4.1.5. Неореалізм

Неореалізм (італ. neorealismo від грец. neos – новий і лат. realis – суттєвий, дійсний) – стильова течія в українській літературі, яка утвердилася у 20-ті роки XX століття у творчості Григорія Косинки, В. Підмотильного, В. Винниченка, Б. Антоненка-Давидовича, І. Сенченка, а в 60–70-ті – Григора Тютюнника, І. Чендея. Неореалізм сформувався на основі класичного реалізму і натуралізму, але відмовився від принципу зображення життя у формах самого життя. У творах неореалістів документальна достовірність поєднується з філософсько-аналітичним заглибленням у життя і ліризмом.

Неореалісти переосмислили концепцію особистості у літературі. На місце бунтарів типу Миколи Джері, Чіпки Вареника приходять звичайні люди з багатим внутрішнім світом, складною душевною організацією. Письменники зосереджують увагу не стільки на їхніх діях і вчинках, скільки на думках, переживаннях, прагнуть пізнати ірраціональну суть характерів. Порівнюючи класичний реалізм із неореалізмом, В. Пахаренко зауважує: «якщо в класичному реалізмі <...> переважали пізнавальні цілі, проступала навіть суто утилітарна, публіцистична настанова, то в неореалізмі органічно поєдналися пізнавально-аналітична і естетико-творча настанови, поступово стиралася опозиційність, скорочувалася відстань між реальним та ідеальним, загальним та індивідуальним, особистим і соціальним, спостерігально-сповіщальним та модельованим. Зник схематизм типу, він перетворюється на характер, в основі своїй залишаючись із символом <...> Класичний тип відзначався приналежністю до певного суспільного середовища та до певного психофізіологічного ґатунку (типу темпераменту), функції індивідуальності героя були вельми обмежені, кожна дійова особа несла в собі програму родових ознак, що і зводило особистість до одного якогось роду людей».

Неореалісти, розкриваючи характери персонажів, акцентують увагу на боротьбі протилежних начал у душі людини, відчуженні особистості в суспільстві. Важливу роль у творах неореалістів відіграє художня деталь, яка важить більше, ніж розлогі описи і розлогі сюжети в реалістичних творах.

4.2. Авангардизм і його стильові течії

Авангардизм (франц. avant-garde – передова охорона) – напрям у літературі XX століття, пов’язаний із руйнуванням традиційних форм і канонів. До авангардистських стильових течій зараховують футуризм, експресіонізм, конструктивізм, дадаїзм, сюрреалізм, імажинізм, абстракціонізм, кубізм.

Попередниками авангардизму є пізній Ренесанс і романтизм. Із пізнім Ренесансом авангард зближує соціальний і мистецький утопізм, з романтизмом – суб’єктивізм, агностицизм, заглибленість в ірраціональне, динамізм, фрагментарність, націленість на майбутнє, розуміння інтуїції як основного творчого джерела, критичне ставлення до раціонального світосприйняття, опозиція до світогляду Просвітництва. З модернізмом авангард повязує неприйняття реалізму. Для модернізму характерне вибірково критичне ставлення до традицій, авангард – в опозиції до минулого.

В авангардизмі компоненти фройдизму і марксизму рельєфніші, ніж в модернізмі. Авангардизму властива атмосфера бунту, апокаліптичність світовідчуття, експеримент з формою. Авангардисти створили новий тип героя – людини вольової, духовно активної. Вони декларували активне чоловіче начало, успадкувавши від Ніцше зверхнє ставлення до жінки як «неповного» чоловіка. Ніцше вважав, що жінка – недосконала істота, здатна реалізувати себе тільки через дітонародження.

Ознакою авангардного руху є маніфест – це компонент поетики і документ епохи. В основі маніфесту – ідея духовної свободи від традицій і соціальних умовностей. Авангардисти вважають, що тільки вільна людина може творити нову епоху і нову мову, вони апелюють до інстинкту, бо це первісне відчуття, не ускладнене цивілізаційними і культурними табу.

Прихильники авангардизму відстоюють концепт нераціонального, інтуїтивного типу сприйняття, закликають до пізнання галюцинацій, сновидінь, обирають роль блазнів, юродивих, єретиків.

Більшість літературознавців відлік авангардизму ведуть від 1909–1910 рр., тобто від появи перших футуристичних маніфестів. До футуризму редукують літературний авангард О. Ільницький, С. Павличко, В. Моренець, О. Бобринська. Але авангардизм включає багато інших стильових течій, серед них – дадаїзм, сюрреалізм, імажинізм, конструктивізм. Отже, проблема нижньої хронологічної межі авангарду залишається дискусійною.

У європейському авангарді було три періоди розвитку: ранній (перед Першою світовою війною), зрілий (між війнами), неоавангард (трансавангард) – після Другої світової війни. Розвиток авангардизму в Україні був зупинений пануванням соціалістичного реалізму, деякі його особливості відновлені у 60-ті роки XX століття. У 80-ті роки він набув ознак неоавангардизму.