Тема 11. Глобалізація економічного розвитку. План

1. Сутність, основні ознаки та наслідки економічної глобалізації. Особливості сучасної економічної глобалізації. Взаємодія глобалізації з регіоналізацією світового господарства.

2. Головні форми економічної глобалізації. Форми прояву фінансової глобалізації.

3. Класифікація глобальних проблем людства та шляхи їх вирішення.

4. Діяльність міжнародних організацій у вирішенні глобальних проблем людства.

Однією з основних рис сучасного розвитку світового господарства стає розгортання процесів глобалізації, котрі справляють суттєвий вплив на систему МЕВ, трансформують напрями та визначають тенденції розвитку світових економік. Під поняттям глобалізації розуміють процес посилення взаємозв»язку національних економік країн світу, що знаходять своє вираження в наступному:

• утворенні світового ринку товарів та послуг і фінансів;

• становленні глобального інформаційного простору;

• перетворенні знання в основний елемент суспільного багатства;

• виході бізнесу за національні кордони через формування ТНК;

• впровадженні та домінуванні в повсякденній практиці міжнародних відносин та внутрішньополітичного життя народів принципово нових, універсальних ліберально-демократичних цінностей.

Причини формування глобалізаційних процесів полягають в наступному: 1. НТП: поява інформаційних технологій, які докорінно змінюють всю систему соціально-економічних відносин, переносять на якісно новий технічний рівень організаційно-економічні відносини, транспортні та комунікаційні зв»язки (зниження витрат на трансакції); 2. загострення проблем, які є загальними для всіх людей та країн світу та важливими з погляду збереження та розвитку людської цивілізації.

Серед характерних ознак глобалізації варто зазначити:

• взаємозалежність національних економік та їхнє взаємопроникнення, формування міжнародних виробничих комплексів поза національними кордонами;

• фінансова глобалізація – зростаюча фінансова єдність та взаємозалежність фінансово-економічних систем кран світу;

• послаблення можливостей національних держав щодо формування незалежної економічної політики;

• розширення масштабів обміну та інтенсифікація процесів руху товарів, капіталів та трудових ресурсів;

• створення інституцій міждержавного міжнародного регулювання глобальних проблем;

• тяжіння світової економіки до єдиних стандартів, цінностей, принципів функціонування.

Рівні процесу глобалізації:

1. глобалізація на рівні галузі – визначається тим, наскільки конкурентноспроможність компанії всередині галузі в даній країні взаємопов»язана з її конкурентспроможністю в іншій країні;

2. глобалізація на рівні окремої країни – характеризується ступенем взаємозв»язку її економіки зі світовою економікою в цілому. Існують декілька головних показників, які визначають ступінь інтегрованості економік різних держав: А. співвідношення зовнішньоторговельного обміну та ВВП; Б. прямі іноземні інвестиції (ПІІ), які спрямовуються в економіку країни і з країни, та портфельні інвестиції; В. потік платежів роялті в країну та з країни, що пов»язані з переданням технології.

3. глобалізація на світовому рівні – визначається економічними взаємозв»язками між країнами, що відбиваються на зустрічних потоках товарів, послуг, капіталу та ноу-хау, що постійно зростають.

Основна риса глобалізації полягає в наступному:

• з одного боку, через розповсюдження інновацій у сфері технологій та менеджменту, активний обмін товарами та послугами, інвестиціями, вона сприяє підвищенню ефективності функціонування національних економік;

• з іншого боку – посилює нерівномірність, асинхронність та диспропорційність розвитку.

Серед наслідків глобалізації варто виділити: 1. через розповсюдження інновацій у сфері технологій та менеджменту, активний обмін товарами, послугами, інвестиціями, глобалізація сприяє підвищенню ефективності функціонування національних економік; 2. глобалізація посилює нерівномірність, асинхронність, диспропорційність розвитку.

Механізм взаємодії глобалізації з регіоналізацією світового господарства полягає в наступному:

1. з одного боку, це суперечливі, різні за напрямами та характером дії, практичними напрямами тенденції;

2. з іншого боку, консолідація глобального ринку посилюється діяльністю потужних регіональних коаліцій країн, які маючи перш за все спільні економічні інтереси, об»єднають свої зусилля з метою забезпечення сприятливих умов для реалізації міжнародного співробітництва в регіональному масштабі. Це дозволяє їм досягти мутиплікативного ефекту співробітництва з іншими членами об»єднання та ефективно реалізовувати широкий спектр стратегічних інтересів.

Найінтенсивніша господарська взаємодія спостерігається в межах таких потужних інтеграційних угрупувань, як: НАФТА, ЄС, АТЕС, АСЕАН, МЕРКОСУР.

Регіоналізація виступає своєрідним проявом і формою реалізації глобалізації, загострюючи суперечності глобального розвитку:

1. зняття перешкод під час руху товарів, послуг, капіталів, робочої сили в межах інтеграційних об»єднань виступає каталізатором зростання міжнародного співробітництва у глобальному масштабі;

2. позитивний ефект від впровадження подібної лібералізації обмежується спільними кордонами та супроводжується введенням обмежувальних заходів у відносинах з країнами, які не є членами даного інтеграційного угрупування.

Серед позитивних наслідків глобалізації виділяють:

• поширення нових інформаційних технологій та пов»язаних з ними переваг (скорочення часу та витрат на трансакції, поліпшення умов праці та життя);

• перехід на ресурсозаощаджувальні технології;

• посилення уваги до важливих проблем людства.

Негативні наслідки глобалізації: 1. посилення нерівномірності розвитку країн світу; 2. нав»язування сильними країнами своєї волі, нераціональної структури господарства, політичної та економічної залежності.

Процес глобалізації розгортається в певних, визначених формах, які дістають матеріальне втілення в:

• збільшенні обсягів та диверсифікації структури міжнародної торгівлі;

• міжнародних прямих та портфельних інвестиціях;

• переміщеннях робочої сили по всьому світовому господарстві;

• зростаючому використанні знань, технологій, менеджменту та маркетингу, що продукуються в більш розвинутих країнах, а використовуються в економічних системах, які поступово залучаються в світогосподарські процеси.

Зростає відкритість економік провідних країн світу, що засвідчує їхню активну участь в процесах глобалізації. Однією з найяскравіших форм прояву процесу глобалізації є вибухоподібне зростання в останні роки світового фінансового ринку, фінансових трансакцій, що здійснюються між різними суб»єктами світогосподарських зв»язків.

До початку 80-их років у світовій економічній системі сформувалася світова економічна мережа, яка поєднала провідні фінансові центри різних країн через їх головні фінансові центри: Нью-Йорк та Чикаго у США, Лондон, Цюріх, Париж, Франкфурт, Амстердам у Європі, Гонконг, Токіо, Багамські та Кайманові острови, Сінгапур та Бахрейн в Азії. Поглиблення інтернаціоналізації у фінансовій сфері, зміцнення зв»язків між основними фінансовими центрами світу стали основою так званої фінансової революції. Ось її ключові елементи: 1. поглиблення міжнародної фінансової інтеграції; 2. формування системи міжнародних фінансових інститутів; 3. швидкий розвиток фінансових інновацій.

Міжнародна фінансова інтеграція викликала глибокі якісні зміни в фінансових технологіях, пов»язаних із виникненням:

1. нових інституційних структур (інвестиційних фондів відкритого типу, котрі вкладають кошти тільки в короткострокові зобов»язання грошового ринку; банківських автоматів );

2. нових фінансових інструментів (євродоларових депозитних сертифікатів, єврооблігацій з нульовим купоном, синдикованих єврокредитів в євровалюті);

3. нових фінансових послуг (фінансовий інжиніринг – розвиток та творче застосування фінансових технологій для вирішення фінансових проблем та використання фінансових можливостей)

Однією з форм глобалізації є становлення та розвиток багатонаціонального підприємництва на основі значного розширення та диверсифікації діяльності транснаціональних фірм та корпорацій. Кінець ХХ ст. характеризувався зростанням кількості переміщень, інтенсивністю міграційних потоків між країнами.

Міжнародна економіка виділяє наступні глобальні проблеми:

1. політичні проблеми (недопущення світової ядерної війни, забезпечення стабільності миру, роззброєння, військові та регіональні конфлікти);

2. природно-екологічні проблеми (необхідність ефективної та комплексної охорони навколишнього середовища, енергетична, сировинна, продовольча, кліматична, боротьба з хворобами, проблеми Світового океану);

3. соціально-економічні проблеми (стабільність розвитку світового співтовариства, ліквідація відсталості країн, що розвиваються; проблема розвитку людини; злочинність, стихійні лиха, біженців, безробіття, проблема бідності);

4. наукові проблеми (освоєння космічного простору, довгострокове прогнозування).

Демографічна проблема. Найпоширенішою причиною загострення глобальних проблем є інтенсивне зростання народонаселення планети, так званий демографічний бум, який супроводжується нерівномірністю зростання чисельності населення в різних країнах та регіонах, причому найвищий приріст населення спостерігається в країнах з низьким рівнем розвитку продуктивних сил.

Екологічна проблема. Важливою складовою глобальних проблем є екологічні, спричинені варварським ставленням людини до природи: масова вирубка лісів, знищення річок, створення штучних водосховищ, забруднення прісної води. Шляхи розв»зання екологічної проблеми:

1. швидкий розвиток та використання таких основних видів само відновлюваної енергії, як сонячна, енергія вітру, океанічна, гідроенергетична, тощо.;

2. структурні зміни у використанні існуючих не відновлюваних видів енергії: збільшення частки вугілля в енергобалансі при зменшенні частки нафти та газу, оскільки запаси останніх на планеті значно менші, а їхня цінність для хімічної промисловості набагато більша;

3. необхідність створення екологічно чистої вугільної енергетики, яка б працювала б без шкідливих викидів газу. Це потребує значних державних витрат на природоохоронні заходи;

4. розробка всіма країнами конкретних заходів із дотримання екологічних стандартів – чистоти повітря, водних басейнів, раціонального споживання енергії, підвищення ефективності своїх енергетичних систем;

5. вивчення запасів усіх ресурсів із використанням найновіших досягнень НТР. Важливо відкрити нові ресурси на глибині Землі більше, ніж на 5 км та на дні Світового океану;

6. інтенсивне використання країнами, що розвиваються власного сировинного господарства, включаючи переробні галузі господарства. Для розв»язання проблеми голоду в цих країнах необхідно розширювати посівні площі, впроваджувати передову агротехніку, високопродуктивне тваринництво та рослинництво;

7. пошук ефективних методів управління процесом зростання народонаселення з метою його стабілізації на рівні 10 млрд. осіб на початку ХХ ст.;

8. призупинення вирубки лісів, особливо тропічних, забезпечення їх раціонального використання;

9. формування у людей екологічного світогляду, що дало б змогу розглядати всі економічні, політичні, юридичні, соціальні, ідеологічні, національні, кадрові питання як у рамках окремих країн, так і на міжнаціональному рівнях;

10. комплексна розробка законодавства щодо охорони навколишнього середовища, в тому числі про відходи.

11. нарощування екологічних інвестицій.

Основними шляхами розв»язання паливно-енергетичної та сировинної проблем із погляду матеріально-речового змісту суспільного способу виробництва є:

1. зміна механізму ціноутворення на природні ресурси;

2. об»єднаним зусиллям розвинених держав протиставити стратегію об»єднання дій країн – експортерів паливно-енергетичних та паливних ресурсів. Ця стратегія повинна торкатися обсягу видобутку всіх видів ресурсів, квот їх продажу на зовнішніх ринках;

3. оскільки розвинені країни та ТНК намагаються здійснювати лише первинну обробку мінеральної сировини в країнах, що розвиваються, то останнім необхідно нарощувати випуск готової продукції, що дозволило б їм значно збільшити доходи від експорту;

4. проведення прогресивних аграрних перетворень;

5. об»єднання зусиль всіх країн для вирішення глобальних проблем;

6. збільшення витрат на усунення екологічної кризи за рахунок послаблення гонки озброєнь та скорочення військових витрат;

7. використання комплексу економічних заходів управління якістю навколишнього середовища, в тому числі субсидій та дотацій для виготовлення екологічно чистої продукції;

8. виконання державних екологічних проектів.

Для регулювання та вирішення глобальних проблем людства міжнародне співтовариство створило систему міжнародних організацій, яких налічується понад 4 тисячі, і понад 300 із них – міждержавні.

Міжнародні організації можна розподілити за декількома принципами на:

1. міждержавні (міжурядові) та недержавні. Переважна більшість міжнародних організацій – недержавні. Серед них велика кількість різноманітних асоціацій, союзів, фондів.

2. Універсальні, відкриті для всіх держав, і спеціалізовані (регіональні чи галузеві організації.

3. Організації загальної компетенції, що охоплюють всі сфери політичних, економічних, соціальних та культурних відносин (ООН, Рада Європи, Ліга арабських держав), і спеціальної компетенції, які здійснюють співробітництво в будь-якій визначеній сфері (Всесвітній поштовий союз, Міжнародна організація праці, Всесвітня організація охорони здоров»я);

4. Міждержавні та наддержавні організації, рішення яких поширюються на всіх юридичних та фізичних осіб держав – членів організацій (наприклад, рішення ЄС є обов»язковими для всіх осіб в країнах ЄС).

5. відкриті організації, до яких можна вільно вступати, і закриті, вступ до яких відбувається на запрошення першозасновників (наприклад, НАТО).

За напрямами діяльності та об»єктами регулювання міжнародні організації поділяються наступним чином:

1. організації, призначені для вирішення комплексних політичних, економічних, соціальних та екологічних проблем (організації системи ООН, Ради Європи);

2. організації, які регулюють світові фінансові ринки та міжнародні валютно-фінансові відносини (МВФ, група Світового банку);

3. організації, які регулюють товарні ринки та міжнародні торговельні відносини (СОТ, ОПЕК);

4. регіональні міжнародні організації (НАФТА, ЄС).

ЛЕКЦІЯ 14.

ТЕМА: ІНТЕГРАЦІЯ УКРАЇНИ У СУЧАСНУ МІЖНАРОДНУ ЕКОНОМІЧНУ СИСТЕМУ.

ПЛАН

1. Об»єктивна необхідність та умови інтеграції України в сучасну міжнародну економічну систему.

2. Внутрішньо- та зовнішньополітичні чинники включення України у міжнародну економічну систему.

3. Стратегічні напрями інтернаціоналізації української економіки.

4. Нові форми залучення України у міжнародну економічну систему.

Досягнення економічного та соціального відродження України значною мірою пов»язане з інтеграцією її в міжнародну економічну систему, активною і зростаючою участю не лише в регіональному, а й міжнародному поділі праці, ефективному використанні його переваг та вигод.

Можливості тієї чи іншої країни щодо включення в світовий економічний простір та міжнародну економічну систему визначають показником відкритості її економіки.

Цілеспрямованість інтернаціоналізації української економіки ускладнюють такі зовнішні фактори впливу:

1. значне посилення міжнародної конкуренції на основних товарних ринках світу;

2. істотне підвищення вимог споживачів до технологічного рівня та якості товарів, що зробило цінові фактори конкурентноспроможності вторинними, а фактори швидкості технологічних інновацій т гарантій якості – первинними;

3. вжиття багатьма зарубіжними країнами більш витончених форм протекціонізму та дискримінації українських експортерів ( ускладнення процедур сертифікації продукції, розширення використання механізму антидемпінгових розслідувань);

4. активне використання провідними країнами світу заходів відкритого державного протекціонізму на окремих ринках, включаючи ринки озброєнь та сучасної високотехнологічної продукції (літакобудування, обладнання для АЕС);

5. складність входження в міжнародні проекти високотехнологічного співробітництва через невідповідність міжнародним критеріям захисту прав інтелектуальної власності;

6. висока взаємна конкуренція інтересів України та інших постсоціалістичних країн на міжнародних товарних та кредитно-фінансових ринках.

Для активного включення України в процес міжнародної інтеграції необхідно створити відповідні умови. Їх суть зводиться до створення в Україні такої соціально-економічної та політичної системи, яка була б адекватною з міжнародним інтеграційними системами. Економіка України повинна бути здатною до функціонування з міжнародними угрупуваннями в одній системі координат.

Як важливу умову включення Кураїни в інтеграційні процеси можна виокремити розвиток двосторонніх та багатосторонніх її відносин з сусідніми державами. Досить сприятливими чинниками для розвитку цих відносин є: 1. наявність неконфліктних кордонів між сусідніми державами; 2. спільність історичної долі; 3. традиційність взаємних економічних та гуманітарних зв»язків; 4. єдність природного середовища; 5. однорідність рівня соціально-економічного розвитку.

Специфічні умови та геополітичне становище України дозволяють виділити два рівні інтеграційної політики:

1. Участь України в міжнародному поділі праці, тобто встановлення економічної взаємодії з рештою країн світу, насамперед, з ЄС на принципах міжнародних економічних інститутів і з врахуванням національної безпеки;

2. Участь України в регіональному поділі праці, тобто розширення її економічного співробітництва з країнами-партнерами по колишньому СРСР на нових принципах інтеграції.

Включення України в систему світогосподарських зв»язків вимагає серйозної адаптації її структури, всього господарського механізму до надзвичайно серйозних вимог, які диктують світове господарство та його економічні інститути. МВФ пропонує таку послідовність кроків у становленні відкритої економіки для України та інших країн колишнього соціалістичного блоку: 1. стабілізація; 2. лібералізація; 3. приватизація; 4. зміна інституційної структури економіки, тобто системи соціального забезпечення, правових норм, фінансової інфраструктури, державного управління.

Ринкові перетворення слід здійснювати в міру готовності економіки і самого суспільства до сприйняття. Кожна країна обов»язково проходить власний шлях, базуючись на світовому досвіді та враховуючи свою специфіку. Основними пріоритетами при проведенні ринкових реформ повинні виступати:

• зміцнення національної валюти і забезпечення зайнятості;

• розвиток освіти;

• розширення наукових досліджень;

• посилення соціального захисту населення;

• облаштування території країни;

• оновлення державних служб.

Конструктивності здійснюваним реформам можуть надати:

1. новий закон, який закріпив би автономію НБУ;

2. прискорення приватизації;

3. ефективний механізм закриття і банкрутства неефективних підприємств;

4. реструктуризація паливно-енергетичного комплексу (включаючи питання платіжної дисципліни);

5. приватизація землі та підприємств ВПК;

6. реорганізація центральної та регіональних адміністрацій.

Програма структурної перебудови економіки України існує з кінця 1993 року лише в концептуальному варіанті і до того є розрахована на 20-25 років. Концепція структурної перебудови, які запропонована КМУ, включає три основні етапи:

1. стабілізаційний етап – повинен тривати 2-3 роки. При цьому переслідується мета зупинити інфляційні процеси і падіння виробництва, зберегти науково-технічний потенціал і створити умови для виходу економіки з кризового стану.

2. на другому етапі (8-10 років) керівництво держави переслідуватиме мету активізації економічного розвитку.

3. третій етап (10-12 років) – становлення раціональної структури економіки. В цей час науково-технічний потенціал держави повинен піднести НТП до світового рівня. Необхідно впроваджувати ресурсозберігаючі технології, а також долати паливно-енергетичну кризу.

В іншій програмі стратегічного розвитку «Україна -2010» відзначається, що принципи структурної перебудови зводяться до 4 основних правил: 1. підвищення регулюючої ролі держави; 2. Опора на власні ресурси; 3. інноваційний характер розвитку; 4. використання інтеграційних процесів.

Формування відкритої економіки України визначається стратегічними напрямами її інтернаціоналізації, основні з яких такі:

1. Системна інтеграція у світове господарство із забезпеченням реальної міжнародної конкурентноспроможності;

2. ефективна міжнародна спеціалізація, скоординована з внутрішньою структурною модернізацією та орієнтована на доступні прогресуючі сегменти світового ринку;

3. міжнародна диверсифікація, спрямована на ліквідацію монопольної залежності від окремих зарубіжних ринків;

4. створення власних транснаціональних економічних структур з глобальним менеджментом;

5. інтеграційна макровзаємодія із СНД, Європейським Союзом, центрально- та східноєвропейськими угрупуваннями країн;

6. забезпечення належного рівня економічної безпеки з дійовими механізмами захисту від несприятливих змін міжнародної кон»юнктури та фінансових криз.

Всі ці пріоритетні напрями можуть бути реалізовані в результаті продуктивної співпраці з міжнародними економічними організаціями: МВФ, Світовим банком, СОТ, спеціалізованими урядовими та неурядовими організаціями у галузі зв»язку та інформаційного обміну, транспорту, енергетики, праці (МОП), з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД), промислового розвитку (ЮНІДО), сільського господарства і продовольства (ФАО) та ін.

Програма «Україна – 2010» визначає стратегічний прогноз входження України в систему міжнародного обміну праці. На першому етапі – відбувається нарощення експорту з одночасним скороченням імпорту. Експорт окремих видів продукції – хімічної промисловості і чорної металургії буде дещо змінюватися – у міру відновлення внутрішнього попиту. Створюватимуться умови до вступу до СОТ.

Особливість другого етапу (до 2005 р.) – істотне збільшення експортної частки машинобудівельної та високотехнологічної продукції. Розшириться співпраця з високо індустріальними країнами. Саме вони стануть найбільшими постачальниками нових технологій, високотехнологічних товарів, а також найпотужнішим джерелом інвестицій.

Третій етап – відзначатиметься інтенсивним розвитком всіх галузей економіки, що стане основним фактором розвитку експорту. Повністю завершиться перехід на законодавство, побудоване на економічних важелях регулювання експорту та імпорту, яке відповідатиме загальноприйнятим у світі нормам та стандартам. Україна стане членом провідних торговельних організацій і угрупувань світу.

Крім розвитку торгівлі стратегічним напрямом інтернаціоналізації української економіки є залучення іноземного капіталу у формі прямих інвестицій та довгострокових кредитів. Можливе залучення іноземного капіталу багато в чому пов»язане зі створенням сприятливого інвестиційного клімату:

1. низька вартість робочої сили;

2. дешевизна прав землекористування;

3. прийнятний рівень розвитку виробничої та соціально-побутової інфраструктури;

4. система пільгового оподаткування;

5. преференційні міграційно-митний режим;

6. розвинуте зовнішньоекономічне, митне, валютне та ін. законодавство.

Останнім часом Україна почала використовувати нові форми включення у світовий економічний простір: 1.вільні або спеціальні економічні зони; 2. єврорегіони; 3. морські економічні райони міжнародного співробітництва; 4. спеціальний режим інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку; 5. міжнародні транспортні коридори.

Україна бере участь у роботі СНД; Чорноморське економічне співробітництво – ЧЕС; а також ГУАМ – Грузія – Україна – Узбекистан – Азербайджан – Молдова.

Успішна реалізація всіх цих інтеграційних процесів має такі позитивні наслідки для економіки України:

1. залучення іноземних інвестицій для прискореного соціально-економічного розвитку окремих регіонів;

2. залучення передових технологій та «ноу-хау»;

3. створення нових робочих місць;

4. розвиток взаємовигідного товарообміну;

5. створення наукових впроваджу вальних центрів;

6. вдосконалення системи підготовки кадрів;

7. взаємний обмін науковцями та фахівцями з різних галузей знань;

8. вирішення екологічних проблем.