- •Плани-конспекти проведення лекційних занять
- •Текст лекції
- •1. Поняття та зміст міжнародного приватного права
- •2. Предмет міжнародного приватного права
- •3. Система міжнародного приватного права
- •4. Джерела міжнародного приватного права
- •Національна академія внутрішніх справ
- •Текст лекції
- •1. Матеріально-правовий метод регулювання
- •2. Колізійний метод регулювання
- •Національна академія внутрішніх справ
- •Текст лекції
- •1. Правосуб'єктність фізичної особи
- •2. Особистий статут юридичної особи
- •3. Держава як суб’єкт міжнародного приватного права
- •Національна академія внутрішніх справ
- •Текст лекції
- •2. Колізійні питання права власності
- •Національна академія внутрішніх справ
- •Текст лекції
- •1. Поняття зовнішньоторговельного контракту
- •2. Право, що підлягає застосуванню до контрактів
- •3. Колізійні питання стосовно форми контракту
- •4. Колізійні питання, що мають відношення до змісту контрактів
- •Національна академія внутрішніх справ
- •Текст лекції
- •2. Міжнародно-правове регулювання питань праці
- •3. Регулювання питань праці на рівні національних законодавств
- •Національна академія внутрішніх справ
- •Текст лекції
- •1. Укладення шлюбу за законодавством різних держав
- •2. Особисті немайнові та майнові відносини подружжя
- •3. Недійсність шлюбу та його припинення
- •Національна академія внутрішніх справ
- •Текст лекції
- •Література
2. Право, що підлягає застосуванню до контрактів
1. Як зазначалось, контракти є найпоширенішою формою виникнення договірних зобов'язань у МПрП. Проте, не тільки цим пояснюється провідна роль договору купівлі-продажу в міжнародних економічних зв'язках. Всі інші міжнародні угоди або прямо пов'язані з купівлею-продажем (наприклад, страхування чи розрахунки), або є різновидом купівлі-продажу (ліцензійні договори, договори про надання послуг), або містять у більшому чи меншому ступені елементи купівлі-продажу (договори про кооперацію). Тому нерідко вибір права, що підлягає застосуванню до контракту, може мати значення, яке виходить за межі власне відносин, пов'язаних з купівлею-продажем товарів.
З іншого боку, якщо світовій економіці притаманна метанаціональна природа, коли обмін продуктів виробництва і саме виробництво мають міжнародний характер, то правове регулювання світової економіки ще й досі залишається за своєю суттю національним. Внаслідок цього, за відсутності уніфікованої правової бази або у випадках прогалин в уніфікаціях якраз і виникає проблема вибору між різними зацікавленими у врегулюванні правопорядками. А цей вибір часто буває важко зробити, бо у прив'язці можуть бути відсутніми єдині, тверді та легко впізнавальні критерії, такі, наприклад, як «осідлість» у міжнародному праві компаній або «місцезнаходження» у міжнародному речовому праві.
2. Необхідність належного встановлення права, що підлягає застосуванню до транскордонних комерційних контрактів, обумовлюється також важливістю тих статутних питань, які у разі цих контрактів необхідно вирішили. В літературі вказується, що до кола цих питань належать:
• дійсність договору;
• його тлумачення;
• виконання договірних зобов'язань;
• наслідки невиконання договору;
• припинення дії договору та наслідки визнання його нікчемним;
• розподіл тягаря доведення.
Крім того, договірний статут регулює також зобов'язальні відносини сторін у переддоговірний період, рівно як і всі вимоги, що випливають з вини при укладенні договору (culpa in contrahendo). До зазначеного слід додати питання про порядок укладення контрактів. Справа в тому, що, як зазначається, «точки» територіальної локалізації за участю іноземного елементу досить суттєво ізольовані одна від одної. Місце укладення договору не обов'язково збігається з місцем знаходження особи, що здійснює виконання, місце розгляду спору не обов'язково збігається з місцем виконання тощо. Внаслідок цього регулювання договірних відносин у МПрП, як правило, розщеплюється. Тобто, вирішення зазначених вище статутних питань нерідко підкоряється кожне «своему», окремо визначеному нраву.
Оцінюючи ситуацію, що внаслідок всього зазначеного склалася з контрактами, різні автори роблять далеко не однозначні висновки. На думку О. О. Мережка, наприклад, є всі підстави вважати, що у даному випадку МПрП, яке побудоване в основному на колізійному методі правового регулювання майнових і особистих немайнових відносин з іноземним елементом, опинилося у кризі перед тими проблемами, котрі виникли у процесі розвитку і глобалізації світової економіки. Єдиний вихід з цієї кризи автор вбачає v створенні нового lex merсatoria, що є «серйозним викликом міжнародному приватному праву як альтернативний колізійному методу спосіб правового регулювання зовнішньоекономічних операцій».
Інші автори налаштовані менш песимістично і зауважують, що людство, аби мати можливість точно орієнтуватись у калейдоскопі розмаїття транскордонних контрактів, здогадалось «перетворити нестаток у доброчесність»: майже повсюдно долю договору вручено в руки його учасників, коли сторони отримують право самі визначити застосовне право.
3. До речі, якщо орієнтуватись на Віденську конвенцію про договори міжнародної купівлі-продажу товарів, то слід дійти висновку, за яким остання точка зору більш відповідає положенням цієї Конвенції. По-перше, згідно з п. 2 ст. 7 Конвенції, питання, що стосуються предмета регулювання цієї Конвенції, які безпосередньо в ній не вирішені, підлягають вирішенню згідно із загальними принципами, на яких вона ґрунтується, а за умови відсутності таких принципів – згідно з правом, застосовним відповідно до норм МПрП. Тобто, у цьому положенні відсутнє будь-яке посилання на звичаєву практику, яка, власне, становить зміст lex merсatoria. Там же, де таке посилання міститься (ст. 9 Конвенції), застосування будь-якого звичаю однозначно обмежено домовленістю сторін і тільки за її відсутності вважається, що сторони мали на увазі застосування до їх договору чи до його укладення звичаю, про який вони знали чи мали знати і який в міжнародній торгівлі широковідомий і постійно додержуються сторонами в договорах такого роду й відповідній галузі торгівлі.
Однак не можна не наголосити, що принцип lex voluntatis у його застосуванні до міжнародних контрактів підлягає деяким особливим обмеженням. У доктрині зазначаються такі з них:
1) Засоби, що є необхідними для захисту сторони, яка потребує спеціального захисту (так звана «слабка» сторона договору). Це означає, що принцип свободи волі не повинен слугувати інструментом обмеження захисту інтересів споживачів та трудящих, які гарантуються їм імперативними нормами правопорядку, що підлягає застосуванню.
2) Міжнародно-правові норми внутрішнього права, тобто: норми права конкуренції, право договорів про найм житла, валютне право.
3) Імперативні норми внутрішнього законодавства, які виключають можливість застосування принципу lex voluntatis, такі, як застереження про публічний порядок або норми, що встановлюють особливий порядок судового розгляду справ.
Взагалі, як це випливає і з тексту п. 2 ст. 8 Віденської конвенції, у контрактах далеко не завжди міститься прямо визначена згода на застосування до відносин контрагентів конкретного права. Це має місце лише у випадках надання допомоги при укладенні контракту кваліфікованими юристами або за наявності типових форм (проформ) договорів. У всіх інших випадках досить гостро постає питання про те право, яке дійсно мали на увазі сторони при укладенні відповідної угоди в контракті. Варіанти вирішення подібних питань у міжнародній практиці є різними. Це може бути:
• система права, з якою договір пов'язаний внутрішньо;
• особистий закон продавця (так звана доктрина «характерного виконання»);
• принцип абсолютної свободи автономії волі (англо-американське право), коли суди вирішують питання про застосоване право, вкладаючи у рішення свое розуміння питання (див. гл. 4.5.2) тощо.
Із зазначених варіантів на особливу увагу заслуговує концепція «характерного виконання», що була закріплена у Римській конвенції про право, застосовне до договірних зобов'язань (I960) у такому вигляді: відносини сторін за договором регулюються найбільш близьким правом. Близьким правом, якщо обставини цього не спростовують, для більшості договорів вважається право сторони, чиє виконання має вирішальне значення для змісту договору. Хоча єдиного визначення поняття виконання, «що має вирішальне значення для договору», у доктрині не вироблено, В. Л. Толстих вважає, що практика застосування цього колізійного принципу призводить все-таки до гарних наслідків.
4. Питання, щойно розглянуті, у нашому національному законодавстві вперше були порушені в Законі «Про зовнішньоекономічну діяльність», але своє більш повне відтворення вони знайшли у розділі VI Закону від 23.06.2005 р. «Колізійні норми зобов'язального права». За загальним правилом, з якого починається зазначений розділ, сторони договору згідно зі статтями 5 та 10 цього Закону можуть обрати право, що застосовується до договору, крім випадків, коли вибір права прямо заборонено законами України. А далі розглядаються окремі випадки, коли зазначений вище законодавчий дозвіл не реалізовано (ст. 44 зазначеного Закону).
Так, у разі відсутності згоди сторін договору про вибір права, що підлягає застосуванню до цього договору, застосовується право відповідно до частин другої і третьої ст. 32 цього Закону, при цьому стороною, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту договору, є продавець за договором купівлі-продажу.
Однак, відповідно до ч. 2 цього Закону, правом, з яким договір найбільш тісно пов'язаний, вважається:
• щодо договору про нерухоме майно - право держави, у якій це майно знаходиться, а якщо таке майно підлягає реєстрації, право держави, де здійснена реєстрація;
• щодо договору, укладеного на аукціоні, за конкурсом або на біржі,- право держави, у якій проводиться аукціон, конкурс або знаходиться біржа.
У ст. 45 Закону встановлені спеціальні правила стосовно вибору права, що застосовується до договорів споживання, під якими розуміється придбання товарів та одержання послуг особою (споживачем) не для цілей підприємницької діяльності. Згідно з цією статтею вибір права сторонами договорів споживання не може обмежити захист прав споживача, який надається йому імперативними нормами права держави, у якій є його місце проживання, перебування або місцезнаходження, якщо:
1) укладенню договору передувала оферта або реклама в цій державі та споживач здійснив усе необхідне для укладення договору в цій державі; або
2) замовлення від споживача було прийняте в цій державі; або
3) споживач з ініціативи іншої сторони здійснив подорож за кордон з метою укладення договору щодо придбання товарів.
У разі відсутності вибору права сторонами щодо договору споживання, у тому числі щодо його форми, застосовується право держави, у якій споживач має місце проживання або місцезнаходження (за окремими винятками, що передбачені у частині четвертій статті).
Доречним видається вміщення у ст. 47 Закону, в якій визначається сфера дії права, що застосовується до договору. Цим правом охоплюються питання дійсності, тлумачення договору, права та обов'язки сторін, виконання договору та наслідки його невиконання або неналежного виконання, припинення договору, наслідки недійсності договору та відступлення права вимоги або переведення боргу згідно з договором. А в ч. 2 цієї статті уточнено, що при визначенні способу та порядку виконання договору, а також договору, заходів, які мають бути вжиті у разі невиконання або неналежного виконання договору, якщо неможливе застосування права, зазначеного в частині першій цієї статті, може бути застосоване право держави, у якій здійснюється виконання договору.