1Розкрийте проблеми боротьби за незалежність україни. Декларація про державний сувернітет. Акт проголошення незалежнсті України

На початку 1980-х рр. суспільство дедалі глибше втягувалося в соціально-економічну, політичну та ідеологічну кризу держави: в «низах» наростало невдоволення, зневіра і байдужість, у «верхах» формувалися реформаторські сили, які об’єдналися навколо нового Генерального секретаря ЦК КПРС М. Горбачова (обраного в березні 1985р.)

У 1986 р. XXVII з’їзд КПРС визначив курс на «прискорення» — подолання відставання СРСР від передових країн світу. На січневому пленумі ЦК КПРС 1987 р. М. Горбачов проголосив курс на перебудову, тобто вдосконалення, оновлення радянської системи, та гласність. Україна була серед останніх, хто втягнувся у ці процеси.

Горбачов узяв курс на лібералізацію режиму, тож в Україні політична ситуація змінювалася дуже повільно, оскільки лідери республіки займали консервативну позицію. В умовах лібералізації в Україні виникають групи «зелених», політичні клуби, просвітницькі українознавчі організації («Товариство Лева» 1987 р., клуб «Спадщина» 1988 р. та студентське об’єднання «Громада»). Їхня діяльність одразу виходить за межі суто просвітницької і набуває політизованого характеру. Восени 1987 р. у Києві виник Український культурологічний клуб (УКК). За спробу провести в 1988 р. демонстрацію до другої річниці аварії на Чорнобильській станції кількох лідерів УКК було заарештовано. Наприкінці 1987 р. виходять з ув’язнення й повертаються в Україну відомі правозахисники, зокрема В. Чорновіл і М. Горинь, у січні 1989 р.— Л. Лук’яненко. У 1988 р. офіційне святкування 1000-ліття введення християнства на Русі було використане дисидентами в Україні для привернення уваги до долі УАПЦ та УКЦ.

Великий вплив на ситуацію в Україні мало виникнення в СРСР народних рухів, 7 липня 1988 р. Українська Гельсінська спілка, створена на основі відновленої УГГ, оприлюднила Декларацію принципів, що передбачала перетворення СРСР на конфедерацію незалежних держав; державність української мови; звільнення всіх політв’язнів тощо. У вересні 1989 р. з ініціативи Спілки письменників України, підтриманої історико-просвітницьким товариством «Меморіал» (установча конференція — травень 1989 р.) і Товариством української мови ім. Т. Г. Шевченка (установча конференція – лютий 1989 р.), виникла масова політична організація — Рух (Народний рух України за перебудову)

Улітку 1989 р. страйк шахтарів охопив найважливіші вугледобувні райони СРСР, у тому числі Донбас (страйкувало 250 тис. осіб) і Львівсько-Волинський басейн. Хоча вони висували тоді здебільшого економічні вимоги, однак КПРС не могла уже виставляти себе захисником інтересів робітничого класу.

Восени 1989 р. вдалося внести істотні поправки до проекту Закону про вибори до Верховної Ради УРСР, зокрема, було знято представництво від громадських організацій. Тоді ж Верховна Рада прийняла Закон про мови, згідно з яким українська мова проголошувалася державною. Активізація політичного життя спричинила стрімке зростання національної свідомості населення. З 1990 р. почався рух за вихід із СРСР.

16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, що проголосила волю народу України самостійно вирішувати свою долю. Декларація складається з Преамбули і 10 розділів:

а) У Преамбулі підкреслюється, що Верховна Рада УРСР проголошує суверенітет України як «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах»;

б) Одним із важливих положень Декларації є положення про громадянство. Україна має своє громадянство, де «всі громадяни рівні перед законом, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, освіти, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять». Громадяни всіх національностей складають народ України;

в) Декларація проголошувала економічну самостійність України. У документі підкреслювався намір створити банківську, цінову, фінансову, митну і податкову системи, формувати державний бюджет, а при необхідності ввести власну грошову одиницю;

г) У Декларації визнана самостійність республіки у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації;

д) Україна проголошувала свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, що не буде брати участі у військових блоках і зобов'язувалася дотримуватися трьох неядерних принципів: не застосовувати, не робити і не придбавати ядерну зброю;

е) Декларація проголошувала право України безпосередньо реалізувати відносини з іншими державами, укладати з ними договори, обмінюватися дипломатичними, консульськими, торговими представництвами.

Історичне значення Декларації про державний суверенітет України полягає в тому, що вона визначила основні напрямки внутрішньої та зовнішньої політики, економічного розвитку і державотворення. Цей документ являв собою правовий фундамент для Конституції, законів України, визначення позиції республіки при укладанні міжнародних угод. В основі Декларації лежать демократичні традиції українського народу, що розвивалися протягом століть.

24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради УРСР затвердила Акт проголошення незалежності України. В історичному документі вказувалося: «Виходячи зі смертельної небезпеки, що нависла над Україною в зв'язку з державним переворотом у СРСР 19 серпня 1991 p., продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООІІ та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України і створення самостійної української держави - України».

В Акті відзначалося: «3 моменту проголошення незалежності діючими на території України є тільки її Конституція, закони, постанови уряду та інші акти законодавства республіки».

Таким чином, цей день відкрив нову еру в історії України. Таке рішення було вистраждано українським народом у процесі боротьби багатьох поколінь за державність і стало закономірною

2 Генеральний Секретаріат- це виконавчий орган, уряд, сформований Українською Центральною Радою. Заснований 15 (28) червня 1917 року. 15 (28) червня 1917 року року Комітет УЦР на своєму засіданні ухвалив створення Генерального секретаріату і передав йому виконавчі функції.Перший склад Генерального секретаріату складався з 8 генеральних секретарів та генерального писаря.Очолював Генеральний секретаріат В. К. Винниченко.

1. Причини виникнення дисидентського руху та представники

Основними причинами виникнення дисидентського руху були політичні: відсутність справжньої політичної самостійності республіки, однопартійна система, яка позбавляла суспільство демократичного вибору шляхів політичного розвитку, забороняла діяльність опозиції, установила цензуру, відкидала будь- які законні можливості для зміни влади, призвела до небаченої бюрократизації системи управління. Не менш важливими були й національно-культурні причини. Серед них насамперед вирізнялися політика зросійщення, позбавлення українського народу самобутніх рис, можливостей для вільного національно- культурного розвитку. Соціально-економічні причини полягали в низькому рівні життя, нав’язуванні Україні невідповідної її потребам і можливостям моделі економічного розвитку, суперечностях економічної політики. Дисидентський рух зумовлювали також релігійні причини, породжені державною антирелігійною політикою й антидемократичними засобами, якими вона проводилася.

Названими причинами були зумовлені й напрями дисидентського руху. Найрадикальнішим і найбільш переслідуваним напрямом був політичний, самостійницький. Представники цього руху мали за мету здобуття державної незалежності України. Головним засобом її здійснення обрали агітацію за вихід зі складу СРСР.

2. Тест Хто такі смерди ? спочатку вільні, потім залежні селяни

Білет 29

1. Розкрийте проблеми "українського питання" в політиці інших держав на початку Другої світової війни, її початок та характер.

Друга світова війна - страхітливе явище світової історії. Вона втягнула в свою орбіту 61 державу, 80 % населення земної кулі і тривала довгих шість років. Вогняний смерч пронісся над величезними територіями Європи, Азії та Африки, охопив океанські простори, досяг берегів Нової Землі і Аляски на півночі, Атлантичного узбережжя на заході, Курильських островів на сході, меж Єгипту, Індії та Австралії на півдні. Війна забрала більш як 57 мільйонів життів, з них 27 мільйонів - у Радянському Союзі. Біди і страждання, яких зазнали народи, незмірні. До другої світової війни привели слідуючи причини. Перш за все, це загострення суперечностей між провідними державами світу в результаті нерівномірності їх розвитку, деформованого світовою економічною кризою.

Звідси прагнення до нового переділу світу. Німеччина прагнула до реваншу, а Італія і Японія до ревізії Версальсько-Вашингтонської системи, яка сковувала їх стратегічні інтереси. Німеччина і Японія намагалися досягти світового панування. До цього ж недалекоглядна політика провідних європейських держав – Великобританії і Франції, які на протязі багатьох років проводили політику потурання Німеччині, фактично допомогли стати їй на ноги, захопити значні території з матеріальними та людськими ресурсами. Цій війні сприяла й недалекоглядна зовнішня політика СРСР, зокрема підписання пакту Ріббентропа – Молотова, який розв’язав руки Гітлеру.

2. Зборівський мирний договір- мирний договір укладений між гетьманом Б. Хмельницьким і польським королем Яном ІІ Казимиром. За умовами 3МД Українська держава -Гетьманщина визнавалася польським урядом у межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств. Волинь та Поділля залишилися під владою польського короля. У Гетьманщині влада належала гетьману, резиденція якого знаходилась у Чигирині. Коронне польське військо на цю територію доступу не мало. Водночас на території козацької держави зберігалася польська адміністрація. За 3МД зберігалися вольності Війська Запорозького, число реєстрових козаків встановлювалося у 40 тис. чол.

3.1. Написати положення Першого Універсалу УЦР.

Проголошення автономії України в складі Росії;

Джерелом влади в Україні є український народ;

Управління України має здійснювати всенародні українські збори (сейми або парламент);

Українські збори приймають закони, і тільки ці закони діють на території України;

Висловлювалася надія, що неукраїнські народи, які проживають на території України, разом з українцями будуть будувати автономний устрій.

3.2. Тест Які риси неолітичної революції?

Перехід від привласнюю чого господарства(мисливство, рибальство, збиральництво) до відтворюючих форм господарювання, добування їжі шляхом вирощування рослин і розведення тварин.

Білет 36

Формування шляхетського стану та його вплив на соціальноекономічне, політичне, національне становище незалежної України.

 В Україні почате в XIV ст. формування шляхетського стану тривало в XV ст. і завершилося у XVI ст. Основою його стали князі, бояри, дворяни, рицарі та ін. У 1447 р. всі відповідні права були поширені на українську шляхту. У 1496 р. українська католицька і польська шляхта були зрівняні управах. Щоб очистити шляхетство від випадкових людей, великокнязівська влада у 1522 р. прийняла спеціальну ухвалу про «вивід шляхетства». За нею до шляхетського стану були віднесені нащадки тих осіб, які стали боярами за правління князів Вітовта, Сигізмунда й Казимира. У 1528р. складено список шляхти, затверджений сеймом. Наступного року в Литовському статуті було записано, що імунітетні грамоти шляхтичів не потрібно щороку підтверджувати, вони є постійним документом. У 40-50-х роках XVI ст. були уточнені списки шляхти та слуг. Згідно з «Уставом на волоки» (1557р.) шляхтичами визнавались лише «бояри стародавні», решта поверталась до станів селянства або міщанства. У 1563 р. згідно з грамотою великого князя православна шляхта зрівнювалась у правах з католицькою. Таким чином, на середину XVI ст. правляча верхівка була консолідована в одному шляхетському стані, який майже втратив національні особливості в межах єдиної Литовської держави, а згодом і в межах Речі Посполитої. Він мав широкі корпоративні права і привілеї, що відділяли його від інших верств суспільства. Головним обов'язком шляхти була військова служба за власний кошт і сплата невеликого грошового збору. Шляхтич входив до шляхетської корпорації, що вирішувала різні питання життя повіту, міг бути обраним до повітових органів влади і сейму. Його життя цінувалося найдорожче. Винному в образі шляхтича селянину чи міщанину відрубували руку. Шляхта мала широкі привілеї у торгівлі та землекористуванні. Було вироблено своєрідний кодекс шляхетської честі. У суді слово шляхтича не потребувало доказу. Шляхтич, що вчинив злочин, позбавлявся привілеїв. Виняткові політичні й особисті права виробили у шляхти високе почуття власної гідності й разом з тим зневажливе ставлення до представників нижчих верств. Шляхта була неоднорідною за своїм майновим становищем. Умовно її можна поділити на три основні групи — дрібна шляхта, середня, магнати. Дрібні шляхтичі мали від 1 до 50 селянських дворів, магнати — кілька або десятки тисяч. Українські магнати не тільки багатіли, а й поступово окатоличувалися та ополячувалися. 

Білет 37

Зовнішньополітичний курс та геополітичне становище незалежної України.

Основні засади зовнішньої політики Української держави були закладені ще Декларацією про державний суверенітет України (липень 1990 p.), у якій визначено демократичний і миролюбний зовнішньополітичний курс. Декларовані принципи набули більш реального змісту після проголошення незалежності та розпаду СРСР. Починається якісно новий етап зовнішньополітичної діяльності України. Перед нею на міжнародній арені відкривається потенційна можливість перетворитись із об'єкта геополітики на повноцінного суб'єкта, що самостійно вирішує власну долю.

Відправним моментом у процесі переходу зовнішньополітичної діяльності республіки на засади самостійності та рівноправності в міжнародних відносинах стало визнання України державами світового співтовариства. Для обґрунтування власної лінії на міжнародній арені 2 липня 1993 р. Верховна Рада України схвалила «Основні напрями зовнішньої політики України». Цей документ визначив національні інтереси України і завдання її зовнішньої політики, засади, на яких реалізовувалася зовнішньополітична діяльність.

Зовнішня політика України спрямовувалася на утвердження і розвиток її як незалежної демократичної держави; забезпечення стабільності міжнародного становища України; збереження територіальної цілісності держави та недоторканості її кордонів; входження національного господарства до світової економічної системи для його повноцінного економічного розвитку, підвищення добробуту народу; захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів із зарубіжними українцями і вихідцями з України; створення іміджу України як надійного і передбачуваного партнера.

У цьому документі вказувалося, що Україна здійснює відкриту зовнішню політику і прагне до співробітництва з усіма зацікавленими партнерами, уникаючи залежності від окремих держав чи груп держав. Республіка не висуває жодних територіальних претензій до своїх сусідів, як і не визнає територіальних претензій до себе. Пріоритетними сферами зовнішньополітичної діяльності визначено розширення участі в європейському регіональному співробітництві, а також в межах СНД, активна участь у діяльності ООН; дієва співпраця з державами Європейської співдружності та НАТО.

В основу моделі зовнішньої політики 1991—1994 pp. було покладено принцип «балансу інтересів», що зумовлено геополітичним становищем України, її залежністю від партнерів по СНД, суперечливими внутрішніми політичними процесами, уповільненим темпом економічних реформ тощо.

Після президентських виборів 1994 р. розвиток зовнішньої політики України пішов шляхом модифікації, розстановки нових акцентів у пріоритетах. Базовими принципами модифікації було проголошено виваженість, прагматизм, раціональність, професіоналізм.

Зміна базових принципів серйозно вплинула на трансформацію моделі зовнішньої політики України в цілому. Наша держава має свої інтереси і на Заході, і на Сході, її географічне розташування та структура економіки визначили для неї не роль «санітарного кордону», а мосту для взаємного проникнення і збагачення східної і західної культур. Щоб мати змогу впливати на цей процес, Україна має бути представлена як у європейських структурах, так і в СНД.

Отже, протягом 1991—2000 pp. активно відбувалися вироблення та апробація концепції зовнішньополітичного курсу незалежної України. На першому етапі (1991—1994) в його основу було покладено принцип «балансу інтересів», але перевага надавалася швидкій інтеграції в європейські структури. З 1994 р. у зовнішньополітичному курсі провідними принципами було проголошено виваженість, прагматизм, раціональність, професіоналізм. В основу зовнішньополітичної моделі України покладено концепцію «мосту між Заходом і Сходом».

3.1. На яких державно-правових засадах УСРР вступала до РС 1921-1922 рр.?

Характерно, що об’єднані наркомати належали до складу РНК РСФРР і мали уповноважених при РНК УСРР на правах народних комісарів. Господарський план УСРР ставав складовою частиною єдиного господарського плану всіх радянських республік. Координація планування покладалася на Росію. Це означало, що керівництво найважливішими сферами життя України здійснювалося з Москви вищими органами влади й управління РСФРР.

3.2. Періодизація Великого розселення слов’ян.

Розселення слов'ян. У ранньому середньовіччі слов'яни були надзвичайно численним народом, що розселився від Адріатичного моря до Північного Льодовитого океану і від пустель Середньої Азії до Балтійського моря. В ті часи слов'яни жили там, де тепер про них і не чутно: в Малій Азії, Італії, Іспанії, на Сицилії. Арабський географ X ст. Ібн-Хаукаль з подивом відзначав, що в м. Палермо на Сицилії два з п'ятьох кварталів заселяли слов'яни. Вони становили понад половину мешканців цього багатющого торговельного міста. Тривалий час учені вважали, що слов'ян занесла в такі віддалені від їхньої прабатьківщини місця хвиля Великого переселення народів (II — VI ст. н. е.). Але не тільки. Розселення слов'ян зумовили історично об'єктивні й носить прозаїчні процеси у їхньому середовищі, що особливо активізувалися з V—VI ст. У надрах загальнослов'янської етнокультурної спільноти тоді наростав розклад первіснообщинного ладу, зумовлений - еволюцією продуктивних сил і виробничих відносин. Активніше, ніж раніше, розвивалися землеробство і скотарство, ремесла й промисли, усталювались торговельні взаємини всередині слов'янського світу. Демографічний вибух, викликаний соціально-економічним поступом і поліпшенням умов життя, також призвів до розселення: слов'янам стало тісно на прабатьківських землях. Значну роль у розселенні слов'ян відіграли й зовнішньополітичні чинники. У II—IV ст. внаслідок просування на південь германських племен, зокрема готів, цілісність слов'янської території порушилась, що сприяло виокремленню слов'ян, поділові їх на східних і західних. На схилі V ст., у зв'язку з падінням протодержави гунів, слов'яни спромоглися просунутись на південь, до Дунаю та Північно-Західного Причорномор'я, а це призвело до виділення їхньої південної групи. Те ж саме, поряд із витісненням готів на північ і занепадом Аварського каганату в VII ст., дало змогу слов'янам заселити Балканський півострів і низку островів Середземного моря, утримавши при цьому власні землі в Центральній та Східній Європі. У 2-й пол. І тис. н. є. слов'яни заселили землі на Нижній Ельбі й південно-західне узбережжя Балтійського моря (полабські слов'яни, бодричі, лютичі та ін.). Внаслідок розселення на величезних просторах Європи, де переважало перед тим різноманітне місцеве неслов'янське населення, етнічна, культурна і мовна спільність слов'ян почала порушуватись, що й призвело до утворення трьох основних угруповань: східних, західних і південних слов'ян