Розділ 2. Джерела доказів у кримінальному судочинстві

2.1 Поняття джерела доказів

Важливе значення та зацікавленість викликає питання про природу джерела доказової інформації. У процесуальній літературі під джерелами доказів розуміють: показання, речові докази, документи, висновки експертів. Згідно з ч.2 ст. 84, параграфами 3-5 глави 4 КПК.

Ураховуючи зазначене, можна вважати, що термін «джерело доказів», який вживається відносно показань допитуваних осіб, висновку експерта, протоколів слідчих і судових дій, є значною мірою умовним, тобто, по суті, викладена тавтологія: джерелами доказів є докази. С.А. Шейфер з цього приводу відзначав, що джерело – це те, що дає початок чому-небудь, звідкіля виходить що-небудь.

Щоб виконувати цю функцію, показання, висновки, протоколи та речові докази повинні існувати до початку доказування, однак в дійсності виходить саме навпаки: вказані докази виникають як підсумок збирання доказів, вони створюються слідчим шляхом перетворення отриманих відомостей у форму, яка забезпечує їх надійне збереження й наступне використання [26, с. 28].

Логічно стверджувати, що джерело якого-небудь явища не може бути елементом, частиною такого явища, а повинно знаходитись поза ним. Ні теоретично, ні практично, відзначає В.Д. Арсеньєв, неможливо відокремити відомості про факти від показань, документів та інших засобів, в яких вони містяться [27, с. 83]. В.Я. Дорохов обмежує коло джерел доказів тільки особами – свідками, потерпілими, обвинуваченими, підозрюваними, експертами, а також слідчими та понятими при отриманні речових доказів. Саме джерело доказів не можна ототожнювати із судовим доказом, яким може бути тільки об’єктивована в доступній для сприйняття формі інформація, що несе специфіку обставин справи.

У зв’язку з цим, при аналізі цього поняття необхідно звернути увагу на придатність доказів з точки зору законності їх джерел. З цієї позиції, як зазначає В. Тертишник, можна виділити: 1) джерела інформації, від яких вона може надходити (потенційні джерела); 2) джерела інформації, від яких вона надходить (реальні джерела) [28,, с. 42].

Тому, коли аналізувати джерела доказів з точки зору потенційності джерела, то в такому випадку вони являтимуть собою форму відображення фактичних даних, а якщо з точки зору доказової інформації, яка надходить (реальні джерела) – процесуальною формою відображення фактичних даних, які мають значення для кримінальної справи.

2.2 Показання як джерело доказів

Показання — найбільш поширений вид джерел доказів, відповідно до статті 95 КПК України це відомості, які надаються в усній або письмовій формі під час допиту підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим, експертом щодо відомих їм обставин у кримінальному провадженні, що мають значення для цього кримінального провадження.

Зміни вітчизняного кримінально-процесуального законодавства на сучасному етапі, пов’язані з прийняттям і вдосконаленням КПК України, істотно вплинули на правове регулювання отримання показань. Із одного боку, вони сприяють забезпеченню прав учасників кримінального процесу, а з іншого – обумовлюють ефективне правосуддя на основі додержання вимог Конституції України й міжнародних правових актів.

Значимість показань для вирішення завдань кримінального судочинства визначена тим, що найчастіше тільки на їх основі здійснюється достовірне встановлення обставин, які є предметом дослідження в кримінальному провадженні, і з урахуванням цього застосовуються до конкретного випадку норми кримінального й кримінально-процесуального права.

Наукові публікації вчених, які вивчають питання значимості показань у кримінальному процесі, поза всяким сумнівом, істотно вплинули на дослідження розглянутого кримінально-процесуального інституту.

Однак було б передчасно вважати вичерпаною теоретичну розробку законодавчих положень отримання названого виду процесуальних джерел доказів. Фактично більшість монографічних досліджень були опубліковані до прийняття чинного КПК України, тому їх автори не могли охопити й розглянути проблему показань як процесуального джерела доказів, їх види й значення в контексті нового КПК України. Чимало аспектів досліджуваного поняття залишаються дискусійними й підлягають детальному вивченню й обґрунтуванню.

Інститут показань у тому вигляді, у якому він існує як окремий структурний елемент у кримінальному процесі, є новим для України, а тому науково не розроблений. У зв’язку з цим ми спробуємо провести юридичне дослідження цього інституту кримінального процесу.

Визначаючи показання учасників кримінального провадження, варто розуміти, що в науці кримінального процесу вважається загальноприйнятим, що таке повідомленням учасників процесу відбувається в усній формі.

Проте інша частина науковців вважає, що показання можуть мати не лише усний, але й письмовий характер [29, с.10].

Згадане свідчить, що в науці кримінального процесу не існує єдиного підходу до вирішення цього питання. Аналізуючи наведені точки зору, вважаємо, що друга точка зору є більш виваженою й обґрунтованою. У силу об’єктивних та суб’єктивних чинників показання можуть надаватись як в усній, так і в інших формах спілкування (письмовій, вербальній, конклюдентній та ін.). Також показання розглядають як обставини, які мають значення для справи й можуть мати значення доказування [30, с.110].

Наступне питання — форма вираження показань в процесуальних документах. У доктрині кримінального процесу звертається увага на форми вираження показань. Основною формою фіксації показань вважають протокол допиту осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні [31, с. 100].

Окремі дослідники проблеми показань говорять про вузькість змісту легальної дефініції «показання» [ 29, с. 566-568]. Аналізуючи легальне поняття «показань» ми можемо погодитися з цим. Фактично показання є відомостями щодо обставин у кримінальному провадженні, які мають значення для вирішення завдань. При цьому до змісту зазначеного поняття не входять відомості учасників кримінального провадження щодо заявлених клопотань і дій інших учасників провадження. Хоча такі відомості можуть мати значення в провадженні й повинні враховуватись іншими учасниками при вирішенні завдань кримінального провадження.

Ця проблема існує лише на теоретичному рівні, оскільки на практиці знайдено рішення: у показаннях учасників кримінального провадження, як правило, міститься дані, які мають значення для вирішення завдань кримінального провадження на різних стадіях процесу.

Отже, інститут показань у КПК України останнім часом зазнав значних змін. Законодавцем внесено ряд змін, однак не всі вони, на думку автора, є належним чином теоретично обґрунтованими й не всі відповідають кримінально-процесуальній практиці.

Показання займають важливе місце серед процесуальних джерел доказів, оскільки доказова база багатьох кримінальних проваджень будується на показаннях учасників провадження. Крім того, показання, надані на досудовому розслідуванні, дають змогу отримати докази з інших процесуальних джерел.