2.3. Економіка України як єдність регіональних і соціально-економічних систем

В основі мікроекономічного районування є виділення простих, немасштабних територіально-господарських утворень. Такі невеликі, те­риторіально єдині господарські системи називають мікрорайони. Процес мікроекономічного районоутворення відбувається об'єктивно за такими напрямами:

по-перше, локальним, коли окреме підприємство збільшує свої масштаби за рахунок здійснення капіталовкладень, збільшення потужностей, кількості зайнятих, обсягу виробництва продукції, створення корпорації, об'єднання тощо;

по-друге, територіальним, коли підприємства розміщуються по території, використовують спільну виробничу, транспортну та іншу інфраструктуру, працю населення території, об'єктивно формуються ринки реалізації продукції у малих, середніх і великих населених пунктах, центри управління обсягом товарів, капіталів і праці у відповідних населених пунктах, встановлюються межі адміністративного впливу відповідного центру на відповідну територію з врахуванням економічного і соціального тяжіння навколишніх населених пунктів до їх центрів.

На основі таких критеріїв визначаються межі територіальної господарської системи, центральному населеному пункту надають функції адміністративного центру даного мікроекономічного району.

Мікроекономічне районування - це науково обґрунтований поділ країни на мікрорайони з межами територіально-адміністративної приналежності за критеріями об'єктивного виробничого, соціального, инфраструктурного районоутворення.

В сучасній Україні налічується 448 міст, 897 селищ міського типу, 28775 сільських населених пунктів. На їх основі виділено 490 моноадміністративних районів і 121 моноадміністративний район у містах. Мікроекономічне районування має два рівні: моно адміністративне і полі адміністративне.

При тому кожен з них, внаслідок поділу праці, концентрації капіталу; зайнятості має свою систему рівнів організації. Поділ на рівні організації економічної системи досить узагальнений, але він важливий з погляду конкретизації контурів як самої економічної системи, так і співвідношення самоуправління і зовнішнього управління нею.

Локальна організація економічних систем. Локальними економічними системами є підприємства, які здійснюють виробництво продукції, виконують роботи чи надають послуги. Розрізняють декілька рівнів.

Індивідуальна економіка. Це невеликі підприємства, власниками яких можуть бути окремі особи чи сім'ї, з виробництва невеликих обсягів продукції, послуг, виконання робіт. Відзначаються відносно невеликим основним і обіговим капіталом. Освоюють невеликий сегмент ринку, здійснюють невеликий оборот грошей і ресурсів.

Економіка підприємства. Це вищий від попередньої рівень локальної економічної системи. Розрізняють мале, середнє і велике підприємство за ознаками чисельності 30-100 чол. - мале, біля 500 чол. - середнє, понад 1000 чол. - велике. Відповідно відмінними для цих рівнів є кількість основного та оборотного капіталу, обсяг і структура продукції, ширшими є відповідно освоєні ними ринки тощо. Вони мають більш розгалужену мережу постачальників сировинної і напівфабрикатної продукції, торговельних фірм для збуту готової продукції. Підприємства такого рівня локальної організації мають цехову структуру, тобто основні і допоміжні цехи, відповідні технології, номенклатуру і асортимент продукції.

Економіка корпорації. Це тип великого підприємства, організованого на корпоративних (об'єднавчих) засадах. Здебільшого це акціонерні компанії, загальний капітал яких складають дольові частини у формі придбаних акцій. Корпорацій можуть мати дочірні підприємства як на території основного підприємства, так і за його межами. Економічна організація таких підприємств є досить складною. Вони володіють підрозділом планування виробництва, обліку, фінансів,збуту,постачання, маркетингу, науково-дослідної роботи тощо. Підприємства такого рівня організації відзначаються чисельністю зайнятих декілька тисяч або навіть десятків тисяч працівників, великою мережею постачальників та збуту. Корпорації переважно мають достатню кількість вільних коштів для здійснення капіталовкладень у нове виробництво, реконструкцію та реорганізацію діючого виробництва, впровадження нових технологій і видів продукції. Підприємства такого рівня організації діють як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках.

Локальний вид організації економічних систем показує, що рівні відрізняються поглибленим суспільним поділом праці, концентрацією капіталу і зайнятістю. Основним завданням таких економічних систем є нагромадження необхідного капіталу, створення продукту, його реалізація, відшкодування затрат і отримання прибутку. Особливість такого виду економічних систем втому, що вони реалізують інтереси власників капіталу і найманих у них працівників. При тому можуть створювати певні соціальні і економічні проблеми на території, де вони розміщені.

Територіально організація мікроекономічного району. Територіальна економічна система характеризує територіальний поділ праці, який склався історично на основі наявних тут ресурсів та потреб виробництва продукції. Здебільшого підприємства розміщені на тих ділянках території, де є необхідні мінерально-сировинні ресурси для переробки, джерела енергії, води, праці, споживання тощо. Розміщені таким чином підприємства створюють єдину регіональну економічну систему через економічну доцільність їх взаємовідносин, виробництва і споживання та розвиток спільної виробничої і соціальної інфраструктури. Розрізняють декілька рівні в організації територіальних економічних систем.

Економіка населеного пункту. За економічною і соціальною сутністю розрізняють декілька типів населених пунктів: місто, селище міського типу, село. За чисельністю населення міста є малі - 5-20 тис. чол., середні - 30-70 тис. чол., великі - 100 і більше тисяч чол.. Селища міського типу охоплюють 2-5 тис. чол., села - 1 тис. чол. З типом населеного пункту тісно пов'язана його, економічна діяльність. Наприклад малі міста мають 2-3 промислові підприємства або філії інших підприємств, торговельні фірми, заготівельні, побутові організації, комунальні послуги тощо. Середні міста відзначаються більшою чисельністю промислових, торговельних, транспортних підприємств, освітніх, оздоровчих, побутових, комунальних та інших видів діяльності. Великі міста концентрують у собі крупні підприємства відповідної спеціалізації, систему комунальних послуг, гуртової і роздрібної торгівлі, середньої і вищої освіти, охорони здоров'я, науки, транспорту, культури, мистецтва і т.д.

У селищах міського типу можуть бути зосереджені 1-2 невеликі переробні підприємства на основі місцевої сировини, заготівельні, торговельні організації тощо. Економіка сільських населених пунктів здебільшого пов'язана з виробництвом сільськогосподарської сировини для переробних підприємств харчової і легкої промисловості. Також у селах розміщені торговельні організації системи споживчої кооперації, заготівель продукції сільського господарства. Практично економіка сільських населених пунктів має ознаки територіальної економічної системи, оскільки вона будується на залученні в господарський оборот чималі площі сільськогосподарських угідь.

Економіка галузі Це один з особливих рівнів організації територіальної економічної системи. Особливість полягає в тому, що економіка галузі поєднує однорідні підприємства з майже однаковими технологіями виробництва, має єдине управління (міністерства). Підприємства однієї галузі здебільшого розміщені в різних регіонах країни. На одній невеликій території можуть бути розміщені декілька десятків однорідних підприємств, що створюють окремий галузевий район. Це властиво як сільськогосподарському, так і промисловому виробництву. Наприклад, виробництво зернових в Україні здебільшого сконцентровано на території південної її частини, цукрового буряка на території Поділля, льону, картоплі Полісся і т.д. Підприємства чорної металургії розміщені у регіонах покладів залізної і марганцевої руди, вугілля, тобто в районах Придніпров'я, Донбасу, хімічної галузі, зокрема основної хімії - в районах наявної сировини для виробництва сірчаної кислоти, мінеральних добрив тощо. Зосередження однорідних виробництв на обмеженій території створює передумови для формування відповідного галузевого економічного району.

Економіка адміністративного району. Це економіка відносно невеликої території, на якій зосереджені здебільшого сільські населені пункти, що тяжіють до малого чи середнього міста. Таке місто виконує адміністративні функції, зосереджує в собі декілька переробних чи промислових підприємств, торговельні, побутові, транспортні організації, школи, училища тощо. В адміністративному центрі даної економічної території також зосереджені державні установи, зокрема міліція, суд, прокуратура, фінансові органи, управління освіти, соціального забезпечення, і т д. Усі вони забезпечують економічну і соціальну діяльність населення, підприємств, установ і організацій на даній економічній території.

Ознаки моноадміністративного мікроекономічного району (один адміністративний район): спільність території: - однорідність природи, господарства і культури: - єдиний управлінський орган; - власний бюджет; - спеціалізація і структура виробництва.

Ознаки поліадміністративного мікроекономічного району (дві і більше адміністративних райони): - спільність території; - галузева районотворча роль; - внутрігалузевий поділ праці; - наявність промислово-транспортного центру і вузла; - соціально-економічне тяжіння території двох і більше районів та промислово-транспортного центру і т. д.

Поліадміністративним мікроекономічним районам властиві просторові спільні риси розвитку і господарської спеціалізації, стабільні трудові та транспортні зв'язки, перспективи розвитку, можливості задоволення суспільних потреб.

В основі мезоекономічного районування є сформована територіально-адміністративна мікроекономічна система, яка представлена економіками населених пунктів, адміністративних районів у складі областей. Мезоекономічний район є масштабніший від мікроекономічного району і може об'єднувати одну, дві і більше адміністративних областей. Практично мезоекономічний район країни є моно- і поліадміністративною таксономічною одиницею, яка характеризує певні спільні особливості районоутворення. Його складовими компонентами є моноадміністративні територіально-економічні системи, у даному випадку адміністративні області, які у своєму складі мають моноадміністративні системи нижчого рівня організації - населені пункти, адміністративні райони.

Мезоекономічна регіоналізація важлива з погляду виявлення рівнів економічного розвитку території країни, обґрунтування пріоритетів і пошуку засобів їх економічного зростання.

Мезоекономічне районування - це обґрунтований поділ країни на райони, які поєднують суміжні територіально-адміпістративнімікро-економічні системи за критеріями спільності території, характерурозселення, структури економіки.

У практиці мезоекономічного районування України вітчизняні вчені використовують два підходи щодо надання назви мезоекономічному районові: розміщення мезорегіону щодо сторін світу по відношенню до центру території країни, наприклад Центральний, Південний і т.д; привласнення назви великого населеного пункту, який є районоутворювальним центом даної території і розвинувся до рівня агломерації чи мегаполісу. наприклад, Київський, Львівський і т.д.

Основою мезоскономічного районування є територіально-адміністративна область. Це вищого від попереднього рівня територіальна економічна система, оскільки вона охоплює 10-20 економік адміністративних районів, Адміністративним центром є середнє, а здебільшого велике місто з населенням щонайменше 100 тис. чол. Окремі обласні адміністративні центри мають чисельність населення понад 1 млн. чол. Особливістю обласних центрів є те, що до них тяжіють економічно, міграційно населені пункти адміністративних районів і сіл. Далі це тяжіння може сягати 50-100 км. і більше. Обласні центри сконцентровують у собі декілька десятків великих промислових підприємств більшості галузей економіки. Вони мають розвинуту мережу виробничої і соціальної інфраструктури. В них розміщені великі гуртові і роздрібні торговельні організації, заклади науки і вищої освіти, театри і музеї, спортивні установи, лікувальні заклади, суди та інші правоохоронні органи, фінансові установи, банки, страхові компанії, державні управлінські установи і органи обласного самоврядування тощо.

В українській науковій літературі з проблем просторової економіки є декілька варіантів мезоекономічної регіоналізації. Істотних відмінностей між ними немає, за винятком віднесення однієї і тієї' ж області до іншого мезорайону чи привласнення йому іншої назви. У більшості мезорегіонів області співпадають. У нашому варіанті мезоекономічної регіоналізації є два аспекти: моноадміністративний мезоскономічний район (одна адміністративна область) і поліадміністративний мезоскономічний район (дві і більше адміністративних областей). Таким чином в Україні є 25 моноадміністративних мезоекономічних районів (АР Крим і 24 адміністративних області). Що стосується кількості поліадміністративних мезоекономічних районів, то їх число визначають кількість макрополісів (великих агломерацій), які є основними районоутворювальними центрами. Таких макрополісів (агломерацій) в Україні шість: Київський (м. Київ), Львівський (м. Львів), Харківський (м. Харків), Дніпропетровський (м. Дніпропетровськ), Донецький (м. Донецьк), Одеський (м. Одеса). Відповідно і території інших областей, які тяжіють до названих макрополісів (агломерацій) і створюють поліадміністративний мезоскономічний район, можна привласнити назви: Київський мезоскономічний район. Львівський мезоскономічний район, Харківський мезоекономічний район, Дніпропетровський мезоскономічний район, Донецький мезоекономічний район. Одеський мезоекономічний район. Економічну оцінку мезорегіонів України, а далі й мегарегіонів світу, здійснено за показниками: населення, площа, виробництво валової доданої вартості (ВВП) на душу населення, структура валової доданої вартості (ВВП) за галузями економіки, експорт та імпорт мезо- і мегарегіонів. Ці показники якнайкраще відображають реальний і стабільний в часі стан структури і динаміки економіки суміжних територій, взаємозв'язок областей і країн, що формують економічну- і соціальну систему розвитку мезо- чи мегарегіону.

Національний макроекономічний район України, Національну макроекономічну територіальну систему України формують сукупність обласних економічних систем, які і формують єдину національну економічну систему.

Адміністративний центр країни набуває статусу столиці, в якій розміщені органи державної влади, фінансів тощо. У столичному центрі поряд з державними, фінансовими, страховими установами також функціонують промислові підприємства різних галузей, заклади сфери обслуговування, міжнародні представництва.

Регіональні економічні системи характеризують територіальний поділ праці і головним завданням їх є формування і розвиток соціальної інфраструктури, соціальний захист непрацюючих, охорона довкілля та ін. Матеріальною основою вирішення цих завдань є структура і результативність діяльності локальних економічних систем, розміщених у даному регіоні. Завдання полягає в тому, щоб поєднати інтереси локальних і регіональних економічних систем, від якого матимуть користь регіони країни і уся національна економічна система. І тут важливо обґрунтувати ступені взаємозалежності і взаємовпливу двох видів економічних систем. Звернемось до схеми рівнів організації економічних систем найнижчий рівень представляє індивідуальна економіка, більш вищий - економіка підприємства і найвищій в локальному виді економічних систем - економіка корпорації, як об'єднання підприємств однорідних і окремих видів діяльності В регіональному виді економічних систем завжди є певна кількість індивідуальних економічних систем, відповідно - економік підприємств, галузей і корпорацій, які в свою чергу виражають економіку населеного пункту і регіонів, ті - економіку адміністративного району, а ті - економіку адміністративної області, які в кінцевому рахунку формують національну економічну систему. Тобто нижчий рівень є завжди основою більш вищого організаційного рівня. Стає очевидним, що кожна з організаційних економічних систем - локальна і територіальна - повинна вирішувати двоєдине завдання:

• локальна - забезпечувати власне функціонування і виконання функцій територіальної системи;

• територіальна - виконувати власні функції і сприяти функціонуванню локальних економічних систем.

У визначеному двоєдиному завданні, можна сказати, визначений «статус» кожної з економічних систем. Наприклад, локальна повинна «забезпечувати виконання функцій територіальної системи», тобто створити матеріальну основу, регіональний продукт, а територіальна сприяти функціонуванню локальних систем», тобто забезпечити правові, економічні, фінансові передумови їх ефективного функціонування.

Макроекономічне районування теж має два аспекти: моно адміністративний і полі адміністративний.

Сучасний політичний стан України характеризує її як моноадміністративну територіальну економічну систему з шістьма відносно сформованими мезоекономічними районами.

Рівні економічного розвитку мікро - і мезоекономічний районів України досить різні. Вони склалися історично і процес вирівнювання розвитку регіонів України буде тривалим. Для цього потрібні великі щорічні (8-10 років) капіталовкладення - 40 - 50 млрд. дол. США. Такі кошти можуть надійти тільки з високо розвинутих країн світу за сприятливих для їх капіталу політичних, бюджетних, фінансових і правових умов в Україні.

Зовнішньоекономічні зв'язки - це взаємодія однієї країни з іншими країнами світу енергією, інформацією, товарами та іншими продуктами господарської діяльності. В сучасних умовах зовнішньоекономічні зв'язки будуються на основі: - відкритої економіки; міжнаціональної торгівлі; - міжнаціональних фінансів; - міжнаціональної економічної інтеграції.

Відкрита економіка та її ознаки. У світовому господарстві існує два види економічних систем:

• закрита економіка, в якій рух товарів здійснюється лише в межах державних кордонів:

• відкрита економіка, в якій рух товарів виходить за межі національних чи державних кордонів:

Для більшості відкритих економік характерні такі ознаки: - широкий спектр товарів зарубіжного виробництва на споживчому ринку; -розвинутий валютний ринок, тобто вільний обмін національної та зарубіжної валюти; - вільний рух капіталів, праці, ресурсів, товарів між країнами.

Україна і міжнаціональна торгівля. Рівноправна міжнаціональна торгівля є економічно вигідною кожній нації, вона - основний елемент міжнаціонального ринку, на якому формуються попит і пропозиція на товари, послуги, капітал, а також здійснюється їх експорт та імпорт. Економічний успіх будь-якої країни світу базується на зовнішній торгівлі. Ще жодна країна не спромоглася створити здорову економіку, ізолювавши себе від світової економічної системи. Міжнаціональна торгівля базується на принципах порівняної переваги країни у виробництві тих товарів, які їй вдаються найкраще, лібералізації торгівлі. Україна дотримується цих принципів і у 2007 році готова стати членом світової організації торгівлі (СОТ)

Україна і міжнаціональні фінанси. Країни світу пов'язані одна з одною не лише зв'язками міжнародної торгівлі. їх також пов'язують світові фінансові ринки, що дозволяють жителям однієї країни брати позички й надавати кредити жителям іншої країни. Україні варто якнайшвидше долучитися до міжнаціональних фінансів, щоб мати доступ до отримання кредитів та залучення прямих капіталовкладень. Для цього Україні необхідно знизити інвестиційний ризик, що підвищить інвестиційну привабливість її економіки.

Україна і міжнаціональна інтеграція. Світова економічна систе­ма розвивається на базі національних економік політично незалежних держав. Інтеграція господарських систем цих країн у світову економічну систему не передбачає політичної інтеграції з позбавленням незалежності якоїсь із країн. Тому Україні для швидкої інтеграції в систему світової економіки необхідне створення як низки політико-правових умов у середині країни, так і відповідного ставлення світового господарства. До таких передумов належать:

а) політико-правові передумови: - політичне визнання України;

• забезпечення територіальної цілісності і створення адекватної системи національної безпеки; побудова демократичної держави;

• безумовне виконання міжнародних зобов'язань, особливо у сфері прав і свобод людини; - пряма участь у регіональних та глобальних політичних процесах; формування відповідного законодавства і вироблення ефективних механізмів та інструментарію його виконання;

б) економічні передумови: - забезпечення економічної та інституційної підтримки національного суверенітету; - проведення оцінки економічного потенціалу і визначення напрямків структурної перебудови; - розроблення та забезпечення реалізації програми переходу до ринку і соціального захисту населення; оцінка експортного потенціалу і вироблення експортно-імпортної стратегії; - стабільність гривні і її включення у систему міжнародних розрахунків; - вирішення проблем зовнішньої заборгованості;

в) соціально-культурні передумови: - формування почуття власної національної гідності; - формування національно-економічного і національно-демократичного мислення; - формування сучасної, зорієнтованої на світові пріоритети системи національної освіти; - розвиток контактів з українцями, які мешкають за межами України;

г) інфраструктури передумови: - розвиток транспортних комунікацій і коридорів; - розвиток сучасних інформаційно-комунікаційних систем з їх включенням до міжнародних систем.

Україні варто вибрати інтеграцію з розвинутими ринковими країнами Європи і світу загалом.

Вибір перший; Співдружність незалежних держав (СНД).

Питання про напрям економічної інтеграції дискутувалося відразу після проголошення незалежності України, але остаточного рішення не прийнято. Відсутність консенсусу між політичними силами різної орієнтації не дає змоги не лише визначити цей напрям, а й перешкоджає кардинальним економічним реформам. Прихильники інтеграції з Росією (підписання економічного союзу в межах (СНД) у 1993 р. заявляли, що українська економіка тримається на особистостях регіональних лідерів і управлінських команд, на директорському корпусі, що вихід на російський ринок і на ринки держав СНД для України є життєвою необхідністю; що закріпитися на цих взаємопов'язаних ринках для українських виробників означає забезпечити собі однакові з російськими конкурентами стартові умови, зокрема щодо цін на енергоносії та іншу сировину.

Шістнадцятирічна практика існування СНД виявила неспроможність досягнення економічного зближення між її учасниками і спільного розв'язання складних соціально-економічних проблем. Пропозиція України створити зону вільної торгівлі з Росією постійно блокується тією ж Росією. Щоб схилити Україну до політичного союзу. Росія намагалася економічно (здебільшого використовуючи енергетичний фактор) утримувати її у сфері свого політичного та економічного впливу. Це виявлялося в подвійних стандартах щодо оцінки розриву економічних зв'язків між російськими та українськими підприємствами після розпаду СРСР. Публічно відповідальність за це було покладено на українську сторону, насправді Росія обстоювала власні економічні та політичні інтереси. Оскільки багато українських підприємств виробляли напівфабрикату продукцію для підприємств Росії, звуження економічних зв'язків з боку Росії помітно послаблювало внутрішні та зовнішні економічні потуги України, змушувало її бути податливішою при розв'язанні спірних питань.

Українське керівництво стоїть на позиції пріоритету економічної, а не політичної інтеграції в межах СНД. Упродовж шістнадцяти років Україна здійснювала політику зближення країн СНД через рівноправну економічну співпрацю. Вона поставила питання про створення в межах СНД зони вільної торгівлі як першої фази міжнаціональної економічної інтеграції (з цього починали інтеграцію країни ЄС), але у вересні 2003 р. Росія нав'язала угоду про «єдиний економічний простір», в основі якого є політичне домінування тієї ж Росії.

Вибір другий; Європейський союз (ЄС).

Незважаючи на намагання Росії і проросійських сил в Україні обмежити її економічну інтеграцію межами СНД, Україна ще на початку 1993 р. розпочала офіційні переговори з країнами Заходу про залучення до процесу європейської інтеграції. Вони тривали майже рік (декілька раундів). На початку 1994 р. на засіданні Ради міністрів ЄС було поширено мандат Європейської комісії (виконавчий орган ЄС) на переговори з Україною. Не черговому раунді переговорів України з ЄС сторони відробили остаточний варіант Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і ЄС, яку 23 березня 1994 року парафував у Брюсселі український міністр закордонних справ, а 14 червня 1994 року Президент України у Люксембурзі підписав її. Україна стала першою з країн СНД, що підписала таку угоду. Угода заклала якісно нові засади економічних відносин між Україною і ЄС на принципах ринкової економіки, яка враховує особливості існуючого економічного стану України, а також новий характер ЄС. Вона передбачає поліпшення доступу України де ринків Західної Європи на основі принципу найбільшого сприяння; містить нові важ­ливі положення, пов'язані з лібералізацією торгівлі й створенням стабільніших і передбачуваних умов комерційної діяльності, в тому числі скорочення кількісних обмежень, а також особливі положення про захисні заходи та антидемпінгові процедури, забезпечення здорової, чесної конкуренції.

Про зацікавленість розвинутих країн у співпраці з Україною в економічній галузі свідчать переговори зі США, Німеччиною, Великобританією та іншими країнами. Україна заявила, що вона дотримується чотирьох основних принципів реформування економіки: - макроекономічна стабілізація; - лібералізація; - соціальний захист населення; - здійснення структурних змін, у тому числі змін форм власності.

У червні 1995 р. у Брюсселі було підписано Тимчасову торговельно-економічну угоду, яка передбачає переведення зв'язків між Україною і Європейським союзом у практичну площину. Угода містить положення про надання Україні режиму найбільшого сприяння в торгівлі з ЄС, про створення сприятливих можливостей у торгівлі текстилем, сталлю, сільськогосподарською продукцією, інши­ми товарами. Таким чином, Україна першою серед республік СНД відкрила дорогу до вигідного співробітництва з ЄС. У листопаді 1995 р. вона стала повноправним членом Ради Європи.

До Європейського союзу входять 27 країн Західної Європи: Австрія, Бельгія, Великобританія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія.

Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Фінляндія, Франція, Швеція та ряд країн Центральної та Південної Європи. На початкових етапах це об'єднання не ставило за мету політичне зближення країн. Акцент було зроблено на економічній інтеграції; послідовному і поетапному зближенню країн завдяки реальним економічним перетворенням у кожній з них. Таке зближення мало відбутися у кілька етапів:створення зони вільної торгівлі - скасування митних бар'єрів у взаємній торгівлі між країнами - учасницями; створення митного союзу - вільний рух товарів країн-учасниць усередині інтеграційного угруповання та єдиний митний тариф для третіх країн; створення спільного ринку, в основі якого - усунення бар'єрів на шляху переміщення товарів, капіталу, праці в межах країн-учасниць; формування економічного союзу який, зберігаючи всі попередні принципи, передбачав здійснення єдиної економічної політики на основі створення системи міжнаціонального регулювання економічних процесів у межах інтеграційної групи.

Інтеграційна система країн Західної Європи складається з Євро­пейського союзу і Ради Європи. Це незалежні організаційні структури, об'єднані єдиними стратегією, метою, цінностями в Європейську співдружність, символом якої є синій прапор з 12 золотими зірками. які символізують терпимість, свободу, демократію, права людини, справедливість, етику, довіру, солідарність, взаємоповагу, громадянськість, рівність - принципи, що визначають пріоритети загальнолюдських цінностей, є основою європейської інтеграції. Усі рішення приймаються колегіальне, узгоджено, доводяться до країн-учасниць інтеграційної групи і регулюються управлінськими міжнаціональними структурами.

Україна здійснює заходи, спрямовані на зближення з Європейським союзом. У квітні 2003 р. її офіційно було запрошено на саміт країн ЄС, що відбувся в Афінах, на якому було підписано угоди про членство в ЄС з травня 2004 р. ще з десятьма країнами: Польщею, Угорщиною, Чехією, Словаччиною, Литвою, Латвією, Естонією, Кіпром і Мальтою. З січня 2007 року членами ЄС стали Болгарія і Румунія.

Мегаекономічну систему розглядають як економіку суміжно розміщених національних економік країн певного континенту, або частину світової економіки на даному континенті. Вона формується на основі тісних виробничих, торговельних, міграційних зв'язків між країнами-сусідами і набуває як певної структури, так і спеціалізації на данім території. Здебільшого у розвитку мегаекономічних районів провідну роль відіграють природні умови і ресурси країн регіону, товарообмін між країнами. Кожна з країн має своє законодавство, структуру економіки, рівень технологій. Проте характер господарювання може запозичатися країнами-сусідами одна в одної, що поглиблює економічні, наукові, технологічні зв'язки між ними і виділяє їх в окрему мегаекономічну систему контингенту.

Мегаекономіка лежить в основі формування глобальної (світової) економіки. Межі мегарегіональної економіки можуть розширюватися через щодалі зростаючий зв'язок між окремими країнами суміжних мегарегіонів. Між мегарегіонами відбувається обмін людей, товарів, капіталів. В результаті такого обміну формується міжнаціональний поділ праці, який веде до того, що окремі країни і їх мегарегіони спеціалізуються на виробництві тих продуктів, які знаходять найбільш вигідний збут на світовому ринку. Мегаекономіка на відміну від національних економік не має єдиного адміністративного управління на єдиній конституційній основі. Вона більше підпорядкована інтересам інвесторів, які готові здійснювати вигідні капіталовкладення у цьому регіоні, інтересам зайнятих щодо отримання надійних доходів за працю та соціальним гарантіям населення, що в проживає в регіоні. Країни мегарегіону можуть домовлятися і регулювати потоки праці, капіталів, товарів, соціальні програми. Це робить привабливим мегарегіон з погляду притоку капіталовкладень, інновацій, розвитку експортних виробництв, розширення економічних зв'язків не лише з суміжними регіонами, але й мегарегіонами інших континентів.

Мегаекономічне районування - це обґрунтований поділ країн континенту на райони, які поєднують територіально суміжні національні економічні системи за критеріями характеру розселення, економічного і соціального розвитку.

В основу економічної регіоналізації світу необхідно покласти що­найменше три фундаментальні процеси:

по-перше, це обмін між країнами світу людей, тобто живої праці; еміграція з європейських держав до заморських країн - була тою основою, яка викликала втягнення в світове господарство новозаселених країн, що лежать поза межами європейського континенту; сьогодні спостерігаємо притік в Європу людей з азійського і африканського континентів;

по-друге, це обмін продуктів, товарів та послуг, тобто стрімкий розвиток міжнародної торгівлі; товарообмін активізується не лише між країнами-сусідами одного континенту, але й між країнами різних континентів, практично на кожному континенті сформовані потужні споживчі ринки, які поглинають товари і послуги з найвіддаленіших країн нашої планети;

по-третє, це обмін капіталами як між країнами, так і континентами; багатші на капітали країни вкладають їх у виробництво країн, які таких капіталів не мають і тим ще збільшують взаємозв'язаність окремих країн.

Результатом цих процесів було створення міжнародних ринків праці, товарів і капіталів, що впливало на концентрацію праці, капіталу, товаровиробництва в окремих регіонах континентів. Збільшення й поширення міжнародних господарських зв'язків привели до структурних змін у національних економіках окремих країн, що вплинуло на структуру економік країн окремих регіонів загалом.

В сучасній практиці аналізу просторової економіки прибігають до мегарегіоналізації країн на різних континентах. Річ у тому, що економіки сусідніх країн перебувають у тісних виробничих та торговельних зв'язках і взаємно впливають на розвиток одна одної. Крім того, на спеціалізацію, структуру виробництва і споживання у цих країнах здебільшого впливають природні умови, традиції тощо.

Економіка континентів і світу. Зовнішня торгівля товарами і послугами та посилення міжнародного руху праці і капіталу зумовлюють взаємопроникнення і уніфікацію економічних процесів в усіх країнах світу. Пост індустріальний етап розвитку передових країн характеризує тенденцію формування глобальної (світової) економіки.

Світова економіка - система відкритих виробничих, торговельних, фінансових та інших зв'язків між господарствами країн, зв'язків, які базуються на взаємно вигідних засадах, набувають безперервного і стабільного характеру, мають прогресивний вплив на економічний і соціальний розвиток загалом. Особливістю світової економіки є те, що капітал і праця окремих країн у своєму розвитку виходять за межі національних кордонів і вливаються у працю і капітал інших країн. Розвиток відбувається на базі великого машинного виробництва, інноваційних технологій, прямих капіталовкладень, масового випуску продукції, реалізації як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках.

Глобалізація ще не охопила всіх країн і мегарегіонів земної кулі. Різний рівень економічного розвитку як окремих країн, так і окремих мегарегіонів не дає можливості в однаковій мірі втягувати їх в світовий економічний оборот. Проте розвиток сучасної техніки, технологій, відносин між країнами і мегарегіонами приводять до того, що в світовий оборот втягується все нові галузі, країни і мегарегіони, які перед тим обмежувались виробництвом на місцевий, регіональний чи міжрегіональний ринок. З іншого боку, окремі держави своєю еконо­мічною політикою часом намагаються з різних причин загальмувати процес розвиту глобальної економіки. У кожній країні є й окремі сус­пільні верстви населення чи політичні партії, що виступають проти економічної глобалізації. Річ у тому, що вона приводить до відносної уніфікації правових, економічних, соціальних, політичних стандартів, що частково обмежує суверенітет країн, ліквідацію митних бар'єрів, створення умов вільного руху товарів, капіталів, доходів, прибутків тощо. Слабо розвинуті країни, низько технологічні виробництва за цих умов є неконкурентоспроможними до розвинутих країн і високотехнологічних виробництв.

В зв'язку з цим глобальну (світову) економіку не можна трактувати як щось уже закінчене й завершене. її можна зрозуміти лише тоді, якщо підходити до неї, як до певного процесу, що перебуває в стані розвитку. Світову економіку належить вивчати як явище, що є на стадії формування.

Глобалізація - це не статичний, а динамічний процес. Динаміка розвитку глобальної економіки полягає не тільки в кількісному зростанні оборотів між окремими національними господарствами чи мегарегіонами, але також і в змінах у структурі окремих національних господарств і мегарегіонів загалом, які виникають внаслідок зростання інтенсивності зв'язків із світовим ринком. Зростання як господарських оборотів, так і зв'язків між окремими країнами і мегарегіонами приводитиме до оптимізації структури економіки та вирівнювання рівнів економічного розвитку країн і мегарегіонів.

Розвиток глобальної (світової) економіки може розвиватися лише на ринкових засадах: економічній свободі людини, приватній власності, лібералізації підприємництва і цін, конкуренції і прибутковості, бюджетному обмеженні і передбачуваності політики урядів країн.

Перелічені критерії створення світової економіки засвідчують, що це дуже тривалий процес. Він може тривати одне-два і більше століть. Це засвідчують і загальні економічні показники континентів світу.

Загальні показники економіки світу показують, що світове господарство має позитивні як динамічні, так і структурні тенденції. Насамперед це стосується динаміки чисельності населення. Розрахована загальна чисельність населення світу 6050,4 млрд. чол. стосується початку 2000р. Річ у тому, що у 1999р. ООН оголосила про досягнення чисельності населення планети 6млрд.чол., а на початку 2006р. - 6,5 млрд. чол.

Таким чином щорічний природний приріс населення Землі складає в середньому 80 млн. чол. Якщо такі темпи збережуться і в перспективі, то уже в 2012 р. населення Землі досягне позначки 7 млрд. чол., а у 2020-2021р. - 8 млрд. чол.

Із зростанням чисельності населення світу необхідні відповідні структурні зміни економік країн, мегарегіонів і континентів. Такі структурні зміни повинні забезпечувати вирівнювання рівнів економічного розвитку країн, регіонів та континентів. Виробництво валового внутрішнього продукту на душу населення в світі розміром 7235 дол. США свідчить про те, що частка розвинутих країн у його виробництві не лише зростає, але й їх вплив на структурні зміни країн, що розвиваються є досить помітний. Серед країн, що розвиваються є чимало таких, рівень валового внутрішнього продукту на душу населення яких складає 10-12 тис. дол. СІЛА. А це свідчить про помітні структурні зміни в їх економіці, використання ними нових технологій і форм організації виробництва.

Досить прогресивною представлена структура валового внутрішнього продукту за галузями економіки: послуги - 57,2%, промисловість - 28,8%, сільське господарство - 14,%. Позитивне зовнішньоторговельне сальдо засвідчує про наявність вільних коштів, які можуть використовуватися для фінансування структурних перетворень на інноваційній основі у цих країнах, які цього потребують.

Найбільш економічно розвинутими континентами світу є Європа Америка (особливо Північна) та Австралія і Океанія. Тут найвищі показники виробництва ВВП на душу населення, найкращі пропорції ВВП за галузями економіки. Центрами розвитку світової економіки на основі інноваційних технологій є США, Західна Європа і Японія Розвиток інших країн і регіонів залежатиме від того, наскільки вони будуть спроможні наслідувати прогресивні напрями економічного поступу розвинутих країн. Історія світової цивілізації засвідчує, що людина завжди прагнула до самовираження через пізнання законів природи і суспільства, виробник - до економічного успіху, а держава ~ До політичного лідерства. Держава сприяла саморозвиткові людини, продуктивній діяльності виробника. Людина і виробник у с вою чергу створювали необхідний продукт, збагачуючи себе, державу та націю загалом. Історія країн також стверджує, що поступ уперед потребує нового, прогресивного мислення та дій і не сумісний з консервативним мисленням. На початок третього тисячоліття використовувалися чотири універсальні напрями розвитку націй у світі: самовираження, демократія, ринок, екологія. Усі напрями розвитку та діяльності людини є і залишаються актуальними назавжди. Щоби не відставати від інших, людина мусить прагнути саморозвитку і самовираження, держава - розвивати демократію, ринкову економіку та зберігати і захищати природу своєї країни.