Питання 6. Принципи української графіки. Алфавіт. Співвідношення звуків і букв

Співвідношення писемних знаків (літер) із фонтичною системою мови регулює графіка. Досконалість графічної системи мови визначається тим, наскільки точно літери письма відповідають звукам. Українську графіку вважають однією з найдосконаліших, оскільки більшість літер українського алфавіту відповідає одному звукові (напр., вода, сад, той, лоза, вузо, око, риба, чотири, знати, далеко, туди тощо).

Основу сучасної графіки становлять літери, розділові знаки та апостроф. У графічній системі мови використовують також знак наголосу, особливо в тих випадках, коли зміна наголосу впливає на значення слова (пор. обід і обід, захід і захід тощо).

Сукупність усіх літер (букв), уживаних у мові і розміщених у певному усталеному порядку, має назву алфавіт. Сучасний український алфавіт складається з 33 літер, кожна з яких за формою буває великою і малою, а за різновидом відтворення – друкованою і писаною. Літери українського алфавіту розташовані у такому порядку: Аа, Бб, Вв, Гг, Ґґ, Дд, Ее, Єє, Жж, Зз, Ии, Іі, Її, Йй, Кк, Лл, Мм, Нн, Оо, Пп, Рр, Сс, Тт, Уу, Фф, Хх, Цц, Чч, Шш, Щщ, Ьь, Юю, Яя.

Повної відповідності між літерами (буквами) і звуками, які вони позначають, немає. У переважній більшості буква позначає один звук, проте одна буква може передавати й два звуки, або для позначення одного звука вживатися дві букви:

1. Букви ї і щ завжди передають по два звуки:

ї [ji]: їхати [ji'хати^е] – 5б., 6 зв.

щ [шч]: щавель [шчаве'л'] – 6б., 6.зв.

2. Букви я, ю, є передають один або два звуки:

а) один звук – у позиції після приголосного і вказують на м’якість цього приголосного: свято [с'в’а'то];

б) два звуки – у позиціях:

- на початку слова: яблуко [jа'блуко];

- після голосного: приєднатися [при^еjедна'ти^ес'а];

- після апострофа: в’юн [вjу'н];

- у словах іншомовного походження після м’якого знака: ательє [ате^ил'je'].

3. Буквосполучення дж, дз можуть передавати один злитий звук або два окремих звуки:

- один злитий звук дж, дз, якщо належать до однієї морфеми, наприклад, кореневої:

джміль [джм’і'л'],

дзвінок [дз'в’іно'к];

• два окремих звуки, якщо належать до різних морфем, наприклад, префікса і кореня:

підживити [п’іджи^еви'ти^е];

відзначити [в’ідзна'чи^ети^е].

Літера ь (м’який знак) не позначає жодного звука і використовується лише для пом’якшення твердих приголосних звуків в українських і запозичених словах: дьоготь, сьомий, Львів, Ньютон.

Питання 7. Принципи української орфографії

Орфографія – це загальноприйнята у мові система правил передачі на письмі звукового складу слів за допомогою літер. Отже, в основі орфографії лежить графіка. Орфографія регулює правильне написання слів, окремих частин слова (префіксів, суфіксів, закінчень), а також написання слів з великої літери, разом, окремо та через дефіс.

Спираючись на графіку, орфографія ґрунтується на певних принципах, які покладено в основу правильної передачі на письмі звуків, слів і їхніх частин. Основними принципами української орфографії є фонетичний і морфологічний.

Фонетичний принцип покладено в основу написання слів, у яких кожна літера відповідає літературній вимові кожного звука: такий, гарно, багато, тут, жолудь.

Морфологічний принцип орфографії полягає в тому, що незалежно від звучання в різних формах того самого слова чи в похідних (споріднених) словах зберігається однакове написання літер у значущих частинах (префіксах, коренях, суфіксах, закінченнях): молотьба (бо молотити), легко (бо легенько).

Крім фонетичного і морфологічного принципів, є ще два принципи, які регулюють правильне написання слів і частин слів, - історичний (або традиційний) і смисловий (або семантико-диференційний).

Історичний принцип орфографії полягає в тому, що слова передаються на письмі за традицією, як вони писалися раніше, хоч у сучасній мові таке написання не зумовлене ні вимовою, ні граматичною будовою сллова і його не можна перевірити ні наголосом, ні іншою сильною позицією у споріднених словах: левада, лиман, кишеня, детектив, диригент, мадонна, вілла.

Обмежено застосовується смисловий, або семантико-диференційний, принцип орфографії, згідно з яким:

1) уживаємо різні літери у близьких за звучанням словах, що розрізняються за змістом: ґрати (переплетення металевих прутів) і грати (дія), компанія (об’єднання) і кампанія (сукупність заходів) тощо;

2) розрізняємо також власні й загальні назви, що позначається на вживанні великої чи малої літери (Вовк (прізвище) і вовк (звір), Судак (місто) і судак (риба);

3) написання слів разом, окремо чи через дефіс: згори (прислівник) і з гори (прийменник з іменником), востаннє (прислівник) і в останнє (прийменник з прикметником).

Вироблені мовною практикою орфографічні норми сучасної української літературної мови зафіксовані в «Українському правописі» (К., 1993. – 4-е видання і стереотипні видання наступних років), а також орфографічних словниках. Дотримання цих норм є обов’язковою умовою культури писемного спілкування мовців.