Назвіть видатні постаті в історії української педагогіки ХІХ – початку ХХ ст.

Які особливості розвитку педагогіки на сучасному етапі?

4.2. Суть, зміст і завдання процесу виховання у вищому навчальному закладі

Виховання – процес цілеспрямованого систематично- го формування особистості, зумовленого законами суспільно- горозвитку, дієюоб’єктивнихісуб’єктивнихчинників.

Увихованні особистості беруть участь сім’я, родина, на- вчально-виховні заклади, на нього впливають мікро і макро- середовище, соціально-політична та економічна ситуація в країні, засоби масової інформації, громадські організації та ін. Усе це робить процес виховання, з одного боку, більш керова- ним, оскільки існує чимало ефективних способів і засобів впливу на особистість, а з іншого – ускладнює управління ним, тому що важко інтегрувати всі фактори впливу, застерег- тиособистістьвіднегативнихвпливів.

Різноманітність виховних факторів впливу на особис- тість зумовлена «варіативністю наукових визначень самого поняття «виховання». Крім того, у процесі розвитку педагогі- чної науки виховання зазнало істотних змін. Спочатку фено- мени виховання досліджували насамперед з позиції соціаль- ної функції, іноді навіть ототожнювали із соціалізацією, що неправомірно.

Поняття виховання, як базову категорію педагогіки, ни- ні вживають у широкому і вузькому соціальному значенні слова, а також у широкому і вузькому педагогічному розумін- ні.

Уширокому соціальному значенні виховання – переда- вання соціального досвіду, накопиченого людством упродовж усієїісторії, відстаршихпоколіньмолодшим.

Увузькому соціальному значенні виховання – спрямо- ваний вплив на людину суспільних інститутів з метою переда- ти їй певні знання, сформувати необхідні навички і вміння, гідну поведінку, наукові переконання, суспільні цінності, мо-

322

ральні та політичні орієнтири, життєві настанови і перспекти- ви.

Уширокому педагогічному значенні виховання – цілес- прямований, організований і систематичний вплив виховате- лів, організованого соціального педагогічного середовища з метою сформувати всебічно розвинену особистість. Поняття «виховання» в такому разі охоплює весь навчально-виховний процес.

Увузькому педагогічному значенні виховання – процес, спрямований на розв’язання конкретних виховних завдань щодо формування, розвитку і професійної підготовки особис- тості.

Теорія виховання як розділ педагогічної науки має свій об’єктіпредмет.

Об’єкт виховання – процес формування особистості разом з її ставленням до суспільства, себе й інших людей, до праці. Деякі стосунки відповідають структурі психічних якос- тей особистості й охоплюють сферу її потреб, знань, почуттів, вольовихдійівчинків.

Предмет виховання – специфічні для виховання проблеми та явища: закономірності й принципи, зміст, техно- логії, методи, прийоми та форми, спрямовані на реалізацію метийзавданьвиховання.

Виховувати – означає створювати системи таких стосун- ків між людьми, що стимулюють певне ставлення особистості досебейінших, досуспільства, допраці. Виховання, якрозви- токінавчання, – безперервнийпроцес.

Психологічна сутність виховання – у переведенні особи- стості з одного стану в інший, інтеріоризації зовнішнього що- до неї досвіду, знань, цінностей, норм, правил у внутрішній психологічний план, у її переконання, установки, поведінку. Наслідки виховання, а саме поведінка особистості, залежать від того, наскільки системно в процесі виховання поєднано емоційно-чуттєву та вольовусфери психіки, поведінку особис- тості.

Процес формування, розвитку особистості, який містить цілеспрямований зовнішній вплив, самовиховання особистос- ті, за визначенням І. П. Підласого, характеризують як процес

323

виховання. Його не можна вважати стихійним, хаотичним явищем. Він підпорядкований певним діалектичним законо- мірностям і має свою структуру. Схематично її можна подати так(рис. 5.1).

Зазначені компоненти діють не лінійно, аперебувають у діалектичномувзаємозв’язку.

Формування переконань

Рис.5.1. Структура процесу виховання.

По-перше, практична діяльність особистості є, з одного боку, спонукальним чинником до вияву зусиль на оволодіння нормами поведінки (дій), навичками і вміннями, а з іншого – через практичну діяльність можна перевірити рівень володін- нявміннямиповодитисебевконкретнійситуації.

На певному етапі виховання життєві обставини потре- бують від людини володіти відповідними нормами поведінки. Колишні учні, а сьогодні студенти перших курсів розпочина- ють свою життєдіяльність у новій для них ситуації (незнайома раніше форма навчання, нове оточення, система взаємостосу- нківтаін.). Задопомогоюпедагогів, кураторасвоєїнавчальної групи вони мають своєчасно і безболісно пройти адаптацій- ний період, засвоїти новий стиль життя та нормативні прави- ла, які потрібно виконувати. З цього починається виховна роботанапочаткукожногоетапу.

В основі процесу – система стосунків, які завжди мають суб’єктивно-об’єктивний характер. Наявність їх – результат поведінки вихователя та вихованця в певній педагогічній си-

324

туації. Деякі вчені розглядають процес виховання як прохо- дженняосновнихпедагогічнихситуацій.

Педагогічна ситуація – спосіб взаємопов’язаної дія- льності вихователя та вихованця, змістом якої є обмін інфор- мацією, пізнання особистості, надання допомоги, вирішення конфлікту тощо. Як наслідок, виникають нові потреби, моти- виповедінки, зміниставленнядорізнихоб’єктівсвогожиття.

Послідовність, єдність і наступність процесу виховання пов’язана з психологічною структурою особистості. Складо- вими процесу виховання є категорії самовиховання і переви- ховання, якіодночасно відображаютьіспецифікувиховання, і становлятьпонятійно-категоріальнийапаратпедагогіки.

Самовиховання – «вищий етап виховного процесу, систематична й свідома індивідуальна діяльність людини, спрямована на вироблення в собі бажаних фізичних, розумо- вих, моральних, естетичних якостей, позитивних рис волі й характеру, усунення негативних звичок». Провідним компо- нентом змісту самовиховання є формування вольових і мора- льнихякостей.

Потребаусамовихованні – вищаформарозвиткуособи- стості.

Перевиховання – «виправлення відхилень, вад, нега- тивних наслідків, допущених у вихованні особистості». Пере- виховання спрямовано на перебудову неправильних (хибних) поглядів, суджень, переконань, перетворення негативних способів поведінки у суспільно визнані норми. Провідним механізмом перевиховання є залучення особистості до суспі- льно-корисної діяльності, в процесі якої відбувається переоці- нкацінностей, змінаповедінки.

Виховання як педагогічна категорія та процес має свої

особливості:

двоаспектний характер;

безперервність та довготривалість;

взаємозв’язок, взаємодоповнюваність процесів ви- ховання, самовиховання і перевиховання;

багатофакторність різноманітних виховних впливів (батьки, друзі, навколишнє середовище, засоби ма- сової інформації тощо);

325

латентний (прихований) характер результатів вихо- вання;

концентризм формування якостей особистості з ура- хуванням індивідуальних, психічних і вікових мож- ливостей;

різноманітність форм, методів і прийомів вихован- ня;

специфіка й труднощі оцінювання поведінки та яко- стей особистості у зв’язку з неточністю методів діаг- ностики виховання.

багатогранність завдань і різноманітність змісту;

залежить від специфіки професійних завдань і необ- хідність формування громадянина – патріота Украї- ни;

самокерованість.

Виховання – цілеспрямований процес формування осо- бистості; він має свою внутрішню логіку і його можна визна- читиувиглядіфункцій, якіпослідовнореалізують.

Мета виховання – те, до чого прагне виховання. Ме- тою виховання в педагогіці традиційно вважають остаточний результатформуванняособистості.

Водночас, такеозначення доситьумовне, бо «остаточно- го» результату формування особистості не існує. Людина фо- рмується впродовж усього життя залежно від об’єктивних та суб’єктивних умов її онтогенезу. Але, оскільки педагогічні системи (дошкільна, шкільна і позашкільна) мають хроноло- гічні межі, які дають змогу фіксувати рівні і якості сформова- ності особистості, можна говорити й про відносно завершені результатиосвіченостійвихованостінапевнихетапах.

Визначення мети виховання молодого покоління – пре- рогативадержави, яказаширокоїучастінаукиігромадськості формулює її як головний компонент свої педагогічної політи- ки. Держава зобов’язана конституювати, узаконити забезпе- чення економічних, правових і організаційних умов досяг- неннядекларованихвиховнихзавдань.

326

Меті виховання підпорядковано все: зміст, організація, формиіметоди. Томупроблемаметивихованняєважливоюв педагогіці.

Виокремлюють загальну та індивідуальну мету вихо- вання.

Загальна метавиявляє якості, якіпотрібно сформовані у всіх людей, а індивідуальна – те, що стосується виховання окремої людини. Прогресивна педагогіка передбачає єдність загальноїтаіндивідуальноїмети.

Мета виявляє загальну цілеспрямованість виховання. На практиці її реалізують через систему конкретних завдань. Мета тазавданняспіввідносятьсяякцілеічастина, системаіїї компоненти. Тому є й таке означення: мета виховання – сис- темавиховнихзавдань.

Доосновнихфункційвихованняналежать:

організаційно-мотиваційна – формування мотивації розвитку особистості, її вдосконалення і самовдосконалення, організація діяльності, спілкування та творче залучення всіх вихованцівдовиховногопроцесу;

діагностична – виявлення реального рівня розвитку людини, факторіввпливунаособистість;

прогностично-проективна – планування бажаного ре-

зультату та умов його досягнення, розроблення плану та про- грамидосягненнявиховноїмети;

формуючо-розвивальна – формування та постійне вдо- сконалення у людини соціально-ціннісних якостей, забезпе- чення гармонійного розвитку особистості та максимальної реалізаціїїїтворчогопотенціалу;

інформаційно-комунікативна – цілеспрямований пси-

холого-педагогічний та інформаційний вплив на свідомість, інтелектуальну, духовно-перцептивну, вольову і мотиваційну сфериособистості, формуваннявисокоїкультуриспілкування, правил загального етикету і поведінки, розвиток соціально- значущихцінностей;

контрольно-оцінювальна – виявлення й оцінка резуль- татів виховання, ефективності системи виховної роботи та внесеннявідповіднихкорективізмін.

327

Структуру виховного процесу розкривають через єдність мети, змісту і способів досягнення результату. Провідні ком- понентицієїструктури– метаізавданнясучасноговиховання, які надають йому цілеспрямованого, систематичного, послі- довногохарактеру.

Система актуальних виховних завдань розкрива-

ється через конкретні характеристики основних напрямів

виховання.

Національне виховання – історично зумовлена і створена в народі сукупність ідеалів, поглядів, переконань, традицій, звичаїв та інших форм соціальної поведінки, спря- мованих на організацію життєдіяльності молодого покоління, упроцесіякоїзасвоюютьдуховнуі матеріальнукультурунації, формується національна свідомість і досягають духовної єдно- стіпоколінь.

Завданнянаціональноговиховання:

формувати національну самосвідомості, любов до рідної землі, родини, свого народу, бажання працю- вати задля розквіту держави, готовності її захищати;

виховувати повагу до Конституції, законодавства України, державної символіки формування правової культури;

забезпечувати єдність поколінь, виховувати повагу до батьків, рідного народу;

формувати високу мовну культуру, оволодіння укра- їнською мовою:

виховувати духовну культуру особистості та створю- вати умови для вільного формування її світоглядних позицій;

утверджувати принципи загальнолюдської моралі: правди, справедливості, патріотизму, доброти, толе- рантності та ін.;

культивувати найкращі риси української ментально- сті – працелюбність, індивідуальна свобода, глибо- кий зв’язок із природою, гостинність тощо;

виховувати шанобливе ставлення до рідної мови, культури, традицій;

328

забезпечувати повноцінний розвиток молоді, охоро- ну й зміцнення її фізичного, психічного та духовного здоров’я;

формувати соціальну активність особистості через залучення вихованців у процес державотворення, реформування суспільних відносин;

розвивати індивідуальні здібності й таланти молоді, забезпечення умов для соціалізації, формування на- укового світогляду;

формувати високу етику міжнаціональних стосунків тощо.

Розумове виховання – цілеспрямоване й системати- чне управління розвитком розуму і пізнавальних здібностей через пробудження зацікавлення та інтелектуальної діяльнос- ті, озброєння знаннями, методами їх набуття і використання напрактиці, розвитоккультурирозумовоїпраці.

Розумове виховання орієнтоване на розвиток інтелекту- альних здібностей людини, зацікавлення пізнанням навко- лишньогосвітуйсебе.

Завданнярозумовоговиховання:

розвиток пізнавального інтересу, творчої активності, культури мислення, раціональної організації навча- льної праці;

формування культури навчальної й інтелектуальної праці;

стимулювання інтересу до роботи з книгою й нови- ми інформаційними технологіями;

засвоєння системи знань (фактів, понять, термінів, законів, закономірностей, правил, алгоритмів діяль- ності тощо);

формування потреби в постійному розвитку й само- розвитку;

вироблення вміння самостійно здобувати знання;

готовність до застосування знань і вмінь у практич- ній діяльності.

329

Завдання розумового виховання розв’язують засобами навчання й виховання, спеціальними психологічними трені- нгами і вправами, бесідами про вчених, державних діячів різних країн, вікторинами й олімпіадами, залученням до про- цесутворчогопошуку, дослідженняйексперименту.

Моральне виховання – виховна діяльність вищого навчального закладу, спрямована на формування у студентів стійкихморальнихякостей, потреб, почуттів, навичокізвичок поведінки на основі ідеалів, норм і принципів моралі, участі у практичній діяльності. У письмовій традиції людства основні постулати моральної поведінки людини представлено в Біблії таКорані.

Завданняморальноговиховання:

формування у вихованців розуміння норм загально- людської та народної моралі;

розвиток моральних почуттів: порядності, тактовно- сті, чесності, доброти, милосердя тощо;

виховання почуття власної гідності: честі, свободи, рівності, самодисципліни, працелюбності;

накопичення морального досвіду й знань про пра- вила суспільної поведінки (у родині, на вулиці, у школійіншихгромадськихмісцях);

формування культури статевих і сімейних відносин, формування готовності укласти шлюб і виконувати сімейні обов’язки.

Естетичне виховання– цілеспрямованеформування естетичних смаків та ідеалів особистості, розвиток її здібнос- тей естетичного сприймання явищ дійсності і предметів мис- тецтва, атакождосамостійноїтворчостівгалузімистецтва.

Завданняестетичноговиховання:

формування системи знань про світову культуру й мис- тецтво;

розвитокестетичнихпотребіпочуттів; оволодіння основами народного мистецтва, усної на-

родноїтворчості, музики, побутутощо; готовністьбудувативласнежиттязазаконамикраси.

330

Фізичне виховання – цілеспрямоване й систематич- не управління формуванням фізичного і психічного здоров’я особистості.

Завданняфізичноговиховання:

формування позитивного ставлення до здорового способу життя;

виховання відповідального ставлення до зміцнення свого здоров’я;

формування навичок дотримуватися санітарно- гігієнічних норм, режиму дня та харчування;

фізичне, духовне і психічне загартування.

Трудове виховання – цілеспрямований процес фор- мування творчої, працелюбної особистості, цивілізованого господаря своєї Батьківщини і під впливом соціального сере- довища, і в процесі трудового навчання, спрямованого на ви- роблення відповідних навичок та вмінь професійної майстер- ності, готовності до життєдіяльності в умовах ринкових відно- син, гордостізасвоюпрофесію.

Завданнятрудовоговиховання:

вироблення свідомого ставлення до праці як вищої цінності людини й суспільства;

розвиток потреби у творчій праці;

виховання діловитості, підприємливості;

формування готовності до праці в умовах ринкової економіки.

Екологічне виховання – педагогічна діяльність, спрямовананаформуванняустудентівекологічноїкультури.

Завданняекологічноговиховання:

формувати в особистості розуміння залежності лю- дини від природи, необхідності жити в гармонії з нею;

формувати підвалин глобального екологічного мис- лення;

виховувати почуття відповідальності за природу як національне багатство, основу життя на землі;

331

формувати активну позицію щодо впровадження норм екологічної культури.

Економічне виховання спрямоване на вироблення у студентів економічного мислення, бережливого ставлення до індивідуальної, колективної і суспільної власності, умінь за- стосовувати здобуті економічні знання у повсякденному житті тадіяльності.

Завданняекономічноговиховання:

формування системи економічних знань, певних на- вичок і вмінь;

формування нового економічного мислення, здат- ність адаптуватися в ринкових умовах;

раціональна організація праці та часу;

бережливе ставлення до продуктів людської праці;

розвиток особистісних якостей: ініціативи, організо- ваності, самостійності, підприємливості.

Правове виховання – виховна діяльність вищого на- вчального закладу, правоохоронних органів, спрямована на формування у студентів правової свідомості та навичок і зви- чокправомірноїповедінки.

Завданняправовоговиховання:

виховання поваги до Конституції, законів України, державних символів (герба, прапора, гімну);

формування глибокого усвідомлення взаємозв’язку між ідеями свободи, правами людини та її громадсь- кою відповідальністю;

прищеплення поваги до прав і свобод людини й громадянина;

негативне ставлення та протидія випадкам пору- шення законів.

Антинаркогенне виховання студентів – педагогі-

чна діяльність, спрямована на формування у студентства не- сприйнятливості до наркогенних речовин(тютюну, алкоголю, наркотиків), подолання звичок до вживання цих речовин у тихмолодихлюдей, якимвонипритаманні.

Завданняатинаркогенноговиховання:

332

озброєння молоді знаннями про згубний вплив вживання тютюну, алкоголю, наркотиків на орга- нізм людини та її діяльність;

формування у студентів психологічних гальм, які б утримували їх від вживання шкідливих речовин;

прищеплення непримиренності до їх вживання ро- весниками;

своєчасне виявлення студентів, які вживають ці ре- човини, проведення з ними відповідної виховної ро- боти.

Види виховання. Їх класифікують за принципом змі- стовогорізноманіттявиховнихцілейіспособівїхдосягнення.

За інституційною ознакою виокремлюють сімейне, шкі- льне, позашкільнеіконфесійне(релігійне), атакожвиховання за місцем проживання (общинне), виховання в дитячих, юна- цьких організаціях і в спеціалізованих освітніх установах (ди- тячихбудинках, школах-інтернатах).

Сімейне виховання – організація життєдіяльності дитини в умовахродини. Самеродина впродовж перших шес- ти-семи років життя дитини формує основи майбутньої осо- бистості. Сімейне виховання продуктивне, якщо воно відбува- ється в атмосфері любові, розуміння і поваги. Значну роль також відіграє професійна самореалізація й матеріальний добробут батьків, які створюють умови для нормального роз- витку дитини. Наприклад, «силові відносини» поширюються там, де наявні розбіжності й сварки між товаришами, сусіда- ми, дружиною чи чоловіком, батьками й дітьми, де вживають алкогольінаркотики.

Шкільне виховання – організація навчальної діяль- ності й життя дітей в умовах школи, а також позанавчальна виховна робота, до якої належить підтримання шкільних тра- дицій і свят, організація самоуправління. У таких умовах ва- жливе значення має особистість учителя і позитивний хара- ктер спілкування з учнями, освітньо-виховна й психологічна атмосферазанятьівідпочинку.

Позашкільне виховання передбачає, щоб зазначені вище завдання розв’язували позашкільні освітньо-виховні

333

установи, організації. До них належать центри розвитку, бу- динки творчості дітей, кімнати школяра при відділеннях міліції (куди поміщають підлітків, які порушили суспільний порядок чи переступили закон), спілки «зелених» (юних на- туралістівтаекологів).

Конфесійне виховання реалізують за допомогою ре- лігійнихтрадиційтаобрядів, залученнядосистемирелігійних цінностей і конфесійної культури, звернених до «серця», до віри в божественне походження людини. Оскільки вірні ста- новлять приблизно 90% людства, роль релігійного чи церко- вноговихованнядужезначна.

Виховання за місцем проживання – організація суспільно корисної діяльності людей за місцем проживання. Цеспільназдорослимидіяльність(садіннядерев, прибирання території, надання шефської допомоги самотнім старим та інвалідам), а також гурткова робота, спортивні змагання і свята, якіорганізовуютьбатькийпедагоги.

На думку польського вченого С. Гінецинського, вихов- ний процес загалом і в межах окремого напряму можна спо- стерігатичиорганізовуватинадекількохрівнях.

Перший, так званий, соцієтарний рівень, дає уявлення про виховання як постійну функцію суспільства на будь-якій стадії його розвитку в контексті загальної значущості культу- ри, а саме такого аспекту життя соціуму, який пов’язаний із трансляцією культури в усіх її формах і виявах. В Україні ви- ховні цілі цього рівня визначено в законі «Про освіту», у Кон- ституції України, у Міжнародній конвенції про права люди- ни та інших державно-політичних документах, у яких виявле- но освітньо-виховну політику нашої країни і всього міжнаро- дногоспівтовариства.

Другий, інституційний рівень передбачає реалізацію виховних цілей і завдань в умовах конкретних соціальних інститутів. Тобто організацій і установ, що їх спеціально ство- рюють для цього, наприклад, дитячі будинки і школи- інтернати, дитячі садки, школи й ВНЗ, будинки творчості й центрирозвитку.

Третій, соціально-психологічний рівень зумовлює вихо-

вання в умовах окремих соціальних груп, асоціацій, корпо-

334

рацій, колективів. Наприклад, колектив підприємства впливає на своїх співробітників, асоціація бізнесменів – на своїх колег, асоціація матерів загиблих воїнів, виступаючи проти війни, – на державні органи, асоціація педагогів – на розвитоктворчогопотенціалупедагогів.

Четвертий, міжособистісний рівень визначає специфіку виховання як практику взаємодії між вихователем і вихован- цями, з урахуванням індивідуально-психологічних та особис- тісних особливостей вихованців. Приклади такої практики: батьківське виховання, праця соціального психолога і педаго- га в роботі з дітьми, вищі навчальні заклади мають здійсню- вати підготовку інтелектуального генофонду нації, виховання духовноїеліти, примножуватикультурнийпотенціал, якийза- безпечить високу ефективність діяльності майбутніх спеціалі- стів.

П’ятий, інтраперсональний рівень, власне кажучи, є

процесом самовиховання, що його людина здійснює як ви- ховний вплив на саму себе в різних життєвих обставинах, наприклад, у ситуаціях вибору й конфлікту, у процесі вико- нання навчальних завдань, у період складання іспитів чи під час спортивного змагання.

У процесі теоретичного обґрунтування і пояснення при- роди виховання виокремлюють три основні парадигми, які репрезентують ставлення до соціальних і біологічних детер- мінант.

Парадигма соціального виховання (П. Бурд’є, Ж. Крапля, Л. Кро, Ж. Фурастьє) орієнтується на пріоритет соціуму у вихованні людини. Її прихильники пропонують корегуватиспадковістьзадопомогоюформуваннявідповідно- госоціокультурногосвітувихованця.

Прихильники другої, біопсихологічної парадигми (Р. Галь, А. Медичі, Г. Міаларе, К. Роджерс, А. Фабр) визнають важливість взаємодії людини із соціокультурним світом і од- ночасно обстоюють незалежність індивіда від впливів остан- нього.

Третя парадигма акцентує увагу на діалектичній взає- мозалежності соціальної й біологічної, психологічної та спад-

335

коємної складових у процесі виховання (А. Макаренко, В. Сухомлинський).

Вищі навчальні заклади мають готувати свідому націо- нальну інтелігенцію, сприяти оновленню і збагаченню інтеле- ктуального генофонду нації, вихованню її духовної еліти, примножувати культурний потенціал, який забезпечить ви- сокуефективністьдіяльностімайбутніхспеціалістів.

Цієїметиможнадосягнутичерез:

виховання майбутніх фахівців авторитетними, висо- коосвіченими людьми, носіями високої загальної, світоглядної, політичної, професійної, правової, ін- телектуальної, соціально-психологічної, емоційної, естетичної, фізичної та екологічної культури;

створення необхідних умов для вільного розвитку особистості студента, його мислення і загальної культури, через залучення до різноманітних видів творчої діяльності (науково-дослідницької, техніч- ної, культурно-просвітницької, правоохоронної та ін.);

збагачення естетичного досвіду студентів шляхом участі їх у відродженні забутих та створенні нових національно-культурних традицій регіону, міста, вищого навчального закладу;

формування «Я – концепції» людини-творця на ос- нові самоосвіти, саморозвитку, самовиховання, са- мовдосконалення, моральної досконалості;

пропаганду здорового способу життя, запобігання вживанню студентами алкоголю, наркотичних ре- човин, викорінення шкідливих звичок, зокрема тю- тюнокуріння.

Отже, виховання студентів – процес творчий, зорієнто- ваний на проблеми, пов’язані зі специфікою вищого навчаль- ного закладу, на особливості регіону. В ідеальній перспективі вищі навчальні заклади освіти мають стати школою самороз- витку, самоуправління, самодисципліни, свідомої відповіда- льності, співробітництвайтворчостівикладачайстудента.

336