План лекції:
Поняття особистості. Особистість як суб’єкт суспільних відносин
Теорії соціології особистості
Соціологічна структура особистості
Поведінкові типи
Література:
Павленок П. П. Краткий словарь по социологии. – М.: Инфра–М , 2011. –256 с.
Фролов С. С. Общая социология. – М.: Проспект, 2011. – 384 с
Демидов Н. М. Основы социологии и политологии. – М.: Академия, 2011. – 208 с
Шелер М. Проблемы социологии знания. – М.: Ин.-т общегуманитарных исследований, 2011. – 304 с.
Анурин В. Ф. Социология: Учебник для вузов / В.Ф. Анурин, А. И. Кравченко. – СПб.: Питер, 2010. – 432 с.
Нецветаев В.Г. Социология: Учебник. 2–е изд. / В. Г. Нецветаев. – М.: Изд-во «Маркет ДС», 2010. – 240 с.
Социология. 2-е изд. перераб. и дополн. / Под ред. Скворцова Н.Г. – М.: Проспект, 2010. – 352 с.
Черниш Н.Й. Соціологія: Підручник за рейтингово-модульною системою навчання / 5-те вид., перероб. і доп./ Н.Й.Черниш. – К.: Знання, 2009. – 486 с.
Вербець В.В. Соціологія: навчальний посібник для студ. вищих навчальних закладів – Київ: Кондор, 2009. – 550 с.
Добреньков В. И. Методология и методика социологического исследования: учебник / В.И. Добреньков, А.И. Кравченко. – М.: Альма Матер, 2009. – 537 с.
Василевич В. В. Соціологія: Альбом схем. / В. В. Василевич, Ю. О. Левченко, А. В. Микитчик, О. О. Соловей. – К.: Національна академія внутрішніх справ, 2011. – 122 с.
Кравченко А. И. Социология в вопросах и ответах / А. И. Кравченко. – М.: Проспект Велби, 2009. – 240 с.
Нестуля О. О., Нестуля С. І. Соціологія: навч. пос. [для студ. вищ. навч. закл.] – К.: Центр учбової літератури, 2009. – 272 с
Осипов Г. В. Социология. Основы общей теории / Г. В. Осипов, Л. Н. Москвичев, А. В. Кабыща. – М.: Норма, 2009. – 912 с.
Сірий Є. В. Соціологія: загальна теорія та методологія, історія розвитку, спеціальні та галузеві теорії : навчальний посібник / Є. В. Сірий ; МОНУ. – Вид. 3-є, виправл. та доп. – Київ : Атіка, 2009. – 492 с.
Соціологія / Навчальний посібник за ред. д. соц. н. Макєєва С.О. – К.: Знання, 2008. – 566 с.
Соціологія Посібник для студентів вищих навчальних закладів/ За редакцією В. Г. Городяненка. – К.: Видавничий центр "Академія", 2008. – 392 с.
Конспект лекції
Питання 1. Поняття особистості. Особистість як суб’єкт суспільних відносин
Елементами соціальних систем є люди. Входження людини в суспільство відбувається через різноманітні соціальні спільноти: групи, інститути, організації та системи прийнятих у суспільстві норм і цінностей (культуру). Внаслідок цього людина залучена до багатьох соціальних систем, кожна з яких справляє на неї системоформуючий вплив. Вона стає не тільки елементом соціальної системи, а системою, що має складну структуру.
Будь-які соціальні утворення неможливо уявити без людини, її активної творчої діяльності, одним з наслідків якої і є соціальні спільноти. Адже людина як істота соціальна на основі соціальних зв'язків і взаємодії творить групи, колективи, об'єднання, а згодом і спільноти. Саме особистість з'єднує всі ланки суспільного життя: макро-, мезо- і мікросередовища, робить їх полем власної творчої активності та осередком розгортання внутрішніх потенцій.
У соціології особистість розглядається не як продукт природи, а передусім як сукупність суспільних відносин, продукт суспільства.
Особистість як соціальна якість людини є предметом соціальних наук: філософії, соціології, психології та ін. Соціологія досліджує особистість як суб'єкт соціальних відносин, виділяючи в ній соціально-типові характеристики, які розвиваються під впливом соціальних інститутів, а також шляхи та канали зворотного впливу особистості на соціальний світ. Отже, специфіка соціологічного підходу до вивчення особистості полягає в тому, що він аналізує її суто соціальні характеристики.
Соціальне не протистоїть біологічному і не виникає з нього. З народження людина одержує таку тілесну організацію, в якій запрограмована можливість її універсального соціально-діяльного розвитку. Соціальне життя розвиває специфічні людські біологічні якості. Тому суспільне становище людини є її природним станом.
Соціологія по-різному трактує поняття «людина», «особистість», «індивід». Поняття «людина» є родовим, вказує на якісну відмінність людей від тварин, служить для характеристики всезагальних, притаманних усім людям якостей і особливостей, які знаходять свій вияв у назві «homo sapiens». «Індивід» означає конкретну людину, одиничного представника людського роду. «Особистість» служить для характеристики соціального в людині. Особистість, на відміну від людини, є продуктом не тільки природи, а й суспільства, суб'єктом соціальних процесів. Особистість – усталений комплекс якостей людини, набутих під впливом відповідної культури суспільства, конкретних соціальних груп і спільнот, до яких вона належить і до життєдіяльності яких залучена.
Поняття «особистість» вживається стосовно кожної людини, оскільки вона є носієм важливих рис певного суспільства. Головне в особистості – не абстрактна фізична природа, а її соціальна якість.
Термін «індивідуальність» означає особливі й специфічні якості природні, соціальні, фізіологічні, психологічні, успадковані й набуті, які відрізняють одну людину від інших, вплив на соціальні процеси та місце в них.
Узагальнено суспільна сутність людини конкретизується у понятті «особа», яке розкриває предметні ознаки індивідуальності щодо окремих соціальних структур – груп, колективів, організацій, рухів, партій, інститутів та інших спільнот. Саме поняття «особа» розкриває соціальну роль, яку відіграють окремі соціальні верстви у життєдіяльності суспільства.
Порівнюючи ці поняття, можна дійти висновку, що кожен індивід є людиною, і тільки під впливом суспільства він може стати особистістю. При цьому особистість є не тільки конкретним вираженням індивідуальності людини, а й втіленням соціально значущих рис і особливостей даного суспільства, його культури, норм та цінностей. Головним вбачається те, що особистість – це суб'єкт соціальних груп, спільнот та соціальних процесів, який може формувати нові соціальні утворення відповідно до власних інтересів.
Людина є об'єктом наукового інтересу різних соціогуманітарних наук. Основні проблеми особистості в різні часи і по різному трактувались представниками окремих соціологічних шкіл і напрямів.
Давньогрецька культурна традиція розробляла концепцію «людини розумної» (homo sapiens), яка утверджує думку про відмінність людини і тварини за ознакою розумності. Вона виявилася вельми плідною і стійкою; породила уявлення про всемогутність людського розуму і міцну раціоналістичну парадигму як у філософії, так і в соціології.
Принципово нове осмислення людини властиве християнству, яке, звільнивши її від влади Космосу і природи, поставило в залежність від Бога. Від цих часів людина богоподібна дістає певну самоцінність, незалежну від космогонічних сюжетів; зароджується ідеальне уявлення про неї як центральну та найвищу мету світобудови; всі явища світу сприймаються з точки зору досвіду і цінностей людини. Особистість трактується як божественне начало. Християнство вважає людину безумовною цінністю.
Натуралістичні, позитивістські, прагматичні вчення розглядають «людину діяльну» (homo faber), ігноруючи сутнісну відмінність між людиною і твариною; людина вважаєтеся особливим різновидом тварини, що має більшу сукупність природних ознак. Усі психічні й духовні феномени, згідно з цією версією, укорінені у відчуттях, інстинктах. Ця концепція знайшла своє втілення у вченнях О. Конта і Г. Спенсера, пізніше – в сучасній соціобіології.
Четверта антропологічна версія рішуче заперечує прогресивність «людини розумної», «людини богоподібної» і «людини діяльної», визнаючи їх як істоту прагнучу. Розум вона розцінює як глухий кут еволюції, наслідок втрати «волі до життя». У цій версії переважають ірраціональні мотиви і суб'єктивістські орієнтації.
Загалом етапи розвитку філософської антропології (вчення про людину) демонструють поступове ускладнення, зміну уявлень про людину та особистість. Соціологічні підходи до вивчення людини, незалежно від способу тлумачення понять «людина» та «особистість», визнають людську особистість своєрідним утворенням, що безпосередньо чи опосередковано виводиться з соціальних факторів.
Різноманітні соціологічні дослідження суті, змісту та якісних характеристик особистості намагаються визначити, які характеристики особистості зумовлюють її соціальну активність – біологічні чи соціальні, раціональні чи ірраціональні, індивідуальні неповторні особливості чи набір соціальних норм і цінностей суспільства, а також, що найкраще репрезентує особистість – її свідомість чи поведінка.
Зумовленість соціального життя людини біологічними чинниками і закономірностями висували на передній план соціальний дарвінізм та расово-антропологічний напрям. Нині такі ідеї характерні для соціобіології, яка вважає людину типовим представником тваринного світу. Критикуючи подібні погляди, соціологи зазначають, що вони виникли як протест проти марксової теорії особистості, яка інтерпретує людську природу як продукт соціальних сил.
Серед соціологічних вчень є концепції, які у ланцюгу «природне (біологічне) – соціальне» в людині абсолютизують першу або другу складову (соціобіологія — марксизм). Таке співвідношення може бути одним з критеріїв побудови типології соціальних теорій особистості.
Деякі соціологи розглядають співвідношення раціонального та ірраціонального у людині, що можна вважати наступним критерієм у класифікації соціологічних поглядів на особистість. Наприклад, у теоріях соціального прогресу (А. Тюрго, Ж. Кондорсе, І. Кант, О. Конт) переважає віра у всемогутність людського розуму та інтелекту. Згідно з цією концепцією соціальний прогрес людства є продуктом розумового розвитку і діяльності людини, залежить від її інтелектуальної основи. Пізніше М. Вебер розвиває ідею зростаючої раціональності суспільного життя, відштовхуючись від переконання у переході від афективної й традиційної діяльності особистості до ціннісно- та цілераціональної поведінки.
Прихильники психологічного напряму в західній соціології XIX ст. (Г. Лебон у концепції «психології натовпу», У. Мак-Дугалл у теорії інстинктивізму, В. Парето) у соціальній дії та поведінці особистості вбачають перевагу нелогічних вчинків, які виступають в цих концепціях результатом чуттєвого стану людини, продуктом ірраціонального психічного процесу. У співвідношенні почуттів і розуму вони віддають пріоритет почуттям, які, на їх думку, є істинними рушійними силами історії.
Продовженням цих концепцій є соціологія фрейдизму. На думку Фрейда, початком і основою життя індивіда, в тому числі й соціального, є інстинкти, потяги і бажання, притаманні організму людини. Людська життєдіяльність є результатом боротьби двох основних інстинктів – сексуального та агресивного, які є рушіями прогресу, визначаючи діяльність різних соціальних груп, народів і держав. Ці погляди продовжуються у сучасному неофрейдизмі (Е. Фромм), який приділяє увагу соціальному в людині, розглядаючи ставлення індивіда до світу і собі подібних.
Нині в соціології переважає синтезований підхід до оцінки цих двох аспектів внутрішнього життя особистості та її соціальної поведінки, трактуючи особистість як сукупність раціональних і чуттєвих сутнісних якостей.
Ще одна група соціологічних теорій особистості розглядає співвідношення індивідуального та колективного, суспільного начал у людині. Концепції символічного інтеракціонізму та феноменологічної соціології на передній план висувають думки про зумовленість соціальних реалій світу індивідуальними прагненнями і бажаннями, втіленими у взаємодії суб'єктів або духовних взаємозв'язках особистостей.
Е. Дюркгейм започаткував традицію першості й вищості колективних уявлень, згідно з якою індивідуальний світ особистості визначається колективною свідомістю (уявленнями), індивідуальність особистості є похідною від надіндивідуальних колективних духовних феноменів, цілковито залежна і вторинна щодо них.
Зважаючи на свідомість або поведінку (діяльність) особистості, соціологічні концепції біхевіоризму зосереджуються на соціальній зумовленості поведінки і вчинків особистості, з'ясуванні причин і мотивів соціальної діяльності людини.
Первинним агентом соціальної взаємодії і соціальних відносин є особистість.
Так що ж таке особистість? Для того, щоб відповісти на це запитання, необхідно перш за все провести розмежування понять: «ЛЮДИНА»,«ІНДИВІД»,«ОСОБИСТІСТЬ».
Поняття «ЛЮДИНА»вживається для характеристики загальних якостей та здібностей, що є в кожної людини. Це поняття підкреслює наявність в світі такої особливої історично розвинутої спільності як людський рід (homo sapiens), тобто людство, яке відрізняється від усіх інших матеріальних систем тільки йому властивим способом життєдіяльності. Дякуючи цьому способу життєдіяльності людина на всіх етапах історичного розвитку, в усіх куточках земної кулі залишається ідентичною сама собі, зберігаючи відповідний онтологічний статус.
І так, існує людство як специфічна матеріальна реальність. Але людство як таке самостійно не існує. Живуть і діють конкретні люди. Існування конкретних представників людства визначається поняттям“ІНДИВІД”.
Індивід – це одинокий представник людського роду, конкретний носій всіх соціальних і психологічних рис людства: розуму, волі, потреб, інтересів тощо.
Поняття “ідивід” в цьому випадку вживається в значенні “конкретної людини”. При такій постановці питання це фіксується як особливості дії різних біологічних факторів (вікових особливостей, статі, темпераменту), так і відмінностей умов життєдіяльності людини. Але повністю абстрагуватися від дії цих факторів неможливо, Очевидно, що існують великі відмінності між життєдіяльностю дитини і дорослої людини, людини первісного суспільства і більш розвинутих історичних епох (див. схему 1).
Схема 1
Особа (особистість) є продуктом і творцем конкретно-історичних суспільних відносин. Кожна особистість– це не просто людина, а індивідуальність, що має свої характеристики і певний соціальний статус, котрий визначається конкретними соціальними діями, що їх здійснює певна людина (особа) в конкретних видах взаємодії і тих умовах і правах, які надаються суспільством для реалізації соціальної діяльності.
Соціальний статус– це певне місце і роль особи в соціальній ієрархії, зумовлені її походженням, рівнем освіти, професією, здібностями, віком, статтю, сімейним станом тощо. Особистість має соціальний статус (див. схему 2).
Щоб визначити конкретно-історичні особливості розвитку людини на різних рівнях її індивідуального та історичного розвитку, поряд з поняттям “індивід” використовують поняття “ОСОБИСТІСТЬ”. Індивід в даному випадку розглядається як початок відліку для формування особистості від початкового стану для онто – і філогенезу людини.Особистість – підсумок розвиткуіндивіда, найбільш повне втілення всіх людських якостей.
Особистість є об’єктом вивчення для цілого ряду гуманітарних наук, і перш за все, для філософії, психології і соціології.
Філософія розглядає особистість з точки зору її місця в світі як суб’єкту діяльності, пізнання та творчості.
Психологія вивчає особистість у вигляді сталої цілісності психічних процесів, якостей та відносин: темпераменту, характеру, здібностей, волевих якостей.
Соціологічний підхід виділяє в особистості соціальнотипове. Основна проблематика соціологічної теорії особистості повязана з процесом формування особистості і розвитку її потреб в нерозривному зв’язку з функціонуванням та розвитком соціальних здібностей, дослідженням закономірного зв’язку особистості і соціальної групи, регуляції та саморегуляції соціальної поведінки особистості.
Ми сформулювали деякі найбільш загальні принципи підходу до вивчення особистості в соціології.
Але соціологія має багато теорій особистості, які відрізняються одна від одної кардинальними методологічними установками. Це: 1) теорія особистості як суб’єкта і об’єкта діяльності та спілкування в марксистській соціології; 2) теорія зеркального Р. Дарендорфа, Р. Мінтона, Р. Мертона, Дж. Міда; 3) рольова теорія Райта Лінтона і Толкотта Парсонса; 4) теорія референтної групи; 5)теорія установок; 6)окремі гілки необіхевіоризму в соціології та ін. Розглянемо деякі з них.
Аналіз показує, що соціальний і особистий статус особи ґрунтований, безумовно, на природних основах і показниках, без яких не існує жодна людина, але кожна людина своєю свідомою, творчою діяльністю досягає, утверджує, підносить і удосконалює свій соціальний і особистий статус. Отже, головна характеристика особи – її діяльність (взаємодія), основним генератором якої є мотиви. Мотиви – це конкретна внутрішня спонука до дії, яка безпосередньо ситуаційно визначає поведінку людей. Мотиви є відображенням у свідомості людей їхніх об’єктивних і суб’єктивних потреб та інтересів у досягненні благ, здійсненні бажань, забезпеченні умов діяльності. Потреби людей мають свою ієрархію (див. схему 3).
Головним є те, що потреби кожного більш високого рівня стають нагальними і можуть визначати поведінку людей лише після того, як задоволені потреби нижчих рівнів.
Особистість задовольняє свої потреби, орієнтуючись на певні соціальні цінності, тобто через особливе суспільне ставлення, в результаті чого потреба та інтерес людини (або соціальної групи) переносяться на речі, предмети, духовні явища, надаючи їм певної соціальної властивості. Ціннісні орієнтації, реалізуючи які особа виконує в суспільстві певну роль (ролі), формуються в процесі засвоєння нею соціального досвіду, ідеалів, нормативних вимог.
Прихильники теорії ролей (Р. Мертон, З. Фрейд, Т. Парсонс) виходять з того, що особа є функцією від тієї сукупності соціальних ролей, що їх виконує індивід у суспільстві, отже, соціальнароль (ролі) виступає(ють) важливим елементом механізму взаємодії індивіда з суспільством.
Схема 3
Питання 2.Теорії соціології особистості
В марксистськійтеорії особистості головний акцент зміщується в бік взаємодії особистості і суспільства. Особистість з точки зору цього напрямку розглядається як цілісність соціальних якостей людини, як відповідним чином реалізована в індивіді інтеграція соціальних відносин даного суспільства, як продукт історичного розвитку, результат включення індивіда в соціальну систему внаслідок активної предметної діяльності і спілкування. Загальні соціальні умови подані, перш за все, економічними відносинами, від яких залежить соціальна структура суспільства, тобто: розподіл суспільства на класи; соціальна диференціація; закріплення суспільного розподілу праці.
Велику увагу марксистська соціологія приділяє ідеології, яка є компонентом загальних соціальних умов, а також духовній культурі, що акумулює історично складені традиції та звичаї даного суспільства. Соціальна структура і суспільний розподіл праці, на думку марксистів, є головним елементом, який спричиняє всі соціальні відносини і відносини в духовній сфері, так як вони визначають специфіку інтересів різних класів і соціальних прошарків суспільства.
Важливим компонентом макрооточення є соціальні інститути, які пов’язані з соціальною структурою, а також з ідеологічними відносинами.
Загальні соціальні умови визначають специфічні соціальні умови життя людей. До останніх відносять, перш за все, соціальний стан індивідів, тобто, належність до відповідної соціальної групи та місця в системі соціальних позицій. Соціальний стан індивідів прямо пов’язаний з характером і змістом праці та умовами життя, з його статтю, віком, етнічною та релігійною ознакою, сімейним станом та положенням в системі управління суспільними процесами. Його соціальне положення через умови праці та побуту включає і його близьке соціальне оточення – соціальні зв’язки, в яких людина “навчається” рольовій поведінці.
Таким чином, система “особистість як об’єкт” постає в якості відповідної системи наукових понять, що відображають деякі суттєві якості нормативних вимог, що висуваються соціальними спільнотами їх членам.
Велике значення в марксистській соціології приділяється дослідженню суб’єктивних якостей особистості, що формуються в процесах предметної діяльності і відтворюються у відповідних якостях свідомості, різноманітних творчих проявах, включаючи активне формування нових суспільно необхідних функцій і зразків поведінки. На малюнку розгорнуто зміст системи “особистість як суб’єкт”. Соціальні умови (загальні і специфічні) позначаються на інтересах індивіда. Через соціальний інтерес здійснюється зворотний хв’язок – від суб’єкта до його соціальної поведінки, тобто, люди діють, переслідуючи відповідні соціально обумовлені
Психофізичні загаагальні і специфічні якості індивіда соціальні умови, тобто, макро-і- мікросередовища умов життя інтереси. При цьому на основі динамічної системи потреб і минулого досвіду суб’єкт формує відповідні відносно стійкі переваги (диспозиції) до сприйняття і способу дій в різних конкретних ситуаціях. Формування нових потреб, інтересів і диспозицій стимулює творчу нестериотипну поведінку, вихід на межі жорстких рольових розпоряджень, можливих лише при умовах розвинутої самосвідомості.
Особистість як суб’єкт соціальних відносин, перш за все, характеризується автономністю, відповідною мірою незалежності від суспільства, здатною протиставити себе суспільству. Особиста незалежність пов’язана з умінням володіти собою, що передбачає в свою чергу, наявності у особистості самосвідомості, тобто, не просто свідомості, мислення і волі, а здатність до самоаналізу, самооцінки і самоконтролю.
Самосвідомість особистості трансформується в життєву позицію. Життєва позиція являє собою принцип поведінки, заснований на світоглядних установках, соціальних цінностях, ідеалах і нормах особистості, готовності її до дії.
Значення світоглядних і ціннісно-нормативних факторів в житті особистості пояснює ДИСПОЗИЦІЙНА (від лат. dispositio – розташування) ТЕОРІЯ САМОРЕГУЛЯЦІЇ СОЦІАЛЬНОЇ ПОВЕДІНКИ ОСОБИСТОСТІ. Родоначальниками цієї теорії були американські соціологи Т. Знанецький і Ч. Томас.
Диспозиційна теорія дозволяє встановити зв’язки між соціологічною і соціально-психологічною поведінкою особистості. Диспозиція особистості означає налаштованість особистості до відповідного сприйняття умов діяльності і до відповідної поведінки в цих умовах. Диспозиції поділяють на вищі і нижчі. Вищі диспозиції регулюють загальний напрямок поведінки особистості. Вони включають в себе:
концепцію життя та ціннісні орієнтації;
узагальнені соціальні установки на типові соціальні об’єкти і ситуації;
ситуативні соціальні установки як налаштованість до сприйняття і поведінки в даних конкретних умовах, в даному предметному і соціальному середовищі.
Нижчі диспозиції – це поведінка у відповідних сферах діяльності, спрямованості вчинків в типових ситуаціях.Вищі особисті диспозиції, що є продуктом загальних соціальних умов і відповідаючи найбільш важливим потребам особистості, потребам гармонії з суспільством, активно впливають на нижчі диспозиції.
Значне місце в соціології особистості займає РОЛЬОВА ТЕОРІЯ ОСОБИСТОСТІ. Основні положення цієї теорії були сформульовані американськими соціологами Дж.Мідом і Р.Мінтоном, а також активно випрацьовулися Р.Мертоном і Т.Парсонсом і німецьким соціологом Р.Дарендорфом. В чому ж полягають осоновні положення цієї теорії?
Рольова теорія особистості описує її соціальну поведінку двома основними поняттями: “соціальний статус” і “соціальна роль”. Що означають ці поняття? Кожна людина в соціальній системі займає декілька позицій. Кожна з цих позицій передбачає відповідні права і обов’язки і називається СТАТУСОМ. Людина може мати декілька статусів. Але частіше всього тільки один статус визначає положення людини в суспільстві. Цей статус називається головним, або інтегральним. Часто буває, що головний або інтегральний статус обумовлений посадою людини (наприклад, директор підприємства, професор тощо). Соціальний статус визначається як в зовнішній поведінці і вигляді (одяг, жаргон і інших ознаках соціальної і професійної належності), так і внутрішній позиції (в установках, ціннісних орієнтаціях, мотиваціях і т.п.). Соціологи відрізняють визначені та набуті статуси.
Визначений статус – це нав’язаний суспільством статус, незалежно від зусиль і заслуг індивіда. Він обумовлюється етнічним походженням, місцем народження, сім’єю тощо.
Набутий статус (досягнутий) визначається зусиллями самої людини (наприклад, письменник, генеральний секретар, директор).
Виділяють також природний та професійно-посадовий статуси.
Природний статус особистості передбачає значні і відносно стійкі характеристики людини (чоловіки і жінки, дитина, юнак, зріла людини, пожилий чоловік тощо).
Професійно-посадовий статус – це базисний статус особистості дорослої людини, частіше всього він є основою для інтегрального статусу. В ньому фіксується соціальне, економічне і виробничо- технічне становище (банкір, інженер, адвокат тощо).
Соціальний статус визначає конкретне місце, яке займає індивід в даній соціальній системі. Сукупність вимог, що виставляються індивіду суспільством, створюють зміст соціальної ролі.
Залежно від соціальних умов, ціннісних орієнтацій, реальних ролей існують кілька типів особистості, основними з яких є такі: 1) теоретичний; 2) економічний; 3) політичний; 4) соціальний; 5) естетичний; 6) релігійний.
Відомий соціолог В.А. Ядов, указуючи на те, щосоціальний тип особистості– це продукт історико-культурних і соціально-економічних умов життя людей, робить висновок про існування трьох основних соціальних типів особистості: базисний, модальний і маргінальний (див. схему 4).
Схема 4
Людська особа має дуже складну структуру, безліч аспектів діяльності та взаємодії з іншими людьми і суспільством у цілому. В даній праці з’ясовується лише основне — що таке особа як важливий елемент суспільного життя, під впливом яких чинників і умов життя вона формується, розвивається і функціонує.
СОЦІАЛЬНА РОЛЬ – це сукупність дій, що повинна виконувати людина, яка займає даний статус в соціальній системі. Кожний статус, як правило, включає ряд ролей. Сукупність ролей, що витікають з даного статусу називають рольовим набором. Марксистська соціологія якісно відрізняє інституціалізовані і конвенціальні (за походженням) ролі. Перші є провідними, так як витікають із соціальної структури суспільства, а другі виникають відносно довільно в групових взаємодіях і передбачають суб’єктивний відтінок.
Одна з перших спроб систематизації ролей була започаткована Т. Парсонсом. Він рахував, що люба роль описується5основними характеристиками:
емоційною – одні ролі потребують емоційної стриманості, інші- розкутості;
способом отримання – одні диктуються, інші завойовуються;
масштабом – частина ролей сформульована і суворо лімітована, інша – розмита;
формалізацією – дія в суворо установлених правилах або довільно;
мотивацією – на особистий прибуток, чи на загальне благо.
Люба роль характеризується деяким набором цих п’яти якостей.
Соціальну роль слід розглядати в двох аспектах:
а) рольового очікування;
б) рольового виконання.
Між цими двома аспектами ніколи не буває повного співпадіння. Але кожний із них має велике значення в поведінці особистості. Наші ролі визначаються, перш за все тим, чого чекають від нас інші. Ці очікування асоціюються зі статусом, який має дана особистість. Якщо хтось не хоче грати ролі у відповідності з нашими очікуваннями, то він вступає у відповідний конфлікт з суспільством. Наприклад, батьки повинні турбуватися про дітей, близький товариш не повинен бути байдужим до наших проблем і т.п.
Рольові вимоги (розпорядження, вимоги та очікування відповідної поведінки) втілюються в конкретних соціальних нормах, які згруповані навкіл соціального статусу.
В нормативній структурі соціальної ролі виділяють, як правило, 4 елементи:
описування типу поведінки, яка відповідає даній ролі;
розпорядження (вимоги), що пов’язані з даною поведінкою;
оцінка виконання розпорядчої ролі;
санкція – соціальні наслідки тієї чи іншої дії в межах вимог соціальної системи. Соціальні санкції по своєму характеру можуть бути етичними, що реалізуються безпосередньо соціальною групою через її поведінку (наприклад, зневага), або юридичними, політичними, екологічними нормами, які реалізуються через діяльність конкретних соціальних інститутів.
Сутність соціальних санкцій полягає в тому, щоб стимулювати людину до відповідного типу поведінки. Вони являються одним із найважливіших елементів соціального регулювання.
Слід зазначити, що люба роль не є чистою моделлю поведінки. Головним елементом, що зв’язує рольові очікування і рольову поведінку є характер індивіда. Це означає, що поведінка конкретної людини не вміщується в чисту схему. Вона є продуктом унікального, властивого тільки їй способу інтерпретації і тлумачення ролей.
Оскільки кожна людина виконує декілька ролей в масі різних ситуацій, між ролями може виникнути конфлікт. Ситуація, в якій людина стикається з необхідністю задовольняти потреби двох і більше розбіжних ролей, називається рольовим конфліктом. Конфлікт створює стресову ситуацію, і необхідно вишукувати способи гармонізації ролей.
Питання 3. Соціологічна структура особистості
Особистість, взаємодіючи із суспільством, виявляє свої характерні риси: самосвідомість, ціннісні орієнтації, соціальні відносини, автономність, внутрішню духовну структуру (потреби, інтереси, цінності, мотиви, соціальні норми, переконання, світоглядні принципи, смаки, звички та ін.). Соціологічний підхід до структури особистості враховує передусім особливості й механізми її соціальної поведінки. Вона має певні спонукальні чинники, до яких належать потреби та інтереси.
Найважливішим критерієм аналізу особистості є потреби — внутрішні стимули її активності, те, що забезпечує її існування і самозбереження. Американський соціолог Абрахам-Харолд Маслоу (1908–1970) виробив ієрархічну теорію потреб, поділивши їх на базові (постійні) та похідні (змінювані). Базові потреби розташовуються, згідно з принципом ієрархії, у висхідному порядку від нижчих (переважно матеріальних) до вищих (переважно духовних):
– фізіологічні та сексуальні потреби (у відтворенні людей, їжі, диханні, русі, одязі, житлі, відпочинку);
– екзистенціальні (у безпеці свого існування, впевненості у завтрашньому дні, стабільності суспільства, гарантованості праці);
– соціальні (у належності до колективу, групи чи спільноти, у спілкуванні, турботі про інших та увазі до себе, в участі у спільній трудовій діяльності);
– престижні (у повазі з боку інших, їх визнанні та високій оцінці своїх якостей, у службовому зростанні й високому статусі в суспільстві);
– духовні (у самовираженні через творчість).
Перші дві групи потреб Маслоу вважав первинними і вродженими, інші – набутими, наголошуючи на тенденції зростання потреб, заміни первинних набутими людиною.
Потреби відображають об'єктивну залежність людини від зовнішнього світу, соціального середовища, їх ще класифікують на природні та соціальні (створені суспільством). Природні потреби характеризують людину як біологічну істоту (потреба одягу, житла, їжі тощо), соціальні – продуктом суспільного життя, рівня розвитку людини (потреби духовної культури, спілкування з іншими людьми, необхідність трудової діяльності). З розвитком суспільства, набуття ним цивілізованих форм природні потреби людини соціологізуються. Це означає, що цивілізована людина потребує певного типу житла й одягу, їжі певної якості, що зумовлено конкретно-історичним розвитком суспільства, національними традиціями, релігією, моральними нормами.
Тісно пов'язаний з потребою інтерес. Він також має об'єктивно-суб'єктивну природу і є усвідомленням потреб. Потреби й інтереси виступають об'єктивною стороною діяльності й поведінки особи. Разом вони є основою ціннісного ставлення особистості до навколишнього світу і використовуються для дослідження регуляторів соціальної поведінки. Суть соціологічного підходу до проблеми цінностей полягає в з'ясуванні їх ролі як з'єднувальної ланки між поведінкою особистості, з одного боку, та соціальними групами, спільнотами і суспільством – з іншого.
Цінність – суспільне ставлення особистості, яке переносить її потреби та інтереси на матеріальні та духовні явища, надає їм визначальних соціальних рис.
Звичайно, індивід оцінює предмет, не співвідносячи його зі своїми потребами та інтересами, а крізь призму існуючих у суспільстві ціннісних критеріїв, уявлень про справедливе, прекрасне, корисне тощо. Сукупність індивідуальних і суспільних, особистих, групових і спільнісних, засвоєних особистістю цінностей формує систему її ціннісних орієнтацій, якими вона керується у житті.
Ціннісні орієнтації – соціальні цінності, які спрямовують діяльність та соціальну поведінку особистості і поділяються нею.
Ціннісні орієнтації виступають як соціальні настанови людини, регулюють її поведінку.
Соціальні настанови – соціально визначені загальні орієнтації особистості, які відображають можливості особи діяти відповідно до об'єкта дії.
Людину як суб'єкта окреслюють мотиви, які характеризують її ставлення до інтересів і ціннісних орієнтацій.
Мотиви – усвідомлена потреба особистості-суб'єкта у досягненні певних цілей, бажаних умов діяльності.
Мотиви класифікують, виокремлюючи серед них основні — матеріальні, духовні, економічні, соціальні, ідеологічні, релігійні та ін. У свою чергу, кожен з них має свій внутрішній поділ: наприклад, у духовних мотивах вирізняють моральні, естетичні, релігійні, атеїстичні, філософські та ін. У системах мотивів виділяють домінуючі або периферійні, провідні або другорядні тощо.
Особистість є не тільки наслідком, а й причиною соціально значущих дій в певному соціальному середовищі. Економічні, політичні, ідеологічні та соціальні відносини певних історичних типів суспільства виявляються по-різному, визначаючи соціальну якість кожної людини, зміст і характер її практичної діяльності. Саме в процесі діяльності людина, з одного боку, інтегрує соціальні відносини навколишнього середовища, з іншого – виробляє своє особливе ставлення до зовнішнього світу. Вони виявляються в діяльності людини як особисте ставлення до дійсності. Соціальні відносини є тривкою системою зв'язків індивідів, що склалася в процесі їх взаємодії в конкретному соціальному середовищі. Соціальні відносини особистості виявляються в її діяльності й поведінці як її соціальні якості.
Соціальна якість людини – сукупність взаємопов'язаних елементів, які зумовлені особливостями соціальної взаємодії особистості з іншими людьми у конкретних історичних умовах.
До елементів, що складають соціальні якості людини, належать соціально визначена мета її діяльності; виконувані нею соціальні статуси і соціальні ролі; очікування щодо цих статусів і ролей; норми і цінності (культура), якими вона керується в процесі діяльності; система знаків, яку використовує; сукупність знань, що дають змогу виконувати прийняті на себе ролі та орієнтуватися в навколишньому світі; рівень освіти і спеціальної підготовки; соціально-психологічні особливості; активність і ступінь самостійності в прийнятті рішень.
Узагальнене відображення сукупності істотних соціальних якостей особистостей, що повторюються і становлять певну соціальну спільність, фіксується в понятті «соціальний тип особистості». При визначенні соціальної типології особистості за основу беруть категорію «суспільна формація». Зведення аналізу суспільної формації до аналізу особистості дає змогу розкрити в особистості істотне, типове, яке виявляється в конкретно-історичній системі соціальних відносин, у межах певного класу, соціальної групи, соціального інституту і соціальної організації, до яких ця особистість належить.
Кожна людина має власні ідеї, мету, думки і почуття. Ці індивідуальні якості визначають зміст і характер її поведінки. Однак для соціології істотне значення мають не індивідуальні, а соціальні думки і почуття людей, що виявляються в їхніх діях. Об'єктом соціологічних досліджень є не інтереси і відносини окремої особистості, а інтереси і відносини людей, що володіють спільними соціальними характеристиками і живуть у схожих умовах, виконують соціальні дії у конкретних історичних умовах. Підстави для соціальної типологізації особистостей можуть бути найрізноманітніші, в тому числі системи потреб, соціальних інтересів, ціннісних орієнтацій тощо. Найважливіші з них – статус і роль в системі соціальних відносин.
Соціальний тип особистості – результат взаємодії історико-культурних і соціально-економічних умов життєдіяльності людини, сукупність повторюваних якостей людини як істоти соціальної.
Соціологія виокремлює такі типи особистості:
ідеальний – втілює в собі особливості соціального ідеалу певного суспільства;
нормативний – репрезентує сукупність якостей особистості, необхідних для розвитку даного суспільства;
реально існуючий, або модальний – переважаючий тип особистості на певному етапі розвитку суспільства, який може суттєво відрізнятися від нормативного, а тим більше ідеального типів.
Інша типологія особистості побудована на уявній трикомпонентній структурі: гармонійний, традиційний, технократичний та неадагітований тип. Вона може бути корисна під час аналізу сучасних тенденцій розвитку українського суспільства.
Найважливіші компоненти структури особистості — пам'ять, культура і діяльність.
Пам'ять – система знань, засвоєних особистістю в процесі її життєдіяльності.
Вона є відображенням дійсності у формі як певної системи наукового знання, так і повсякденних знань відповідно до мети, яку переслідує особистість.
Культура особистості – сукупність соціальних норм і цінностей, якими вона керується в процесі практичної діяльності.
Постає як реалізація потреб та інтересів особистості, визначає особливості, взаємодії суб'єктів соціального процесу.
Діяльність – цілеспрямований вплив суб'єкта на об'єкт.
Поза відносинами суб'єкта та об'єкта діяльність не існує. Вона завжди пов'язана з активністю суб'єкта, яким у всіх випадках є людина або персоніфікована нею соціальна спільнота. Об'єктом діяльності можуть бути і людина, і матеріальні або духовні умови життя.
Особистість є соціально-історичною цінністю, її структурні елементи, взаємодіючи і розвиваючись, утворюють систему. Результатом цієї взаємодії є переконання – стандарт, за допомогою якого людина виявляє свої соціальні якості. Ці стандарти називають ще стереотипами (тривалі, повторювані). У свідомості людей вони постають як емоційно окреслені образи, що поєднують в собі елементи опису, оцінки; як спрощений, стандартизований образ будь-якого явища дійсності і як схема, що фіксує деякі риси явищ, інколи неіснуючі, приписувані цьому явищу суб'єктивно.
Об'єктивним результатом стереотипізації є спрощене, схематичне, інколи близьке до істинного, інколи викривлене, тлумачення дійсності. Таке тлумачення є своєрідним психологічним бар'єром на шляху до подальшого пізнання дійсності. Неповний, однобічний опис факту дійсності, стереотипи, як правило, поєднують із сильними емоційними почуттями (симпатія або антипатія, прийняття або неприйняття), традицією, звичаєм, зразками поведінки та оцінки. Стереотипи сприймаються індивідом некритично, а засвоюються під впливом його соціального оточення. Формування стереотипу здійснюється у процесі безпосередньої взаємодії людини з соціальним середовищем і через пропаганду, навчання, виховання особистості.
Опосередкованою ланкою між метою суспільства та особистості виступає соціальна система.
На підставі того, як індивід стає елементом соціальної організації, інтегрується в суспільство, визначається спроможність соціальної організації впливати на особистість (соціалізувати її), а також її здатність піддаватися впливу інших людей.
Питання 4. Поведінкові типи
Поняття особистості має сенс лише в системі суспільних відносин, лише там, де можна говорити про соціальну роль і сукупність ролей. При цьому, однак, воно припускає не своєрідність і різноманіття останніх, а насамперед специфічне розуміння індивідом своєї ролі, внутрішнє відношення до неї, вільне і зацікавлене (чи навпаки – змушене і формальне) її виконання. Людина як індивідуальність виражає себе в продуктивних діях, і вчинки його цікавлять нас лише в тій мері, у якій вони одержують органічне предметне втілення. Про особистість можна сказати зворотне: у ній цікаві саме вчинки. Самі здійснення особистості (наприклад, трудові досягнення, відкриття, творчі успіхи) витлумачуються нами насамперед як учинки, тобто навмисних, довільних поведінкових актів. Особистість – це ініціатор послідовного ряду життєвих подій, чи, як точно визначив М. М. Бахтин, «суб'єкт поступания». Достоїнство особистості визначається не стільки тим, чи багато людині удалося, відбувся він чи не відбувся, скільки тем, що він узяв під свою відповідальність, що він сам собі ставить. Перше філософськи узагальнене зображення структури такого поводження дав два століття потому И. Кант. «Самодисципліна», «самовладання», «здатність бути паном собі самому» (згадаєте пушкінське: «умійте панувати собою...») – такі ключові поняття кантовского етичного словника. Але найважливіша висунута їм категорія, що проливає світло на всю проблему особистості, – це автономія. Слово «автономія» має двоякий сенс. З одного боку, воно означає просто незалежність стосовно чого. З іншої сторони (буквально), автономія — це «самозаконність». Але існує тільки один рід загальнозначущих норм, дійсних для всіх часів. Це найпростіші вимоги моральності, такі, як «не бреши», «не вкради», «не чини насильства». Саме вони повинні бути підґрунтям власного безумовного імперативу поводження. Лише на цьому моральному базисі може затвердитися особистісна незалежність індивіда, розвитися його уміння «тримати себе в руках», будувати своє життя як осмислене, спадкоємно-послідовне «поступальне». Не може бути нігілістичної й аморальної незалежності від суспільства. Воля від довільних соціальних обмежень досягається тільки за рахунок морального самообмеження. Лише той, у кого є принципи, здатний до незалежного орання життєвих цілей. Тільки на основі останнього можлива справжня доцільність дій, тобто стійка життєва стратегія. Немає нічого більш далекого індивідуальної незалежності, чим безвідповідальність. Немає нічого більш пагубного для особистісної цілісності, чим безпринципність.