58. Поняття та ознаки комерційної таємниці. Строк правової охорони.

Комерційна таємниця — це інформація, яка має дійсну або потенційну комерційну цінність в силу її невідомості третім особам, до якої нема вільного доступу на законних підставах і стосовно якої володілець інформації вживає заходів щодо її конфіденційності. Об'єктом інтелектуальної власності на комерційну таємницю є нематеріальне благо, яке є результатом інтелектуальної діяльності, на який за особою, котра його досягла, або іншими володільцями визнається виключне право на використання. Інформація за своєю суттю є нематеріальною, але її зберігання і поширення здійснюється найчастіше за допомогою матеріальних носіїв.

Характерні ознаки комерційної таємниці такі:

1. комерційна таємниця має фактичну монополію конкретної особи на певну сукупність знань;

2. комерційна таємниця має найбільшу універсальність середІнших об'єктів інтелектуальної власності;

3. комерційна таємниця невідома третім особам;

4. вона закріплює виключне суб'єктивне право на цю інформацію;

5. строк охорони її є необмеженим;

6. комерційна таємниця не потребує офіційного визнання її охороноспромножності, державної реєстрації або виконання будь-яких Інших формальностей.

Виходячи з особливостей комерційної таємниці, під її поняття можуть підпадати найрізноманітніші відомості, пов'язані з виробництвом, технологічною інформацією, управлінням, фінансами та іншою діяльністю підприємця.

2. Не можуть вважатися комерційною таємницею:

1. засновницькі документи;

2. документи, що надають право займатися підприємницькою Діяльністю;

3. відомості за встановленими формами звітності про фінансово-господарську діяльність або інші відомості, необхідні для перевірки правильності вирахування і сплати податків та іншихобов'язкових платежів;

4. відомості про чисельність та склад працівників, їх заробітну плату та умови праці;

5. документи про сплату податків та інших обов'язкових платежів;

6. відомості про забруднення навколишнього середовища;

7)відомості про порушення антимонопольного законодавства,недотримання безпечних умов праці, реалізації продукції, що заподіює шкоду здоров'ю населення.

Крім комерційної таємниці, законодавство виділяє ще кілька видів відомостей, які повинні зберігатись в таємниці, — це державна, військова, медична, нотаріальна, адвокатська, банківська таємниці, особиста та сімейна таємниця, таємниця усиновлення, таємниця слідства тощо. Комерційна таємниця відрізняється від цих видів тим, що відомості, які вона містить, стосуються комерційної діяльності підприємця і мають комерційну цінність. Відповідно до цього суб'єктами права інтелектуальної власності на комерційну таємницю є особи, які займаються підприємницькою діяльністю, тобто юридичні та фізичні особи, зареєстровані як суб'єкти підприємницької діяльності.

Строк дії охорони прав на комерційну таємницю обмежує лише строк існування сукупності ознак

Комерційна таємниця має ряд специфічних ознак. Перш за все в її основі лежить фізична монополія певної особи на певну сукупність знань. Від самого правовласника, від повноти та результативності вжитих ним заходів щодо збереження його фактичної монополії на знання залежить життєвість його права на комерційну таємницю.

Комерційній таємниці властива найбільша серед інших об'єктів інтелектуальної власності універсальність. Комерційною таємницею можуть бути визнані найрізноманітніші відомості, пов'язані з виробництвом, технологічною інформацією, управлінням, фінансами та іншою діяльністю підприємця.

Комерційна таємниця як об'єкт інтелектуальної власності не вимагає офіційного визнання її охороноздатності, державної реєстрації або виконання будь-яких інших формальностей, а також сплати державних зборів. Це також має значення при виборі цієї форми охорони досягнутого результату інтелектуальної діяльності серед існуючих можливостей.

Суб’єкти прав на комерційну таємницю.

У юридичній науці пануючою є точка зору, що суб'єктами права на комерційну таємницю є суб'єкти підприємницької діяльності. Положення ст. 36 Господарського кодексу України також визначають, що комерційною таємницею визнаються відомості, пов'язані з виробництвом, технологією, управлінням, фінансовою та іншою діяльністю суб'єкта господарювання, що не є державною таємницею, розголошення яких може завдати шкоди інтересам суб'єкта господарювання.

Зазначене, однак, не виключає можливість фізичних та юридичних осіб, що не займаються підприємницькою діяльністю, бути суб'єктом права на комерційну таємницю. Слід враховувати, що норми ГК України поширюються лише на регулювання відносин, що виникають у сфері господарювання у зв'язку з участю в них суб'єктів господарювання. ЦК України не обмежує коло суб'єктів права на комерційну таємницю. Подібні обмеження відсутні також в інших законодавчих актах. Тому слід погодитися з вченими1, які вважають, що володільцем комерційної таємниці може бути будь-яка фізична або юридична особа, у тому числі й та, що не здійснює підприємницьку діяльність. Так, фізична особа, яка перестала займатися підприємництвом зберігає право на комерційну таємницю.

Юридичні особи, що не займаються підприємницькою діяльністю, також можуть бути суб'єктом прав на комерційну таємницю, якщо володіння нею необхідне для реалізації мети діяльності таких осіб. Іноземні фізичні та юридичні особи мають право на комерційну таємницю на рівних засадах з громадянами України та юридичними особами, створеними за законодавством України.

Суб'єктами права інтелектуальної власності на комерційну таємницю є також правонаступники володільця комерційної таємниці, тобто особи, які набули прав на неї на підставі договору з володільцем таємниці або закону.

6. Договірні зобов’язання стосовно прав інтелектуальної власності та їх види.

Договірні зобов’язання, об’єктом яких є майнові права інтелектуальної власності, належать до особливого виду зобов’язань. Їх специфіка зумовлена юридичною природою зазначених прав, що відрізняються від інших майнових прав — зобов’язальних, речових та корпоративних, яка, у свою чергу, зумовлена особливостями самих майнових прав інтелектуальної власності — результатів творчої діяльності та засобів індивідуалізації.

Так, відповідно до ст. 1107 ЦК України [7] розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності здійснюється на підставі таких договорів:

1) ліцензія на використання об’єкта права інтелектуальної власності;

2) ліцензійний договір;

3) договір про створення за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності;

4) договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності;

5) інший договір щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності.

Стосовно інших договорів щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності, то до них слід віднести, зокрема, такі:

1) договір про розподіл майнових прав інтелектуальної власності на службові об’єкти інтелектуальної власності (ч. 2 ст. 429 ЦК України);

2) договір про передачу майнових прав інтелектуальної власності у співвласність від одного співвласника до іншого співвласника (п. 1.8 Інструкції про подання, розгляд, публікацію та внесення до реєстрів відомостей про передачу права власності на знак для товарів і послуг та видачу ліцензії на використання знака (міжнародного знака) для товарів і послуг, п. 1.7 Інструкції про подання, розгляд, публікацію та внесення до реєстру відомостей про передачу права власності на винахід (корисну модель) та видачу ліцензії на використання винаходу (корисної моделі) тощо);

3) договір застави майнових прав інтелектуальної власності (ч. 3 ст. 424 ЦК України).

Законодавством України закріплено значний перелік договорів у сфері авторського права та суміжних прав. Так, Законом України «Про авторське право і суміжні права» передбачено такі договори:

договір про розподіл майнових прав на службовий твір (ст. 16 Закону);

договір між співавторами твору (ст. 13 Закону);

договір про передачу (відчуження) майнових прав суб’єктів авторського права (ст. 31 Закону);

договір про передачу виключного (невиключного) права на використання об’єктів авторського права (ст. 32 Закону);

договір замовлення (ст. 33 Закону);

договір про колективне управління майновими правами суб’єктів авторського права і суміжних прав (ст. 48 Закону);

договір між організацією колективного управління та особою, яка використовує об’єкти авторського права і суміжних прав (статті 32, 48 Закону);

договір про виплату відрахувань виробниками та імпортерами обладнання і матеріальних носіїв, із застосуванням яких у домашніх умовах можна здійснити відтворення творів і виконань, зафіксованих у фонограмах та відеограмах (ст. 42 Закону);

договір про виплату винагороди за використання опублікованих з комерційною метою фонограм, відеограм, їх примірників та зафіксованих у них виконань (ст. 43 Закону);

інші договори у сфері авторського права і суміжних прав [19].

Крім того, Законом України «Про видавничу справу» передбачено укладання видавничого договору (статті 17, 20 цього Закону) [20].

Деякі спеціалісти у сфері інтелектуальної власності, зокрема О. Підопригора, Ю. Бошицький, О. Мельник та О. Рузакова, виокремлюють авторські договори як самостійну групу договірних зобов’язань, що мають певні особливості. Насамперед суб’єктами цих договорів, з одного боку, завжди є автор (співавтори) або їх правонаступники, а з другого — як правило, певна організація, що може використовувати твір обумовленим у договорі способом.

Доцільно зазначити, що увагу до договорів у сфері авторського права приділяли ще за радянських часів. Так, відомі радянські вчені Б. Антимонов, Е. Флейшиц досліджували особливості таких цивільно-правових договорів як видавничий договір, постановчий договір та кіносценарний договір ще у 60-х роках XX ст. [21, 161-269]. Тієї ж точки зору дотримувався і Е. Гаврилов [22, 56-103].

Згідно з ЦК УРСР 1963 р. (статті 500, 501) автору або його правонаступнику надавалось право укласти авторський договір на використання твору з відповідною організацією.

При цьому радянський законодавець виокремлював два види авторських договорів:

авторський договір про передачу твору для використання;

авторський ліцензійний договір.

До авторських договорів про передачу твору для використання належать:

договір про видання або перевидання твору в оригіналі (видавничий договір);

договір про депонування рукопису;

договір про публічне виконання неопублікованого твору (постановочний договір);

договір про використання неопублікованого твору в кінофільмі чи телевізійному фільмі (сценарний договір), у радіо- чи телевізійній передачі;

договір про створення твору образотворчого мистецтва з метою публічного виставлення (договір художнього замовлення);

договір про використання у промисловості неопублікованого твору декоративно-прикладного мистецтва;

договори про передачу творів літератури, науки чи мистецтва для використання будь-яким іншим способом [23].

О. Підопригора виокремлює такі види авторських договорів:

видавничі договори;

договір про депонування рукопису;

постановчий договір;

сценарний договір;

договір художнього замовлення;

договір про створення аудіовізуального твору;

договори про передачу (відступлення) виключних майнових авторських прав;

договір про передачу права на використання твору;

авторський договорів про видання твору своїм коштом;

договори про використання об’єктів суміжних прав;

договори про управління майновими правами авторів [18, 226-250].

Водночас чинна редакція ЦК України, а саме глава 75, не використовує термін «авторський договір».

До прийняття книги четвертої ЦК РФ авторські договори виокремлювали і деякі російські вчені, зокрема А. Сергєєв, який характеризував авторський договір таким чином: «За авторським договором автор передає або зобов’язується передати набувачу свої права на використання твору в межах та на умовах, погоджених сторонами». А. Сергєєв вважає, що авторські договори мають цивільно- правовий характер і є самостійним договором серед інших цивільно-правових договорів.

Авторські договори, на думку А. Сергєєва, можна класифікувати за двома критеріями — за об’єктом авторського права та за обсягом прав, що передаються за договором. Так, залежно від видів творів, з приводу яких вони укладаються, авторські договори класифікувалися на договори щодо створення та використання літературних, аудіовізуальних, музикальних, архітектурних та інших творів.

За другим критерієм авторські договори поділялися на:

авторські договори замовлення (коли твір ще не створено) та авторські договори на готовий твір;

авторські договори на використання обнародуваного твору чи необнародуваного твору;

авторські договори передачі виключних прав і невиключних прав.

6. Ліцензійні угоди: поняття та ознаки. Види ліцензійних угод.

Ліцензійні договори значно відрізняються від інших комерційних контрактів, зокрема від найбільш розповсюджених на міжнародному ринку експортно-імпортних угод, а на внутрішньому ринку — від договорів закупівлі-продажу і постачання товарів.

Ліцензійний договір ця угода, відповідно до якої власник науково-технічних досягнень, винаходів, ноу-хау, промислових зразків, товарних знаків і взаємозалежних з ними науково-технічних і інших знань — ліцензіар передає і дозволяє використовувати їх своєму контрагенту — ліцензіатові в обумовлених угодою межах і на певний строк, а останній зобов’язується вносити обумовлені платежі і виконувати інші зобов’язання, передбачені договором.

Закони України про захист об’єктів промислової власності передбачують обов’язкову реєстрацію ліцензійних договорів і договорів про передачу прав на патент у Укрпатенті. Без реєстрації такі договори вважаються недійсними, тобто не роблять юридичної дії у відношенні третіх осіб.

Порядок реєстрації ліцензійних договорів установлений Правилами розгляду і реєстрації договорів про передачу патенту і ліцензійних договорів про надання права на використання винаходу, корисної моделі, промислового зразка, товарного знака. Загальні вимоги до договорів про передачу прав на об’єкти промислової власності наступні. На реєстрацію представляється 2 екземпляри належним чином оформленого договору, що містить усі необхідні реквізити, справжні підписи і печатки.

Ліцензійний договір як мінімум повинний містити наступні умови:

визначення сторін; предмет договору; обсяг переданих прав; термін дії договору; територія дії договору; розмір винагороди.

Для виключення можливих суперечок рекомендується заздалегідь обмовити поняття термінів, що можуть бути подвійно витлумачені, і розкрити їхній зміст для однозначного розуміння.

Предметом ліцензійних договорів, як правило, є:

науково-технічні досягнення, захищені патентом на винахід; промислові зразки; товарні знаки; право на комерційне використання перерахованих вище об’єктів; науково-технічні досягнення, що містять ноу-хау; ноу-хау в області організації, керування, економіки, комерції і т.п.

По обсязі переданих прав ліцензійні договори можна розділити на наступні:

проста ліцензія; виняткова ліцензія; повна ліцензія; субліцензія.

Проста ліцензія — договір, по якому власник науково-технічних досягнень, винаходів, промислових зразків, товарних знаків, ноу-хау і взаємозалежних з ними прав передає і дозволяє використовувати їх ліцензіатові на визначеній території і на певний строк, залишаючи за собою право самому використовувати предмет угоди чи продавати аналогічні ліцензії третім особам.

Виняткова ліцензія — договір, по якому власник науково-технічних досягнень, винаходів, промислових зразків, товарних знаків, ноу-хау і взаємозалежних з ними прав передає і дозволяє використовувати їх ліцензіатові на визначеній території і на певний строк одноосібно, відмовляючись від права самому використовувати предмет угоди чи продавати аналогічні ліцензії третім особам у тих же межах.

Повна ліцензія - договір, по якому власник науково-технічних досягнень, винаходів, промислових зразків, товарних знаків, ноу-хау і взаємозалежних з ними прав передає і дозволяє використовувати їх ліцензіатові на визначеній території і на певний строк без яких-небудь обмежень, цілком відмовляючись від їхнього використання на той же термін.

Субліцензія - різновид простих і виняткових ліцензій, що відрізняється від останніх тим, що укладає їх контрагент-ліцензіат, що купив первісну ліцензію. За умовами й обсягом переданих прав субліцензія цілком залежить від спочатку укладеного ліцензійного договору. Ліцензіати, що одержали просту ліцензію, передавати субліцензію не мають права.

Термін дії. Ліцензійні угоди укладаються на певний строк, як правило, це термін морального старіння предметів ліцензійних угод.

Територія дії договору. Тому що ліцензіар і ліцензіат прагнуть не допустити чи звести до мінімуму конкуренцію між собою, вони включають у ліцензійну угоду умови, що обмовляють надання ліцензіатові визначеної території, на якій йому надається право виробництва і збуту ліцензійної продукції.

Розмір винагороди. Визначення розміру винагороди за ліцензію — одна із самих складних проблем. Як правило, рекомендується до початку переговорів і ліцензіарові і ліцензіатові визначити прийнятну для них вилку максимальної і мінімальної ціни, при яких продаж чи покупка ліцензії будуть доцільні. На разміри цін діє цілий ряд факторів ( технічних, економічних, правових і т.п.), вплив яких у різних ліцензійних договорах виявляються не однаково.

У ліцензійній угоді рекомендується також обмовити гарантії і відповідальність сторін, забезпечення конфіденційності, умови вирішення спорів і розірвання договору.

6. Виключна ліцензія. Невиключна ліцензія і обмеження прав на них.

Виключна ліцензія передбачає максимальне обмеження прав ліцензіара. По суті, він втрачає можливість самостійно чи опосередковано використовувати об'єкт інтелектуальної власності у межах, визначених ліцензією. Проте за межами сфери дії ліцензії ліцензіар вправі використовувати об'єкт для себе чи надавати ліцензії на його використання іншим особам. Одинична ліцензія видається лише одному ліцензіату і виключає можливість видачі ліцензіаром іншим особам ліцензій на використання об'єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, але не виключає можливості використання ліцензіаром цього об'єкта у зазначеній сфері. Отже, у період чинності ліцензії використання об'єкта інтелектуальної власності у відповідних межах можуть здійснити лише ліцензіар та ліцензіат. Невиключна ліцензія не виключає можливості використання ліцензіаром об'єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, та видачі ним іншим особам ліцензій на використання цього об'єкта у зазначеній сфері. Цей вид ліцензії не передбачає встановлення будь-яких обмежень для ліцензіара. Він вправі як самостійно використовувати об'єкт, так і надавати права на його використання будь-якій третій особі.