Текст лекції

1. Інститут права власності

Право власності є не тільки головним інститутом речового пра­ва, а й центральним інститутом будь-якої правової системи взагалі, бо саме він визначає характер і особливості кожної з таких систем. Слід зауважити, що дане положення добре розуміла кодифікаційна комісія Наполеона, як, до речі, і сам імператор, котрі виходили з того, що «власність є п'єдесталом свободи». Може, саме тим, що в «Цивільному кодексі французів» значну увагу приділено праву власності та засобам захисту цього права, пояснюється широке рецепіювання його положень в різних державах, яке, на думку до­слідників, можна навіть порівняти з рецепцією римського приватного права. Цим же пояснюється і важливість інституту права власності для міжнародного приватного права. Проте, за сучасних умов, деякі дослідники роблять висновок, згідно з яким хоча право власності здавна є однією з основних правових категорій для від­носин, що регулюються МПрП, останнім часом цей інститут отримав «друге дихання» та незмірно більш широке розповсю­дження, ніж раніше, у зв'язку з переходом ряду держав до прин­ципів відкритості в організації суспільства й закономірного, вна­слідок цього, розширення географічної сфери, в межах якої здійс­нюється переміщення осіб, капіталів і послуг .

У доктрині зазначається, що велике економічне і практичне значення речового права у транскордонному русі товарів і у гро­шовому обігу призводить до можливості зіткнення великої кіль­кості діаметрально протилежних інтересів: поряд з партнерами за договором у відповідному регулюванні можуть бути заінтересо­вані як кредитори, так і держава. Тому важко сформулювати єдину колізійну норму для всіх речових правових складів.

1. Власність, на думку В. В. Гаврилова, є правом конкретних суб'єктів – окремих осіб або колективів — використовувати певні майнові об'єкти своєю владою і у своїх інтересах на підставі і в ме­жах встановленого в державі правопорядку. Отже, власність згідно з цим розумінням, виступає формою «присвоєння суб'єктом со­ціальних відносин результатів своєї діяльності». А комплекс норм, принципів, правил і установок, які мають захищати права і підтри­мувати інтереси власника, утворюють інститут права власності .

Право власності, як відомо, належить до категорії так званих абсолютних прав. Це означає, насамперед, що межею їх здійснен­ня може бути лише закон. Як зауважує у зв'язку з цим К. Хобер, право власності в остаточному підсумку визначається зовнішніми межами цього права, окреслити які уповноважена держава. А вже в цих межах власник має право на свій розсуд вчинити щодо на­лежного йому майна будь-які дії, що не суперечать законові і не порушують прав таких, що охороняються законом, інтересів ін­ших осіб . А з цього, своєю чергою, випливає, що всі інші особи повинні утримуватись від дій, які порушували б права та інтереси власників, тобто, власник має право виключити всіх інших осіб від використання своєї власності.

Виключною особливістю абсолютних прав є й те, що вони грунтуються на таких двох принципах:

• право слідування та

• право переваги.

Основою права слідування є презумпція, за якою право на річ «прикріплено» до самої речі, внаслідок чого при переміщенні речі права на неї слідують за самою річчю, яка, тим самим, стає уособ­ленням відповідного права. Тому, якщо річ украдено у власника, право на неї, проте, слідує за річчю точно так, як і у випадку доб­ровільної передачі прав на неї. Звідси якраз і випливає право переваги: вважається, що власником речі є та особа, яка нею во­лодіє, доти, доки не буде доведено протилежне.

Право переваги має ще один суттєвий аспект.

Оскільки абсолютні права виникають, як правило, незалежно від волі Інших осіб, вони мають перевагу перед відносними права­ми, що можуть виникнути лише внаслідок прямого або непрямого волевиявлення сторін (наприклад, сторін договору). Саме звідси, у випадку колізії абсолютного права з відносним, перше має перева­гу. Це означає, що коли на одну й ту саму річ заявлено дві вимоги, з яких одна заснована на абсолютному праві (віндикаційний позов, наприклад), а інша – на відносному (наприклад, невиконання зо­бов'язань за договором купівлі цієї речі добросовісним волода­рем), остання з вимог поступається першій, тобто завжди спочатку повинна бути розглянута перша із зазначених вимог.

2. За сучасними уявленнями, речі класифікуються на:

• матеріальні блага;

• продукти духовної творчості;

• особисті немайнові права;

• дії суб'єктів та

• результати таких дій.

Регулювання права власності на кожен із зазначених об'єктів має свої особливості. Ми торкнемося лише питань, пов'язаних з правом власності на таку категорію речей, як матеріальні блага. Проте, щоб мати змогу скласти стосовно цих питань належне уявлення, слід вказати ще на деякі класифікації речей, що мають значення з точки зору колізійного регулювання питань власності, оскільки, як прави­ло, для кожної з таких класифікацій у тому чи іншому правопорядку може бути встановлено різний режим правового регулювання.

3. По-перше, будь-яке національне законодавство знає розподіл речей за їх можливістю брати участь у цивільному обороті. За цим критерієм, речі поділяються на:

• вилучені з обороту;

• обмеженого обігу та

• вільного обігу.

Наркотичні речовини, наприклад, є речами, що вилучені з ци­вільного обороту, тоді як автотранспортні засоби, які вимагають державної реєстрації, є речами обмеженого обігу. Зрозуміло, що більшість речей належить до категорії речей вільного обігу.

4. Другою класифікацією речей є розподіл їх на рухомі і нерухомі. До рухомих речей належать такі, які можна вільно переміщувати у просторі. Нерухомими визнаються такі, що міцно пов'язані із земе­льною ділянкою, а також сама земельна ділянка. Іншими словами.

нерухомі речі вільно перемішувати у просторі неможливо без надмірного збитку їх призначенню. Правовий режим рухомих і нерухомих речей є різним. Причому режим нерухомих речей може бути поши­рений законом і на такі речі, які фактично є рухомими (наприклад, повітряні та морські судна), проте підлягають державній реєстрації,

5. Певне значення може мати поділ речей на подільні і непо­дільні. Подільною визнається річ, внаслідок користування якою кожна її частина зберігає свої властивості цілого та не втрачає при цьому свого господарського призначення. У противному разі річ стає неподільною.

6. Суттєве значення, з точки .зору МПрП. має поділ речей на прості і складні. Якщо різнорідні речі утворюють єдине ціле, що дає змогу використовувати його за призначенням, яке визначаєть­ся сутністю з'єднання, вони вважаються за одну річ. Всі інші речі, з цієї точки зору, вважаються простими.

У складних речах з часів Стародавнього Риму розрізняють го­ловну річ та приналежності до неї. Як зазначає О. А. Підопригора, головною річчю визнається самостійна річ, пов'язана з іншою річ­чю (приналежністю), що покликана слугувати головній речі та пов'язана з нею спільним господарським призначенням. Цінність головної речі значно перевищує цінність приналежності. Цей роз­поділ дав зміст цілому ряду цивільно-правових інститутів (таких, наприклад, як сервітут).

7. Серед багатьох інших класифікацій речей зазначимо ще їх по­діл на споживні і неспоживні, який має певне значення у деяких сферах МПрП. Споживними визнаються речі, які внаслідок однора­зового їх використання знищуються або припиняють своє існування в первісному стані, наприклад, харчові продукти, в той час як не­споживні призначені для неодноразового використання, зберігаючи при цьому свій первісний вигляд протягом тривалого часу.