3 Питання (розділ). Особистість і культура: модуси взаємодії

Роль особистості у світі культури можна витлумачити амбівалентно (двоїсто), адже людина є і суб’єктом, і об’єктом культури. З одного боку, культура — це людський витвір, відносно якого особистість постає творцем. Але не кожна людська особина розпочинає життя з творіння культури, для дитини культура — це даність, «природне» середовище.

Особистість — це індивідуальний суб’єкт культури. Існують також колективні суб’єкти: соціальна група, етнос, нація, людство. Відповідно, за критерієм суб’єкта культуротворчості вирізняють субкультуру, фахову культуру, етнокультуру, національну культуру тощо.

Кожна людина є об’єктом культури, адже вона не може існувати поза культурою, саме остання робить людину людиною (дитина Мауглі – не зовсім людина). Процес прилучення особистості до культури має назву інкультурація (від англ. in – в, culture – культура — букв. входження в культуру), він триває все життя — від народження до смерті людини. Ре-інкультурація (або вторинна інкультурація) — це процес прилучення до нематеринської культури. Один із найважливіших інструментів «входження» у культуру — це мова.

Часткова ре-інкультурація відбувається, коли ми вчимо іноземну мову або долучаємося до мистецької продукції, що віддзеркалює цінності та світоглядні настанови інших культур (наприклад, дивлячись голлівудський фільм «Мемуари гейші», глядач частково «входить» до японської культури, а також прилучається до голлівудських стереотипів щодо цієї культури).

Цілісна ре-інкультурація відбувається при повному зануренні людини в іншу культуру за умов ізоляції з рідною, зокрема, при еміграції. При цьому часто відбувається внутрішньоособистісний конфлікт: якщо цінності материнської та «нової» культури вступають у протиріччя, людини доводиться обирати, якої моделі поведінки дотримуватися.

Існує два основні підходи до впливу культури на особистість:

1. позитивний, в якому наголошується людинотворча функція культури;

2. деструктивний, репресивний, що наголошує негативний аспект взаємодії людини та культури.

Проблемний стрижень цієї дискусії — так звана концепція «природної» людини: обговорення того, якою людина є від природи та якою її робить культура. Згідно з першим підходом, який обстоювали, зокрема, Дж. Локк і Т. Гоббс, культура робить людину цивілізованою, приборкує її природний егоїзм, завдяки чому вона може ефективно функціонувати в культурі та суспільстві. Цей мотив віддзеркалений у відомому вірші В. Маяковського «Що таке добре і що таке погано?». Дитину навчають моральним принципам, прилучають до культурного надбання людства, як наслідок — людина дистанціюється від тваринного світу, навчаючись приборкувати звіра в собі, не потурати власним примітивним інстинктам.

Згідно іншому підходові, культура — це важкі пута, які роблять особистість глибоко нещасною. На думку З. Фрейда, «окультурення» людини, заковування її в кайдани моралі та культурних табу, не змінює сутність особистості, а придушує, ховає під маскою того, що має назву «культурна людина». Але придушені нереалізовані інстинкти та бажання постійно накопичуються і згодом вириваються назовні, проявляючись у відверто асоціальному поводженні. Так, більшість жорстоких серійних маніяків були гарними сім’янинами, мали добру репутацію серед колег і сусідів, а, знімаючи цю маску, проявляли справді звірину натуру. Ідея З. Фрейда та його послідовників полягає в тім, що необхідне «випускання пари», непридушення своєї природної сутності. Подібно до того, як пружина, що стиснута сильніше, вистрибує далі, людина, що надто обмежує себе різними табу, може стати особливо небезпечною.

Розповсюдженість у повсякденному мовленні штампу «культурна людина» як синоніму «хорошої людини» провокує нас однобічно позитивно оцінювати вплив культури на людину. Але варто зважити на ще один факт. По мірі того, як культура інституціоналізується (стверджується в суспільстві та набуває формалізованих ознак) вона стає інерційною — такою, що прагне до самозбереження, і, відповідно, негативно ставиться до новацій. Тож людина, що прагне вийти за рамки існуючої культури, створюючи нові культурні зразки, може виявитися «виключеною» із цієї культури (Ф. Ніцше «По той бік добра і зла»). Особистість, що має найбільш виражене творче начало, креативність, здатність до культуротворчості, ризикує стати «білою вороною», піддаватися остракізму.

Отже, людство в цілому є творцем культури, кожна конкретна людина робить свій культуротворчий внесок відповідно до власного креативного потенціалу та об’єктивних обставин. Вплив культури на особистість має амбівалентний характер. З одного боку, інкультурація — необхідна умова становлення особистості. З іншого — коли людина досягає середнього культурного рівня суспільства й прагне вийти за його межі, вона може стати жертвою уніфікаційних культурних практик. І навіть якщо згодом її культурні новації легітимуються (будуть визнані суспільством), остракізм з боку інших носіїв культури є закономірним явищем.