Поняття орфоепії, орфоепічної норми. Основні риси сучасної української літературної вимови

Фонетика якнайтісніше взаємодіє з орфоепією. Терміном орфоепія позначають систему загальноприйнятих правил літературної вимови, які забезпечують єдність звукового оформлення мови відповідно до її національних норм.

Орфоепія – це невід’ємна складова культури мовлення, основною вимогою якої є дотримання літературниї норм вимови звуків і звукосполучень у мовному потоці та правильне наголошування слів. Орфоепічні норми регулюються певними орфоепічними правилами. Відхилення від них порушує мовне спілкування й зумовлює нерідко правописні помилки, а отже, негативно впливає на культуру усного й писемного мовлення.

До основних орфоепічних правил належать, зокрема, такі:

1. чітка, виразна вимова голосних звуків [а], [о], [у], [і] у будь-якій позиції. Незначним відхиленням від цього правила є вимова звука [о] у ненаголошеній позиції перед наголошеним складом і звуками [у] та [і], коли цей звук вимовляється з призвуком, наближеним до [у];

2. наближення один до одного звуків [е] та [и] в ненаголошеній позиції (за винятком абсолютного кінця слів та закінчень, а також початку слів іншомовного походження): в[е^и]сна, в[е^и]ликий, зв[и^е]сання, л[и^е]ман;

3. збереження дзвінкості приголосних звуків перед глухими та в кінці слів. Недотримання цього правила веде до різного розуміння слів. Пор: кі[з]ка, - кі[с]ка, ве[з]ти - ве[с]ти, мимохі[д'] - мимохі[т'], гри[б] - гри[п] тощо;

4. твердість губних [б], [п], [в], [м], [ф], шиплячих [ж], [ш] та африкат [ч], [дж], які не мають м’яких відповідників. Однак у позиції перед голоснии [і] та перед йотованими літерами, що використовуюься для пом’якшення приголосних, вони можуть бути напівпом’якшеними. Наприклад: ро[б]и - ро[б’]іть, [в]игук - [в’]відгук, [ж]ито - [ж’]інка, [ш]широкий - [ш’]ість, б[дж]ола - б[дж’]ілка, [ч]истий - о[ч’]ільник тощо;

5. пом’якшення зубних приголосних [д], [т], [з], [с], [ц], сонорного [н], африкати [дз] перед наступним м’яким чи напівпом’якшеним приголосним: сього[д'н'і], майбу[т'н'і]й, [с'в’а]то, [дз'в’а]кнути;

6. чітке розрізнення гортанного (або фрикативного) звука [г] і задньоязикового (або проривного) [ґ]. Звук [ґ] з давніх-давен притаманний українській мові. Це засвідчено і словником Б. Грінченка (1907-1909 рр.). Репресовану в 1933 р. літеру ґ для позначення проривного задньоязикового звука поновлено в новому виданні «Українського правопису» (1933 р.). Цей звук в українській мові фіксується у порівняно незначній кількості слів. Напр.: ґандж, ґречний, ґедзь, аґрус, ґатунок, ґвалт, ґирлиґа (ґерлиґа), ґава, ґанок, ґлей, ґринджоли, дзиґа, дзиґарі, дзиґлик, ґрунт, ґазда тощо. Звук [ґ] зберігається і в усіх похідних словах: ґандж – ґанджувати, ґрунт – ґрунтовний, підґрунтя, обґрунтовувати, ґрати – ґратчастий тощо. Нерозрізнення звуків [ґ] і [г] не лише порушує правописні норми, а й спричиняє нерідко різне розуміння змісту лексичних одиниць. Пор.: ґніт (у свічці) – гніт (гноблення), ґрати (переплетення металевих прутів) – грати (дія), ґлей (вишневий клей) – глей (намул, глина) тощо. Звук [г] наявний як в українських словах (гадати, глина, громада, гроно, гілка), так і в багатьох давно запозичених: газета, граматика, гірлянда, геологія, гроно, педагог тощо;

7. приголосний [р] не пом’якшується в кінці слів та в кінці складу: буквар, бур, хмарно, харківський, чотирма; пом’якшення спостерігаємо лише в деяких словах перед голосним [о]: трьох, чотирьох та в похідних від них (трьохсотий, чотирьохосьовий);

8. приголосний [ц] у середині слів перед приголосним, у кінці слів та в суфіксах –ець, -иць, -цьк- завжди пом’якшується: ки[ц']ка, знена[ц']ка, хлопе[ц'], краве[ц']кий. У запозичених словах та деяких звуконаслідувальних українських словах звук [ц] завжди твердий: пала[ц], шпри[ц], кла[ц], бу[ц].