4.2.2. Експресіонізм

Експресіонізм (лат. expression – вираження) – утвердився в Німеччині на початку XX століття. Елементи експресіонізму спершу з’явилися у творах художників, які об’єднувались у товариства навколо часописів. Відомі об’єднання «Міст» (Е. Гаккель, Е. А. Кірхнер, М. Пехштайн), «Синій вершник» (Ф. Марк, В. Кандинський, А. Макке), «Штурм» (О. Кокошка). Першим вживав термін «експресіонізм» у 1911 році засновник журналу «Буря» X. Вальден. Теоретиками експресіонізму були Курт Пінтус і Казимир Едшмід. Найвідоміші поети-експресіоністи – Ґ. Гейм, Й. Бехер, Г. Тракль, Г. Бенн, Ф. Верфель, Я. Ван-Годдис. Серед прозаїків – К. Едшмід, Л. Франк, Г. Мейрінк.

В утвердженні експресіонізму певну роль відіграв романтизм, філософія А. Шопенгауера, Ф. Шеллінга, А. Бергсона, З. Фройда, С. Кіркегора. Поет Готфрід Бенн, який захоплювався ідеями Ф. Ніцше і З. Фройда, вважав, що зрозуміти людину можна, заглиблюючись у світ її підсвідомих інстинктів і бажань.

Експресіоністи виступали проти позитивістського емпіризму, копіювання і відображення дійсності. Вони вважали, що митець повинен виражати її сутність. «Світ перед нами. Було б безглуздям повторювати його, – зауважує К. Едшмід. – Схопити його в найсправжнішій стоті й відтворити – ось найвагоміше завдання мистецтва». Для експресіоніста «весь простір <...> стає видінням. У нього не погляд – у нього бачення. Вій не описує – він співпереживає. Він не відображує – він зображає. Він не бере він шукає».

Для експресіонізму характерна нервова емоційність, трагічність світовідчуття. Найхарактернішим для експресіонізму образом Й. Бехер вважав «напружений, відкритий в екстазі рот».

Творчість експресіоністів породжена духовною кризою, яку переживала інтелігенція на початку XX ст., зокрема Першою світовою війною та революціями. Як зауважує О. Осьмак, експресіонізм «дає змогу своїм існуванням ідентифікувати кризу як не тільки економічну або політичну, а як заключену в самому сенсі буття, як кіркегорівський парадокс. Життя не має сенсу, людина самотня й безпорадна. Все її буття отруєне протиріччям між розумінням безглуздості існування і неспроможністю припинити його. Це велика безвихідь».

У творах експресіоністів важливе місце займає проблема вини і кари. Вони переконані, що земне життя – фільтр, який може очистити людину і привести до Бога. Втрачаючи віру в Бога, людина втрачає мету життя, добровільно карає себе, очищаючи душу. Кожен із нас бере на себе відповідальність за провини людства. На думку експресіоністів, біль, страждання дають можливість людині осмислити суть існування, сенс буття. У їх творах важливе місце займає смерть, нею закінчуються людські страждання. Мотив смерті є в творах В. Стефаника «Шкода», «Скін», «Портрет», «Сама-саміська». За Кіркегором, страждання – це випробування, яке надсилається згори, щоб допомогти реалізувати власну самість, власну неповторну екзистенцію.

Нерідко тему смерті експресіоністи подають з ілюстрацією розпаду тіла людини. У творах австрійського художника А. Райнера людина деформована, зі зламаним тілом і очима, зафарбованими темним кольором. Більшість його творів – домальовані фотографії реальних людей, у яких (фотографіях) відчувається прагнення художника передати страх, муку людини.

Експресіонізм спершу був насамперед формою протесту проти війни, приреченості людини і смерті. Експресіоністи вважають, що людство знаходиться напередодні апокаліптичної катастрофи, світ ворожий для людини, вона приречена на муки і страждання. Твори експресіоністів пройняті болем за людину. «Ось вона стоїть перед нами, – відзначає К. Едшмід, – абсолютно первісна, вся просякнута хвилями своєї крові, і пориви її серця настільки очевидні, що здається – це серце намальоване у неї на грудях».

Німецький письменник Георг Гейм створив поезію «трагічного передчуття», пророкував війни, катастрофи, смерть. Співавтор статті «Мистецтво в небезпеці» Георг Гросс писав: «З того часу, як я почав усвідомлено сприймати і переживати світ, я відкрив, що барвистість та блиск життя виглядають зовсім не так прекрасно, якщо дивитись уважно. Я переоцінював мистецтво і приходив до двоїстих та абсолютно несподіваних висновків. Я ненавидів людей». Мотиви приреченості, страху, безнадії є провідними у творчості норвезького художника Едварда Мунка, якого вважають художнім інтерпретатором філософії С. Кіркегора. Кіркегор заявляв, що людина самотня, у неї немає майбутнього, бо ніколи не було минулого. Вона не може померти, бо ніколи не жила, не може постаріти, бо ніколи не була молодою, живе в постійному передчутті смерті, яку сприймає як досягнення свободи.

Естетизація болю, страждання і смерті характерна і для австрійського художника Оскара Кокошки. Мистецтвознавець О. Рославець був вражений скульптурним автопоргретом Кокошки, що експонувався у 1903 році: «Художникові 21 рік, але на портреті він майже старий. Вкрите глибокими зморшками кістляве обличчя зі звернутим набік деформованим носом, роззявлений рот, що ніби через силу хапає повітря, і зляканий божевільний погляд видають доведене до критичної точки хворобливе психічне напруження».

Експресіоністи виступали проти літературних традицій і канонічних форм. Лесь Курбас заявляв: «Геть умовність реальної можливості логіки життя, геть умовність вимог старих понять про стиль! Жагучий пал екстазу полум’яної душі, полум’яної думки повинен їх охопити, бо неістотні в мистецтві всі ці історичні, побутові, звичаєві прикраси і умовності. Про себе говорять дух і думка. Нове відчування. Нова точка зору. Нова блискавка в темноті. І це єдино істотне».

Експресіонізм стрічається у практиці різних літературних жанрів. У ліриці – в поетичному зображенні сновидінь, у гротескних поемах (Г. Тракль, Б. Брехт), у прозі – з ліричними фантастичними, гротескними елементами (Ф. Верфель, Л. Франк), у драматургії, де іноді діють умовні абстрактні персонажі (Чоловік, Жінка, Народ).

Експресіоністична образність притаманна багатьом творам української літератури («Червоний роман» Андрія Головка, «Вальдшнепи» Миколи Хвильового, «Маклена Граса» М. Куліша, «Сонячна машина» В. Винниченка). В українській поезії вона найсильніше виявилася у творчості Т. Осьмачки, який починав як символіст. «У широчезних розмірах Осьмаччиної поетичної уяви, – відзначає М. Неврлий, – виростають надзвичайно оригінальні, експресіоністські за своїм характером образи. Вони здебільшого драстичні, гнітючі й навіть інколи неестетичні, бо поезія експресіоністів, прокламуючи різні контрасти життя і природи, зверталась і до зворотного боку – Erhabene (прекрасного)». Ось кілька рядків з його творів:

1. І бризкає кров аж у стелю світів;

2. Від борони небо кровю червониться;

3. А твоє тіло, наче пса старого, // ми витягнемо догнивать;

4. Я об сухую лутку і слизьку // Сам груди розвалю свої бентежні;

5. І відти крики враз несамовиті // Зґвалтували дикий переляк...

6. І страшно замовчали, в тишу вкриті, // Аж бомбою неначе степ набряк...

7. Од борони небо кров’ю // червониться // кров’ю північ червоно // заносить.

Елементи експресіонізму є у творах «Кров полонянок», «Слово о полку» М. Бажана, «З вікна», «Маки», «Віра» В. Сосюри, «Голод», «Псалом залізу» П. Тичини.