book_ukr

тку вони щорічно йшли на так звані ринки робочої сили, де на них чекали наймачі від поміщиків і заможних сільських господарів. Такими ринками в Україні були Янівка, Северинівка, Березівка тощо.

Нову соціальну групу найманих робітників становили міські жителі, зокрема ремісники, які у своїх майстернях не витримували конкуренції спочатку мануфактурного, а потім фабрично-заводського виробництва, розорювалися і змушені були працювати на підприємствах капіталістичного типу. Промисловий і сільськогосподарський пролетаріат України поповнювався також селянами, робітниками, ремісниками з інших регіонів Росії.

Посилення кріпосного гноблення супроводжувалося виступами селян. Серед протестів, спрямованих проти кріпосницьких порядків, набуло поширення подання скарг, адресованих особисто цареві. У скарзі селяни просили врятувати їх від знущань кріпосників. Не дочекавшись розв'язання наболілих проблем, вони піднімалися на боротьбу: відмовлялися виконувати панщину, підпалювали маєтки, утікали на Південь, незважаючи на репресивні заходи з боку царизму.

На початку XIX ст. відбулася низка селянських повстань. У 1803 р. заворушення почалися у 24 селах і містечках Черкаського повіту Київської губернії. У 1811–1826 рр. жителі с. Підвисокого Уманського повіту відмовилися виконувати повинності. Тривалою була боротьба подільських селян під проводом Устима Кармалюка, якого підступно вбили в 1835 р. Великого розголосу набули Бузьке повстання 1817 р., Чугуївське 1819 р., Шебелинське 1829 р. у місцях проживання військових поселенців і державних селян.

Під час Кримської війни (1855) царським урядом було оголошено про створення державного ополчення. Українські селяни, прийнявши цю звістку за відновлення козаччини, тисячами записувалися в "козачі" загони, відмовляючись виконувати кріпацькі повинності. У Київській губернії розгорнувся масовий антикріпосницький рух, який охопив понад 400 сіл зі 180 тис. учасників, відомий під назвою "Київська козаччина". Повстання було придушене урядовими військами.

Не менш грізним попередженням кріпосницькій системі було повстання, відоме як "похід у Таврію за волею". Воно охопило 570 сіл з населенням 75 тис. Навесні 1856 р., після поширення чуток, що нібито переселенцям царський уряд пообіцяв землю і волю, люди цілими селами кидали рідні домівки й рухалися до Криму. Озброївшись кілками, вилами, вони розганяли загони поліції та військові команди, що намагалися їх зупинити. Лише великими армійськими силами самодержавству вдалося придушити останній масовий виступ селянства напередодні реформи 1861 р.

161

4.СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ РУХ У НАДДНІПРЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ НАПРИКІНЦІ ХVІІІ – У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТОЛІТТЯ

У80-х рр. XVIII ст. царське самодержавство остаточно ліквідувало залишки місцевого самоврядування в Україні й перетворило її на звичайну російську провінцію, проте пам'ять про автономні права не згасала, і частина українського дворянства намагалася використати будь-яку можливість для їхнього відновлення. Так, 1791 р., коли між Росією і Пруссією відносини загострилися, до цієї країни таємно їздив Василь Капніст, щоб заручитися її підтримкою в повстанні українців проти царя, яке мало відродити Гетьманщину. Після смерті Катерини II (1796) російським царем став її син Павло. За ініціативою його довіреної особи Олександра Безбородька було відновлено дію Генера-

льного суду та деяких інших установ доби Гетьманщини. Однак у 1801 р. Павло І загинув. Його наступник Олександр І продовжив лінію Катерини II на знищення всіх залишків української автономії.

Надії на відновлення автономних прав України мали місце в 1812 р., коли на заклик російського уряду про допомогу армії відгукнулися добровольці. Вони збиралися в козацькі полки в надії отримати якісь вільності, можливо, у майбутньому. Ішлося навіть про відновлення посади гетьмана, називалася й цілком реальна кандидатура. Однак небезпека для царизму минала, відпадала й потреба в добровольцях, які готові були йти на жертви заради вільного життя.

Про те, що серед українського населення обговорювалася ідея національної незалежності, свідчила діяльність полтавського дворянина Василя Лукашевича. Не задовольнившись участю в Союзі благоденства та масонській ложі "Любов до істини", він у 1821 р. створив таємне Малоросійське товариство. Його однодумцями були Семен Кочубей, Василь Тарновський, Олександр Величко, Іван Котляревський, кілька професорів Ніжинської гімназії вищих наук. Осередки цієї організації існували в Києві, Полтаві, Чернігові та інших містах. Діяла вона до 1825 р., але остаточно не сформувалася й не виробила чіткої програми дій.

Українське національне відродження було започатковане діяльністю високоосвіченої інтелігенції: письменників, художників, артистів, викладачів, учителів, лікарів, агрономів, інженерів. Кадри українських спеціалістів готувалися в основному в таких навчальних закладах, як Харківський (1805) і Київський (1834) університети, Волинський (1805) і Рішельєвський (Одеський, 1817) ліцеї, Ніжинська гімназія вищих наук (1820).

У процесі зростання національної свідомості набувало вирішального значення вивчення історії свого народу. Ще наприкінці XVIII ст. інтерес до славного минулого стали виявляти дворяни-інтелігенти Лівобережної України. Серед них заслуговують на увагу такі автори, як

162

Василь Рубан ("Короткий літопис Малої Росії з 1506 по 1770 рік", 1777), Опанас Шафонський ("Чернігівського намісництва топографічний опис", 1786), Яків Маркевич ("Записки про Малоросію", 1798).

Деякі автори-аматори керувалися не лише науковими інтересами. У 1800 р. Імперська геральдична канцелярія стала піддавати сумніву право нащадків старшини користуватися правами дворян. Серед української знаті прокотилася хвиля протестів. Дехто з її представників, зокрема Роман Маркевич, Василь Черниш, Василь Поетика, Федір Туманський, на основі вивчення історичних матеріалів написали статті про славне минуле своїх предків. 1830 р. конфлікт було вичерпано, але деякі дворяни Лівобережжя продовжували цікавитися минулим свого краю і займатися дослідженнями з цього питання.

Уже на професійній основі була написана чотиритомна "Історія Малої Росії" Дмитром Бантиш-Каменським і опублікована 1822 р. у Москві. У ній розповідається про славне минуле України, її автономні права, історичні подвиги козацької старшини. Науково обґрунтована ідея самобутності України була своєчасною, тому що протистояла ідеї великодержавності, закладеній в "Історії держави Російської" Михайла Карамзіна, яка саме тоді вийшла у світ.

Від згаданих творів відрізнялася "Історія Русів". Праця поширювалася в рукописах і лише в 1846 р. була надрукована в Москві. У ній доводилося, що Україна була спадкоємицею Київської Русі й мала власну, відмінну від Росії, історію. Серед видатних українських князів називалися Кий, Аскольд, Дір, Святослав. Глибокі патріотичні почуття пробуджували сторінки героїчної боротьби українського народу проти агресії Кримського ханства й Туреччини, національно-визвольної війни проти Речі Посполитої під проводом Богдана Хмельницького.

Значний вплив на пробудження національної свідомості молодих українських дворян-інтелігентів мало вивчення фольклору. Багато хто з них ходив по селах, услід за Миколою Костомаровим розшукував, збирав, а потім публікував перлини народної мудрості. Одним із перших шанувальників і видавців української народної поезії нашого краю був грузинський князь Микола Цертелєв. 1819 р. він опублікував у Петербурзі книгу "Спроба зібрання старих малоросійських пісень". У передмові він підкреслив, що пісні віддзеркалюють геній і дух народу, чистоту й мораль, які притаманні малоросам. Висновок Цертелєва перегукувався з визнанням Адама Міцкевича, що українці – найпоетичніші та наймузикальніші серед слов'янських народів.

Професор Московського університету Михайло Максимович видав дві пісенні збірки "Малоросійські пісні" (1827) і "Українські народні пісні" (1834). Після переїзду до Києва, де він очолив новостворений університет, Максимович продовжив збирання українських пісень.

163

Професор Московського університету Йосип Бодянський присвятив свою магістерську дисертацію (1837) народній поезії слов'янських племен. По-справжньому захоплювався українськими народними піснями Микола Гоголь. Він вважав, що їх треба збирати, зберігати

йрозповсюджувати серед тих, хто цікавиться історією рідного краю. Українська інтелігенція взяла на себе нелегке завдання довести

світові, що українська народна мова така ж вишукана й розвинена, як французька, німецька, грецька або російська, що нею можна користуватися не лише в сільському побуті, а й виражати найпотаємніші думки та почуття. Іван Котляревський довів цю думку публікацією своєї "Енеїди". Те, що українською мовою можна писати великі прозові та поетичні твори, довів Григорій Квітка-Основ'яненко. Він видав у 1834 р. "Малоросійські оповідання Грицька Основ'я- ненка", схвально зустрінуті громадськістю. Популярними стали й балади, написані рідною мовою Левком Боровиковським.

Унікальною подією в історії української літератури став вихід у світ 1840 р. збірки українських поезій Тараса Шевченка під назвою "Кобзар". У цій збірці українська мова досягла літературної довершеності. Шевченко переконливо спростував сумніви деяких своїх земляків щодо її зникнення та злиття з панівною російською мовою. Водночас він розвінчав твердження російських критиків про те, що мові українських селян недоступні такі поняття, як витонченість і глибокий зміст.

Війна 1812 р. викрила глибокі суперечності самодержавного ладу в Росії, її відставання в суспільно-політичному, економічному розвитку від держав Західної Європи. Тому передові люди імперії шукали форму для об'єднання своїх сил і встановлення конституційного правління в країні. Перша опозиційна організація офіцерів в Україні виникла в Кам'янець-Подільському гарнізоні під назвою "Залізні персні" (1815–1816). її очолив Володимир Раєвський. Учасники цієї організації дотримувалися антикріпосницьких і республіканських поглядів. Через деякий час, щоб не наражатися на переслідування, організація саморозпустилася.

У 1816 р. в Петербурзі було створено першу таємну організацію декабристів "Союз порятунку", до якої належало близько 30 осіб, серед яких були й вихідці з України. Вони вважали за потрібне встановити в Росії представницьке правління у формі конституційної монархії, скасувати кріпосне право й досягти цієї мети шляхом перевороту силами армії. Коли діячам "Союзу" в 1817 р. не вдалося домовитися про знищення царя Олександра І, поміркована частина відійшла від справ і він розпався

164

Радикально налаштовані члени "Союзу порятунку" створили в Москві нову таємну організацію – "Союз благоденства" (1818–1821). Вони виробили розгорнену політичну програму "Законоположення Союзу благоденства" ("Зелена книга"). Основним завданням була підготовка громадської думки до політичного перевороту в Росії, запровадження конституції та встановлення республіки замість монархії.

Діяльністю "Союзу" керувала Корінна управа, яка згодом перемістилася до Петербурга. До периферійних управ належала Тульчинська (загальною чисельністю 30 осіб) на чолі з Павлом Пестелем. її гуртки було утворено в Києві, Кам'янці, Яготині, с. Хомутці, Обухівці на Полтавщині.

У січні 1821 р. в Москві на з'їзді представників управ було прийнято рішення про розпуск "Союзу благоденства". Однак уже в березні 1821 р. дворяни-революціонери розпочали створення нових таємних товариств, зокрема Південного з центром у Тульчині на чолі з Директорією у складі Павла Пестеля та Олександра Юшневського. У 1823 р. було схвалено поділ Південного товариства на три філії: Тульчинську, Васильківську й Кам'янську. Восени 1821 р. було сформовано Північне товариство на чолі з Микитою Муравйовим, Сергієм Трубецьким і Євгеном Оболенським.

Ці товариства мали спільну мету – шляхом військового перевороту повалити самодержавство й ліквідувати кріпосне право. Щодо майбутнього устрою держави в їхніх програмних документах висловлювалися різні думки. Так, у написаній Пестелем "Руській правді" визнавалися названі положення та передбачалися встановлення в Росії республіки, наділення селян землею без викупу, запровадження широких політичних свобод для народу. Проте у складі унітарної Росії Україна й Білорусь, на відміну від Польщі, не отримували ні незалежності, ні автономії.

У1823 р. в Новограді-Волинському офіцерами братами Андрієм

іПетром Борисовими було засновано Товариство об'єднаних слов'ян.

Уйого програмних документах "Правила об'єднаних слов'ян" і "Клятва об'єднаних слов'ян" ставилося завдання боротися проти самодержавства, кріпацтва й деспотизму. Передбачалися визволення слов'янських народів і створення федеративного союзу слов'янських держав. Проте Україна не називалася серед членів майбутнього об'єднання.

Увересні 1825 р. "Товариство" об'єдналося з Васильківською управою Південного товариства декабристів.

Державний переворот, запланований керівництвом Північного

йПівденного товариств на літо 1826 р., не відбувся. Смерть Олександра І унеможливила цей задум. Офіцери та солдати Московського

йГренадерського полків, гвардійського морського екіпажу (понад 3 тис. осіб) 14 грудня 1825 р., у день присяги військ та сенату на ві-

165

рність новому цареві Миколі І, вийшли на Сенатську площу в Петербурзі, але наказу перейти в наступ проти урядових військ так і не дочекалися. У результаті повстання було придушено, а його організаторів заарештовано.

Наприкінці грудня 1825 р. повстав Чернігівський піхотний полк, розташований у селі Триліси на Київщині. Повстанці з боєм здобули Васильків і вирушили у напрямку Житомира. Селяни вітали їх, висловлюючи свою солідарність. Однак 3 січня 1826 р. на висотах поблизу сіл Устинівка та Ковалівка повсталі вступили в бій з каральним загоном. Розпочатий розгром завершила кавалерійська атака карателів.

Поразка декабристів не вплинула на діяльність польських революціонерів в Україні. Об'єднавшись у Патріотичне товариство (1821) під проводом Валерія Лукасінського, Мавріція Мохнацького та Северина Крижанівського, вони поставили собі за мету звільнитися від гніту Росії, відновити державність Польщі, до складу якої мала ввійти більшість українських земель. В угоді про спільні дії, укладеній поляками з представниками Південного товариства у 1824 р., вони зобо- в'язувалися підняти повстання у Варшаві й заарештувати намісника царя Костянтина Павловича. У 1826 р. Патріотичне товариство було розгромлено, а його учасників заарештовано й заслано.

Проте царизмові не вдалося придушити польський визвольний рух. Демократичні сили очолив Йоахім Лелевель, якому вдалося відновити діяльність Патріотичного товариства під час повстання 1830–1831 рр., яке підняла у Варшаві група молодих патріотів-офіцерів. За їхнім задумом висунуте гасло "За нашу і вашу свободу" мало залучити до виступу проти самодержавства й селянство Правобережної України. Однак цього не сталося. Польська шляхта не вела боротьби за соціальні перетворення. Тому повстання охопило тільки польське населення цього регіону України. Основні події повстання розгорнулися на Поділлі та Волині. У результаті збройних сутичок у квітні–травні 1831 р. польські загони зазнали поразки від регулярних частин російської армії. У серпні 1831 р. російські війська зайняли Варшаву й остаточно придушили повстання.

Значним явищем у процесі українського національного відродження була діяльність товариства, названого на честь перших сло- в'янських просвітителів Кирила і Мефодія. Його організаторами в січні 1846 р. стали Микола Гулак, Микола Костомаров, Василь Білозерський. Крім них до братства належало ще 12 осіб, серед яких помітну роль відігравав Тарас Шевченко. Вони зрідка збиралися разом на тривалі філософські й політичні дискусії та для підготовки програмних документів.

166

Кирило-Мефодіївське братство мало два програмних документи – "Статут і правила товариства" та "Книга буття українського народу ("Закон Божий"). У першому з них головним у житті слов'янських народів визнавалося їхнє національне і духовне об'єднання за збереження незалежності, а також гарантування своїм громадянам соціальної та конфесійної рівності. Ставилося за мету скасування кріпацтва, набуття рівноправного становища "нижчих класів", поширення грамоти серед різних верств населення. Вищим органом створюваної федерації мав стати Слов'янський собор, а столицею – Київ.

У"Книзі буття українського народу", написаній М. Костомаровим, засуджувалися гноблення людини людиною, насильство, війни, несправедливість, наголошувалося на необхідності добровільного звільнення кріпаків із рабства. Негативно оцінювалася самодержавна форма управління як один із видів деспотизму. Підтримувалися національ- но-визвольна боротьба поляків, наміри декабристів створити федерацію слов'янських народів. У новому об'єднанні визначну роль було відведено Україні, яка мала стати на чолі незалежних держав.

Уберезні 1847 р. царські власті дізналися про існування братства

здоносу провокатора, який потрапив на одне з його засідань. Поліція негайно заарештувала провідних членів товариства й відправила їх до Петербурга. Правлячі кола занепокоїли антицарська спрямованість програмних документів братства, прагнення повалити панівний режим, як вияв сепаратизму розцінювався намір відірвати Україну від Росії. Найжорстокіше був покараний Т. Шевченко, якого царський уряд віддав на десять років у солдати із забороною писати й малювати. З іншими членами товариства, особливо з тими, які дотримувалися ліберально-реформістських поглядів, царський уряд повівся м'якше: їх було відправлено на заслання в глиб Росії на різні терміни.

167

Найважливіші події

Контрольні запитання

1.Наведіть приклади, які засвідчують занепад кріпосницьких порядків на українських землях у складі Російської імперії.

2.Що свідчило про українське національне відродження в Україні під владою Російської імперії?

3.Розкажіть про поширення декабристського руху на Наддніпрянській Україні.

4.Які цілі ставили поляки під час свого повстання в 1830–1831 рр.?

5.Яку мету прислідкувало Кирило-Мефодіївське братство?

168

Лекція 11

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

НАПРИКІНЦІ ХVІІІ – У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТОЛІТТЯ

План лекції

1.Адміністративно-територіальний устрій і населення.

2.Форми антикріпосницької боротьби.

3.Українське національне відродження на західноукраїнських землях.

4.Революція 1848–1849 рр. в Австрійській імперії та український національно-визвольний рух.

5.Українська культура в першій половині ХІХ ст.

1.АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ І НАСЕЛЕННЯ

Наприкінці ХVІІІ ст. під владою австрійської династії Габсбургів перебувало близько 2 млн українців. Адміністративно-територіаль- ний устрій Галичина дістала назву "Коронний край", або "Королівство Галичини й Лодомерії" з центром у Львові. Вищим державним органом управління була Галицька придворна канцелярія, що підпорядковувалася імператорові. За зразком інших провінцій імперії було запроваджено становий сейм, до складу якого належали вищі чиновники, церковнослужителі, великі землевласники, шляхта. Виконавчим органом був становий крайовий комітет. Однак Галицький сейм практично не збирався.

Територіально "Королівство Галичини й Лодомерії" поділялося на округи, одним із яких була Буковина з центром у Чернівцях. Адміністративний апарат "Королівства" очолював губернатор, якого призначав сам імператор. Округи очолювали старости, їм підпорядковувалися комісари. На місцях сільськими громадами керували утримувані поміщиками старости-мандатори. Органами управління в поміщицьких землеволодіннях були домінії, які виступали посередниками між

169

селянами та округами. Містами в Галичині управляли магістрати, склад яких затверджувався австрійськими органами. Міська верхівка зберігала за собою значний вплив, але органи місцевого самоврядування поступово втрачали свої права. Згідно з ординацією 1782 р. міські урядовці остаточно перетворилися на державних чиновників, підпорядкованих імперському урядові.

Аналогічною за змістом була система управління Закарпаття. Воно належало до складу Братиславського намісництва й поділялося на чотири комітати (жупи): Березький, Марамороський, Угочанський і Ужанський. На чолі кожного з них стояв великий землевласник, призначений королем. Жупа поділялася на групи сіл, які розташовувалися навколо замків великих магнатів. Міста поділялися на жупні та окружні.

Більшість населення західноукраїнських земель становило селянство, яке перебувало у феодальній залежності від магнатів. За право користуватися невеликими земельними наділами вони мусили відбувати панщину, яка сягала п'яти-шести днів на тиждень, до того ж виконувати різні роботи в маєтках.

Власники маєтків систематично захоплювали селянські й общинні землі, залишаючи селянам усе менші наділи, які не давали необхідної кількості продуктів для прогодування родини. Усе це призводило до голоду. Багато жителів, виснажених від непосильної праці, гинуло. У 1830–1850 рр. смертність на Східній Галичині перевищувала народжуваність. Тривалість життя селянина в цьому регіоні АвстроУгорщини становила в середньому 30–40 років.

У 1782 р. цісар Йосип II зробив певні кроки, спрямовані на скасування кріпацтва в Галичині. Землевласникові заборонялося вимагати від селянина більше трьох днів панщини на тиждень. Обмежувалися додаткові повинності на користь поміщика. Селянинові надавалося право обробляти свій наділ, передавати його в спадщину. Він отримував також особисту свободу. Проте це не означало, що селяни зрівнялися з іншими станами. Та й шляхта чинила всілякі перешкоди нововведенням. Багато із запланованого було скасовано, і кріпацтво фактично продовжувало існувати.

Велику соціальну групу населення західноукраїнських земель становило греко-католицьке духовенство. За своїм матеріальним рівнем церковні служителі мало чим відрізнялися від селян. Тому між цими верствами встановлювалися тісні особисті та культурні контакти. Священики навіть виступали лідерами серед селян, могли їх повести за собою не лише в релігійних, а й у справах національного відродження.

Намагаючись заручитися підтримкою греко-католицького духовенства у проведенні певних соціально-економічних реформ

170