Висновки

Отже, в роботі освітлено процес доказування. Визначено , що – це пошук, виявлення, фіксація, перевірка та оцінка доказів і їх процесуальних джерел, обґрунтування висновків з метою встановлення об’єктивної істини і прийняття на її основі правильного, законного та справедливого рішення.

Також визначено елементи доказування, а саме:

• збирання доказів

• перевірка доказів

• оцінка доказів

В роботі з’ясовано, що кримінально-процесуальний закон України, на відміну від законодавства держав Євросоюзу, містить легальне визначення доказів (ч. 1 ст. 84 КПК України), згідно з яким ними є різні фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Однак, проаналізувавши відповідну науково-правову літературу та кримінально-процесуальні норми, що стосуються доказів, дійшли висновку, що зазначена дефініція поняття «докази» потребує уточнення із вказівкою на докази і доказування «в кримінальному судочинстві».

А також висновку щодо упущення з боку законодавця, який не передбачив у визначенні цього поняття серед суб’єктів доказування прокурора, який власне здійснює процесуальне керівництво усього процесу досудового провадження в цілому.

Значну увагу в роботі приділено аналізу та характеристиці невід’ємних ознак кримінально-процесуальних доказів, а саме їх допустимості, належності, достовірності й достатності.

Таким чином, з’ясовано, що:

допустимість доказів – це дозволеність для органу чи посадової особи, яка веде кримінальний процес, у силу положень процесуального права використати їх як докази.

належність доказів – спроможність фактичних даних надавати інформацію щодо обставин, які входять в предмет доказування, служити аргументами в процесі встановлення об’єктивної істини.

достовірність доказів — це можливість застосування фактичних даних у процесі доказування з погляду знання про джерела, обставини, методи їх утворення і отримання в контексті використання у справі інших матеріалів.

достатність доказів – можливість суду чи органів кримінального переслідування покласти їх сукупність або ж один із них в основу процесуального рішення.

Найбільшої уваги в роботі приділено саме «допустимості» доказів як основної їх ознаки, адже, у разі визначення недопустимості фактичних даних як доказів далі вже можна не перевіряти і не оцінювати їх належність, достовірність та достатність.

«Допустимість» доказів розглядається через призму концепції «асиметрії правил допустимості доказів», зміст якої полягає в різних правових наслідках порушень, допущених при одержанні доказів, для сторони обвинувачення і сторони захисту.

В роботі також здійснено класифікацію доказів, яка сприяє дослідженню тих чи інших елементів, або ж частини усієї системи доказів, визначенню особливостей їх отримання, перевірки і оцінки, належного використання тощо.

Проаналізувавши різні підходи до класифікації доказів, запропоновані вченими-процесуалістами, найбільш вдалим і раціональним вважаємо підхід, запропонований С. Стахівським, який розподіляє докази на чотири самостійні групи:

1. За джерелом одержаних відомостей: а) первинні докази; б) похідні докази.

2. По відношенню до предмета обвинувачення: а) обвинувальні докази; б) виправдувальні докази.

3. По відношенню до обставин, що підлягають доказуванню: а) прямі докази; б) побічні докази.

4. За механізмом формування і носієм додаткової інформації: а) особисті докази; б) докази, що містяться в об’єктах матеріального світу (предмети і документи).

В роботі визначається практична цінність кожної такої класифікації доказів.

Разом з тим, великої уваги в роботі приділено визначенню і характеристиці джерел доказів у кримінальному процесі, зокрема показанням, речовим джерелам доказів, документам, а також висновку експерта.