3. Колізійні питання стосовно форми контракту

1. Необхідність розгляду даних питань обумовлюється тим, що і у разі визнання контракту недійсним у зв'язку з недотриманням форми всі інші можливі колізійні питання втрачають будь-який інтерес.

Вище вже зазначалось, що головною колізійною прив'язкою, яка вирішує питання, пов'язані з формою контракту, є правило locus formam regit actum. Проте, у випадках з контрактами виникає одна специфічна складність, пов'язана з укладанням так званого договору «між відсутніми». Останнім терміном прийнято позначати випадки укладення зовнішньоторговельної угоди за до­помогою телетайпу, факсу, телефону і т. ін. Справа в тому, що у всіх подібних випадках застосування принципу locus regit actum стає неможливим саме за відсутності «loci», тобто, єдиного місця, в якому угода укладалась би.

У зв'язку з цим у національних законодавствах вироблені різні модифікації застосування даного принципу. Наприклад, у ряді країн для таких випадків запропоновано використовувати такий різновид зазначеного принципу, як місце вчинення «останньої дії», тобто та­кої, без якої сам контракт вважається неможливим (неіснуючим). Так. у праві США, Великої Британії, Японії та деяких інших, цим місцем вважається те, з якого направлено акцепт (тобто, згода з отриманою раніше пропозицією щодо укладення контракту - офер­тою). Саме ця концепція дістала назву «поштової скриньки». В інших державах, навпаки, місцем останньої дії вважається те міс­це, в якому оферент отримав згоду контрагента (акцепт) на укладення контракту. Таким чином, зазначене колізійне питання свого остаточного вирішення у МПрП поки що не знайшло.

Слід зауважити, що за ст. 638 чинного ЦК України укладення договору відбувається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою сторо­ною і він вважається укладеним (ст. 640 ЦК) з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Причому, згідно зі ст. 647 ЦК, договір є укладеним в місці проживання фізичної особи або за місцезнахо­дженням юридичної особи, яка зробила пропозицію укласти договір, якщо інше не встановлено договором.

2. Другим колізійним питанням щодо форми контракту є пи­тання про письмову форму договору міжнародної купівлі-продажу товарів. Взагалі, що стосується форми угоди, висловлюється дум­ка, за якою її колізійне регулювання засноване на правовій обумов­леності, пов'язаній з публічним інтересом. У своєму законодавстві держава регулює питання про форму угоди імперативними норма­ми, що пояснюється необхідністю здійснення державного контро­лю за окремими категоріями угод, а також метою забезпечення доказової бази при розгляді спору за угодою.

Загальним правилом щодо цього питання с положення ст. 11 Віденської конвенції 1980 р., за якою не вимагається, щоб договір купівлі-продажу укладався чи підтверджувався в письмовій формі або підпорядковувався іншій вимозі щодо форми. Він може дово­дитися будь-якими засобами, включаючи свідчення. Як зазнача­ється в літературі, в цій нормі знайшла відображення практика міжнародної торгівлі – не висувати до форми договору будь-яких формальних вимог.

Проте, далеко не всі держави дотримуються зазначеної вимоги, що знов-таки знайшло відображення у Віденській конвенції, яка дозволяє (ст. 96) Договірній державі, законодавство якої вимагає, щоб договори купівлі-продажу були укладені або підтверджені в письмовій формі, в будь-який час зробити заяву згідно зі ст. 12 про те, щоб договір купівлі-продажу, його зміна чи припинення за зго­дою сторін або оферта, акцепт чи будь-яке інше вираження наміру здійснювалися в письмові формі, якщо хоча б одна із сторін мас своє комерційне підприємство в цій державі.

Зазначене колізійне питання здебільшого вирішується у той спосіб, що національним законодавством вимагається лише проста письмова форма, за якою, наприклад, контракт, укладений за до­помогою телетайпу або факсу, задовольняє письмовій формі.

3. Спочатку у нашому національному законодавстві це положення було ускладнено правилом, яке отримало у доктрині позначення як особлива вимога щодо порядку підписання контрактів, коли від кож­ної сторони вимагалося по два підписи під контрактом – керівника та головного бухгалтера відповідної юридичної особи. Проте, згідно із Законом України «Про внесення зміни до статті 6 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 21.10.99 р. ситуація пев­ною мірою змінилася на краще, оскільки у цьому Законі зазначено, що контракт укладається суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності або його представником у простій письмовій формі, якщо інше не передбачено міжнародним договором України чи законом.

Якщо взяти до уваги положення ч. 1 ст. 639 чинного ЦК Украї­ни, за яким договір може бути укладеним у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом, та правила ч. 2 ст. 671 чинного ЦК України, згідно з якою договір у письмовій формі може бути укладений шляхом складання одного документа, підписаного сторонами, або шляхом обміну листами, телеграмами, телетайпограмами, телефонограмами, за допомогою факсимільно­го, електронного чи іншого зв'язку або іншим способом, який до­зволяє достовірно встановити, що документ виходить від сторони за договором, то є підстави очікувати, що можливість виникнення колізійних проблем, пов'язаних з формою контракту в Україні, значною мірою буде зменшена.

4. Складнішою стає ситуація в тих випадках, коли щодо конт­рактів вимагається спеціальна форма. Наприклад, згідно зі ст. 6571 чинного ЦК України, договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладеться у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. Подібні нор­ми, які мають імперативний характер, відомі всім правовим систе­мам і недотримання їх вимог призводить до нікчемності договору.

Юридичне значення нікчемного договору полягає, як зазначено у рішенні арбітражу за позовом об'єднання «Союзнафтоекспорт» проти компанії «Джок Ойл» (Бермуди), в тому, що кожна зі сторін зобов'язана повернути іншій все отримане за угодою, а коли не­можливо повернути отримане, то відшкодувати його вартість гро­шима, якщо інші наслідки недійсності угоди не встановлені зако­ном (двостороння реституція). Причому, якщо однією зі сторін отриманий товар вже використаний, проте не сплачений, необхід­но застосовувати односторонню реституцію, тобто - відшкодуван­ня грошової суми за товар, переданий іншій стороні, втім не опла­чений нею кредиторові.

Відтепер частини шоста-п'ятнадцята ст. 6 із Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» виключені. Статтею 31 Закону від 23.06.2005 р. встановлено: якщо інше не передбачено законом, форма правочину має відповідати вимогам права, яке за­стосовується до змісту правочину, але достатньо дотримання ви­мог права місця його вчинення, а якщо сторони правочину знахо­дяться в різних державах, - права місця проживання сторони, яка зробила пропозицію, якщо інше не встановлено договором. Але, якщо хоча б однією стороною зовнішньоекономічного договору є громадянами України або юридична особа України, такий договір у письмовій формі незалежно від місця його укладення, якщо інше не встановлено законом або міжнародним договором України.

5. Коли мова йде про недійсність договору міжнародної купів­лі-продажу товарів, то, як зазначає М. П. Бардіна, однією з най­більш серйозних підстав визнання такого договору недійсним є так званий порок (вада) суб'єкта, що має вияв в укладенні угоди особою, яка не має належної правоздатності, або в ухваленні уго­ди представником чи органом юридичної особи з перевищенням меж наданих йому повноважень. І далі: відповідні питання по­винні регулюватись виключно національним правом, яке визначається на підставі застосовних колізійних норм. Інакше кажучи. це означає, на думку іншого вченого - М. М. Богуславського, що до відносин представництва не застосовується право, яке підля­гає застосуванню до договору, укладеного через посередника.

Значною мірою право, що підлягає застосуванню до представни­цтва, визначається на підставі самостійних колізійних прив'язок, Слід зазначити, що дані питання у Законі від 23.06.2005 р. ви­рішено таким чином. По-перше, згідно зі ст. 34 Закону порядок видачі, строк дії, припинення та правові наслідки припинення до­віреності визначаються правом держави, у якій видана довіреність. По-друге, відповідно до ст. 28 юридична особа не може посилати­ся на обмеження повноважень її органу або представника на вчинення правочину, яке не відповідає праву держави, у якій інша сторона має місце перебування або знаходження, крім випадків, коли інша сторона знала або за всіма обставинами не могла не зна­ти про такі обмеження.