповідно, свідома нація не повинні орієнтуватися лише на економічну доцільність господарювання, але й на екологічну;

• сталий розвиток передбачає відтворення не лише праці і капіталу,але й біосфери на стійкій основі;

• економічне зростання у часі повинно ставати усе більш нейтральним щодо довкілля;

• техніка, технології, фінанси, організація виробництва і новації загалом повинні звести до мінімуму втрати довкілля.

Створення екологічно збалансованої економіки вимагає признання неминучості обмежень на певні форми зростання, а саме на споживання природних ресурсів. В зв'язку з цим твердження багатьох економістів та політиків про необхідність безмежної експансії економічної діяльності повинно піддаватись сумніву.

Дуже часто політики розглядають економічне зростання як спосіб вирішення різноманітних соціальних проблем - безробіття, бідності, податкової кризи тощо. Але ж економіка представляє собою не закруту самодостатню систему, в якій кругообіг товарів і грошей між виробниками та споживачами відбувається за замкнутим циклом. Вона функціонує як відкрита система з міжнаціональним обігом грошей і товарів, але з обмеженими особливостями виробництва чистої води та інших природних ресурсів. Отже, в сучасних умовах економічне зростання повинно орієнтуватися на пріоритет фактора уцілілих природних ресурсів. За економічною теорією, в цьому випадку потрібно максимально збільшити продуктивність (віддачу оборотного капіталу) цього рідкісного фактора виробництва, а також спробувати збільшити його пропозицію. На регіональному рівні це означає, що метою сучасної економічної політики повинно бути збільшення продуктивності і кількості природного капіталу, а не нарощування потужності і будівництво нових великих підприємств. У цьому контексті важливим є усвідомлення того, що створена людиною економіка є вмонтована в природну систему і перебуває від неї в функціональній залежності, тобто природа є аргументом економічної функції. На конференції ООН з проблем довкілля і сталого економічного розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992р.) було виділено такі основні принципи еколого-економічного збалансованого розвитку: - принцип «екологічної республіки»; - принцип екологічної наступності поколінь; - принцип динамічної рівноваги; - принцип «екологічних рангів »; - принцип єдності природокористування і природовідтворенння; - принцип єдності екологічних і економічних інтересів; - принцип життє підтримуючого комплексу; - принцип відтворення мотивів розвитку. Ці принципи передбачають максимальне забезпечення коеволюції природи та нації і збалансування відтворення природи і життя людей.

Виділені принципи дають підставу обґрунтувати основні фактори і завдання щодо реалізації концепції сталого розвитку:

• фактори сталого розвитку; підвищення рівня загальної професійної і екологічної освіти усіх громадян, розвиток науки і посилення її зв'язку з виробництвом, інтенсифікацією усіх виробничих і управлінських процесів; зниження матеріале- і енергомісткості виробництва продукції шляхом, розробки і впровадження інноваційних (наукомістких) технологій; - впровадження безвідходних технологій і виробництв у обробному секторі економіки.

• завдання реалізації Концепції сталого розвитку: політико-правові - впровадження демократії, свободи і рівності перед законом, розумного оподаткування, соціальної справедливості, розвиток національної свідомості, патріотизму, волевиявлення народу; - економічні - розумне поєднання видів і форм власності, демонополізації та вільна конкуренція, виробництво товарів і послуг до потреб людей; - екологічні - викорінення голоду, захист довкілля, піднесення якості освіти; - міжнародні - розвиток громадянського суспільства, торгівлі, підтримка миру і співробітництва; інформативні - розвиток науки, техніки, інноваційних технологій, кібернетизація та інформатизація господарства і культури, природи, ефективності використання ресурсів, збереження біосфери, вдосконалення методів управління, екологовиховної роботи тощо; - соціальні - усунення відставання національної свідомості населення, розвиток у людей здатності наукового передбачення, висунення на пріоритетне місце інформаційних ресурсів перед речовинно-енергетичним.

Виконання цих завдань створить надійні передумови для активізації факторів сталого економічного зростання і розвитку.

Функціональне трактування категорії «продуктивні сили». Суспільно інформаційне трактування категорії «продуктивні сили» є значним кроком вперед по відношенню до традиційного. Воно охоплює якісні зміни суспільного розвитку, які є в основі продуктивної віддачі зайнятих та економічного зростання загалом. Якщо традиційне трактування категорії «продуктивні сили» відображало привласнювальний тип економіки, то суспільно-формаційне - створювальний (індустріальний), а функціональне - інноваційний (постіндустріальний. відтворювальний).

Трудовий капітал в економіці з переважанням інформаційних технологій. Творчість, новації цілковито змінюють економічну сутність аргументів виробничої функції. Трудовий капітал, тобто здатність висококваліфікованої людини до творчості, новацій, цілковито змінює виробничу функцію. Це відбувається при зростанні частки інформації, нових технологій тощо. Річ у тому, що праця виконує лише контрольні й регулюючі функції, а основний капітал внаслідок нових технологій стає високопродуктивний, тобто його продуктивна віддача зростає вищими темпами, ніж його вартість.

З погляду характеру технологій в індустріальній економічній системі домінують механічні типи, в інноваційній- механотроні, тобто поєднані механічні з електронними технологіями. Відповідно змінюється і характер аргументів виробничої функції. В індустріальному типі економіки, яка відзначається масовим виробництвом і зростаючим залученням ресурсів, виробнича функція має такі параметри:

В (О - сировина, матеріали) = F (Т - праця, К - технічні засоби), де В - валовий випуск; обсяг В с в прямій залежності від кількості праці Т і капіталу К.

Інноваційний тип економічної системи має принципові відмінності й зорієнтований на споживача. Тобто валовий випуск В. його обсяг і структура формуються до обсягу і структури попиту. Виробники намагаються піднести якісні параметри продукт}', наблизити його структуру до потреб виробництва і населення, розширити асортимент до вимог вікової і статевої структури населення, сезону тощо. Відповідно якісно нового вигляду набуває і виробнича функція: В (О – сировина інформація про її переробку) = aF (Т - праця інтелектуальна, К технічні засоби забезпечують автоматизацію; інформаційні системи), де а - показник рівня технологій.

Особливістю виробничої функції економіки інноваційного типу є те, що завдяки зростанню інформаційних технологій зменшуються питомі затрати сировини, матеріалів і енергії в одиниці продукції, кількість праці в одиниці продукції, але зростає частка амортизації, тобто перенесеної вартості основного капіталу в одиниці продукції. Амортизаційний період зменшується з 3-4 років до 1 року, інколи до 3-4 місяців. Таким чином значна частина основного капіталу, особливо його активної частини, практично перетворюється в різновид оборотного капіталу. Частка фізичної праці помітно зменшується, залишається лише контролююча і регулююча функції праці.

Продуктивна функція праці та економічне зростання. Згідно з теорією економічного зростання збільшення кількості праці та капіталу забезпечує зростання обсягу виробництва регіонального (національного) продукту. Це твердження випливає з рівняння виробничої функції Qц = F(T,K). Однак збільшення праці й капіталу вимагає відповідних капітальних вкладень, які є дефіцитними в регіонах і Україні, а запозичення потребують обережного, виваженого підходу, оскільки призводять до зростання заборгованості.

Обсяг виробництва визначається продуктивною силою зайнятого населення, задіяного основного і оборотного капіталів, технологіями. Як свідчить досвід високо розвинутих країн, до найважливіших питань економічного зростання належать:

з'ясування обсягів продукції, яку потрібно виробити для задоволення потреб населення;

з'ясування обсягів продукції, яку потрібно або можна використанів конкретний час;

встановлення обсягу продукції, яку потрібно зберегти, перетворитина капітал для використання в майбутньому.

Збереження це капітальні вкладення, які в процесі праці зайнятих створюють потрібний продукт. Якщо витрати ВВП не забезпечують належних збережень, а суспільство більшу половину його «проїдає», то перспектива такого суспільства маловтішна.

Закон товаровиробництва і виробнича функція. Зростання обсягів виробництва ВВП визначається:

1) відповідністю економічної системи вимогам дії закону товаровиробництва:

2) зростанням продуктивної сили чинників виробництва:

Економічна система повинна будуватися відповідно до закону товаровиробництва, який вимагає:

відшкодування матеріальних затрат,

створення доданої вартості (за обсягом і структурою), адекватної потребами суспільства;

забезпечення у створеному продукті відносного зменшення частки матеріальних затрат і зростання частки доданої вартості.

Виробнича функція описує залежність обсягів ВВП від кількості зайнятих в економіці, основного капіталу, обігового капіталу, продуктивної сили одиниці основного і трудового капіталів. Зростання кількості та якості задіяних чинників виробництва забезпечує більшу віддачу всього капіталу. Якщо індекси зростання чинників виробництва і продукту є однаковими, це означає, що продуктивна сила одиниці трудового і основного капіталів не змінилася.

За рахунок якіснішого основного капіталу і технологій зростає продуктивна сила одного зайнятого. Якщо збільшувати кількість і якість основного капіталу на одного зайнятого, то й продуктивна сила одного зайнятого зростатиме, а виробничу функцію одного зайнятого, капіталоозброєного одиницею капіталу, можна записати такою формулою:

Приріст капіталу ∆к на одного зайнятого неминуче впливає на приріст продуктивної сили одного зайнятого ∆ qц.Відношення ∆qц /∆к показує, у скільки разів збільшиться обсяг вироб­ництва продукції, якщо на одиницю збільшити капіталоозброєність одного зайнятого, забезпечити реалізацію економічної політики і формування економічного механізму відповідно до вимог закону товаровиробництва: Головними у цьому механізмі є: - професійність, рівень економічного і патріотичного мислення кадрового складу сфери управління; - раціональне використання всіх видів ресурсів і робочого часу; - зосередження зусиль на посиленні виробничої віддачі всіх елементів продуктивних сил; - розподіл продукту за результатами продуктивності праці.

За 1991-2004рр. індекс основного капіталу Україні становив 1,03, індекс кількості зайнятих - (-0,06), індекс ВВП - (-0,52). Це свідчить, що негаразди з обсягом виробництва спричинені суб'єктивним чинником (кадровим і людським), використанням застарілих основною капіталу і технологій.

Вітчизняна і світова практика свідчать, що ці величини перебувають майже в однакових пропорціях в усіх країнах. У країнах з розвинутою економікою норма нагромадження може сягати 0,21К - 0,22К, у країнах, що розвиваються, 0,19K- 0,20К, у найменш розвинутих 0,17К-0,19К, У період активних капіталовкладень, особливо з допомогою зарубіжних запозичень, норма нагромадження може сягати 0,30К- 0,40К. Для України розподіл ВВП на споживання і нагромадження має такі параметри: 0,80С t- 0,20К За такого обсягу виробництва ВВП і співвідношення норм споживання та нагромадження при незмінній продуктивній силі одного зайнятого досягти зростання обсягу виробництва неможливо. Для цього необхідно:

збільшити кількість основного капіталу загалом і в розрахунку на одного зайнятого, поліпшити його якість;

підвищити рівень продуктивної сили одного зайнятого за рахунок підвищення капітало віддачі та повного використання робочого часу.

Джерела економічного зростання. Джерелами економічного зростання на сучасному етапі розвитку української економіки можуть бути зростання капітатовіддачі, інтенсифікація виробництва, активізація експорту та оптимізація імпорту.

Зростання капіталовіддачі Обсяг виробництва взаємопов'язаний з нормою нагромадження капіталу. Водночас можна вважати, що оберненою функцією норми нагромадження є функція капіталовіддачі. Співвідношення зростання обсягу виробництва та норми нагромадження ідентичне відношенню приросту обсягів виробництва до приросту капіталовкладень. Але тільки капіталовкладення та приріст виробництва не забезпечать економічного зростання. Є й інші джерела збільшення обсягу виробництва ВВП: - збільшення кількості та підвищення якості основного капіталу (нетто-капіталовкладення); збільшення чисельності зайнятих (кількості праці) та підвищення їх професійно-кваліфікаційного рівня; - зведення втрат робочого часу до мінімуму та підвищення продуктивної віддачі задіяних чинників виробництва за одиницю часу; - запровадження інновацій та забезпечення загального збільшення продуктивної віддачі задіяних чинників виробництва: технічного прогресу, новітніх технологій, якості капіталу і праці, нових видів продукції; - проведення інституційних реформ, зокрема правової системи, створення конкурентних умов, забезпечення мобільності виробничих чинників, прозорості системи стимулювання, оподаткування, ринків та in.

Згідно з концепцією виробничої функції ці джерела економічного зростання економіки України є надзвичайно важливими. Однак важко визначити, які з них Україна спроможна використати. Особливо актуальним є оновлення і збільшення основного капіталу. Але зростання капіталоозброєності без залучення інших джерел не буде ефективним.

Інтенсифікація виробництва. У концепції виробничої функції важливо зробити акцент на інтенсифікацію, яка є недооціненою. Перед усім слід мати на увазі:

економічного зростання можна досягти без особливого збільшення нетто-капіталовкладень, а за рахунок ефективнішого використання наявного основного капіталу. Однак така ситуація буде можливою лише тоді, коли підприємства вміло пристосуються до ринкових умов і будуть створені відповідні інституційні передумови; у структурі виробничої функції джерелом зростання є фактично виконана праця. Приховане безробіття становить в Україні, за різними оцінками, 20-30%. Отже, постає завдання зменшити або повністю ліквідувати втрати робочого часу;

резервом інтенсифікації виробництва є збільшення чисельності зайнятих в економіці на кількість, вивільнену внаслідок кризових процесів, а це приблизно 3 млн. осіб.

Аналогічних прикладів можна навести багато. Однак інституційних передумов ще не створено, відсутня ефективна конкуренція, тому очікувати реальної інтенсивної виробничої функції на найближчу перспективу малоймовірно.Економічне зростання можливе завдяки активізації експорту та оптимізації імпорту.

Активізація експорту. Експорт України формують традиційні експортні галузі: металургія, хімічна промисловість, сільське господарство. Але жорстка обмежувальна політика енергозабезпечення може негативно впливати на енергоємний експорт, особливо той, що базується на дешевій енергії. Щоправда, переважно такс скорочення експорту автоматично зменшує попит на енергію. Проте дорога експортна продукція матиме збут тривалий час на тих ринках, де низький рівень затрат на заробітну плату та використовуються вже частково амортизовані потужності, тобто у країнах із перехідною економікою і тих, що розвиваються.

Певні можливості відкриває і те, що в процесі широкої реструктуризації європейської промисловості виникає та зростає попит на комплектуючі вироби, деталі та напівфабрикати для всіх видів обладнання, виготовлення яких вимагає великих трудових затрат, особливо для продукції машинобудівного комплексу. Українське машинобудування якраз і потребує зовнішньої кооперації на новітніх технологіях, особливо з європейськими країнами. Україна могла б постачати продукцію, яка здебільшого виготовляється в металообробній та металургійній промисловості.

Надзвичайно важливим для використання експортних можливостей є те, щоб імпульсам попиту, які надходять із-за кордону, не створювали адміністративні, тарифні перешкоди. Водночас потрібно також істотно поліпшити мобільність підприємств, зокрема поділом на менші Структурні одиниці.

Оптимізація імпорту. Динаміка імпорту зумовлюється передусім заощадженням енергії та імпортом технологій.

Закон товаровиробництва наводить на думку, що економічна і політика України повинна орієнтуватись на суворе заощадження замість розширення національного виробництва енергії. Навіть скорочення імпорту енергії на 18-22% урівноважило б баланс поточних операцій. Істотним засобом заощадження енергії є правильне ціноутворення, якого можна досягти і завдяки припиненню постачання енергії в разі несплати. Адже фактично зростання заборгованості (від'ємного сальдо поточних рахунків) є зниженням цін або надходжень за використану енергію. Жорстка енергетична політика стосовно підприємств забезпечує значне заощадження енергії, а відповідно - скорочення імпорту енергоносіїв. Поки що енергоспоживання підприємств становить понад 60% загальної потреби України в енергії.

Вчасна оплата спожитої енергії може позитивно впливати на структуру імпорту, зокрема на зменшення частки енергії в його сукупному обсязі. Це дасть змогу неенергетичній складовій, зокрема імпорту капіталовкладень, технологій, зростати швидше від сукупного імпорту, що прискорюватиме економічне зростання. За цих умов імпорт необхідних технологій збільшуватиметься значно швидше, ніж темпи зростання національної економіки. У кінцевому підсумку це забезпечить повільне зменшення сальдо поточних рахунків. Запорукою успішного здійснення стратегії й тактики економічного зростання є фінансова підтримка у розмірах, які забезпечили б реструктуризацію продуктивних сил, стабільну віддачу праці та капіталу. Таку підтримку можуть надати країни з розвинутою економікою за умови здійснення Україною політичних, правих та економічних перетворень.

Управління і регулювання економікою будь-якого рівня організації зводиться ні управління руху грошей, пращ, капіталів га товарів, Розвиток підприємництва, регіону і країни загалом розуміють як якісне економічне зростання, основними складовими якого є прогресивні структурні зміни у фінансах виробництві, раціональні ресурсні пропорції та номенклатура продукції, комбінування і якісне вдосконалення використовуваних ресурсів.

Розвиток підприємств, регіонів і країни базується на капітало­вкладеннях, які забезпечуються власними і позичковими коштами, співвідношення між якими визначається податковою політикою, кредитними ставками, темпами зростання виробничого потенціалу, тобто розширенням діючих та створенням нових потужностей з виробництва товарів та послуг Тому в ринкових умовах особливого значення набувають питання формування фінансового та інвестиційного механізму забезпечення розвитку підприємств, регіонів і країни загалом.

Фінансові ресурси в системі регіонального зростання Основний обсяг фінансових ресурсів регіонів і держави створюється у сфері матеріального виробництва за рахунок перерозподілу прибутків господарських структур регіонів (підприємств, корпорацій і т.д.). Лише незначну частину доходів (5-10%) становлять кошти, що надходять з фонду оплати праці через податкові платежі населення. Таким чином, провідне місце у складі фінансових (бюджетних) ресурсів підприємств, регіонів і держави посідає прибуток господарських структур підприємств виробництва товарів, послуг і торгівлі. До надходжень в регіональний і державний бюджет додаються і кошти, що формуються під реалізації державної позики і грошово-речових лотерей.

Сутність фінансів, тобто грошових відносин, у ринковій економіці зводиться до того, щоб колений її суб'єкт - продавець чи покупець -володів таким розміром грошової суми, яка б забезпечила продавцеві можливість продовжувати виробництво товарів і послуг, а покупцеві - бути платоспроможним придбати ці товари та послуги. Тобто іде мова про збалансованість на ринку вартості товарної маси і послуг( (пропозиції) та обороту грошових доходів споживачів (попиту).

Основи формування регіонального фінансового балансу. Фінансова самодостатність регіонів має ґрунтуватися на законодавче закріпленому розмірі доходів, що надходять до місцевих бюджетів залежно від обсягу створюваних і використовуваних на певній території фінансових ресурсів. Фахівці вважають, що до місцевих бюджетів має надходити 30-35 % усіх доходів, які мобілізує бюджетна система на цій території. Також важливо, щоби бюджетне законодавство було доповнене положенням про те, що доходи, закріплені за місцевим бюджетом, не можна вилучати. На законодавчому рівні також варто зафіксувати перелік витрат на розвиток місцевого господарства, соціально-культурної сфери та інших заходів, що фінансуються з місцевих бюджетів.

Мобілізація грошових ресурсів до регіональних бюджетів має бути економічно аргументована. її базою повинна стати достовірна інформація про утворення і рух фінансових ресурсів на певній території. Цього можна досягти лише при розробці зведеного територіального фінансового балансу який відображає джерела ресурсів і напрями використання їх в цілому на відповідній території, незалежно від форм власності та рівня підпорядкованості господарюючих суб'єктів. Власне територіальний фінансовий баланс мав би стати економічною основою для роботи з формування, розгляду і затвердження бюджету. Для цього треба налагодити канали і форми надходження планової та звітної інформації від суб'єктів господарювання. Мова йде про те. що підприємства й організації, які розміщені в регіоні, використовують регіональну живу працю, природні ресурси, займаються господарською діяльністю або наданням послуг, незалежно від форм власності й рівня підпорядкованості, повинні подавати за встановленими формами і строками відомості про прогнозні фінансові показники на наступний рік. Звітний зведений територіальний фінансовий баланс може розробляти статистична служба міста, району, області.

Територіальний фінансовий баланс мав би ґрунтуватися на таких показниках:

Доходи	Сума	Видатки	Сума
Прибуток		Капітальні вкладення та інші витрати зі створення основних фондів
Податок на добавлену вартість		Поточні витрати на розвиток народного господарства за рахунок бюджету
Відрахування в Фонд соціального страхування		Витрати на капітальний ремонт
Амортизаційні відрахування		Прибуток, що залишається в господарстві
Акцизний збір		Витрати на соціальне забезпечення
Відрахування в Фонд Чорнобиля		Витрати на освіту і культуру
Відрахування в Фонд зайнятості населення		Витрати на охорону здоров’я
Відрахування в фонди конверсії та структурної перебудови економіки		Витрати господарських організацій на соціальний захист населення
Доходи від приватизації майна		Інші витрати господарських організацій
Інші доходи господарських організацій		Витрати на управління
Інші доходи бюджету		Витрати на ліквідацію наслідків аварії на Чорнобильській АЕС
Надходження коштів від населення		Інші витрати бюджету
Кредити банку		Витрати з Фонду зайнятості населення
Надходження з державного бюджету		Передача ресурсів до державного бюджету
Разом доходів		Разом витрат

Практика господарювання може виявляти необхідність й інших по­казників доходів і видатків регіону. Але важливо, щоби такий документ розробився, оскільки він містить важливу інформацію для вироблення заходів з активізації політики в галузі податків, інвестицій, підвищення життєвого рівня населення та його соціального захисту. На його основі можна визначити оптимальний варіант фінансових відносин у регіональному аспекті, а також стане своєрідним фінансовим мірилом ефективності економіки регіону. Він також стане інформаційною базою для встановлення раціональних фінансових взаємовідносин з державним бюджетом.