pitannya_po_movoznavstvu_33-36

33.

Фоне́ма — найменша (неподільна) структурно-семантична звукова одиниця, що здатна виконувати деякі функції у мовленні. Зокрема фонема творить, розділяє і розпізнає морфеми, слова, їхні форми в мовному потоці.

Диференційні ознаки(від лат. differentia "різниця, відмінність") - ознаки фонеми, за якими розрізняють значення слів чи морфем.

Як диференційні ознаки фонем використовуються:

1) ознаки за способом творення звуків: проривність, фрикативність, зімкнено-прохідність, африкативність тощо;

2) ознаки за місцем творення звуків: передньоязико-вість, задньоязиковість, середньоязиковість, губність (лабіальність), глотковість (фарингальність), горловість (ларингальність) тощо (приклади до (1) і (2) див. вище щодо фонем російської мови <д> і <г>);

3) м'якість і твердість (укр. лин [лин] — линь [лин'], стан [стан] — стань [стан'], син [син] — синь [син'], п'ят [пйат] — п'ять [пйат'], рис [рис] — рись [рис'], біла [б'їла] — біля [б'їл'а]; рос. мел [м'эл] — мель [м'эл'], вон [вон] — вонь [вон'], топ [топ] — топь [топ'], кров [кроф] — кровь [кроф'], быт [быт] — быть [быт'], бит [б'ит] — бить [б'ит'], вяз [в'ас] — вязь [в'ас']);

4) довгота і короткість (англ. cart [ka:t] "віз" — cut [kAt] "різати", port [po:t] "порт" —pot [po:t] "горщик", seat [si:t] "сидіння (місце)" — sit [sit] "сідати", meat [mi:t] "м'ясо" — mitt [mit] "рукавичка", leave [li:v] "відходити, від'їжджати" — live [hv] "жити"; нім. ihm [i:m] "йому" — im [іт] "в", Beet [be:t] "клумба" — Bett [bet] "ліжко"; чеськ. pis "пояс" —pas "паспорт");

5) назальність (носовий характер) — неназальність (ротовий характер) (англ. sing [sin] "співати" — sin [sin] "гріх", thing [9in] "річ" — thin [віп] "тонкий");

6) відкритість — закритість (франц. fait [fe] "факт", fee [fe] "фея").

Недиференційні,або інтегральні, ознаки (від лат. integralis "не роздільно пов'язаний з цілістю") ознаки фонем, які не розрізняють значень слів чи морфем

Без інтегральних ознак фонема може обійтися, але без них не може існувати звук, у якому ця фонема втілюється. Однакові звуки різних мов можуть бути різними фоне- мами. Якщо в російській мові звуки [г] і [у] представляють одну фонему, то в українській і німецькій мовах — дві різні фонеми. Пор.: грати "виконувати що-небудь на му- зичному інструменті" і ґрати "переплетення металевих прутів, що використовують для загорожі", нім. Hans (чо- ловіче ім'я) і Gans "гусак, гуска". Якщо в українській мові окремими фонемами є <р> і <р'> (рад і ряд [р'ад]), то в бі- лоруській мові є тільки одна фонема <р>, оскільки там про- тиставлення <р> і <р'> немає. У більшості мов світу вібрант [р] і плавний [л] є різни- ми фонемами (пор.: укр. рак і лак, Марина і малина), тоді як у японській мові звука [л] немає і в запозичених словах будь-яке [л] замінюється звуком [р]: Лісабон -> Рі- сабон, Лондон —> Рондон, Волга -> Воруга. У корейській мові [р] і [л] — варіанти однієї фонеми: [р] вживається перед голосними і [h], а [л] — в інших позиціях: тарі "нога", тал "місяць". У китайській мові [л] використову- ється на початку складу (Лома "Рим", Кайло "Каїр"), а [р] — в кінці (Улаершань "гори Урал"). Як бачимо, в ко- рейській і китайській мовах вібрантність і плавність не є диференційними ознаками, через що два різні звуки [р] і [л] становлять одну фонему. Отже, для того щоб встанови- ти, належать певні звуки якоїсь мови до різних фонем чи є різновидами однієї фонеми, треба поставити їх в однако- ві умови вимови і з'ясувати, чи розрізняють вони смисл. Якщо розрізняють (за наявності навіть однієї пари слів), то це різні фонеми, якщо ні, то це представники однієї фонеми.__ 

34.

Фонетична позиція — лінгвістичний термін, введений Московською фонологічною школою.

Сильна позиція — позиція, в якій протиставлення і розрізнення фонем досягають найбільшої сили.

Слабка позиція — позиція, в якій протиставлення фонем неповне або зникає зовсім, тобто нейтралізується.

Для голосних сильна позиція — наголошена, слабка — ненаголошена. Наприклад, у слові се́ла фонема /е/ знаходиться у сильній позиції, оскільки на неї падає наголос, але у слові село́ ця сама фонема перебуває у слабкій позиції і звучить як звук наближений до [и]. У сильній позиції також можуть бути і сонорні приголосні звуки у деяких мовах світу

У слабкій позицій часто відбувається нейтралізація двох чи більше фонем:

укр. мене

укр. мине

для цих слів відповідатиме транкрипція [м еи н е́]

рос. волы

рос. валы

для цих слів відповідатиме транкрипція [в ʌ л ы́]

Для приголосних сильною є позиція перед голосними і сонорними, а слабкою — перед іншими приголосними. Так, у слові просити фонема <с> знаходиться в сильній пози- ції, бо стоїть перед голосним, а в слові просьба ця сама фо- нема знаходиться в слабкій позиції і реалізується в звуці [з']. Фонеми російської мови <г>, <к>, <з>, <с> у словах голос, колос, зной, сниться знаходяться в сильній позиції, бо стоять перед голосними і сонорними, а в словах легкий [л'бхк'иі], к дому [г дому], сдать [здат'] — у слабкій, бо стоять перед шумними приголосними, через що реалізу- ються в звуках [х], [г], [з]. 

В українській та англійській мовах позиція в кінці слова є сильною для приголосних: Важ хліб [важ хл'іб] — Ваш хліб [ваш хл'іб], Знайшов гриб [знаі шоу гриб] — Захворів на грип [захвор'іу на грип]; англ. bag [basg] "сумка" — back [baek] "спина"; wide [waid] "широкий" — white [wait] "білий", hard [ha:d] "сильний" — heart [ha:t] "серце". Як бачимо, у мовленні виступають уже не фонеми, а їх представники, які називають варіантами фонем, або алофонами (від гр. allos "інший" і phone «звук». Варіанти фонем потрібно відрізняти від варіацій.

Варіації фонем — це індивідуальні, територіальні й позиційні видозміни фонем, які не впливають на смисл, не утруднюють сприймання. Так, зокрема, кожному індивідууму прита- манна тільки йому властива вимова звуків (тембр, шепелявість, гаркавлення тощо). Це і будуть індивідуальні варіації фонем. Орфоепічні особливості вимови характерні і для мовців певної території (полтавське пом'якшене [л'] ([мол'окб]), галицьке м'яке шепеляве [сш>] ([л'в'і усш'киі]) тощо). Такі варіації називають територіальними. Прикладом позиційних варіацій може слугувати акомодація голосних після м'яких приголосних (укр. ляля [л'а л''а], рос. мял [м'"ал] тощо), а також перехід у російській мові звука [и] в [ы] після прийменників і префіксів, які закінчуються на приголосний: идейный — безыдейный, исторический — предысторический, я с Иваном [ja с_ыванъм]. На противагу варіантам, які зумовлюють утворення омофонів (слів, які звучать однаково, але мають різне написання і значення), варіації — це "невинні відтінки", які не впливають на розуміння слів. Отже, фонема як недоступна безпосередньому сприйняттю абстрактна одиниця протиставляється звукові як конкретній одиниці, в якій фонема матеріально реалізуєть- ся в мовленні. Одній фонемі можуть відповідати декілька звуків. Образно кажучи, фонема — це "сім'я звуків" (на- приклад, рос. фонема <о> реалізується в звуках [о], [л], [ъ]). Тому можна вважати правомірним визначення фонеми як низки звуків, які позиційно чергуються і служать

35.

ФОНОЛОГІЧНА СИСТЕМА — сукупність фонем певної мови в їхніх взаємозв’язках. Ф. с. функціонує за властивими їй закономірностями і може мати деякі специф. особливості навіть у близькоспорідн. мовах. У складі Ф. с. укр. мови налічується 38 фонем; у ній, за винятком слів іншомов. походження, уживаються лише тверді губні, фонема в виступає як сонорна (у рос. мові — 39 фонем, їй властиві тверді й м’які губні: пасть — пясть, тема — темя, труба — трубя, фонема в шумна дзвінка); у білорус, мові є лише тверда фонема р (рад), а в укр. — тверда й м’яка (рад — ряд); східнослов’ян. мовам не відомі носові голосні, а в польс. мові вони збереглися (reka, zab — укр. рука, зуб).

Фонеми розпізнають через протиставлення їх ін. фонемам за наявними в них диференц. (релевантними) ознаками. У системі диференц. протиставлень виділяють найзагальніші, тобто протиставлення за всіма диференц. ознаками, властивими протиставлюваним фонемам (напр., голосні — приголосні), або за ознаками, властивими групам фонем (тверді — м’які приголосні, шумні дзвінкі — глухі і т. д.). Та сама ознака в одних фонемах виступає як диференційна, а в інших — ні. Так, ознака глухості у фонемі ф не є диференційною, бо за такою ознакою вона не протиставляється іншій; у фонемах т, п, с, ш та ін. вона диференційна, бо за нею ці звуки протиставляються дзвінким д, б, з, ж і т. д. Велике значення мають також інтегральні ознаки, що зближують фонеми. Ф. с. сучасної укр. літ. мови належить до консонантичного типу, бо в ній кількісно переважають приголосні фонеми над голосними: приголосних — 32, голосних — 6 (84,2 % — 15 %). Приголосні фонеми перебувають у таких співвідношеннях: за участю голосу сонорні — 9, шумні — 23 (28,1 % — 71,9 %), дзвінкі — 11, глухі — 12 (47,8 % — 52 %); за твердістю — м’якістю тверді — 22, м’які — 10 (68,7 % — 31,3 %); за місцем творення: передньоязикових — 22 (68,7 %), губних — 5 (15,5 %), задньоязикових — З (9,4 %), середньоязикова — 1 (3,2 %), фарингальна — 1 (3,2 %); за способом творення: щілинних — 11 (34,4 %), вибухових — 8 (25 %), напіввідкритих — 7 (21,2 %), африкат — 6 (18,7 %). Кожна фонема має різну активність. Серед голосних найактивнішою є а, найменш активною — у, що вживається у мовленні у 2,5 раза рідше за а. Тверді приголосні фонеми більш активні, ніж м’які, у живій мові на їхню частку припадає 81 % уживання, а на частку м’яких — лише 19 %. Деякі тверді фонеми є маловживаними, напр. ц, активність якої нижча за 1 %, і особливо [ґ], [дж] і [дз], активність яких нижча за 0,1 %. Серед м’яких приголосних найуживаніші фонеми л’ та j, активність кожної з них вища за 1 %, решта належать до малоактивних, особливо дз’.

Однією з особливостей Ф. с. укр. мови є заг. схильність до дзвінкої вимови, що виявляється у зберіганні дзвінкості приголосних у кін. слова (дуб, сторож, віз), за незначними винятками також перед глухим приголосним (бігти, книжка), а в звук. реалізації майже в послідовній асиміляції глухої наступною дзвінкою: [боро∂’ба, проз’ба, воґзал] — орфогр. боротьба, просьба, вокзал.

У Ф. с. укр. мови немає голосних фонем серед. ряду, а фонем високого підняття — три — і, е, и; у звук. реалізації фонем спостерігається схильність до вокальної гармонії, що виявляється, зокрема, у вимові фонеми [е] та [и] в ненаголош. позиції як [еи] та [ие].

В укр. мові складотв. фонемами виступають лише голосні, тоді як у деяких слов’янських цю функцію можуть виконувати й приголосні, напр. у чеській prst — палець, srp — серп, srdce — серце.

Досить широке і різнобічне функціонування Ф. с. у поєднанні з морфологічною, що виявляється у багатьох морфонол. чергуваннях, пов’язаних з формо- та словотворенням, з вираженням різних грамат. категорій; склалися такі чергування історично внаслідок фонет. змін, що вплинули на розвиток морфол. системи мови.

36.

СЛОВО – найменша самостійна одиниця мови, що складається зрідка з одного звука, а частіше – з граматично оформленого звукового комплексу, за яким суспільною практикою закріплене певне значення і якому властива відтворюваність у процесі мовлення (І.К.Білодід).

Різнобічність визначень слова не виключає виділення його основних ознак:

1. Функціональна ознака. Слово служить для найменування предметів і явищ як само по собі так і в складі словосполучення і речення;

2. Формальна ознака. Зовнішньо слово становить собою кілька фонем, фонетично пов'язаних єдиним наголосом;

3. Семантична ознака. Значення слова цілісне й унікальне, воно існує тільки в єдності з певним зовнішнім оформленням.

Лексичне значення слова визначається як "певне відображення предмета, явища або відношення у свідомості, що входить до структури слова в ролі так званої внутрішньої його сторони, по відношенню до якої звучання слова виступає як матеріальна оболонка, необхідна не лише для вираження значення і для повідомлення його іншим людям, а й для самого його виникнення, формування, існування, розвитку”

Слово, як одиниця лексичного рівня мови, становить собою єдність:

а) матеріальної форми вираження (послідовність звуків або графічне зображення);

б) значення, закріпленого у суспільній комунікативній практиці;

в) предмета позамовної дійсності, який цим словом іменується.

Знакову природу слова виражає семантичний трикутник, у якому

1) предмет позамовної дійсності;

2)форма вираження;

3) значення

(між 1 і 2 зв'язок досить умовний)

Ознаки слова

1. Відокремленооформленість. Слово – мінімальна вільна форма, яка може вичленовуватись у потоці мовлення, тобто у складі одиниць комунікативного плану, характеризуючись відповідною предметною співвіднесеністю. Крім позначення відповідного предмета, відрізка об”єктивної дійсності, обов'язковою умовою існування слова є властиві йому граматичні характеристики, не орієнтовані на предметну співвіднесеність значення. Граматичне значення органічно входить до семантичної структури слова, утворює діалектичну єдність з нею.

2. За ознакою внутрішньоструктурної цілісності, безпосередньо пов'язаної звичайно з відокремленооформленістю, слово виступає як строго визначена, нароздільна послідовність спеціалізованих з функціонального погляду складових частин, до яких в українській мові належать кореневі і службові морфеми. Останні, в свою чергу, поділяються на словотворчі (суфіксальні і префіксальні) і формотворчі. Серед формотворчих переважають закінчення як морфеми з власне граматичною функцією. Орієнтиром, за яким визначається незмінна послідовність складових частин слова, виступає коренева морфема. по відношенню до неї префіксальні морфеми завжди перебувають у препозиції, словотворчі і формотворчі суфікси – у постпозиції, закінчення займає абсолютно кінцеву позицію у слові. Цілісність слова, позначувана у науковій літературі терміном когезія (лат. cohaerere – зростатися, щільно поєднуватись), не допускає порушення послідовності морфем, появи інших складових частин між ними. Якщо в установленій послідовності морфем з'являється якась інша морфема, то ідентичність слова втрачається і виникає нове слово: гарний – пре-гарний; мудрий – пре-мудрий; стіл – столик.

Важливою ознакою слова є виділюваність як мінімальної самостійної одиниці мови. А морфеми і фонеми поза словом не виступають.

На відміну від словосполучення і речення слово характеризується відтворюваністю. Якщо словосполучення і речення будуються заново за відомими у мові синтаксичними моделями, то слово існує у мові як даність. Кожне слово пов'язане зі значенням і тому належить до значущих одиниць мови. Значення властиве й іншим мовним одиницям (морфемам, реченням). Специфіку слова становить те, що воно є найменшою самостійною значеннєвою одиницею мови. Усі слова з погляду їх значення можна поділити на 3 групи;

· повнозначні;

· службові;

· вигукові.

Повнозначне слово завжди має реальний зміст, який називають його лексичним значенням. Слову характерне й граматичне значення, яке виражається його різноманітними формами.

Характерним для службових слів є лише граматичне значення, здатність виражати граматичні відношення між повнозначними словами.

Вигукові слова не мають ні лексичного, ні граматичного значення, виступають лише як емоційні сигнали.

Лексикологія (від грецького lexikos — словесний, словниковий і logos — учення) — розділ мовознавства, що вивчає лексику (словниковий склад мови).

Розрізняють лексикологію історичну, яка досліджує закономірності формування, розвитку і збагачення словника мови від найдавніших часів, і лексикологію сучасної мови, або описову, яка вивчає лексичний склад мови сучасного періоду.

Прикладна лексикологія займається питаннями укладання словників, перекладу, лінгводидактики і культури мовлення.

Розділи лексикології

власне лексикологія — наука про словниковий склад мови.

семасіологія — наука про значення слів.

ономасіологія — наука, яка вивчає процеси найменування.

етимологія — наука, яка досліджує походження слів.

фразеологія — наука про стійкі словосполучення.

ономастика — наука про власні назви. Ономастика в свою чергу поділяється на розділи:

антропоніміка — наука про імена людей.

топоніміка — наука про назви географічних об'єктів.

гідроніміка — наука про назви водоймищ.

теоніміка — наука про назви божеств.

астроніміка — наука про назви астрономічних об'єктів.

зооніміка — наука про назви тварин (клички тварин).

лексикографія — наука про укладання словників