2 Питання (розділ). Основні парадигми філософії культури

Філософія включає різноманітні підходи до дослідження феномена культури. У той же час існують базові парадигми, які дають початок цілому “віялу” дослідницьких програм і мають основне значення. Як правило, в основі парадигм лежать специфічні версії природи культури й культурних цінностей.

Стосовно етапу зародження культурфілософського знання говорити про усталені парадигми пізнання культури неможливо, тому що не відбулося ще виділення власне ідеї культури. Оформлення ж стійких культурологічних парадигм варто віднести до епохи Нового часу, коли чітко усвідомлюється розходження “природного” й “цивілізованого”, “культурного”. Віхою в становленні філософії культури зазвичай вважають роботи Йогана Готфріда Гердера (1744–1803), у першу чергу його “Ідеї до філософії історії людства”, і праці Іммануїла Канта (1724–1804), у якого проблема волі проектується на культуру. Ідеї, розвинені й обґрунтовані цими мислителями, стали фундаментом тієї парадигми, у рамках якої культура осягається як поза-природний, штучний світ, що включає в себе розмаїття видів, способів і результатів людської діяльності. У такому трактуванні культура тлумачиться як розумна вільна діяльність людини. За допомогою культури людина опановує природу, пристосовує її до задоволення своїх потреб. Тому вдосконалення культури означає водночас і культивування, розвиток людської природи. На цій основі склалися й виниклі в XIX столітті перші культурологічні напрямки. Уявлення про культуру як складну цілісність речових й ідеальних артефактів (від лат. arte – штучно й factus – зроблений) припускало можливість їхньої класифікації й систематичного вивчення. Це обумовило диференціацію знань про культуру. Поряд з філософією культури, відбувається становлення культурної антропології, соціології культури, етнології (від гр. ethnos – народ й logos – навчання). І хоча таке розширене трактування поняття “культура” багато в чому втратило свою актуальність у ХХ столітті, його деякі риси й, насамперед, установка на можливість наукового осмислення феномена культури, виявилися евристичними.

Парадигму культури як “другої природи” людини можна позначити як “дескриптивну” (від лат. описувати) або антропологічну, тому що вона орієнтує на “опис”, реконструювання елементів культури у зв'язку зі способами задоволення людських потреб. Антропологічна парадигма, як вже зазначалося, стимулювала бурхливий розвиток культурологічного знання. Але сильні сторони цієї парадигми нерідко оберталися своєю “тіньовою стороною”. Культура, представлена як колективний суспільний продукт, фактично цілком збіглася за змістом із соціальним способом існування людини (соціальними нормами, інститутами, способами організації відносин і дій людини).

Тому, у якомусь ступені доповненням до цієї парадигми, реакцією на її невизначеність, сформувалася ще одна фундаментальна парадигма культурологічного знання. Для неї вихідним стало те, що культура – окрема сфера соціального світ, особливий “зріз” соціального простору. У рамках даної парадигми культура спочатку ототожнюється з “піднесеними”, “ідеальними” видами соціальної практики, віддаленими від прагматичних питань людського існування. Змістом її виступають артефакти, створені в релігійній, моральній, художній сфері. Весь інший соціальний простір – економічне, політичне, сфера побуту як би виноситься за “дужки” власне культурного. Дослідження культури – осягнення її “ідеальної” сторони, незвідної до доцільності, розумності або соціальній корисності, освіченості. Світ культури – світ смислів, що поєднує людей у духовні спільноти. Всі соціальні відносини й різноманітні штучні предмети “заряджаються” значеннєвим змістом, поза яким вони втрачають людську значущість. Людям завжди властиво задаватися не тільки питанням “чому і як”, а й питанням – “навіщо”. Тому ті самі предмети по-різному використовуються в різних культурах або не використовуються зовсім, коли не мають значеннєвий зміст. Людей поєднує не стільки здатність до доцільної предметної діяльності, а, насамперед, – значеннєва єдність, прагнення затвердити якусь значеннєву домінанту культури. Ці значеннєві домінанти “народжуються” у лоні релігії, моралі, мистецтва й тому саме ці сфери є найбільше “культуровмісними”. Таким чином, культурність проявляється в здатності наділяти сенсом все довкола, у прагненні до розуміння навколишнього світу, як природного, так і соціального.

Цю парадигму філософії культури можна позначити як знаково-символічну, тому що виступаючи носіями змісту, всі явища перетворюються на особливі знаки – знаки-символи. Якщо відсторонитися від теоретичних розбіжностей, що існують між різними “школами символічного”, то символ, у найзагальнішому вигляді, – це знак, що вказує на якесь значеннєве утворення, комплекс моральних або релігійних уявлень. Зрозуміло, що знаком-символом може виступати будь-який предмет або сама людина, якщо вона є носієм значеннєвого змісту. При цьому зміст знака-символу не зводиться до його речовинної, образної або якої-небудь іншої оболонки такого знака. Знаки-символи - свого роду посередники між світом “реального”, “раціонального”, “утилітарного” й “ідеального”, “духовного”. Головне в них - не зовнішній образ, а внутрішній значеннєвий зміст.

Відповідно до символічної парадигми, культура є система смислів, втілених у символічній формі, за допомогою яких люди вступають одне з одним у відносини, зберігають і передають духовний досвід, формують загальне бачення світу. Культура виступає як розмаїття артефактів, породжених насамперед духовною діяльністю й об'єднаних у цілісні утворення - символи. При цьому, навіть якщо і йдеться про особливу культурну сферу, вона не вподібнюється іншим соціальним сферам життєдіяльності, а виступає якимсь “символічним посередником”, свого роду “символічним зрізом” соціальної реальності. Критерієм культурності тут виступає ступінь значеннєвої, символічної “насиченості” будь-якої форми людської життєдіяльності - господарської, політичної, професійної, побутової тощо.

Особливо в межах цієї парадигми вирішується питання про методологію дослідження культурних феноменів. Вивчення культури не зводиться до аналізу й класифікації артефактів, пошуку закономірностей їхнього функціонування й розвитку. Дослідник символів прагне вловити змісти, зрозуміти значення тієї або іншої культури, використовуючи не тільки свій інтелект, а звертаючись до інтуїції, “вживанню” у тексти культури. Аналіз культури набуває характеру інтерпретації елементів культури, тобто осмислення того, що вони символізують.

“Символічна” парадигма, як й антропологічна, починає оформлятися на рубежі XVIII–XIX століття, але здобуває виразні обриси в ХХ столітті. Вона істотно вплинула на розвиток всіх культурологічних напрямків і на сьогоднішній день є однією з найвпливовіших у філософії культури. Ця парадигма стимулювала розвиток історії культури, вивчення різноманітних “ціннісних картин миру”, сприяла становленню культурної семіотики (від гр. – вчення про знаки).

Обмеженість цієї програми дослідження культури вбачають у перебільшенні ролі символічної сторони культурного процесу. Адже самі по собі символічні форми – це зовнішня сторона культури. Символи стають вираженням культури лише через творчу активність людини. Це проявляється в тім, що ті самі ціннісні орієнтації можуть проявлятися в різних символах. І, навпаки, ті самі символи можуть бути “носіями” різних змістів. У діалог вступають не самі символічні форми, а люди, для яких культура “позначає” специфічні значеннєві й символічні границі.

“Символічна” парадигма, по суті, не виробляє інших, у порівнянні з “описовою”, критеріїв культурної розвиненості. Вона націлює на вивчення значущості культурних форм у розвитку суспільства, поглиблює уявлення про природу культури й виступає свого роду “поєднувальною ланкою" між антропологічною й аксіологічною парадигмою.

Аксіологічна (від гр. axios –цінний) або ціннісна парадигма складається в другій половині ХІХ століття і є однієї з домінуючих у філософії культури ХХ сторіччя. Культура в межах аксіологічного підходу визначається як “вищий ступінь облагородженості, натхненності й олюднення природних і соціальних умов життя й людських відносин, засвоєне живим і передана наступним поколінням” [2]. Ядром культури визнаються духовні цінності, а практична їхня реалізація в людській діяльності й відносинах і проголошується змістом культурного процесу. Тому поняття “цінність”, апеляція до цінностей та їхнє дослідження становлять зміст аксіологічної парадигми. Світ цінностей розглядається як певна “третя реальність”, нарівні з природною та соціальною, котра активно впливає на них. У рамках аксіологічної парадигми існує безліч шкіл і напрямків, але їх поєднує те, що ціннісні відносини розглядаються у зв'язку із втіленням у життя духовних ідеалів “належного”, “гідного” людського існування. Тому ціннісні відносини поєднують людей, вони завжди “особистісно забарвлені” і неутилітарні. Необхідність цінностей як особливих відносин між людьми логічно й науково недовідна. У зв'язку із цим, складаються принципово нові течії у філософії культури, зайняті пошуком методології ціннісного аналізу. Характерною рисою аксіологічної парадигми є розрізнення цивілізації як світу корисності, технологічності, і культури як світу духовної саморегуляції.

Недоліком ціннісної парадигми зазвичай вважають те, що вона звужує простір культури, відносячи до неї фактично тільки духовні цінності. Докори також лунають і з приводу суб'єктивізму, тому що захоплюючись цінностями своєї культури, наприклад, європейської, деякі дослідники схильні “не помічати” специфіки цінностей інших культур або зовсім відмовляти їм у ціннісному статусі.

Характерно, що багаторівневість культури проявляється навіть у моделях культурно-історичної динаміки, що домінують у тих або інших парадигмах. Якщо для антропологічної версії культури характерний інтерес до пошуку загальних закономірностей, універсалій і структур культурно-історичного розвитку, то символічна парадигма тяжіє до наголошення унікальності культурно-історичних типів. Аксіологічний підхід націлений на пошук “духовної осі”, що поєднує все різноманіття культур у якісь ідеальні цілісності. Тепер зупинимося докладніше на кожній із наріжних культурфілософських парадигм із зазначенням авторських філософських концепцій.