31. Іван Самойлович. І. Мазепа

Московщина продовжувала чинити диктат на українських землях. Цар Петро І (1672-1725рр.) з самого початку свого правління (1682 р.) розгорнув активну боротьбу за підпорядкування гетьманської влади російському урядові. Петро І суворо забороняв старшинській адміністрації Гетьманщини та Слобожанщини вести будь-які переговори з іноземними послами. Законодавчо це ще раз затверджували “Коломацькі статті” – договірні умови між старшинами і урядом Московщини, прийняті на козацькій раді в Коломаку 25 липня 1687 р. під час скинення з гетьманства Івана Самойловича й обрання гетьманом генерального осавула Івана Мазепи (1687-1708 рр.). “Коломацькі статті” посилювали владу царя на Гетьманщині. Наприклад, гетьманові Лівобережної України заборонялось звільняти з посад представників старшини та страчувати їх, а старшині обирати гетьмана. Завдяки політичному хисту І.Мазепи низка шкідливих для України ухвал Коломацької угоди залишалися нечинними. Цар Петро І проводив у Російській державі значні реформи, що не могло не вплинути на суспільно-політичне, економічне та культурне життя українців. Він особисто кілька разів відвідав Україну, зустрічався з гетьманами І.Мазепою та І.Скоропадським, представниками місцевої еліти. Реформи в Росії сприяли і розвиткові господарства та виробничих відносин на Україні. Деякі царські укази та заходи пердбачали в сільському господарстві України значне поширення окремих технічних культур, культивування нових овочів та фруктів, збільшення виробництва полотна і канатів, розвиток скотарства та ін. Ряд царських указів були спрямовані на розвиток видобувної галузі, збільшення кількості заводів. Імператор особисто вимагав надсилати відомості про кількість зібраного хліба, поліпшення обробітку землі й збільшення площ освоєних земель. Водночас величезним тягарем реформаторські дії Петра І лягали на Україну, котру він цілком намагався підпорядкувати Російській державі. Після проголошення війни Швеції (Північна війна 1700-1721 рр.) Петро І перетворює Україну (в першу чергу її прикордонні землі з Польщею) фактично на свою заложницю при вирішенні великодержавницьких проблем. Так, укладаючи угоду з польським королем Августом ІІ Сильним (1697-1706, 1709-1723 рр.) про спільні дії проти шведського короля Карла XII (1697-1718 рр.), він, нехтуючи інтересами Української держави, обіцяє уступити Речі Посполитій кілька міст на Правобережжі й деякі села Стародубського полку. Мазепа відреагував на подібні кроки Петра І наступним чином. Виявилось гостре небажання гетьмана ще більшого “звуження” його влади на Правобережжі та обмеження впливу на Запорізьку Січ (Іван Мазепа упродовж свого правління не полишав надії знову об’єднати під своєю булавою Правобережжя та Лівобережжя). Зміцнення позицій царату в Україні і ще більше послаблення гетьманської влади сталося після переходу до табору Карла ХІІ частини козаків на чолі з І.Мазепою, який хотів звільнитися від диктату Москви і здобути ширшу автономію для Гетьманщини. Взимку 1708-1709 рр. армія Росії активізувала свої дії на кордонах Північної України. Карл ХІІ вторгся в межі Слобожанщини, де під Красним Кутом дав великий бій російсько-українським військам. Незабаром шведи відступили до Полтави. І.Мазепа спробував підняти повстання проти засилля московського уряду й відірвати Україну від Росії. Але в цьому гетьмана мало хто підтримав – головним чином “низовики” під керівництвом кошового отамана Костя Гордієнка та порівняно невеликої кількості старшини та козаків Гетьманщини. Цар проголосив І.Мазепу та його прибічників зрадниками, наказав ганьбити їх всілякими способами, навіть у церквах. 27 червня 1709 р. під Полтавою стався вирішальний бій між військами Петра І і Карла ХІІ внаслідок якого шведський король і гетьман з рештками розгромленої армії втекли в межі володінь турецького султана.

1672 року лівобережна старшина скинула з гетьманства Д. Многогрішного і на Конотопській раді обрала гетьманом Лівобережної України Івана Самойловича, якого підтримала Росія. Конотопські статті. 17 червня 1672 року після обрання на загальній козацькій раді в Козачій Діброві поблизу Конотопа гетьманом Лівобережної України Івана Самойловича між гетьманським урядом і царською адміністрацією був підписаний договір. Ця угода проголошувала основні принципи міждержавних відносин між Гетьманщиною та Московським царством. Під час підписання статей було присутнє московське посольство на чолі з Г. Ромодановським, свідками також стали архієпископ Л. Баранович, генеральна й полкова старшина, козацькі війська (4 тис. осіб) і делегація ніжинських міщан. Конотопські статті, які нараховували 10 нових пунктів, були складені на основі Глухівських статей 1669 року з деякими доповненнями. Статті обмежували політичні права гетьманського уряду, особливо в галузі зовнішньої політики:

• новообраному гетьманові заборонялося без царського указу й старшинської ради висилати посольства до іноземних держав і, особливо, підтримувати відносини з гетьманом П. Дорошенком;

• лівобережним полкам заборонялося надавати військову допомогу П. Дорошенку в його боротьбі проти Польщі;

• гетьманська влада значно обмежувалася на користь старшини;

• гетьман не мав права позбавляти старшину урядів [посад. — Авт.] або карати їх без згоди старшинської ради чи вироку військового суду.

Скасувавши компанійські полки як реальну військову силу, на яку міг опертися гетьман, Конотопські статті створили передумови для посилення колоніальних впливів московського уряду в Гетьманщині. 17 березня 1674 року І. Самойловича проголосили гетьманом усієї України. Новий гетьман готував похід проти П. Дорошенка. Десятки правобережних полків визнали І. Самойловича своїм гетьманом. У червні 1674 року московська армія під командуванням воєводи Г. Ромодановського та козацькі полки на чолі з гетьманом І. Самойловичем уступили на Правобережжя й узяли в облогу гетьманську столицю — Чигирин. Протягом двох тижнів гетьманські війська завзято обороняли місто. На допомогу П. Дорошенку до Чигирина підійшла турецько-татарська армія під командуванням візира Кари-Мустафи, яка змусила армію І. Самойловича й московські війська відступити. Правобережна Україна знову перейшла під владу П. Дорошенка. Проте ситуація на Правобережжі була надзвичайно складною. Роки виснажливої війни перетворили українські міста й села на правому березі Дніпра на суцільну руїну. Турецькі залоги, закріпившись у стратегічно важливих містах, вимагали сплати данини турецькому султанові, руйнували церкви або перетворювали їх на мечеті, грабували й захоплювали в полон місцеве населення. Мешканці цілих сіл були змушені тікати на лівий берег Дніпра, сподіваючись знайти там безпечні умови для життя. Авторитет гетьмана серед українського населення падав.

Спостерігаючи таку ситуацію, розчарований політикою Туреччини П. Дорошенко вирішив зректися булави. Восени 1676 року на козацькій раді в Чигирині він склав гетьманські клейноди, а І. Сірко прийняв від нього присягу на вірність цареві. Проте московський уряд вимагав від П. Дорошенка присяги на лівому березі Дніпра й у присутності І. Самойловича та Г. Ромодановського, від чого П. Дорошенко рішуче відмовився. Восени 1676 року 30-тис. московська армія разом з полками Івана Самойловича знову обложила Чигирин. 19 вересня 1676 року розпочався штурм гетьманської столиці, яку обороняв двотисячний загін стрільців. Після кількагодинного запеклого бою П. Дорошенко, розуміючи всю безвихідь становища, переконав козаків припинити опір (За «Довідником з історії України»). Іван Самойлович (?-1690) Гетьман Лівобережної та Правобережної України (1674—1687). Походив із сім'ї священика з Ходоркова на Житомирщині. Освіту здобув у Києво-Могилянській колегії. Очолював козацькі війська під час боротьби з турецько-татарською навалою у 1677 та 1678 pp. Козацька старшина звинуватила І. Самойловича в зраді. У липні 1687 р. заарештований і засланий до Сибіру.