Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Лекція 3.doc
Скачиваний:
27
Добавлен:
08.02.2016
Размер:
386.56 Кб
Скачать

3. Сучасна світоглядна і наукова картина світу (синергетика)

Наукова картина світу – це не просто сума чи набір окремих знань, а результат їх взаємо узгодженості та організації в нову цілісність, тобто систему, яка має певні функції: інтегративну, нормативну, психологічну та ін.

У більш загальному розумінні наукова картина світу – це обґрунтоване конкретно-історичне уявлення про світ, що визначає стиль і спосіб наукового мислення. До структури наукової картини світу входить набір теоретичних постулатів, уявлень про способи взаємодії предметів і явищ, ґенезу та розвиток.

Еволюція сучасної картини світу пов’язана з рухом від класичної до некласичної та пост некласичної картини світу.

Класична картина світу базується на досягненнях Галілея та Ньютона, створює графічний образ прогресивно скерованого лінійного розвитку з жорсткою детермінацією. Минуле визначає сучасне, дійсність визначає майбутнє. Усі стани світу можуть бути прорахованими та передбаченими. Вона є механістично-раціоналістичною.

Некласична картина світу зароджується під впливом перших теорій термодинаміки, які піддають сумніву універсальність законів класичної механіки. Перехід до некласичного мислення був здійснений під час революції в природознавстві на межі XIX–XX ст., також під упливом теорії відносності Ейнштейна. У некласичній картині світу виникає гнучкіша за класичну система детермінації та враховується новий фактор – роль випадку.

Постнекласична (синергетична) картина світу розроблена у 80-х рр. XX ст., з урахуванням досягнень бельгійської школи Іллі Пригожина. Розвиток системи здійснюється в певних напрямах, але її стан у кожний момент часу не детермінований. Поведінка індивіда при виборі шляхів діяльної активності може бути багатоваріантною. Із самого початку і до будь-якого моменту часу майбутнє залишається невизначеним. Розвиток може відбутися в одному з декількох напрямів, що визначається будь-яким незначним фактором. Достатньо лише невеликої енергетичної дії так званого “уколу”, щоб система перебудувалась і виник новий рівень організації.

У сучасній пост некласичній картині світу аналіз суспільних структур припускає дослідження відкритих нелінійних систем, у яких велику роль відіграють вихідні умови: індивіди, локальні зміни та випадкові фактори.

Найсильнішою тезою постнекласичної картини світу є твердження про можливості стрибків із однієї траєкторії на іншу і втрату системної пам’яті. У багатовимірній моделі взаємодій, де беруть участь не дві, а більше сторін, виникає так званий “турбулентний простір”. У ньому вектори спрямованості одних силових ліній, наштовхуючись на спрямування інших, видозмінюються під тиском третіх.

У загальному потоці взаємодій повністю заперечується логіка розвитку зі сталим порядком залежності сьогоднішнього від минулого та майбутнього від сьогоднішнього. Система “забуває” свої минулі стани, діє спонтанно та непередбачено. Минуле ніяк не визначає сьогодення, а дійсність не впливає на майбутнє. Про таку ситуацію кажуть: “Відбулася втрата системної пам’яті”.

Другою тезою постнекласики є порушення принципу когерентності і виникнення ситуації, коли малим, локальним причинам відповідають глобальні за розмахом та енергетичним обсягом наслідки. Це робить майбутнє принципово невизначеним та відкритим для новостворень. У перспективному еволюціонуванні таких систем допускаються численні комбінації майбутнього розвитку, а в критичних точках направлених змін можливий ефект відхилень.

Зміни в сучасній постнекласичній картині світу, у першу чергу, призводять до знищення орієнтацій на лінійну однозначність і тотальну заданість сюжетів наступного розвитку. У постнекласичній картині світу невпорядкованість, безструктурність, хаотичність визнані об’єктивними, універсальними характеристиками дійсності.

В основі постнекласичної картини світу лежить нова наукова дисципліна – синергетика (давньогрецьк. “співдія”, “допомога”). У науковому контексті цей термін застосовується як “безперервна співпраця”. Засновниками синергетики вважаються такі відомі вчені, як І. Пригожин, І. Стенгерс, Г. Хакен та ін.

Вихідні принципи синергетики:

1) цілісність світу і наукового знання про нього;

2) спільність закономірностей розвитку об’єктів усіх рівнів матеріальної та духовної організації;

3) нелінійність (тобто багатоваріантність і незворотність);

4) глибинні взаємозв’язки хаосу та порядку (тобто випадковості й необхідності).

Синергетика дає новий образ світу, синтезує принципово різні способи мислення і світосприйняття – західний і східний.

Від Сходу синергетика приймає і розвиває далі ідею цілісності та ідею загального закону, єдиного шляху – шляху Дао, якого дотримуються і світ у цілому, і людина в ньому.

Від Заходу вона бере традиції аналізу, експерименту, значущості наукових висновків, їх транслювання від однієї наукової школи до іншої, від науки до суспільства в цілому, особливий математичний апарат, використання сучасних комп’ютерних технологій.

Синергетика вивчає відкриті (ті, що обмінюються речовиною та енергією із зовнішнім світом) нелінійні (ті, що описуються нелінійними рівняннями) системи.

Предмет синергетики – механізми самоорганізації, тобто механізми самосвавільного виникнення, щодо стійкого існування і самознищення макроскопічних упорядкованих структур, які мають місце в таких системах.

Механізми створення та знищення структури, механізми переходу від хаосу до порядку і навпаки не залежать від конкретної природи елементів чи підсистем. Вони властиві світові природних (живих і неживих) і світові людських соціальних процесів.

4. ПРИНЦИПИ ДІАЛЕКТИЧНОГО ОСМИСЛЕННЯ БУТТЯ.

Термін "діалектика" має давньогрецьке походження. Перекладається він як "вміння, мистецтво сперечатись, вести розмови про наукові речі”. Якщо виходити із кореневої основи, то цей термін можна перекласти як "вибирати, сортувати, розділяти на частини". Обидва ці значення так чи інакше присутні в змісті діалектики. Коли саме з'являється цей термін у філософії, точно не відомо. Проте він вже фігурує у міркуваннях Сократа, Платона, Арістотеля, а в подальшому не зникає з горизонту філософії.

В ранніх виявленнях діалектика постала як:

* мистецтво не лише вести наукову розмову, а як вміння вдумуватись у мовлене;

* виділяти у словах елементи їх значення;

* співвідносити їх та робити виправдані висновки.

В такому сенсі діалектика постає як справа, поза якою взагалі неможливо виправдано судити про будь-що та в будь-якій сфері пізнання. Ні у філософії, ні в науці не можна сподіватись на успіхи справи, якщо не приділяти належної уваги точності виразу думки в мові, термінах, символах або формулах.

Співвідношення діалектики і філософії знаходить своє вираження в наступних твердженнях:

діалектика і є найбільш виправданою філософією, оскільки вона подає єдино правильну картину світу;

діалектика являє собою лише допоміжний інструментарій філософії, але її не можна сприймати як вираження сутності дійсності, бо вона перш за все та переважно є "органоном", тобто засобом, інструментом виправданого пізнання та мислення.

Існують також позиції, що намагаються синтезувати означені підходи: вони подають діалектику як певну теорію світу, а після того спрямовують її в бік пізнання; і стверджують, що мислити і пізнавати треба діалектичне, тому і що саме такою є дійсність (в усіх її проявах - як природа, суспільство, людина). Такою поставала діалектика в одного із її засновників - у Геракліта Ефеського, у Гегеля, в марксизмі.

Засновником свідомо діалектичного осмислення світу називають давньогрецького філософа Геракліта Ефеського (VII - VI ст. до Р. X). "'Все тече, все змінюється", "Війна є всьому батько", "Живе вмирає, мертве відроджується" - ці відомі вислови філософа стали майже прислів'ями.

Як світобачення діалектика передбачає розуміння світу як неперервного процесу змін. Це значить, що рухові у явищах та процесах дійсності належить провідне місце; наявність рівноваги, спокою, фіксованого стану постає скоріше явищем тимчасовим та рідкісним на тлі нескінченних рухів та флуктуацій (раптових збурень). Самий спокій в світлі діалектичних тверджень постає зовсім не відсутністю руху, а лише його рівновагою чи збалансованістю в межах цілком певного (наприклад, механічного) руху. З позиції діалектики усякий спокій є відносним, а рух - абсолютним. Звідси випливає принципово важливий висновок: будь-який спокій рано чи пізно порушується хоча б тому, що він врівноважує в якомусь тілі тільки певні рухи; скажімо, тіло покоїться на землі, проте в ньому рухаються молекули, атоми, елементарні частинки. Цей останній рух так чи інакше змінює дане тіло.

Тому під рухом слід розуміти не якійсь його конкретний прояв (скажімо, зміну місця розташування), а будь-які зміни взагалі.

Теорія діалектики також передбачає й те, що світовий потік рухається впорядковано, а із певним ритмом та певними напрямами. Це значить, що рух розуміється в діалектиці як розвиток. Теорія руху як розвитку зустріла у XX ст. досить рішучий опір з боку сцієнтистів та представників аналітико-прагматичних філософських течій. Вони вважають, що визнання розвитку веде до визнання жорстокого, та ще й цільового визначення всього, що відбувається в світі та в суспільстві. Виходить, що при тому суттєво знецінюється людська свобода, значення вибору та випадку в людській життєдіяльності. В гегелівських міркуваннях дійсно можна побачити дещо схоже на телеологіюцільову визначеність всього, що відбувається в світі.

В твердженнях К. Маркса можна побачити телеологізм у відношенні до суспільних процесів (комунізм, наприклад, повинен неминуче перемогти в усьому людстві, бо він випливає із діалектичних законів). Але в той же час слід сказати, що сама теорія діалектики зовсім не страждає від того, якщо ми будемо розуміти розвиток як певною мірою впорядкований процес, в якому відбуваються незворотні зміни. Тобто, як не можна звести рух до якогось його прояву, так не слід розуміти розвиток як невпинний рух по висхідній лінії; останній рух називається прогрес (поступ). Діалектика лише стверджує, що в світі відбуваються незворотні зміни.

Наступний змістовий компонент теорії діалектики: діалектика припускає принципову єдність, цілісність світу та його процесів, зв'язок всього із усім. Цілісний світ передбачає, що всі події та процеси, що в ньому відбуваються, впливають не лише на найближчі явища та процеси, а й на стан (припустимо - інформаційний) всього світового цілого.

До особливостей діалектичного світобачення слід віднести також вчення про суперечливу природу світу, руху, всіх явищ та процесів дійсності. Якщо світ існує, то він рухається; якщо він рухається, то змінюється; якщо змінюється, то не інакше, як шляхом зміни певної якості на протилежну і навпаки. Значить, саме протилежності постають умовою та формами виявлення руху, тобто протилежності слід осмислити як джерело та причину саморуху світового цілого.

Дане положення діалектики має дуже важливе евристичне значення. Згідно нього, розглядаючи певні явища, ми повинні шукати їх внутрішні, властиві їм протилежності, а не перекладати причини якихось змін та процесів на зовнішні чинники та фактори. Коли ми кажемо, наприклад, що кон'юнктура зовнішнього ринку є в даний момент несприятливою для певного виду виробничої діяльності якоїсь країни, то слід поставити запитання: а чому саме цим виробництвом обмежена кон'юнктурна здатність даної країни? Коли якась людина вважає, що їй краще залишити дане місце перебування та виїхати кудись заради вирішення певних її життєвих проблем, то слід ще дослідити, чи не переїдуть ці проблеми разом із нею в нове середовище?

Отже, внутрішня суперечливість постає органічною складовою діалектичного світобачення. Коли діалектиці закидають, що логіка мислення не припускає суперечності та розглядає останню як прояв заблудження, то відповісти можна хоча б в такому дусі, що будь-що кінцеве передбачає існування двох кінців. "Кожна палиця з двома кінцями", — мовить англійське прислів’я. Звичайна або формальна логіка справедливо вимагає: якщо ми сказали "ліве ", то не повинні робити вигляд, що ліве - це праве. Проте, коли йдеться не про форми фіксації ходу нашого міркування, а про його зміст, то, безумовно, ми повинні розуміти, що там, де є ліве, передбачається й праве, і що жодна реальна річ не може бути за місцем та сенсом лише лівою або ж лише правою.

Нарешті, до важливих положень теорії діалектики слід віднести і її розуміння конкретності явищ та процесів дійсності. Якщо світ є цілісним, то в ньому все постає пов'язаним із усім, але це зовсім не значить, що всі речі постають якоюсь мішаниною або ж сумішшю всього. Кожна річ у міру того, що вона визначається співвідношенням певних протилежностей, постає яскравим носієм саме такої пропорції і саме таких протилежностей. Звідси випливає, що кожна річ має свою індивідуальну міру виявлення протилежностей (протилежних якостей) і вступає в цілком визначену систему співвідношень із іншими речами. З огляду на те, що вирішальна роль у розумінні дійсності в діалектиці відведена внутрішнім протилежностям, для буття кожної речі вирішальне значення має саме їх співвідношення.

Діалектика як теорія світобачення добре підтверджується науковими дослідженнями: у жодного науковця не виникає сумніву відносно того, що ми пізнаємо певні сутності, що в світі панує процесуальність та динамізм, що в явищах дійсності завжди присутня конкретна міра поєднання певних якостей чи властивостей.

За Гегелем існують такі сходинки пізнавальної рефлексії: 1) чуттєвість, яка приносить в людський інтелект наданість; 2) рефлексія чуттєвого (коли людина фіксує в розумі те, що потрапляє в ті сприйняття); 3) рефлексія рефлексії, коли свідомість фіксує свої власні рухи, пов'язані із пізнанням та реакціями на чуттєвість.

Якщо поставити питання, на якому із цих рівнів вочевидь проявляється внутрішня однорідність, ніколи непорушувана єдність, то відповідь буде досить очевидною: звичайно, на рівні рефлексії, оскільки тут думка має справу із самою собою, тобто тут завжди є думка і тільки думка або думка спрямована на думку. Відповідно, і внутрішні суперечності у власному смислі можливі лише тут, оскільки справжні суперечності передбачають повне симетричне протистояння своїх сторін, а таке можливе лише в єдиному, проте такому, де ця єдність весь час спостерігається і, так би мовити, для себе є прозорою.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]