1. Поняття адміністративно-процесуального права, його зміст та загальні риси.

2. Поняття доказів та їх оцінка при здійсненні провадження у справах про адміністративні правопорушення.

3. Предмет і метод адміністративно-процесуального права.

4. Заходи забезпечення провадження в справах про адміністративні правопорушення.

5. Адміністративно-процесуальні норми та адміністративно-процесуальні відносини.

6. Порядок складання та зміст протоколу про адміністративне правопорушення.

7. Суб’єкти та учасники адміністративного процесу.

8. Обставини, що виключають провадження в справі про адміністративне правопорушення.

9. Органи внутрішніх справ, як суб’єкти адміністративного процесу.

10. Оскарження і опротестування постанови в справі про адміністративне правопорушення.

11. Основні напрямки розвитку адміністративно-процесуального права на сучасному етапі.

12. Суть, мета, порядок організації адміністративно-юрисдикційної діяльності.

13. Адміністративно-процесуальне право зарубіжних країн.

14. Поняття та ознаки адміністративно-юрисдикційної діяльності ОВС.

15. Роль адміністративно-процесуального права у діяльності правоохоронних органів.

16. Види адміністративних стягнень, які накладаються органами внутрішніх справ.

17. Становлення адміністративно-процесуального права в Україні.

18. Поняття, особливості та види дисциплінарних проваджень.

19. Структура адміністративного процесу.

20. Порядок здійснення дисциплінарного провадження в системі МВС України.

21. Поняття та види проваджень в адміністративному процесі.

22. Види дисциплінарних стягнень та їх характеристика.

23. Нормотворчі, установчі, правозастосовчі провадження в адміністративному процесі.

24. Стадійність в провадженнях адміністративного процесу.

25. Поняття та види заходів заохочення в державному управління.

26. Поняття стадій та їх характеристика.

27. Провадження в справах про нагородження державними нагородами, відзнаками Президента України, про присвоєння почесних та інших звань.

28. Критерії класифікації проваджень на види.

29. Поняття та види заходів адміністративного примусу.

30. Різновиди проваджень в адміністративному процесі в наукових працях як вітчизняних так і зарубіжних вчених адміністративістів.

31. Порядок застосування заходів адміністративного примусу в діяльності міліції.

32. Поняття та зміст провадження по пропозиціях, скаргах, заявах громадян.

33. Провадження в справах про преміювання, зняття дисциплінарного стягнення тощо.

34. Стадії розгляду скарг, пропозицій, та інших звернень громадян.

35. Атестаційне провадження: поняття, зміст та процесуальний порядок здійснення.

36. Органи, що розглядають справи по скаргах, їх повноваження, рішення, що виносяться за результатами розгляду скарг та строки розгляду скарг.

37. Сутність, мета та підстави застосування міліцією адміністративно-запобіжних заходів.

38. Правове регулювання та порядок розгляду та вирішення справ за зверненнями громадян в органах внутрішніх справ.

39. Види адміністративно-запобіжних заходів, які застосовуються міліцією, підстави та порядок їх застосування.

40. Порядок оскарження результатів розгляду звернень громадян, що здійснювався органами внутрішніх справ.

41. Поняття та зміст контролю у сфері державного управління.

42. Поняття, завдання та принципи провадження в справах про адміністративні правопорушення.

43. Види контролю в діяльності ОВС України.

44. Особи, які беруть участь у провадженні в справах про адміністративні правопорушення, їх основні права та обов'язки.

45. Порядок проведення контрольних заходів.

46. Стадії провадження у справах про адміністративні правопорушення.

47. Поняття та зміст нагляду у сфері державного управління.

48. Порядок, мета та підстави адміністративного затримання та доставлення правопорушника.

49. Контрольні повноваження у сфері дозвільної системи МВС України.

50. Порядок нагляду за законністю в діяльності ОВС України.

51. Контрольні повноваження у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху та порядок їх реалізації.

52. Види реєстраційно-дозвільних проваджень.

53. Порядок здійснення провадження по видачі свідоцтв на право заняття нотаріальною діяльністю.

54. Порядок здійснення провадження по наданню дозволу на керування транспортними засобами.

55. Стадії виконавчого провадження.

56. Порядок здійснення провадження по видачі дозволів на придбання, зберігання, носіння і перевезення зброї, боєприпасів, вибухових речовин і матеріалів, відносно яких встановленні спеціальні правила.

57. Адміністративне судочинство в зарубіжних країн.

58. Провадження по реєстрації автомототранспортних засобів та провадження по здійсненню технічного огляду транспортних засобів.

59. Основні напрямки розвитку адміністративного судочинства в Україні.

60. Поняття та види ліцензійних проваджень.

61. Нормативно-правове забезпечення становлення та розвитку адміністративної юстиції в Україні.

62. Поняття виконавчого провадження.

63. Поняття адміністративної юстиції та ї зв’язок з адміністративним процесом.

64. Правове забезпечення виконавчого провадження.

65. Порядок примусового виконання рішень про застосування не матеріальних заходів впливу.

66. Правовий статус державної виконавчої служби.

67. Система та структура адміністративних судів в Україні.

68. Становлення адміністративного судочинства в Україні.

69. Підсудність та компетенція адміністративних судів в Україні.

1. Поняття адміністративно-процесуального права, його зміст та загальні риси.

Наука адміністративно-процесуального права - це особливий вид пізнавальної діяльності, заснований на універсальних законах логіки та філософії, і спрямований на узагальнення, систематизацію й творче переосмислення практичного та теоретичного досвіду, накопиченого у сфері адміністративно-процесуальних відносин, з метою подальшого вдосконалення умов її функціонування.

Об'єкт науки адміністративно-процесуального права охоплює:

- нормативний, теоретичний, практичний, історичний, прогностичний та ін. значущі аспекти функціонування однойменної галузі права;

- суспільні відносини, що виникають у процесі розгляду адміністративних справ уповноваженими органами публічної влади;

- власне галузеву науку.

Метод наукового дослідження - сукупність ідей, принципів, вимог, норм, правил, процедур, засобів та інструментів, спрямованих на пізнання об'єкта дослідником.

Методи наукового пізнання:

- спостереження (полягає у систематичному цілеспрямованому вивченні об'єкта);

- абстрагування (вихід у думці від несуттєвих властивостей, зв'язків та відношень предмета і виділення у ньому декількох рис, які цікавлять дослідника);

- аналіз (дає змогу поділяти предмет дослідження на складові частини):

- синтез (навпаки, припускає з'єднання окремих частин або рис предмета у єдине ціле);

- індукція (становить перехід від часткового до загального, коли на підставі знання про частину предметів робиться висновок про усі предмети цього виду);

- дедукція (висновок щодо конкретного предмета робиться на підставі знання про загальні властивості багатьох предметів, до якої він належить);

- системний підхід (полягає у комплексному дослідженні великих і складних обєктів як єдиного цілого із узгодженим функціонування усіх елементів і частин);

- моделювання (ґрунтується на використанні моделей - систем, які замінюють обєкт пізнання і служать джерелом знань про нього);

-історико-правовий метод (використовується при дослідженні генезису різноманітних правових явищ);

- порівняльно-правовий метод (реалізується шляхом безпосереднього зіставлення визначених аспектів функціонування правових систем різних країн);

- формально-правовий метод (зазвичай використовується при дослідженні змісту юридичних норм, їх структури тв співвідношення) і т.д.

2. Поняття доказів та їх оцінка при здійсненні провадження у справах про адміністративні правопорушення.

Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.

Докази суду надають особи, які беруть участь у справі. Суд може запропонувати надати додаткові докази або витребувати додаткові докази за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або з власної ініціативи.

Докази мають бути одержані законним шляхом (бути допустимими) та повинні містити інформацію щодо предмету доказування (бути належними),

Обов’язок доказування покладається на сторони справи, тобто кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім наступних випадків (ст. 72 КАС):

1) Обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

2) Обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно доказувати.

3) Обставини, які визнаються сторонами, можуть не доказуватися перед судом, якщо проти цього не заперечують сторони і в суду не виникає сумніву щодо достовірності цих обставин та добровільності їх визнання.

4) Вирок суду в кримінальній справі або постанова суду у справі про адміністративний проступок, які набрали законної сили, є обов’язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, щодо якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питаннях, чи мало місце діяння та чи вчинене воно цією особою.

Особи, що беруть участь у справі (заінтересовані особи), які обґрунтовано вважають, що надання потрібних доказів стане згодом неможливим або ускладненим, мають право просити суд забезпечити ці докази допитом свідків, призначенням експертизи, витребуванням та оглядом письмових або речових доказів, у тому числі за місцем їх знаходження(ст. 73 КАС)

Забезпечення доказів здійснюється за загальними правилами вчинення відповідних процесуальних дій.

Отже, доказами у справі є (класифікація доказів):

1) Пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників про відомі їм обставини, що мають значення для справи, оцінюються поряд з іншими доказами у справі. Сторони, треті особи або їхні представники, які дають пояснення про відомі їм обставини, що мають значення для справи, можуть бути за їхньою згодою допитані як свідки.

2) Показаннями свідка є повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини. Якщо показання свідка ґрунтуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані.

3) Письмовими доказами є документи (у тому числі електронні документи), акти, листи, телеграми, будь-які інші письмові записи, що містять в собі відомості про обставини, які мають значення для справи.

4) Речовими доказами є предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи. Речовими доказами є також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи.

5) експертиза може бути призначена для з’ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо. Особи, які беруть участь у справі, мають право подати суду питання, на які потрібна відповідь експерта. Кількість і зміст питань, за якими має бути проведена експертиза, визначаються судом. Суд повинен вмотивувати відхилення питань осіб, які беруть участь у справі. Висновок експерта для суду не є обов’язковим, однак незгода суду з ним повинна бути вмотивована в постанові або ухвалі.

Докази токож можна класифікувати на первинні — ті, які одержані безпосередньо від джерела, і вторинні (похідні) — які походять від первинних доказів [12, c. 68].

Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об’єктивному дослідженні.

Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності.