4.2.4. Сюрреалізм

Сюрреалізм (франц. surrealisme – надреалізм) – авангардистський напрям, який зародився у 20-х роках XX століття у Франції. Вперше термін «сюрреалізм» використав французький поет Гійом Аполлінер. Свою п’єсу «Груди Тирезія» (1918 р.) він назвав «сюрреалістичною драмою». Стилю сюрреалізму передувала школа ідеореалізму, заснована французьким поетом Сен-Полем Ру в 1893 році. Вона базувалася на філософії платонізму. Філософським підґрунтям сюрреалізму були інтуїтивізм А. Бергсона, психоаналіз З. Фройда, аналітична психологія К. Ґ. Юнга.

Теоретиком сюрреалізму став англієць Андре Бретон, який з Філіппом Супо створив програмний твір сюрреалізму – «автоматичний» текст «Магнітні поля». У 1924 році А. Бретон опублікував «Маніфест сюрреалізму». За визначенням А. Бретона, сюрреалізм – «психічний автоматизм», що нехтує раціональністю, намагаючись вирватися з-під контролю розуму. Поет критикував реалізм, який вважав «ворожим будь-якому інтелектуальному та моральному пориву». Він заявляв, що шляхом осягнення реальності є підсвідоме, завдання сюрреалізму – відтворити потік свідомості, його предмет – асоціації, сни, уява, інтуїція (вміння розпізнавати істину на основі здогаду, пошуки прихованого від людського ока, невідомого, непізнаного, відтворення плину думок, не скутих логікою і законами розуму. На думку А. Бретона, розум, логіка, мораль сковують творчі можливості митця.

У розвитку сюрреалізму значну роль відіграв дадаїзм. Припинивши своє існування на початку 1920 року, він знайшов продовження у сюрреалізмі. Дадаїсти Бретон, Арагон, Тцара, Супо заклали фундамент сюрреалістичного напряму. Дадаїзм пропагував бунт, деструкцію, був анти мистецтвом; сюрреалізм заявляв, що ставить за мету глибоко проникнути в сутність життя, переробити його і змінити. Сюрреалісти прагнули створити нову художню реальність, реальнішу (надреальнішу) за існуючу засобами «автоматичного письма» з парадоксальним, випадковим зіткненням думок та образів. Вони вважали, що образ може з’явитися внаслідок зближення віддалених одна від одної реальностей і чим віддаленішими будуть ці реальності, тим сильнішим буде образ, тим більше буде в ньому «емоційної сили й поетичної реальності». Моделлю сюрреалістичного образу є «зустріч на операційному столі швейної машинки з парасолькою».

У сюрреалістичних картинах часто зустрічаються дивовижні скелети, поруч з ними – мікроскопічні постаті людей, на їхніх очах згорає розірване жіноче тіло, біля нього – кістки і черепи. Такий хворобливий світ художньої фантазії Сальвадора Далі, який ілюструє фройдівську філософію про приреченість людини на самотнє існування. Цей мотив провідний у творах М. Ернста, Е. Іонеско, С. Беккета. У них людина приречена, пригнічена, живе передчуттям смерті. Символом приреченості часто виступає «мертвий годинник», не здатний показувати час.

Поетика сюрреалізму вплинула на розвиток західного театрального мистецтва. Французький драматург і критик Антонен Арто створив театр жорстокості, сутність якого – відмова від зображення дійсності. А. Арто вважав, що у театрі людина має подорожувати у світ позасвідомого, така подорож повинна переконати у безперспективності людського існування, даремності людських зусиль. У героїв творів А. Арто варварство, тяжіння до злочинів, канібалізм, еротичні фантазії є у прихованому внутрішньому світі людини.

«Стиль сюрреалізму, – зазначає Ю. Ковалів, – проіснував майже до кінця 60-х років XX століття, хоч його ознаки простежувались і пізніше, зокрема в українській літературі, розкриваючи її національну специфіку <...> Український сюрреалізм зорієнтований на освоєння архетипів міфологічної свідомості, відображених у фольклорі, до якого французькі сюрреалісти, за спостереженням Ю. Косача <...> звернулися лише після Другої світової війни».

Сюррелізм чи не найяскравіше представлений у творах Б.-І. Антонича. Він писав, що прагне замкнути в коло океанічну первинність, технізовану постприроду, спотворений людиною «зелений світ». У його віршах «Апокаліпсис», «Сурми останнього дня» – ускладнені образи, асоціативні зв’язки. Місто постає як приречена антиприрода. Кохання, яке у сільських умовах є окрасою життя, у місті перетворюється на «корчі болю й насолоди, людина тут виродніє і спотворюється». Прикметний з цього погляду вірш Б.-І. Антонича «Концерт з Меркурія»:

Як віко скриню, ніч прикрила муравлисько міста,

в долинах забуття ростуть гіркі мигдалі сну.

На голови міщан злітають зорі, наче листя,

у скорчах болю і багатства людський вир заснув.

Бур’ян дахів, співуче зілля, міцний кущ – антени.

На ніч сплітаються коханці, мов гарячий хміль.

Червоні раки ламп повзуть по меблях і по стінах,

холоне тіло в сні, душа гниє й сріблиться цвіль.

Руда коханка в теплім ліжку і зоря в портфелі,

старі перини, мокрі рожі і черва з книжок.

Сюрреалістичні елементи наявні у творах Галі Мазуренко, Емми Андієвської, Ю. Тарнавського, Б. Бойчука, Василя Барки, П. Тичини, В. Голобородька, М. Воробйова.